Справа Православної Церкви на сеймі 1620 року

 

Звістка про православні вищі хіротонії у Києві швидко поширилась скрізь в Польсько-Литовській державі. Слід було очікувати, як зареагують на цю подію король і польський уряд. 3 листопада 1620 р. зібрався звичайний сейм, для якого, з огляду на навалу татар і Цецорську поразку, найпершою турботою була справа охорони південних кордонів держави. Але ж питання охорони держави від татар і турків тісно було пов’язане з питанням „заспокоєння релігії грецької”, бо тепер її боронило військо запорізьке, так потрібне Польщі в обороні її від татар і турків [54]. Отже, на сеймі 1620 р. справа переслідування православ’я стала досить голосною, борці за права якого мали тепер духовну опору і в загальному піднесенні серед православних мас, подією відродження православної ієрархії викликанім.

Литовські посли, земські Київського воєводства, а найбільше волинські, виступали з проханнями і домаганнями повернути права Православній Церкві в державі і злагодження цього питання ствавили в залежність від справи оборони держави. На цьому ж сеймі 1620 р. у присутності самого Сигизмунда III, виголосив, свою знамениту промову про утиски православних в Польщі волинський посол Лаврентій Древинський. В промові Древинський підкреслив на виступі, що для зовнішньої оборони держави треба мати найперше мир у внутрішньому житті держави, а для того треба заперестати гнати, переслідувати, чинити несправедливості православному народові. Він наводив ряд фактів. „Почнімо Краківським воєводством. Вже по більших містах знаходимо замкнені церкви, знищене церковне майно, по монастирях нема ченців, а худоба заганяється. Такі ж безчинства робляться і у Великім Князівстві Литовськім. У Мотилеві та Орші церкви позапечатувано, священиків розігнано. У Пінську Ліщинський монастир обернено на шинок. Тому діти неохрещеними вмирають; тіла покійників, немов падло, виносяться за місто без похорону. Люди живуть без церковного вінчання, вмирають без Сповіді і св. Причастя. Чи ж це не глум проти Бога?... А у Вільні? Чи ж не утиски, ніколи не чувані, там діються? Коли православні хотять пронести свого покійника крізь замкову браму, якою жиди й татари можуть вільно проходити, то брама замикається, і вони змушені мерця свого виносити тою брамою, через яку вивозиться всяке сміття. Ченців, які не переходять на унію, грабують у Новогрудку та по інших містах, б’ють серед білого дня, кидають до в’язниці... Словом, український народ вже довго терпить нечувану кривду як в Короні, так і у Великому Князівстві Литовському” [7, 56]. Таке страшне становище Православної Церкви Древинський в промові пояснює тим, що король призначав на вищі ієрархічні щаблі осіб, „породи” яких не знає, а головне, що ці особи,,не від правильного пастиря висвячення приймають” [7, 57]. На закінчення своєї промови посол Древинський просив короля, милосердя ради Божого, змилосердитись над утискуваними православними, привернути їм давні права і вольності, бо „вже двадцять літ на кожному сеймику, сеймі, головному з’їзді гіркими слізьми молимо, а випросити не можемо”, повернути церковні маєтки, як не відразу, то поволі, після смерті митрополита і владик-уніатів. „Якщо ж грецька релігія не буде заспокоєна, і рани Православної Церкви і на цім сеймі не будуть вилікувані, то православні змушені будуть скрикнути разом з пророком: суди мене, Боже, і розсуди прю мою!” [7, 57].

Посли-католики, особливо ж католицьке духовенство, промову Древинського зустріли вороже, перешкоджали говорити, не вважаючи на те, що Древинський, як і інші посли на цьому сеймі, не порушували, як бачимо, гострої справи дня - легалізації в державі відновленої православної ієрархії.В пояснення, чому це питання не порушували, історики вказують на короткий час між висвяченням ієрархії і сеймом 1620 р., тому справа ієрархії не могла бути включена в інструкції послам на сеймиках, - ще ж більше - на лояльність українсько-білоруської шляхти, яка, стоячи на легальному ґрунті, не вважала можливим говорити про нових ієрархів, які були висвячені під охороною козацтва, без згоди короля.

Але справу легалізації нововисвяченої ієрархії порушило на сеймі 1620 року Віденське православне братство. Представники його прибули до Варшави і подали посольській ізбі послання від братства; маршалок сейму розпорядився оголосити це послання на засіданні всіх земських послів. В посланні братства говорилось, що ще 1607 р. король обіцяв роздавати церковні становища і зв’язані з ними бенефіції в Православній Церкві людям „чисто грецької віри”. В надії на ці приречення, православні скористалися з перебування на території держави Єрусалимського патріярха та з участю його вибрали достойних на ієрархічні становища кандидатів, яких патріарх і висвятив. Тепер вони представляють на урядове затвердження висвячених єпископів і просять про наділення їх церковними бенефіціями, належними для їхнього становища. В посланні названо ієрархічні особи з означенням кафедр, на яку кожного з них було висвячено.

Крім делегатів Віленського православного братства, яке, можна думати, уповноважене було ще з Києва довести до відома короля і уряду про відновлення православної ієрархії, прибули на сейм 1620 р. запорізький гетьман Петро Сагайдачний і новопоставлений єпископ Володимирський Йосиф Курцевич. Сагайдачний обіцяв підтримку козаків у війні Польщі з турками тільки під умовою задоволення прохання православних про затвердження новопоставленої ієрархії [52].

Католики зовсім не схильні були задовольнити прохання про визнання „козацької” православної ієрархії, але ж складні обставини, в яких знаходилася тоді Польща, диктували їм не відкидати відразу прохання православних, а зволікати з ясною відповіддю на неї, єзуїтськими засобами використовуючи прагнення православних легалізувати здобуту ієрархію. Тому на сеймі 1620 р. приймається постанова: „Заспокоюючи грецьку релігію, відновлюємо конституцію 1607 року і на майбутнє будемо пристосовуватися до неї при роздачі церковних бенефіцій” [16, 40]. Ця в загальних рисах обіцянка подає надію православним, що й нова ієрархія дістане від короля бенефіції на церковні становища і церковні маєтки.

Одночасно Сигізмунд III пише листа (10 листопада 1620 р.) до патріарха Феофана, аби патріарх вплинув на козаків, щоб вони виступили проти ворогів християнської віри - турків. І патріарх, в наслідок цього королівського листа, звертається 7 січня 1621 р. з грамотою до запорізького війська, в якій закликає захищати батьківщину та каже: „За цю прислугу королю ви дістанете й те, що відновлену мною в Церкві вашій вищу ієрархію, - розуміємо митрополита і єпископів, - король своїми привілеями затвердить і скріпить”. Писав патріархові Феофану листа і Краківський католицький біскуп Мартин Шишковський, який теж просив патріарха, з огляду на те, що „його Ексцеленція має великий вплив на українських козаків, наставити їх до того, щоб в цей тяжкий для Речі Посполитої і всього християнського світу час вони охоче стали на службу королю, захищаючи цілість своєї віри й батьківщини” [16, 41].