Боротьба православних на сеймах і сеймиках і її здобутки

На Берестейському православному соборі в жовтні 1596 р. було передбачено, що король Сигізмунд III не задовольнить жодних прохань православних, а цілком підтримає уніатів, - тому було прийнято рішення добиватися прав Православної Церкви на сеймі, що мав зібратися 10 лютого 1597 р. В цей час сеймова боротьба православної української шляхти проти унії і за порушені прав Православної Церкви була найбільш характерним засобом протиунійної боротьби. Оскільки, перед сеймами питання, які мали бути предметом їх нарад і рішень, обмірковувались звичайно на повітових сеймиках, де давались інструкції послам, - то сеймики теж стали тереном боротьби православної шляхти і православних братств за порушені права православних горожан Польщі [19].

На сеймиках в грудні 1596 р. обговорювалась соборна грамота, розіслана від православного Берестейського собору, основний зміст якої зводився до того, щоб посли на майбутньому коронному сеймі у Варшаві домагались політичного засудження унії та заміни відступників митрополита і єпископів новими православними митрополитом і єпископами. З огляду на склад сеймиків, вони неоднаково віднеслися, до цієї Берестейської соборної грамоти. Були сеймики, що своїм послам дали інструкції цілком в дусі постанов Берестейського православного собору [23, 485]. Деякі, наприклад, Волковийський, Новогрудський і Вітебський, винесли постанови сприятливі унії. Найбільше на сеймиках було ухвал, аби посли домагалися встановлення на сеймі „процедури й екзекуції” Варшавської конфедерації 1573 р., якою гарантувалась релігійна свобода в Речі Посполітій; сеймові конституції в розвиток Варшавської конфедерації 1573 р. давали б права самоуправи і Православній Церкві, через що поставлені були б перепони унійним планам впровадження унії насильством.

Цього роду ухвали особливо перепроваджувала на сеймиках протестантська шляхта, на чолі з Віденським воєводою Христофором Радивилом, яка, підтримуючи православних, мала й свій інтерес щодо встановлення в Польщі толеранційних законів. На головному Литовському з’їзді в Слонимі, який звичайно збирався перед сеймом для узгодження і об’єднання постанов окремих сеймиків, справа порушення прав Православної Церкви Берестейською церковною унією була включена в загальну інструкцію, яку з’їзд дав литовським послам на сейм 1597 р.[16, 7].

Надії православних на сейм 1597 р. були одначе марні. Цей сейм тісно пов’язав себе з історією Берестейського собору, але не як захисник засад релігійної свободи і зневаженого права, а як прихильник насильства в питаннях віри, застосованого в інтересах Риму й Польщі. Князь Констянтин Острозький на сеймі 1597 р., в засіданні сенату 22 лютого, виступив з обвинуваченням короля Сигізмунда III, що він порушує закони, порушує стародавні права людей православної віри, зрадниками якої стали владики, а король їм протегує [14,6]. Православні посли кілька разів пробували поставити на обговорення сеймом питання про положення православної віри в державі, а врешті заявили, що не будуть займатися жодними справами на сеймі, доки не будуть мати православних владик з видаленням з катедр єпископів-відступників.

Король відповів, що унія переведена після згоди на неї самих же українців, а прохання про видалення єпископів, які прийняли унію, не може бути задоволене, бо тільки частина послів звернулась з цим до короля, а не ціла „ізба посольська”. Тоді ж, 7 березня, король затребував від князя К. К. Острозького, щоб на сеймовий суд представлений був протосинкел-екзарх Никифор, який був представником на Берестейському православному соборі [34, 42]. Засудивши екзарха Никифора, сейм 1597 р., цілком став на сторону уніатів.

Погрози православних послів зірвати сейм не злякали короля, бо політичні обставини в той час були такі, що Сигізмунд III не дуже потребував сесії сейму. Вимога православних послів, щоб були легалізовані постанови Берестейського православного собору, попала врешті тільки в реєстр „приватних” просьб від воєводств до короля, які представив йому сейм. Але й там вона не була навіть розглянена, а віднесена до справ, розгляд яких король залишив до наступного сейму [44, 53].

березня сейм 1597 р. був закритий, а 28 березня, наказом королівського декрету, екзарх Константинопольського патріарха Никифор був ув’язнений і вивезений до Магдебурзької фортеці.

Так Сигізмунд III з латино-унійною частиною сейму, яка знаходилась під впливом католицького духовенства та красномовства єзуїта Петра Скарги, закріпили на сеймі 1597 р. права уніатської церкви в Польщі, поставивши в безправне становище Православну Церкву, хоч прямого закону про це й не було постановлено, а виникало таке становище з непризнання ні королем, ні сеймом постанов Берестейського православного собору [19].

Не зважаючи на те, що сейм 1597 р. зовсім не виправдав надій на нього православної шляхти, вона й далі продовжує вести сеймову боротьбу за свободу й відновлення старожитних прав Православної Церкви: не було жодного сейму, на якому православні посли не виступали б і не домагались „заспокоєння грецької віри”, не вносили б скарг на насильства, переслідування, безправства в судах у відношенні до православних. На тлі цієї боротьби за релігійну свободу й маєткові права Церкви на політичному терені наступило зближення поміж православною та протестантською шляхтами в Польщі.

Підсумувавши ті здобутки, здійснення яких вдалося православним на політичному ґрунті сеймової боротьби, в безправному положенні їхньої Церкви за час від 1596 до 1620 р., то можна звести їх до наступного.

Сигізмунд III змушений був відібрати Київо-Печерський монастир від уніатського митрополита Іпатія Потія, якому він був наданий одночасно з поставленням Потія на київського митрополита. Правда, фактично Київо-Печерський монастир не перейшов до уніатів, бо православні не допустили до цього, боронячи навіть зі зброєю цю давню свою святиню [41, 73]. Характерно, що Сигізмунд III перед тим, як передати Печерський монастир православним, звернувся до Римського папи і просив його згоди на відібрання права на монастир з його маєтностями від митрополита Потія. Доля давньої, з XI віку, української релігійної й культурної святині, збудованої працею і коштом українського православного народу, мала б залежати, виходить, від Риму.

Грамотою від 22 лютого 1605 року король, на праві подавання, надав Київо-Печерський монастир православному архимандритові Єлисею Плетенецькому, за якого просив князь В.-К. Острозький, як вибраного на архімандрита (обирали його за давнім звичаєм ченці монастиря і місцева шляхта) [39]. Так ця святиня звільнилась від зазіхань на неї уніятського духовенства.

Сейм 1607 року прийняв конституцію відносно „грецької релігії”, згідно з якою духовне становище і церковні маєтки не мають роздаватися інакше, як в згоді з волею їх фундаторів і за давнім звичаєм попередніх королів, тобто людям з української шляхти і грецької релігії, без усяких перешкод і заборон у вільній відправі богослужінь за давніми обрядами; церковні маєтки, що були відібрані від Церкви, можна доходити на підставі відновленої конституції 1588 року; церковні братства грецької релігії залишаються при своїх правах і привілеях; припиняються судові позови та кари, які в будь-якому суді присуджені духовним особам в Короні і Великому Князівстві Литовському [26, 119].

Сеймова конституція 1607 р. була наслідком десятирічної боротьби православної шляхти і братств. Саме її прийняття свідчить, що польська влада була змушена визнати подальше існування в державі Православної Церкви і православних, тобто, змушена була зійти з позиції, занятої по Берестейському соборі 1596 р., що, ніби, нема вже православних, а тільки уніати, з’єднані з Римом, до яких перейшли і всі права, визнані колись Православній Церкві.

Правда, сеймова конституція 1607 р., як і тісно пов’язаний з нею королівський привілей 18 червня 1607 р., вживши термін „грецька релігія”, не відрізнили ясно православних від уніатів. Бо ж і уніати вважали себе сповідниками „грецької релігії”, тільки підпорядкованими Римському папі, тоді як православні „грецької релігії” визнавали себе в послушенстві у константинопольського патріарха. Уніатський митрополит Потій так і тлумачив, що конституція 1607 р. відноситься до уніатів та поспішив відкрити, на підставі її, уніатське Троїцьке батство у Вільні. Сам король так мав розуміти цю конституцію, коли під час того ж сейму віддав, 30 травня 1607 р., Луцьку єпископську катедру, що була вільною після смерти Кирила Терлецького, уніатові Малинському зі всіма маєтностями і з підпорядкуванням йому всього духовенства Луцької єпархії. Ця невиразність, явно намірена, конституції 1607 р., якої у відношенні до православних не виконувалось, викликала подальшу гостру боротьбу на сеймі 1609 р. (делегація від Віленського православного братства, інструкції послам Волинської шляхти) [22, 131].

Сеймова конституція про „грецьку релігію” 1609 р., що виникла, як говориться в ній, з огляду на вимоги людей „грецької релігії” більш основне заспокоїти цю релігію, - відрізнила вже православних від уніатів. В ній сказано, що через накопичення справ відкладається справа спорів і замирення людей грецької віри до майбутнього сейму. Але, заховуючи в цілості конституцію 1607 р., сейм постановляє, аби „духовні начальники, які прийняли унію з римським костелом, - тим, хто не бажає з’єднуватись з ними, а ці взаємно тим, що знаходяться в унії, - не робили один другому, ніяким способом і під жодним претестом, - утисків і дратування, залишаючись в спокої на владицтвах, при монастирях, церквах, в церковних маєтках як в Короні, так і в князівстві Литовськім. Хто вчинить щоcь протилежне цьому, карається штрафом в 10 тисяч злотих по суду, який відбувається в трибуналі” [26, 123]. Так в конституції 1609 р. ясно відокремлено „духовних, що в унїі з римським костелом”, від тих, що „не бажають з’єднатися з ними”, тобто православних.