Українське козацтво в обороні Православної Церкви

 

Відновлення ієрархії в Православній Церкві в Речі Политій в 1620 р. було здійснене при близькій участі й під опікою українського козацтва. Українське козацтво було тією новою силою, яка виступила в Польсько-Литовській державі на захист українського народу і його Православної Церкви, як Церкви і віри прадідів. Ця сила широко проявила себе, під проводом гетьмана Петра Конашевича Сагайдачного, від початку 20-х років XVII в., але й перед тим, властиво від 1610 р., коли затихає літературна полеміка, безвиглядність якої побачили православні, починала діяти більш реальна супроти насильства сила - козацтво [45, 54].

1610 р. війт і бургомістри міста Києва, разом з православним духовенством, звертаються до запорозьких козаків за допомогою проти уніатського ігумена Видубицького монастиря у Києві Антонія Грековича, який, будучи намісником в Києві уніатського митрополита Іпатія Потія, який не допускав київських православних священиків до богослужінь в Софійському соборі, аж поки не підпорядкуються Потієві, а його, Грековича, не визнають за „протопопа”. 29 травня 1610 р. гетьман усього запорозького війська Григорій Тискневич прислав до Київського віце-воєводи Холоневського грамоту, в якій просив стримати Грековича, бо козаки „за церкву свою Східн і за віру грецьку готові голови покласти” [7, 58]. Коли ж Грекович і надалі буде перешкоджати „собору в церкві Божій у св. Софії” [7, 58], то козаки вирішили „як пса вбити його” [7, 59], а того, хто вб’є Грековича, обіцяють лицарським словом захищати до останнього. Рішуча постава козацтва не дала уніатському митрополиту Потієві підчинити собі київське духовенство, яке залишалось вірним православ’ю.

У січні 1614 р. козаки допомогли архiмадритовy Єлисею Плетенецькому в його боротьбі з наступником Іпатія Потія на уніaтській митрополії Велямином Рутським за маєтності Київо-Печерського мoнастиря. У своїй скарзі на архімандрита Плетенецького до головного литовського трибуналу Рутський писав, що козаки найбільше допомогли о. Плетенецькому, відбираючи маєтки монастирські, подаровані Сигізмундом уніатським митрополитам.

23 лютого 1618 р. козаки вчинили розправу над Антонієм Грековичем, який знову почав тиснути в Києві православне духовенство. Кількох козаків з’явилося „невідомо звідкіль” вночі до Видубицького мoнастиря, оточили дім, де мешкав ігумен, „спіймали Грековича і, як якого-небудь злочинця, схопили, зв’язали й вкинули в ополонку на Дніпрі та й втопили”. З приводу цієї свавільної розправи митрополит Рутський заніс скаргу до Люблінського трибуналу на київське духовенство і всіх київських міщан, що вони „здавен противляться зверхній владі своїх митрополитів, а особливо бл. пам’яти покійникові отцю Іпатію Потієві, противляться і йому, Рутському, похваляючись на його здоров’я й поносячи його безсоромно, непристійно й негідно між своїми і між людьми”, - вони підбурюють „козацьку вольницю” проти нього, священиків його, урядовців і слуг.

Таким чином бачимо, що Київ під опікою козацтва не визнає уніатських митрополитів тоді, як в других частинах Польсько-Литовської держави митрополит Рутський нав’язує широко свою владу православним, підтримуваний польською державною владою. У Києві ж засновується y 1615 р. Богоявленське братство з школою при ньому не тільки для дітей шляхти, але й для дітей міщан. І це робиться також при допомозі та під опікою козацтва, бо скоро і все запорозьке військо з гетьманом Петром Сагайдачним вступає у члени Київського Богоявленського братства [38]. Так зростала роль й значення українського козацтва в історії боротьби Української Православної Церкви проти насильницької унії. Київ перший відчув тверду опору в козацтві проти унії, що скріпило протиунійні настрої далі і в цілому Київському воєводстві. А на початку 20-х років XVII ст. українське козацтво в своїй ролі оборонцяй захисника Православної Церкви виходить поза місцеві межі Київського й взагалі південних воєводств, а стає в цілій Польсько-Литовській державі свого роду офіційним представником і захисником православних і Православної Церкви, голосом якого не міг легковажити польський уряд.

Таке всеукраїнське значення козацтва в боротьбі українського народу за свою „грецьку віру” зв’язано найперше з ім’ям гетьмана Петра Сагайдачного, який, за своїми заслугами перед Українською Православною Церквою в тяжку добу унійної акції Польщі й Риму, стоїть поруч з такими оборонцями православя, як князь Василь-Костянтин Константинович Острозький. Гетьман Петро Сагайдачний походив з української шляхти Галичини (з-під Самбора), вчився в Острозькій академії. Вступивши до війська Запорозького, виявив себе в походах як славний воєначальник, так як і в організації Запоріжжя, будучи обраний в 1616 р. гетьманом, проявив великий талант, а у відношенні до польського уряду був добрим політиком [43]. Козаччина при ньому набирає всенаціонального в українському народі значення, дбаючи не тільки про свої станові справи.,,Петро Сагайдачний, - каже український історик В.Антонович, - зрозумів, що віра для народу дорожча других моральних побудок, і тому вирішив релігійне питання сполучити з козацькою справою, щоб таким чином витворити з козаків проводирів цілого народу, які б боронили найважливіші його інтереси” [12, 94]. Отже, в основі тієї акції, яка переведена була гетьманом Сагайдачним з укранїським козацтвом для відновлення в 1620 р. православної ієрархії в Українській Церкві, лежала певна національно-релігійна ідеологія.

Як вище було вже сказано, від 1610 р. православні українці й білоруси залишились в Польсько-Литовській державі з одним тільки єпископом Єремією Тиссаровським на Львівській кафедрі. Православна Церква до Берестейської унії мала, включаючи й митрополита, вісім єпископів. Очевидно, що при одному єпископові (і при двох, як були ще живі єпископ львівський Гедеон і єпископ перемишльський Михаїл) православні на значних просторах Польсько-Литовської держави позбавлені були єпископського духовного керівництва в ці тяжкі часи і керуючих єпархіяльних осередків в адмініструванні церковними провінціями. Більше того - Церква терпіла великий брак у священиках, бо для висвячення на священика треба було добратися до Львова, за 400-500 миль, що при тогочасних дорогах і засобах комунікації, з немалими небезпеками в дорозі, було подвигом. За виразом одного сучасника тих подій, єпископові Гедеонові (коли був ще і єпископ Перемишльський) доводилось стільки мати посвячень, що він міг би „з волосся пострижених ним ставленників виробляти повстини” [33].

Полемічні твори та інструкції послам на сейм переповнені скаргами, що - через брак священиків діти вмирають без хрещення, старі без сповіді і святого причастя, молоді живуть без церковного благословіння; православні, позбавлені релігійної обслуги, розбігаються по різних сектах. Правда, в Польсько-Литовській державі, в маєтках багатої і знатної православної шляхти, завжди проживали грецькі архієреї (наприклад, у Степані на Волині в монастирі - митрополит Лука Білгородський 1599-1602, потім там же митрополит Пелассонський Єремія 1603-1606; в Корецькому монастирі на Волині - сербський єпископ Павел та інші). Але ж положення цих чужоземних ієрархів не було тут, як архієреїв, злегалізованим, заміняти єпископів місцевої церкви вони не могли, а в останні роки перед 1620 р. уніатські єпископи старались викрити таких єпископів і виселити їх з меж своїх єпархій.

Найбільша небезпека в становищі Церкви з одним єпископом була в тому, що в разі смерті єпископа Єремії Тиссаровського, польський уряд відразу проголосив би Православну Церкву, як Церкву без єпископа, неіснуючою в державі. Це цілком усвідомлювали православні, так домагаючись легальним шляхом (петиціями до сейму) відновлення ієрархії. Добре розуміли вагу ієрархічного питання для майбутньої Православної Церкви в Польщі й католики й уніати, оскільки так ретельно стежили, щоб прохання православних про відновлення ієрархії не була реалізована [36, 242]. Уніатські старші владики завжди приїздили на сейм, турбуючись, щоб не було переведено якоїсь ухвали, несприятливої для унії. А Мелетій Смотрицький в свому творі „Оправдання невинности” просто каже, що король ніколи б не погодився відновити православним ієрархію. І тому, коли в 1620 році Єрусалимський патріярх Феофан відновив в Києві вищу ієрархію Української Православної Церкви, то православні сучасники вважали цю велику подію за дійство самого Провидіння Божого, за чудесний дар Святого Духа.