Приїзд патріарха феофана, відносини З ним козацтва і організаційні заходи до відновлення Православної ієрархії

 

Єрусалимський патріарх Феофан, який ще раніше, в 1603 р., перебував у Москві і в Литві, будучи ще архімандритом, тепер прибув в Москву весною 1619 р., маючи підтверджуючу грамоту від патріархів Олександрійського, Антіохійського і Царгородського про ціль своєї подорожі - збір пожертв церквам Сходу в їх тяжкому становищі під турками [13]. Але ще по дорозі в Москву він мав можливість нав’язати ближчі стосунки з запорозькими козаками, коли, з причини війни Польщі з Москвою, був затриманий в Тулі, де знаходилось польське військо, а в його складі й запорожці. В Тулі він пробув більше року. Без сумніву, що вже тут він дізнався, від гетьмана запорозьких козаків Сагайдачного, про стан Православної Церкви в Польсько-Литовській державі та обіцяв допомогти православним, коли повернеться з Москви додому [60].

Про ознайомлення з положенням Церкви в Польщі і про намір допомогти Церкві свідчить грамота Царгородського патріарха Тимофея, якою надавалось патріархові Феофанові владу „справувати всі архієрейські справи в підчинених Царгородському патріархові єпархіях в Польщі”. Датована ця грамота 1 квітня 1618 року (її надрукував на грецькій і польській мові Мелетій Смотрицький в „Оправданні невинности”), тобто, коли патріaрх Феофан знаходився в Тулі; значить, він звернувся до Константинополя з проханням вислати йому таку грамоту, маючи вже намір довершити архієрейські чинності в Київській митрополії, яка знаходилась в юрисдикції Константинополя [48, 16].

Коли патріарх Феофан в’їхав з Москви в Україну, то козаки знали про час його приїзду і тому зустріли його в прикордонному старому місті Путивлі, звідки він, в супроводі козаків, які, за висловленням автора Густинського літопису, „оточили його сторожею, як бджоли матицю свою” [6], направився до Києва, в якому й зупинивився в будинку Богоявленського братства на Подолі. Король Сигізмунд III і польський уряд знали про його прибуття, бо він і не ховався перед ними і відразу звернувся до коронного канцлера і гетьмана Станіслава Жолкевського з проханням, щоб король дозволив йому вільний переїзд через Польсько-Литовську державу.

З боку короля і польського уряду бачимо подвійну політику у відношенні до патріярха Феофана і його перебування в їхній державі. Видаються універсали (5 травня 1620 р. Жолкевським, 30 липня 1620 р. самим королем) до місцевої влади й людності Волині, Поділля й України про прибуття високого гостя зі Сходу, Єрусалимського патріарха, з наказом скрізь у дорозі виявляти до нього гідні його сану й становища почесті й пошану. А таємно коронний гетьман Жолкевський пише Київському воєводі Фомі Замойському (23 червня 1620 р.): „Довге перебування цього патріарха в Києві не може не бути підозрілим. Він ні на що інше, тільки для інтриги був посланий з Царгороду до Москви, аби підбурювати Москву проти Корони (Польщі). І їхав він не тим шляхом, як інші патріярхи їздили... Недаремно король отримав від когось попередження щодо нього. Не належало б патріярха пропускати вільно, а як він висловив бажання побувати у Львові, то це був би добрий випадок його затримати, коли б у ці краї приїхав. Я дав Почановському (комірник, делегований урядом супроводжувати патріярха) достатні інструкції, щоб обходження з патріярхом було ввічливе, аби ніхто не догадався, що таємно про нього ми думаємо. Боюсь, якби козаки, згідно з універсалом Сагайдачного, не перепровадили патріарха до Терехтимирова, де було б тяжко його затримати. У кожному разі, необхідно мати нагляд над всім цим, щоб не виникло яких великих непорозумінь і заворушень серед козаків” [16, 32 ].

Звідси видно, що польській уряд, маючи політичні підозри щодо особи патріарха Феофана, був не від того, щоб і арештувати його де в безпечному для себе місці, але змушений був ховатися з цим, щоб не роздратувати козаків, які теж чули небезпеку, бо недаром Сагайдачний видав універсал про перевезення патріярха до Терехтимирова, в якому патріярх був би під охороною козацтва [47]. Козаки ж в цей час дуже були потрібні Польщі з огляду на загрозу війни з турками з тої причини, що Сигизмунд III допомагав імператору Фердинанду II в Тридцятилітній війні з протестантами та їх союзниками. Отже, й Сигізмунд ІІІ, відповідаючи на прохання патріарха, назвав його в листі (1 серпня 1620 р.) „преподобним і люб’язним у Христі отцем” та висловив впевненість, що приїзд його до Польщі „не має іншої цілі, як спокійне й скромне виконання намірів, скерованих до миру й спокою в Польсько-Литовській державі”.

До Києва, на день храмового свята Київо-Печерського монастиря Успіння Божої Матері (15/28 серпня), завжди прибувало, за церковно-релігійнію традицією, багато люду. Але 1620 року звістка про присутність на святі в монастирі самого патріярха з Святої Землі, з Єрусалиму, ще збільшила прощу до Києва на день 28 серпня не тільки з Київської землі, але й з інших частин Польсько-Литовської Держави. Не підлягає сумніву, що були на цей раз в Києві богомольці-прочани, делеговані з певними повноваженнями від братств, монастирів, православних громад. Уніати в той час казали, що Віденське братство і саме послало делегатів до патріарха і інших підбурювало це зробити скрізь по „Білій, Чорній, Червоній Русі”. Мелетій Смотрицький свідчить про себе, що він з Вільни до патріярха „посланий був”. Сам патріaрх Феофан в грамоті до народу про відновлення православної ієрархії свідчив, що сталося це „за мирним і загальним, і однодумним обранням та волею всієї капітули митрополії Київської і Галицької і всіх інших побожних і шляхeтних мужів, які прийшли на той час до нас (патріaрха) з мoнастирів Київських та були прислані також з інших повітів і міст Корони Польської і Великого Князівства Литовського і Руського” [48, 17]. Очевидно, що події ці не виникли самі собою, а проходили організовано.

„Протестація” Іова Борецького оповідає про нараду, яка в церковно-релігійних справах відбулась в Києві ще перед днем 28 серпня 1620 р. На цій нараді православні переконались в тoмy, що патріaрх Феофан має грамоту за підписом Константинопольського патріарха Тимофія і кількох митрополитів, якою йому надано право нагляду і направлення недостач у церковному житті всіх областей в юрисдикції Константинопольського патріарха; що крім того, при ньому знаходиться, як екзарх Константинопольського патріарха, архімандрит Великої Церкви (Константинополі) Арсеній. А тому на нараді було вирішено „просити патріарха Феофана, що прибув в наші краї в такий потрібний час Божим призволенням, аби поповнив недостаток духовних в нашій Церкві, що він міг зробити цілком канонічно, по силі грамоти у нього Отця нашого патріярха Константинопольського і присутності його екзарха, маючи до того ж приречення короля нашого, дане на сеймі 1607 року і підтверджене на минулому славному сеймі 1618 року та внесене в конституцію, котрим нам, згідно з правами і вольностями нашими, дозволено мати митрополита і єпископів, що знаходяться під звичайною для нашої Церкви владою Константинопольського патріарха, і обіцяно вернути їм усі маєтки, приналежні цим достойностям” [2].

Далі „Протестація” митрополита Іова Борецького вказує мотиви, якими було викликане на нараді це рішення. „Вже більше 25 років ми просимо й благаємо на сеймиках і сеймах, щоб нашій Церкві дарована була належна їй свобода і вольність та щоб привернено було катедри духовних наших старших, але замість цього бачимо права наші і вольності порушеними і знищеними, та чим далі, тим більше вороги нас тиснуть, - тому-то, раді чи не раді, але повинні були прийти до такого рішення, зважаючи на страшні заповіді Божі і дбаючи найвище за все про спасіння душ наших. Вважали ми це за надхнення Духа Святого, і коли б хто посмів тоді противитись цьому святому ділу, то це було б пневматомахією, тобто духоборством, який гріх не буває прощений, якщо не спокутувати його великою епітимією” [2].

Після цієї наради православні українці звернулись до патріарха Феофана, просячи висвятити їм митрополита і єпископів. Святіший патріарх, як каже Густинський літопис, спочатку відмовив того, бо „боявся короля і ляхів” [6]. Були й серед самих українців люди, що не радили патріaрхові прoводити ієрархічних свячень. Але в цей момент виступили запорозькі козаки і сказали патріaрхові: „Не будеш патріaрхом, не будеш добрим пастирем, не будеш намісником Христа і апостолів, якщо не посвятиш народові митрополита і єпископів, коли знайшов нас гнаними і без пастирів, і ми навіть боїмося, щоб за цей спротив не вбив тебе по дорозі який-будь звір”. При цьому козаки обіцяли патріaрхові повну недоторканість і захист. „Святійшого патріярха взяло на рамена й опіку свою благочестиве військо” [6], - каже Густинський літопис.

Те, що патріарх Феофан вагався, однак, недовго, - видно з того, що вже 13 серпня 1620 року він звернувся до православних з грамотою, в якій закликував їх „твердо триматися православної віри, мужньо переносити всі переслідування та вибрати собі єпископів, не боячись наслідків цього з боку польського уряду, як колись і батьки Мойсея не побоялися наказів фараона”, а також і „святі апостоли не злякалися синагоги жидівської та суворих пілатів і іродів…” [5].

Не має стислих відомостей про вибори кандидатів на митрополичу і єпископські катедри. Місцем елекційного собору, на якому обрано було на митрополичу Київську кафедру ігумена Золотоверхого Михайлівського монастиря у Києві Іова Борецького, напевно, був Київський Братський Богоявленський монастир, в якому, під охороною козаків Сагайдачнного, перебував патріарх Феофан [30, 79]. Обрання кандидатів на архієрейські кафедри по єпархіях відбулося на сеймиках; це видно з грамоти патріарха Феофана до Перемишльської єпархії з закликом обрати і прислати кандидата на Перемишльську кафедру.