Економічна сутність та роль стратегії в системі виходу малого підприємства на нові ринки

 

Одним з найважливіших завдань корпоративного управління є ефективний стратегічний розвиток організації та контроль її діяльності з метою підвищення добробуту власників у довгостроковій перспективі.

Термін «стратегія» теоретиками менеджменту був запозичений з області військових мистецтв (грец. «стратогос» - військо, «Егос» - веду) і саме поняття «стратегія» увійшло в розмовну практику з військової теорії.

Стратегія є однією з основних складових стратегічного управління, а її вибір і реалізація складають суть такого управління. Існують два підходи до визначення поняття стратегії.

1. Перший підхід. Він полягає у визначенні конкретного кінцевого стану чи результату, який повинна досягти фірма, організація або підприємство через тривалий проміжок часу (5-10 років). Для цього розробляються довгострокові плани строком на 5, 10 або 15 років, у яких фіксуються конкретні показники діяльності у певних інтервалах часу. Реалізація цих планів має сприяти досягненню чітко вираженої мети. Таке розуміння поняття стратегії характерно для систем з централізованою плановою економікою. Отже, з вищезазначеного можна зробити висновок, що стратегія – це конкретний довгостроковий план досягнення поставленої мети. Формування ж стратегії полягає в постановці цілей і складанні довгострокового плану [50, c. 32].

Таке поняття стратегії базується лише на припущенні змін, а всі процеси, що проходять в середовищі, детерміновані і піддаються певному контролю і управлінню. Однак, така передумова невірна, адже розвиток ринкових економічних систем в останні десятиліття свідчить, що швидкість зміни середовища, а також величина додаткових можливостей, що містяться в цих змінах, постійно зростають. Тому і стратегія поведінки фірми в ринковій економіці повинна, в першу чергу, мати можливість отримати певні переваги від змін і можливостей, які вони породжують.

2. Другий підхід. Тут стратегія розглядається як довгостроковий, якісний певний напрям розвитку фірми, що належить до сфери засобів і форм діяльності, системи взаємин усередині фірми, позицій у зовнішньому оточенні, що в сукупності дозволяє досягти поставлених цілей. Якщо цілі визначають те, що хоче отримати фірма в результаті своєї діяльності, то стратегія дає відповідь на питання, яким способом, за допомогою яких дій фірма зуміє досягти своєї мети в умовах змін і конкуренції [50, c. 34].

Таке поняття стратегії виключає детермінізм в поведінці фірми. У цьому випадку стратегія, визначаючи напрям у бік бажаного кінцевого стану, залишає свободу вибору з урахуванням зміни ситуації в навколишньому оточенні. Таку стратегію можна охарактеризувати як довгострокове завдання визначення поведінки фірми в зовнішньому оточенні, що повинно привести фірму до поставленої мети.

Прикладом першого типу стратегії може служити довгостроковий план виробництва певної продукції, в якому зафіксовано скільки і чого треба виробити в кожному конкретному проміжку часу, а скільки – в заключному періоді.

Прикладом стратегій другого типу, характерних для стратегічного управління, можуть служити такі завдання, як:

- збільшення частки обсягів реалізації продукції на ринку до певного конкретного відсотка, не знижуючи при цьому ціни;

- початок виробництва одного продукту при одночасному скороченні виробництва іншого,

- розгортання широкої кампанії з рекламування продукції для збільшення обсягу реалізації тощо.

А. Чандлер, автор однієї з перших робіт у галузі стратегічного менеджменту, вважає, що стратегія – це визначення основних довгострокових цілей і завдань підприємства та затвердження курсу дій, розподіл ресурсів, необхідних для досягнення цих цілей [45].

Дане визначення являє собою класичний погляд на саму сутність стратегії. Тут ми стикаємося з прагматичним і корисним визначенням сутності стратегічного процесу планування та управління. Перш за все в даному випадку слід визначити довгострокові цілі розвитку фірми. Ці цілі повинні бути постійними і не мінятися до тих пір, поки зовнішні умови та (або) внутрішні зміни не змусять керівництво переглянути довгострокові орієнтири розвитку фірми. Не може бути нічого більш деструктивного для підприємства, ніж постійна зміна цілей розвитку або ж коливання вищого керівництва у визначенні майбутньої орієнтації. Часта зміна цілей розвитку підприємства може закінчитися плачевно, так як дії стануть незрозумілими як зовнішнім партнерам (постачальникам, споживачам, інвесторам), так і його працівникам.

Разом з тим, стабільність цілепокладання не передбачає такої ж стійкості в курсах дій, спрямованих на реалізацію поставлених цілей. У кінцевому рахунку курси дій конкретизуються у вигляді якихось програм дій, які найчастіше орієнтовані на більш короткий період, ніж довгострокові цілі, і можуть коригуватися, що дозволяє забезпечити більшу ефективність реалізації стратегічних орієнтирів розвитку підприємства.

Ресурсне забезпечення стратегічних рішень як третій елемент понятійної тріади визначення А. Чандлера (цілі – курси дій (програми) – ресурси) виступає в якості обмежень реалізації даного процесу. Дійсно, знаходження деякого відповідності між цілями і програмами, забезпечують їх реалізацію, з одного боку, і розподіл людських, фінансових, технологічних та інших видів ресурсів, з іншого боку, реалізують одну з вимог стратегічного процесу – його стабільність [45].

І. Ансофф виділяє кілька відмінних особливостей стратегії [8, c. 57-64]:

1. Процес вироблення стратегії не завершується будь-якою негайною дією. Звичайно він закінчується встановленням загальних напрямків, просування, по яким забезпечує зростання і зміцнення позицій фірми.

2. Сформульована стратегія повинна бути використана для розробки стратегічних проектів методом пошуку. Роль стратегії в пошуку полягає в тому, щоб: по-перше, зосередити увагу на певних ділянках або можливостях, по-друге, відкинути всі інші можливості як несумісні зі стратегією.

3. Необхідність в даній стратегії відпадає, як тільки реальний хід подій виведе організацію на бажаний розвиток.

4. У ході формулювання стратегій не можна передбачити всі можливості, які відкриються при складанні проекту конкретних заходів. Тому доводиться користуватися досить узагальненою, неповною і неточною інформацією про різні альтернативи.

5. При появі більш точної інформації може бути поставлена під сумнів обґрунтованість первинної стратегії. Отже, необхідний зворотній зв'язок, що дозволяє забезпечити своєчасне переформулювання стратегії.

Визначення стратегії, дане І. Ансоффом, незважаючи на свою простоту і популярність серед вітчизняних фахівців в області стратегічного планування і управління, носить занадто загальний характер. Більш того, з первинного визначення стратегії не ясно, чим стратегія відрізняється від політики вищого керівництва даної фірми. Більш того, з визначення І. Ансоффа випливає, що найчастіше стратегія не може бути виражена явно. «Стратегії зазвичай намагаються не виявляти. Вони існують або як ідеї, які не підлягають оприлюдненню, або як розмите уявлення про загальну мету фірми, поділюване всіма, але, як правило, далеке від чіткого формулювання». Правда, навіть І. Ансофф, суперечачи самому собі, підкреслює, що останнім часом з'являється все більше прихильників продуманої і коректно сформульованої стратегії. Він зазначає, що: «Це добре у швидко мінливих умовах, коли часу на адаптацію мало, концентрація зусиль усіх співробітників необхідна» [8 c. 67].

Разом з тим визначення стратегії як набору правил для прийняття рішень дозволяє прийти до дуже важливого і істотного для процедури стратегічного планування і управління висновку – стратегію треба формулювати тоді, коли відбулося або намічається перетворення зовнішнього середовища, а також якісні зміни системи цінностей вищого керівництва фірми.

Спробу дати найбільш узагальнене визначення стратегії вживає Г. Мінцберг. Він розглядає стратегію як єдність «5Р»: план (plan), зразок, модель, шаблон (pattern), позиціонування (position), перспектива (perspective) і витівка, відволікаючий маневр (ploy).

Згідно Г. Міцбергу, стратегія як план є певний набір курсів дій, сформованих відповідно до ситуації. Стратегія як план приводить нас до фундаментального розуміння процесу людського пізнання – тому, що спочатку наміри вищого керівництва формуються в його свідомості. Відбувається це у відповідності з цінностями (пріоритетами), якими володіють керівники організації і використовують при ухваленні господарських рішень [28, c. 84].

Таким чином, в стратегії як плані формулюється уявна реалізація заздалегідь певних намірів вищого керівництва.

У стратегічному менеджменті стратегія визначається як особливий вид управління, який спрямований на розвиток потенціалу підприємства. Стратегічне управління протиставляється оперативному управлінню, яке пов'язане з вирішенням поточних завдань і перетворенням готівкового потенціалу в прибуток.

Не можна стверджувати, що стратегічне управління виключно пов'язано з майбутнім. Насправді стратегічне управління – це управління насамперед актуальною ситуацією, але під особливим кутом розгляду. Щоб підприємство збільшило особистий потенціал, воно має створити для цього всі необхідні умови, а це робиться тільки в сьогоденні. Стратегічне управління неминуче націлене на зміни. Оскільки мова йде про зростання потенціалу, навряд чи можна уявити собі, що стратегічне управління прагнутиме до збереження існуючого становища.

Стратегія організації – це план дій універсального характеру, який визначає пріоритети діяльності організації, ресурси, які для цього необхідні, і послідовність кроків по досягненню цілей. Іншими словами, стратегія – це засіб переведення підприємства з його справжнього становища в бажане майбутнє становище [18, c. 87].

В умовах ринкової економіки діяльність господарських суб'єктів будь-якої форми власності заснована на виборі напрямів їх подальшого розвитку. Тому актуальним видається дослідження класифікації стратегій розвитку підприємства.