Розкрийте суть поняття дитинства у філософії та психології .

 

Дитинство – це період в житті людини, яка є по суті підготовкою її до дорослого життя, самостійної праці й включає початкові періоди життя людини. Проте теоретичне осмислення особливого соціокультурного поняття «дитинство», трактування його сутності свідчить про те, що дитинство як явище соціальної картини світу є загальновживаним, розглядається багатьма науками (філософією, психологією, педагогікою, соціологією, історією, етнографією тощо), але водночас малозрозумілим і недостатньо вивченим.

З огляду на це, існують різні погляди щодо сутності й тривалості дитинства. Згідно з довідниковою літературою дитинство визначається як певний вік, що має свої межі та особливості. Проте словники з різних наук по-різному тлумачать це поняття.

Наприклад, згідно з довідниковою літературою дитинство – це: дитячий вік, дитячі роки [3; 14]; стан дитини до повноліття [14]; період життя людини у вікових межах від народження до закінчення середньої школи, тобто від народження до 16-17 років [13].

У філософській літературі термін «дитинство» розглядається дуже рідко й абстрактно. Так, дитинство як філософський феномен – ніщо за своєю суттю, воно ніяке, не має константної форми, виступає мірою можливостей людини. Воно є тією основою, яка закладається у житті людини, формує її як особистість, а в подальшому лише розгортається [6]. У працях філософів термін «дитинство» традиційно розглядався однобічно і поверхово, як правило у двох аспектах – виховання і права; при цьому і в першому, і в другому разі домінує ідея несамостійності, залежності, й не тільки дитини. Так, Платон і Аристотель спираються на основні норми права, прийняті в античності стосовно неправоздатних членів суспільства (раби, жінки, діти). У концепції Гегеля дитина трактується як істота, що підлягає вихованню. У Гегеля, як і у Канта, особлива увага приділяється правовому аспекту дитинства. Сучасна філософія розглядає дитинство не як автономне явище, а як макрокосм, щомістить у собі інші світи, зокрема світ дорослих, і його невід’ємним елементом є дитячість [16].

Психологічні словники мають своє тлумачення поняття «дитинство», а саме – це термін, що позначає початкові періоди онтогенезу (від народження до підліткового віку) [2; 10].

Дитинство є особливим етапом онтогенетичного розвитку людського індивіда, який триває від зачаття до підліткового віку, охоплюючи такі періоди, як новонародженість, немовля, раннє дитинство, дошкільний вік і молодший шкільний вік. Від дорослості воно відокремлене перехідними періодами - підлітковим віком, ранньою та зрілою юністю. У дитинстві поєднані процеси дозрівання, росту й розвитку. Кожен окремий його період характеризується специфічною соціальною ситуацією розвитку, провідним видом діяльності та виникненням новоутворень у психіці й особистості індивіда.

4. Вперше поняття «дитинство» як загальна фаза розвитку людини буловизначено в сімейній педагогіц іепохи Відродження, описано в працяхК. Гельвеція, Д. Дідро, Я. Корчака, Дж. Локка, Й. Песталоцці, Ж‒Ж. Руссо.

Надзвичайновагомою для розуміннясенсудитинства є педагогічнаспадщинавидатнихвчених Я. Коменського, Я. Корчака, А. Макаренка,

В. Сухомлинського, К. Ушинського.Безлічцікавихідейщодовиховання йрозвиткудитинимістятьроботисучаснихдослідників В. Абраменкової, Ю. Азарова, Ш. Амонашвілі,О. Асмолова, Г. Ковальової, Г. Щедровицького та ін. Значноїактивностінинінабуваєвивченнядитинства як особливоїсубкультури, представлене у працях таких науковців, як М. Гудмен, Т. Алієва, Н. Короткова, В. Мухіна,Н. Большунова, В. Савченко та ін.

У педагогічних словниках дитинствовизначаєтьсяширше, ніж в іншихдовідниковихвиданнях, а саме: як періоджиттялюдинивіднародження до юнацькоговіку, коли відбуваєтьсяїїфізичний і розумовийрозвиток, соціальнестановлення [8]; періодонтогенетичногорозвиткулюдинивіднародження до дорослості, якийхарактеризується ростом організму, формуваннямвищихпсихічнихфункцій, маєбіологічну основу й опосередкованийсоціально-культурними факторами, вихованням і навчанням [9; 12]; періодінтенсивногофізичного та психічногорозвиткуіндивіда, протягомякоговідбуваєтьсяпідготовкайого до життядорослих. Цяпідготовказабезпечується системою навчання та виховання і є наслідкомзасвоєнняіндивідомдосвідулюдства, здобутківйогоматеріальної та духовноїкультури [4].

дитинство – явищеісторичне, і йогозміст і тривалістьзмінювалисьпротягомстоліть, і строк закінченнядитинствавстановлюєтьсявідповідно до норм і традиційсуспільства. І самесуспільствовизначаєрізнутривалістьдитинства і різніісторичніепохи й у різнихнародів [11, с. 261]. Наприклад, дитинство в первісномусуспільствібулокоротким, оскільки спектр засвоюванихзразківповедінкибувобмеженийумовамиіснуванняцьогосуспільства. Щобзасвоїти роль дорослоїлюдини, дитинідостатньобулодосягтипевногорівняфізичногорозвитку й оволодіти набором щоденнонеобхіднихзнань, умінь та навичок. У Середньовіччідитинствотривалодовше, адже з розвиткомсуспільства роль дорослихрозширюється по міріоволодіннялюдством силами природи й ускладненнялюдськихстосунків. Дитинствосучасноїдитинирозтягнутощебільше і наповнюєтьсябезліччюскладнихвидівдіяльності, обумовленихсоціально-економічним і культурнимрозвитком [11].

Однакобмеженістьлюдськогожиттяробитьнеприпустимимбезкінечнеподовженнядитинства. Межеюдитинствавважають строк, необхідний для формуваннязрілоїактивноїособистості, яка маєсоціальнувідповідальність. Надмірнезбільшенняцього строку при сформованостіорганізму й широкійінформованостіпредставляє собою так званий особистіснийінфантилізм. У таких випадкахкількістьпрожитихроків повинно свідчити про зрілістьлюдини, але недосконалаповедінка й несформованістьосновних рис особистості не дають для цьогодостатньопідстав [11, с. 261].

Тому історичнозмінавікових меж дитинства в бікподовженняпояснюєтьсяускладненнямзмісту й завданьнавчання та вихованнядітей, що, у свою чергу, є наслідкомпідвищенихвимог до підготовкилюдини до самостійноїдорослоїпраці, інтенсифікаціївиробництва, підвищення культурного, економічногота соціальногорівня людей [2].

Отже, аналізіснуючихвизначеньпоняття «дитинства» дозволяєзробитивисновок, щонайчастішецимтерміномпозначаєтьсяперіоддитинивіднародження до підлітковоговіку (10-11 років). У широкомусмислідитинствоохоплюєперіоджиттяособистості до появиможливостівключитися в дорослежиття.

 

5.Розкрийте роль і значення членів родини у соціалізації дітей.

Соціалізація — це «процес входження індивіда в соціальне середовище», «засвоєння їм соціальних впливів», «прилучення його до системи соціальних зв'язків»

Проходить багато часу, як маленькадитинаперетвориться на дорослого, самостійного члена суспільства. І весь цей короткий час вінгостропотребуєбатьківськоїпідтримки,що є найважливішим і впливовимчинникомсоціалізації. Тривалийперіодбезпорадностідитини,який розтягується на роки, змушуєбатьківприділятизначнуувагу як по догляду задітьми(традиционно жіноча роль), їхзахисту (традиційночоловіча). Сім'я є першою і головноюсоціальноюгрупою, яка активно впливаєна формуваннядитини. Усім'їпереплітаютьсязв'язки батьків та дітей. Цізв'язки дужеважливі, оскільки вони визначаютьособливостіпсихіки і первиннусоціалізаціюдітей на етапіїхрозвитку. Будучи однією з важливихчинниківсоціальноговпливу,, сім'явпливаєзагаломна фізичне, психічнев дитині. Роль сім'їполягає у поступовому входженнядитинив суспільство.

Навчитидитину тому соціальномудосвіду,культурі,моральним нормам,традиціям народу,якийнагромадилолюдство,— пряма функціябатьків.

Важливу роль у процесіпервинноїсоціалізаціїграєвиховання у ній. Батьки були й залишаютьсяпершимивихователямидитини.

Вихованнядітей у сім'ї — складнийсоціально-педагогічнийпроцес. Вінохоплюєвпливвсієїатмосфери і мікрокліматусім'ї.Особистий приклад батьків — найважливішийзасібвпливувиховання.Йоговиховнезначенняполягаєувластивійдитячомувіці схильність до наслідування. Без достатніхзнань й європейськогодосвіду, дитинакопіюєдорослих, наслідуєїх. Характер відносинбатьків, ступіньїхвзаємноїзгоди, уваги, чуйності й поваги, шляхи вирішеннярізних проблем, тон і характеру розмов - усе цесприймаєтьсядитиною тастаєзразкомщодойоговласної поведінки.

Отже, навколишнєсоціальне мікросередовище, психологічнийклімат у сім'ї, умовивиховання, стосунками з батьками впливають на дитину,на її процес соціалізації. Якщосімейна атмосфера несприятлива для психічногорозвитку, то цілкомможливо, що і сформованіриси особи процес її соціалізації такожбудутьпатологічні.Крім того, батьки, безсумнівно, граютьпровідну роль у формуваннісвітосприймання і моральнихпереконаньдітей.

 

7 питання. Розкрийте особливості стилів виховання за Ллойдом Демозом.

Американський психоісторик Ллойд Демоз головною проблемою виховання вважав ставлення батьків до дітей, а провідною силою історії — психогенні зміни в особистості, що відбуваються внаслідок взаємодії поколінь батьків і дітей. З цього погляду він описав шість послідовних періодів трансформації ставлення людства до дитинства.

1. Від давніх часів до IV ст. — «інфантицидний» стиль, для якого характерне насильство над дитиною. відзначався негативним ставленням до маленьких дітей, які розцінювались як перешкода дорослому суспільству. Масові дітовбивства навіть не каралися владою, а ті діти, які виживали, часто теж ставали жертвами насильства дорослих.

2. покидаючий, (ІУ-ХШ ст.) характеризувався виз­нанням наявності в дитини душі, але водночас прагненням віддалитися від неї (годувальниця, виховання в монастирі або в чужій родині), ігноруванням її інтересів, бажань, проблем (занедбаність, пригнобленість - характерні риси ставлення до дитини в родині).

3. Амбівалентний стиль (ХІУ-ХУП ст.) відзначався підви­щенням статусу дитинства. До дітей починали ставитися з увагою передусім у фізичному догляді, однак їм ще відмовляли в самостійному духовному існуванні, кожен рух дитини жорстко контролювався та регламентувався.

4. Нав'язливий стиль (XVII ст.). Залишалася домінуючою контролююча позиція дорослих до дитинства, що виявля­лось у нав'язливому прагненні цілком контролювати не тільки поведінку, але й внутрішній світ, думки й волю дитини. Це підсилювало конфлікти батьків і дітей.

5. соціалізуючий (XIX - середина XX ст.). На цьому етапі метою виховання було не стільки завоювання та підпо­рядкування дитини, скільки тренування її волі, підготовка до життя в соціумі.

6. Друга половина XX ст. — «допомагаючий» стиль, якому властиве прагнення батьків до емоційного контакту з дітьми, увага до їхнього індивідуального розвитку.

 

 

10.Розкрити значення і особливості постфігуративного типу культури в історії людства.

Продуктивним у методологічному плані виявляється поняття типу культури (наприклад, архаїчної, сучасної) і положення, що саме означення типу культури може бути співвіднесено з характером освіти, навчання. Так, американська дослідниця культури М.Мід в ролі засадових виділяє три типи культури, а саме: постфігуративну, кофігуративну та префігуративну. Аналізуючи постфігуративну культуру (примітивні спільноти, релігійні невеличкі товариства тощо), М.Мід підкреслює, що дорослі в них не здатні до змін і передають нащадкам тільки чуття незмінної спадкоємності життя. Життя дорослих стає схемою майбутнього для дітей. Такий тип культури, згідно М.Мід, тисячоліття характеризував людські спільноти до початку цивілізації.В наш час прояви такого типу культури зустрічаються в діаспорах, сектах, анклавах; в традиціях, національних укладах. Постфігуративна культура передбачає і відповідні методи навчання дітей, що спираються на слідування тому, що було. Особливостями постфігуративної культури є відсутність сумнівів, рефлексивних оцінок, самоусвідомлення. Якщо діти не мають зразка виходу з ситуації, це може призводити до конфліктів, неврозів. В той же час вдавана стабільність і відчуття незмінної повторюваності, характерні для цих культур і були закладені в модель культури як такої.