Кафедра україністики краківського вокзалу



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Кафедра україністики краківського вокзалу



 

Через кілька днів ми маємо зустріч на ка­федрі ук­раїністи­ки Яґелонсько­го універ­си­те­ту. Не зна­ти, чо­го від неї че­ка­ють краківські ук­раїністи. Прав­до­подібно, що чо­гось та­ко­го, що во­ни і без нас ма­ють, або ще чо­гось, що їм цілком не­потрібне. Найімовірніше, це на­га­дує си­ту­ацію, ко­ли хтось зда­ле­ка приїжджає у влас­них спра­вах до чу­жо­го міста, в яко­му меш­кає ще дальша ро­ди­на, з якою втра­ти­ли­ся ре­альні кон­так­ти та пе­ре­довсім відчут­тя спільності. Але і той хтось, і та ро­ди­на по­чу­ва­ються зо­бов’яза­ни­ми зустріти­ся - тре­ба відвіда­ти, тре­ба прий­ня­ти, тре­ба привіта­ти, тре­ба по­ка­за­ти, тре­ба роз­ка­за­ти, тре­ба зга­да­ти, мо­же, потрібна якась до­по­мо­га.

Звичайно, що зустріч відбу­деться успішно. Всі бу­дуть за­до­во­лені, що во­на відбу­ла­ся і що вже відбу­ла­ся. Зви­чай­но, що хтось бу­де зво­ру­ше­ний, хтось за­хоп­ле­ний, хтось роз­ча­ро­ва­ний, але ніко­му во­на не зав­дасть ніякої шко­ди, а навіть якось ко­лись бу­де потрібною як урок, досвід чи спо­гад. Нам при­най­мні хо­четься ту­ди піти за­ра­ди мо­ло­до­го шот­ланд­ця, який вирішив вив­ча­ти ук­раїнську мо­ву в Кра­кові. Та­кий підхід до жит­тя - без жод­них раціональних при­чин зміни­ти собі весь світ, вив­чив­ши цілком ди­вацьку мо­ву невідо­мо­го на­ро­ду - вик­ли­кає по­ва­гу (хо­ча і мо­же бу­ти свідчен­ням то­го, що щось не так). Але те­пер не про це йдеться.

З’ясувалося, що бу­ло б не­по­га­но при­нес­ти на зустріч тро­хи но­вих ук­раїнських кни­жок. Од­но­го ве­чо­ра нам да­ли зна­ти, що па­ку­нок із книж­ка­ми пе­ре­да­но водіям ав­то­бу­са Іва­но-Франківськ - Краків і ра­ненько тре­ба йо­го зустріти. Ми ще раз пе­ре­ко­на­ли­ся у довідці, що завт­рашній ав­то­бус має при­бу­ти о сьомій го­дині. Щоп­рав­да, за­ува­жи­ла ка­сир­ка, він мо­же приїха­ти швид­ше або пізніше.

Про всяк ви­па­док я був на вок­залі о шостій. Пе­ревірив усі плат­фор­ми і по­чав че­ка­ти. Вирішив не сіда­ти, а постійно нек­вап­ли­во хо­ди­ти, ні на мить не втра­ча­ючи з по­ля зо­ру єди­ний в’їзд для всіх ав­то­бусів. Так ми­ну­ло шість го­дин. Три­вож­ною бу­ла тільки пер­ша, най­дов­шою - дру­га, тре­тя бу­ла го­ди­ною просвітління. Аж після чет­вер­тої з’яви­ли­ся ле­генька вто­ма і не­уважність до зовнішнього світу (що підтвер­ди­ло мудрість військо­во­го за­ко­ну про зміну вар­ти що­чо­ти­ри го­ди­ни). П’ята го­ди­на якось поп­рос­ту ви­па­ла. А шос­та замість сподіва­но­го відчаю по­да­ру­ва­ла ди­во­виж­не відчут­тя, що все у світі ро­биться пра­вильно, хоч і день на день не схо­жий.

За цей час приїха­ло і від’їха­ло двісті ав­то­бусів. Своїх ко­ха­них зустріли де­сят­ки за­ко­ха­них. Упи­ли­ся і вит­ве­резіли гур­ми пи­ячків. Зміни­ли­ся пат­рулі охо­ро­ни, поліції, до­рожньої поліції. По­мер один без­дом­ний. Зат­ри­ма­ли кількох підозрілих. Зібрав­ся цілий загін ма­леньких плас­тунів із батька­ми, і ті відпро­ва­ди­ли їх до гірсько­го та­бо­ру. Посніда­ли і по­обіда­ли ка­си­ри та дис­пет­че­ри. Кілька­де­сят японців, німців і аме­ри­канців ку­пи­ло ма­пи Кра­ко­ва (се­ме­ро з них, див­ля­чись на план, пи­та­ло­ся в ме­не, як вий­ти з вок­за­лу).

П’ять різних псів по два ра­зи по­ко­ха­ли од­ну су­ку. Зневіре­на єговістка втю­ха­ла три «Вар­тові вежі», а хво­ра на рак баб­ця, яка з пер­ших слів розпізна­ла у мені львів’яка, бо са­ме там на­ро­ди­ла­ся пе­ред війною, наз­би­ра­ла дріб’язку на пач­ку сиґарет.

Я зас­маг, тро­хи по­до­рослішав і змужнів, зго­лоднів і пе­рес­тав хотіти їсти, ску­рив неп­рав­до­подібно ма­ло сиґарет, по­мо­лив­ся за тих, про ко­го час­то за­бу­вав мо­ли­ти­ся, звик до се­бе, по­лю­бив цей вок­зал з усіма йо­го людьми. Ав­то­бу­са все не бу­ло, і жодні служ­би нічо­го про нього не зна­ли. Я так хотів че­ка­ти далі. Ду­же люб­лю, ко­ли щось діється і відбу­вається, ко­ли щось відчу­ваю, люб­лю щось зна­ти. І дав­но вже не мав сильнішо­го пе­ре­жи­ван­ня, ніж це че­кан­ня. Але тре­ба бу­ло йти, бо на ме­не та­кож че­ка­ли.

За го­ди­ну пе­ред ви­ру­шен­ням ми прий­шли на вок­зал ра­зом. Приємно по­вер­та­ти­ся у близьке. Ще приємніше да­ру­ва­ти щось до­ро­ге. Приємно спос­теріга­ти пов­то­рен­ня шес­ти го­дин у відповідних шістьох де­сят­ках хви­лин. Ав­то­бу­са ніде не бу­ло, і йо­го ніхто сьогодні не ба­чив. Ні в ко­го, од­нак, не ви­ни­ка­ло сумніву, що сьогодні о вісімнад­цятій він ви­ру­шає від п’ятнад­ця­тої плат­фор­ми.

 

Щоби не до­во­ди­ти все це до аб­сур­ду, ми по­обіця­ли собі піти геть рівно о шостій. За п’ять хви­лин до від’їзду ав­то­бус приїхав. Де він був цілий день, зовсім не ціка­ви­ло кількох па­са­жирів, які з’яви­ли­ся так са­мо нес­подіва­но. Я привітав­ся з на­шим водієм і од­ра­зу ж от­ри­мав свої книж­ки, не тре­ба бу­ло нічо­го го­во­ри­ти, не тре­ба бу­ло навіть дя­ку­ва­ти. Все ж я по­ба­жав щас­ли­вої до­ро­ги, що водій знав і без ме­не. Зустріч на справжній ка­федрі ук­раїністи­ки ми вже відбу­ли. Та, де нам тре­ба бу­ти че­рез кілька днів, на­пев­но, якась фіктив­на.

 

Уміння жити

 

Змалку я зро­зумів, що моє жит­тя бу­де нев­да­лим. Усвідо­мив, що всі ілюзії про всі мож­ли­вості, які з’явля­ються впро­довж жит­тя, - ли­ше ілюзії, бо від са­мо­го по­чат­ку ро­зуміння зро­зумів, що єди­не, чо­го би по-справжньому хотів від жит­тя й у житті - вміти доб­ре ма­лю­ва­ти. Та оскільки ви­яви­ло­ся, що в моєму ви­пад­ку це не­мож­ли­во, все інше ста­ло вже не та­ким важ­ли­вим, бо жит­тя все од­но бу­де нев­да­лим, як­що най­го­ловнішо­го здійсни­ти не вдасться.

Люди, які вміють доб­ре ма­лю­ва­ти, мо­жуть уміти доб­ре ро­би­ти ба­га­то інших ре­чей, які, на пер­ший пог­ляд, зовсім не пов’язані з ма­лю­ван­ням. Прос­то тре­ба зна­ти, що та­ким ба­га­то чо­го вдається. Уміючи ма­лю­ва­ти, мож­на не над­то за­мис­лю­ва­ти­ся над тим, як вда­ло про­жи­ти жит­тя. Все стається са­ме со­бою, бо най­важ­ливіше вже ста­ло­ся.

Натомість та­ким, як я, тре­ба постійно на­ма­га­ти­ся до­сяг­ну­ти яко­гось про­фесіоналізму. Це то­му, що насп­равді ста­ти про­фесіона­ла­ми такі ніяк не мо­жуть. У жодній га­лузі. Та на­ма­га­ти­ся щось по-справжньому вміти та зна­ти мож­на по різно­му. Мож­на зму­си­ти се­бе ро­би­ти постійно щось од­не, пе­ре­ко­ну­ючись, що знаєш свою ро­бо­ту що­раз кра­ще. А мож­на бра­ти­ся що­ра­зу за щось інше, ко­ли за­ува­жуєш, що запізнав у своїм по­пе­реднім за­нятті щось та­ке, чо­го по­дальше три­ван­ня вже не пе­реінак­шить, хоч і наз­ва­ти це справжнім про­фесіоналізмом якось не ви­па­дає.

Врешті ви­яв­ляється, що все, що ти знаєш і вмієш, є чи­мось ду­же дрібним, роз­по­ро­ше­ним, фраґмен­тар­ним, що твої знан­ня та вміння нецікаві, ма­ло на­да­ються до ви­ко­рис­тан­ня. Во­ни мо­жуть ста­ти в при­годі хіба що кілька разів у житті (нап­рик­лад, якось я нав­чив­ся вит­ру­шу­ва­ти з ди­хальних шляхів сто­ронні пред­ме­ти. І вже нас­туп­но­го дня зумів уря­ту­ва­ти ма­ло­го си­на від за­ду­шен­ня не­дос­тиг­ли­ми ви­ног­ра­дин­ка­ми, а вве­чері баб­цю від кістки в тра­хеї. Два жит­тя за один день. Цілком не зле на ціле жит­тя. Таж це був один ли­ше день із моїх двад­ця­ти років тру­до­вої діяльності), або та­ко­го ґатун­ку про­фесіоналізм нічо­го не вар­тує - що з то­го, що я вмію пус­ка­ти дов­гою вузькою ля­дою пов­ну склян­ку за­мов­ле­но­го на­пою точнісінько до то­го, хто йо­го за­мо­вив і си­дить десь нап­рикінці цієї ля­ди.

Я щи­ро на­ма­гав­ся запізна­ти та нав­чи­ти­ся більше, що­би якось уміло ста­ти в при­годі частіше. Од­нак. Лю­ди, котрі мріють змал­ку про ма­лю­ван­ня, яке їм не­до­сяж­не, му­сять ми­ри­ти­ся із цілко­ви­то нев­дат­ним жит­тям.

Тепер я роз­мов­ляю німецькою, яку вив­чав у спеціальній школі, вде­ся­те­ро гірше, ніж двад­цять років то­му. Про рос­ли­ни, які так ста­ран­но й лег­ко вив­чав в універ­си­теті, за­був. Із за­гальної біології за­ли­ши­ли­ся ли­ше ос­но­ви знань про прин­ци­пи жит­тя, тож ніяких прак­тич­них по­рад про бджіл, кімнатні рос­ли­ни, ліку­вальні чаї, са­до­вих шкідників, по­ведінку річко­вої ри­би від ме­не от­ри­ма­ти годі. З гірських марш­рутів, яки­ми я ко­лись во­див різних лю­дей, те­пер із зав’яза­ни­ми очи­ма прой­шов би ли­ше од­ним. На довгі дис­танції не бігав уже де­сять років і не знаю, скільки би вит­ри­мав.

Я вмію виз­на­ча­ти фор­му­лу лісу (яли­ця - чо­ти­ри, сме­ре­ка - п’ять, вільха - один), але всі наші ліси вже опи­са­но. Мо­жу пе­ре­да­ва­ти аз­бу­кою Мор­зе двад­цять груп (кож­на гру­па - п’ять букв) за хви­ли­ну, але цей вид зв’язку зас­тарів, здається, навіть у в’язнич­них му­рах. Знаю, як доб­ре спо­ви­ва­ти дітей (хоч пе­люш­ки витісни­ли підгуз­ки) і роз­би­ра­ти ав­то­мат Ка­лаш­ни­ко­ва. На ма­шинці швид­ко дру­кую дво­ма пальця­ми, а на фор­тепіано без­до­ган­но граю ли­ше кілька гам, які не на­да­ються до слу­хан­ня. Польською не вмію ли­ше пи­са­ти, зовсім. Ке­ру­ва­ти ав­то на­ва­жу­ся тільки тоді, ко­ли не­ма зустрічних ав­то­мобілів. Про­чи­тані ро­ма­ни пе­реп­лу­та­ли­ся один з од­ним і з пе­ре­жи­тим. Для ка­ма-сут­ри бра­кує на­го­ди…

Не вий­шло з ме­не ні ре­пор­те­ра, ні письмен­ни­ка. Що­до пер­шо­го, то я хотів пи­са­ти про те, що не мож­на, а сто­сов­но дру­го­го - не хо­чу пи­са­ти про те, що мож­на. Хо­ча в про­фесії двірни­ка я до­сяг то­го, що знаю, як лис­тя різних видів де­рев зміта­ти з мок­рої хо­лод­ної бруківки в лис­то­паді.

А в та­ких, як оцей, текс­тах, здається, най­важ­ливіше закінчи­ти вда­лим ре­чен­ням. Отож. На­ше жит­тя за­ле­жить пе­ре­довсім від то­го, як про нього роз­повіда­ти… (Хо­ча ду­же хотіло­ся б уміти доб­ре ма­лю­ва­ти).

 

Фелікс

 

Мені бу­ло кілька років, ко­ли по­мер­ла баб­ця. То­му я пам’ятаю не­ба­га­то ре­чей, які во­на ска­за­ла. Од­нак усі во­ни, як ви­яви­ло­ся, ма­ли од­ну здатність. З ча­сом, з віком, з досвідом кож­на з її сен­тенцій на­бу­ва­ла що­раз ва­гомішо­го зна­чен­ня. Якось ми розг­ля­да­ли один з ре­тельних підруч­ників ана­томії. Тоді баб­ця ска­за­ла, що та­кої лю­ди­ни, як у ана­томічно­му ат­ласі, насп­равді не­ма. Це та­ка ж абст­ракція, як і по­нят­тя нор­ми.

Все моє по­дальше жит­тя по­ши­рю­ва­ло і пог­либ­лю­ва­ло ро­зуміння баб­ци­но­го за­ува­жен­ня. Во­но вий­шло да­ле­ко за межі підруч­ни­ка нор­мальної ана­томії чи па­то­логічної фізіології. Во­но ілюст­ру­ва­ло­ся історією зви­чаїв і стилісти­кою різних ав­торів, не­за­бутніми об­лич­чя­ми і за­бу­ти­ми сло­ва­ми. Я пе­ре­ко­нав­ся, що най­більше не­пов­тор­ності мож­на віднай­ти і відчу­ти в то­му, що здається подібним і незмінним: у по­рах ро­ку, в стадіях дня, у кольорі тра­ви, в про­зо­рості во­ди, у камінцях на річко­во­му бе­резі, в най­улюб­леніших ана­томічних де­та­лях… Що вже ка­за­ти про різні див­но­ти різних лю­дей, ко­ли кож­ну осо­бу мож­на вва­жа­ти ймовірною точ­кою, че­рез яку про­ве­де­на вісь нор­ми. Інша спра­ва, що всім цим точ­кам потрібно співісну­ва­ти у спільно­му ха­осі влас­них осей.

Співіснувати з Феліксом бу­ло ду­же лег­ко. Він по­ка­зу­вав мені своє місто. Во­див ву­лич­ка­ми, са­да­ми, бе­ре­га­ми річок і ка­налів. Він умів ро­зуміти, що я лед­ве міг по­яс­ни­ти йо­го мо­вою, і го­во­рив своєю мо­вою так, що­би все зро­зумів я. Ми ку­па­ли­ся у ве­ле­тенсько­му хо­лод­но­му озері, сніда­ли ста­ри­ми си­ра­ми, ве­че­ря­ли мо­ло­ди­ми ви­на­ми. Він ку­рив мої сиґаре­ти, я їздив на йо­го ро­вері і но­чу­вав у йо­го май­стерні з поліро­ва­ною бе­тон­ною підло­гою. Нор­мально. Прав­до­подібно, я би вже міг йо­го поп­ри це все за­бу­ти, як­би не од­на див­но­та.

Кожного дня Фелікс зни­кав ку­дись на дві го­ди­ни, а весь простір йо­го май­стерні був за­пов­не­ний ти­ся­ча­ми ри­сунків і фо­тог­рафій, на яких бу­ло зоб­ра­же­не од­не і те са­ме де­ре­во. Мені потрібно бу­ло не спа­ти кілька го­дин, вдив­ля­ючись у графіку, щоб усвідо­ми­ти, що тут не­має двох од­на­ко­вих ри­сунків, двох іден­тич­них світлин. Зго­дом ви­яви­ло­ся, що впро­довж п’ятнад­ця­ти років - день у день - Фелікс ри­сує і фо­тог­ра­фує своє улюб­ле­не і вже рідне де­ре­во на бе­резі озе­ра. Чи це нор­мально? - ду­мав я, од­но­час­но ду­ма­ючи про сво­бо­ду при­ре­че­ності, при­ре­ченість на сво­бо­ду, без­ко­неч­ну не­по­рушність мінли­вості, про не­пов­торність незмінно­го і схе­ми неісну­ючих тіл у ат­ласі нор­мальної ана­томії.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.236.222.124 (0.009 с.)