Ходити, стояти, сидіти, лежати



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Ходити, стояти, сидіти, лежати



 

1. Як­що місця справді є най­сп­равжніши­ми сю­же­та­ми, то кульмінацією Ялівця як міста бу­ли, бе­зу­мов­но, ча­си, ко­ли міським архітек­то­ром ста­ла Ан­на - донька Фран­цис­ка.

Дітям мультипліка­торів, які ні на крок не відхо­дять від та­та, ста­ти архітек­то­ром не­важ­ко. Особ­ли­во в місті, яке при­ду­мав та­то. За її пер­шим ескізом у 1900 році (Анні бу­ло тоді сім) збу­ду­ва­ли но­вий си­не­ма­тог­раф «Yu­ni-pe­rus» у виг­ляді ко­мо­да з шух­ля­да­ми - спеціально для по­казів Фран­цо­вих анімаційних фільмів.

Ще ди­ти­ною Ан­на спро­ек­ту­ва­ла ба­сей­н у виг­ляді гнізда чом­ги, який пла­вав у озері, підземні ту­нелі з от­во­ра­ми, як у кротів, на різних ву­лич­ках міста, бар, у яко­му вихід був улаш­то­ва­ний так, що, пе­рес­ту­па­ючи поріг за­лу, ти опи­няв­ся не над­ворі, як міг сподіва­ти­ся, а в точнісінько та­ко­му ж залі, чо­ти­ри­по­вер­хо­вий бу­ди­нок-шиш­ку і ве­ли­чез­ну дво­по­вер­хо­ву віллу-со­няш­ник.

 

2. Бо Ан­на мис­ли­ла тілом. Ко­жен рух во­на мог­ла відчу­ва­ти не тільки цілісно, але і як послідовність нап­ру­жень і розп­ру­жень м’язо­вих во­ло­кон, обер­тан­ня в суг­ло­бах, зав­ми­ран­ня і ви­бу­хи кро­во­то­ку, про­ни­кан­ня і ви­чав­лю­ван­ня стру­менів повітря. То­му ре­чен­ня­ми її мис­лен­ня бу­ли прос­то­рові конст­рукції. Тож будь-яку будівлю во­на ба­чи­ла, об­ми­на­ючи пок­рит­тя. І, зно­ву ж та­ки, як простір, у яко­му відбу­ва­ються пе­реміщен­ня інших ру­хо­мих і напівру­хо­мих конст­рукцій - пальців, хребтів, че­репів, колін, ще­леп.

 

3. Од­нак Фран­циск за­ува­жив, що на по­чат­ках фан­тазія Ан­ни не мог­ла вий­ти за межі си­метрії. Він з’ясу­вав для се­бе, що за­ча­ро­ваність ди­вом при­род­ної си­метрії є пер­шим ди­тя­чим кро­ком до усвідом­ле­но­го відтво­рен­ня кра­си світо­во­го ла­ду.

 

4. Ан­на ви­хо­ву­ва­лась до­сить об­ме­же­но.

Ще ко­ли во­на на­зи­ва­ла­ся Сте­фанією, а Ан­ною бу­ла ли­ше її ма­ма, Франц зро­зумів, що го­лов­не у ви­хо­ванні дітей - як­най­більше бу­ти з ни­ми. Ма­буть, він пе­рей­няв­ся цим над­то бук­вально, бо після смерті дру­жи­ни май­же двад­цять років не бу­ло жод­ної хви­ли­ни, ко­ли б во­ни з Ан­ною бу­ли ок­ре­мо. Завж­ди ра­зом. Або в одній кімнаті, або ра­зом ви­хо­ди­ли з до­му, або ро­би­ли щось у са­ду, ба­ча­чи од­не од­но­го. Навіть ку­па­ючись, Ан­на ніко­ли не за­чи­ня­ла две­рей лаз­нич­ки. Їм бу­ло важ­ли­во мог­ти постійно чу­ти, що го­во­рить інший. Це ста­ло єди­ним прин­ци­пом Фран­цис­ко­вої пе­да­гогіки. Див­но, але їй та­ке жит­тя по­до­ба­ло­ся. Відко­ли Ан­на по­ча­ла по-справжньому зай­ма­ти­ся архітек­ту­рою, то аж тремтіла від ра­дості, ко­ли во­ни пра­цю­ва­ли за різни­ми сто­ла­ми ве­ли­ко­го кабіне­ту - во­на за­но­то­ву­ва­ла ескізи і ро­би­ла крес­лен­ня, а та­то ма­лю­вав свої мультфільми.

 

5. Ціле жит­тя Фран­циск го­во­рив не так до неї, як прос­то вго­лос. Все те, що слу­ха­ла Ан­на, чу­ли і їхні пси. Ан­на рідко щось за­пи­ту­ва­ла, на­томість прив­чи­ла­ся постійно роз­повіда­ти про всі свої відчут­тя, на­ма­га­ючись зна­хо­ди­ти най­точніші сло­вос­по­лу­чен­ня.

Часто во­на пе­ре­би­ва­ла Фран­ца - роз­ка­жи те са­ме ще раз, але не так ко­рот­ко.

Анна не вміла чи­та­ти і пи­са­ти, за­те щод­ня пе­ре­див­ля­ла­ся ма­лю­ноч­ки в Ля­руссі. Му­зи­ку во­на чу­ла ли­ше у ви­ко­нанні ку­рорт­ної ка­пе­ли і ще гу­цульських фло­ярів, цим­балістів, гус­лярів, трембітарів. Са­ма гра­ла ли­ше на дримбі. Ко­ло ри­су­ва­ла без­до­ган­но, але скла­да­ла йо­го з двох си­мет­рич­них по­ло­вин. Так са­мо точ­но вміла зро­би­ти будь-який еліпс, а пря­му мог­ла без­ко­неч­но про­дов­жу­ва­ти, час від ча­су пе­ре­по­чи­ва­ючи кілька хвиль або місяців. Про ма­му зна­ла все, що на­ле­житься зна­ти дівчинці. Ба­ви­ла­ся з пса­ми і в та­кий спосіб пе­ре­бу­ва­ла в то­ва­ристві ро­вес­ників.

 

6. Во­на жи­ла вдвічі більше, щод­ня про­жи­ва­ючи своє і Фран­цис­ко­ве жит­тя.

 

7. Нес­подіва­но для са­мої се­бе Ан­на по­ча­ла ри­су­ва­ти ква­со­ли­ни. Рух, яким це ро­би­ло­ся, да­вав їй най­ви­щу фізич­ну на­со­ло­ду. Ти­сячні пов­то­рен­ня не ро­би­ли на­со­ло­ду мен­шою. Ан­на по­ча­ла про це ду­ма­ти.

Вона скрізь вба­ча­ла ква­со­лю - в річко­во­му камінні і місяці, в скру­че­них псах і позі, в якій най­частіше за­си­на­ла, в ове­чих нир­ках, ле­ге­нях, серці і півку­лях моз­ку, в груд­ках буд­за і ша­поч­ках грибів, у тільцях пта­шок і за­род­ках, у своїх гру­дях і улюб­ле­них двох та­зо­вих кістках, які стир­ча­ли вни­зу жи­во­та, в бе­ре­гах озе­рець і кон­цент­рич­них лініях, яки­ми по­ка­зу­ва­ли збільшен­ня ви­со­ти го­ри на ге­ог­рафічних ма­пах. Урешті виріши­ла, що не що інше, як ква­со­ля, є най­про­ду­манішою фор­мою ви­лу­чен­ня ма­ло­го прос­то­ру з ве­ли­ко­го.

 

8. Про це Ан­на роз­повіла ста­ро­му Беді, ко­ли при­нес­ла цілий мішок ве­ли­кої синьої ква­солі до йо­го пан­цер­ни­ка. Во­ни ви­тяг­ли мішок на дах пан­цер­ни­ка і ви­си­па­ли все у верхній люк. Ан­на заг­ля­ну­ла вниз і зав­мер­ла - все­ре­дині пан­цер­ник був по­вен ква­солі різних розмірів і кольорів, вер­ши­на ку­пи повільно зсу­ва­ла­ся, на­че по­то­ки ла­ви у вул­кані. Бе­да зби­рав з усього Ялівця ква­со­лю, щоб відвез­ти її на ба­зар у Ко­сові.

Видно, потім він щось ка­зав Неп­рос­тим, бо во­ни прий­шли і зро­би­ли так, що цілком мо­ло­ду Ан­ну приз­на­чи­ли міським архітек­то­ром.

 

9. Ко­ли Франц ви­би­рав місце, він дбав, щоб там бу­ло доб­ре у всіх чо­тирьох ста­нах - хо­ди­ти, сто­яти, сидіти і ле­жа­ти, в яких мо­же пе­ре­бу­ва­ти лю­ди­на.

З Ан­ною бу­ло інак­ше. Во­на від по­чат­ку жи­ла в та­ко­му місці. Став­ши архітек­то­ром, Ан­на по­ча­ла ви­ду­му­ва­ти ще щось інше. Во­на ду­же доб­ре пам’ята­ла те, чо­го нав­чив її Франц, і ще ліпше - що вчив са­ме Франц. Але впер­ше не повіри­ла, що він ска­зав їй усе.

 

10. Мож­на па­да­ти - і під де­яки­ми бу­дин­ка­ми вста­но­ви­ли ба­ту­ти, на які зіска­ку­ва­ло­ся прос­то з бал­конів.

Можна висіти - і з двох гір на­тяг­ну­ли лин­ви, яки­ми, взяв­шись за спеціальні дер­жа­ки (їх Ан­на знай­шла се­ред ма­ми­них альпіністських при­чан­далів), з’їжджа­ло­ся аж на цент­ральну пло­щу, про­висівши кілька хви­лин над да­ха­ми і ниж­чи­ми де­ре­ва­ми.

Можна гой­да­ти­ся - і на бу­дин­ках розмісти­ли тра­пеції, на яких пе­реліта­ло­ся на про­ти­леж­ний бік ву­лиці.

А ще мож­на ко­ти­ти­ся, підска­ку­ва­ти, пов­за­ти, пор­па­ти­ся - це теж бу­ло по-різно­му вра­хо­ва­но в онов­ле­но­му Ялівці. Пацієнтів на джи­но­во­му ку­рорті ста­ло ще більше. Се­бас­тян тоді вже во­ював у Аф­риці, а зі Станіславської тюр­ми втік те­ро­рист Січинський.

 

11. Франц яс­но ба­чив, що нічо­го но­во­го Ан­на при­ду­ма­ти не змог­ла, бо навіть під час падіння (чи, скажімо, польоту - як­би їй навіть та­ке вда­ло­ся) лю­ди­на або стоїть, або ле­жить, або си­дить на повітрі.

Але но­вації йо­му спо­до­ба­ли­ся, і він зап­ро­по­ну­вав за­ли­ва­ти на зи­му всі ву­лиці во­дою. Ялівець на кілька місяців ста­вав суцільною ков­зан­кою. Ли­ше три­ма­ючись за по­руч­чя вздовж ву­лиць, мож­на бу­ло якось вид­ря­па­ти­ся у верх­ню час­ти­ну міста. Але Франц умів хо­ди­ти по слизько­му.

 

12. Манд­ру­ючи з Фран­цис­ком най­ближ­чи­ми го­ра­ми, Ан­на ба­чи­ла ба­га­то різних гу­цульських осель. Див­ля­чись уважніше, во­на зро­зуміла, що оз­на­чає ма­ти свій дім. Дбан­ня про дім ро­бить що­ден­ний по­шук їжі ос­мис­ле­ним. Ма­ти дім - ніби відкла­да­ти решт­ки хар­чу або діли­ти­ся з ки­мось їжею. Або ча­сом, приз­на­че­ним на зна­ход­жен­ня їжі.

Якщо тіло - бра­ма душі, то дім - той ґанок, на який душі доз­во­ле­но ви­хо­ди­ти.

Вона ба­чи­ла, як для більшості лю­дей дім є ос­но­вою біографії і ви­раз­ним ре­зульта­том існу­ван­ня. А ще там відпо­чи­ває пам’ять, бо з пред­ме­та­ми їй най­лег­ше да­ти собі ра­ду.

Її ча­ру­ва­ла та гу­цульська особ­ливість - са­мо­му ви­бу­ду­ва­ти свою ха­ту да­ле­ко від інших. На чис­то­му місці. Ко­ли дім збу­до­ва­ний, він стає мудрішим від усіх про­років і віжлунів - він завж­ди ска­же, що тобі ро­би­ти далі.

 

13. Ще та­ка влас­тивість кра­си. Щоб бу­ти дос­туп­ною, кра­са му­сить мог­ти фор­му­лю­ва­ти­ся сло­ва­ми. А то­му - бу­ти подрібне­ною. Дім дає той дрібний простір, у яко­му мож­на встиг­ну­ти зро­би­ти кра­су влас­ни­ми си­ла­ми.

Початковими умо­ва­ми кра­си жит­ла Ан­на вва­жа­ла простір, світло, про­тя­ги, пе­ре­хо­ди між поділеністю прос­то­ру. То­му спро­ек­ту­ва­ла кілька бу­динків як гу­цульські ха­ти-ґраж­ди. Ок­ремі кімна­ти і приміщен­ня по­меш­кан­ня ви­хо­ди­ли без­по­се­редньо на квад­ра­то­ве подвір’я, замк­ну­те з усіх боків влас­не ци­ми кімна­та­ми.

 

14. Ви­то­ком усієї кра­си, яка мо­же бу­ти під ору­дою лю­дей, усієї ес­те­ти­ки є, бе­зу­мов­но, рос­ли­ни (зреш­тою - їжі теж; тут іде­альне і ма­теріальне єдині, як ніко­ли). З іншо­го бо­ку - ма­ло що інше є та­ким дос­ко­на­лим утілен­ням ети­ки, як дог­ляд за рос­ли­на­ми. Не ка­жу­чи вже про те, що спог­ля­дан­ня се­зон­них змін - най­простіший вихід у при­ват­ну філо­софію. То­му сербський лісівник Лу­кач за­са­див подвір’я ґражд при­ве­зе­ни­ми з Ма­ке­донії квіту­чи­ми ку­ща­ми: бар­ба­ри­сом, ка­меліями, ве­ре­сом, ки­зи­лом, вов­чи­ми яго­да­ми, фор­зиціями, гор­тензіями, жас­ми­ном, маґноліями, ро­до­денд­ро­на­ми, кле­ма­ти­са­ми.

 

15. Са­ме ж місто Ан­на ска­за­ла об­го­ро­ди­ти про­зо­ри­ми зиґзаґува­ти­ми гу­цульськи­ми ого­ро­жа­ми з дов­гих сме­ре­ко­вих лат - во­рин­ням. Ухо­ди­ло­ся до міста справжніми во­ро­та­ми роз­ло­га­ми, роз­су­ва­ючи за­ворітниці.

Особливої пот­ре­би в цьому не бу­ло, але Ан­на хотіла ожи­ви­ти як­най­більше слів, не­обхідних тоді, ко­ли такі ого­рожі є - ґари, за­во­ринє, гуж­ва, бильця, кєчка, спиж.

 

Ситуації у колориті

 

1. Го­лов­ним меш­кан­цем Ялівця був, зви­чай­но, сам ялівець. Франц розп­ла­но­ву­вав бу­до­ву міста так, щоб не зни­щи­ти жод­но­го ку­ща на всіх трьох сто­ро­нах схи­лу. Оскільки де­ре­ва бу­ло об­маль, більшість бу­динків бу­ду­ва­ли із сірих плит кам’яних вис­тупів, які в де­яких місцях на­зи­ва­ються ґорґани. То­му ос­нов­ни­ми кольора­ми міста бу­ли зе­ле­ний і сірий - ще мен­ше, ніж на гу­цульській ке­раміці. Але як­що сірий був усю­ди од­на­ко­вим, то зе­лень ма­ла ба­га­то відтінків. Навіть тро­хи інак­ше - не­доб­ре бу­ло би ка­за­ти зе­ле­ний. Кра­ще - зе­лені. Зе­ле­них бу­ло справді так ба­га­то, що все ви­да­ва­ло­ся неп­рав­до­подібно кольоро­вим. Навіть не вра­хо­ву­ючи ти­сяч справді ра­ди­кально інших кра­пок - бор­до­вих, чер­во­них, ро­же­вих, фіоле­то­вих, синіх, бла­кит­них, жов­тих, по­ма­ран­че­вих, білих, ще раз зе­ле­них, ко­рич­не­вих і май­же чор­них квіток. За ци­ми квіта­ми ма­ленька Ан­на вив­ча­ла кольори (Франц час­то ду­мав про той час, як про щось най­ліпше. На­зи­ван­ня кольорів ста­ло для нього оче­вид­ним утілен­ням ідеї тво­рен­ня світу і по­ро­зуміння). Як­що жи­ти уваж­но, то квітни­карст­во в та­ко­му місті не потрібне. Так і бу­ло.

Ще тре­ба собі уяви­ти суцільні сму­ги кольорів ближ­чих, дальших і да­ле­ких гір, які бу­ло вид­но з кож­ної точ­ки Ялівця. Ще не­ба, хма­ри, вітри, сон­ця, місяці, сніги і дощі.

 

2. Дов­ко­ла цього кам’яно­го по­се­лен­ня рос­ло так ба­га­то ялівцю, що за­пах йо­го нагрітих, роз­мо­че­них, над­ла­ма­них, роз­ду­ше­них ягід, гіло­чок і коріння аж пе­ре­рос­тав у смак.

 

3. Важ­ко зро­зуміти, ко­ли Се­бас­тян ус­тиг так ба­га­то по­го­во­ри­ти з Фран­цом, що пам’ятав стільки ок­ре­мих Фран­цис­ко­вих фраз. Ад­же в них був ли­ше рік і дев’ять місяців. Але більшість то­го, що ска­зав Фран­циск, збе­рег­ло­ся са­ме зав­дя­ки Се­бас­тя­нові. Як­раз від нього Неп­рості за­пи­са­ли ті най­відоміші ре­чен­ня, які потім бу­ли відтво­рені на різних пред­ме­тах гігантсько­го обіднього сервізу пор­це­ля­но­вої фаб­ри­ки в Па­ци­кові. Дру­га Ан­на якось навіть жар­ту­ва­ла, що всі ці ка­зан­ня ви­га­дав сам Се­бас­тян, а вислів «Франц ка­зав» - це Се­бас­тя­нові сло­ва-па­ра­зи­ти. Так са­мо, як і кур­ва, ма­буть, насп­равді, та, прос­то.

 

4. У кож­но­му разі сам Се­бас­тян ка­зав, що Франц ка­зав, що жит­тя за­ле­жить від то­го, поп­ри що йдеш. Але те, поп­ри що йдеш, од­на­ко­во за­ле­жить від то­го, ку­ди хо­диш. Тоб­то зміни­ти йо­го до­сить прос­то. Важ­че з інши­ми виз­на­чальни­ми стихіями - що п’єш і чим ди­хаєш.

В Ялівці всі ди­ха­ли ете­рис­ти­ми смо­ла­ми ялівців і пи­ли ялівцівку, в яку ялівець пот­рап­ляв тричі. Бо во­да, в якій бро­ди­ли со­лодкі яго­ди, са­ма спо­чат­ку ро­ка­ми пе­ре­ли­ва­ла­ся з не­ба в зем­лю, об­ми­ва­ючи ялівець, на­ти­ра­ючись ним і за­пам’ято­ву­ючи йо­го, а потім ще й нагріва­ла­ся на вогні з ялівце­вих полін.

 

5. Ялівцівку ва­ри­ли на кож­но­му подвір’ї. Свіжі па­го­ни ви­ва­рю­ва­ли­ся в ка­за­нах зі спир­том, виг­на­ним з ягід ялівцю. На камінні зби­ра­ли­ся ви­па­ри, які охо­лод­жу­ва­ли­ся і скра­пу­ва­ли гус­тим джи­ном. Бу­ва­ло та­ке, що над да­ха­ми за­ви­са­ли важкі джи­нові хма­ри. Тож, ко­ли зби­ра­ло­ся на мо­роз, ал­ко­голь про­ри­вав­ся з не­ба. На землі, вже по­пе­редньо охо­лод­женій, він за­мер­зав, і ву­лиці вкри­ва­ли­ся тон­кою кри­гою. Як­би по­ли­за­ти той лід, то мож­на бу­ло би сп’яніти. В такі дні хо­ди­ти ву­ли­ця­ми тре­ба бу­ло ков­за­ючи. Хоч насп­равді но­га не всти­гає пос­лиз­ну­ти­ся, як­що йти до­сить швид­ко - щоб підош­ва як­най­ко­рот­ше тер­ла­ся об лід.

 

6. Най­пер­ша Ан­на з’яви­ла­ся в Ялівці вже тоді, ко­ли місто ста­ва­ло мод­ним ку­рор­том. Не­за­дов­го пе­ред тим во­на ду­же по­би­ла­ся, па­да­ючи зі скелі, хоч бу­ла прив’яза­на шнур­ком, і дов­ший час нічо­го не їла. Все ж стра­шен­но пе­ре­ля­ка­ла­ся. На дру­гий день во­на все од­но пішла в го­ри і спро­бу­ва­ла лізти. Але нічо­го не вий­шло. Впер­ше тіло відмов­ля­ло­ся бу­ти про­дов­жен­ням ка­ме­ня. Щось там ви­яви­ло­ся сильнішим. Во­на приїха­ла до Ялівця, пи­ла джин, зби­ра­ла­ся тре­ну­ва­ти­ся, але пи­ла джин. Не на­ва­жу­ва­ла­ся навіть підійти до скель. І нев­довзі поз­най­оми­ла­ся із Фран­цис­ком. Він ро­бив анімаційні фільми, за­ра­ди яких до Ялівця приїжджа­ло вже не мен­ше ту­ристів, ніж до джи­ну.

 

7. Ан­на по­чу­ва­ла­ся, як ли­шай­ник, віддер­тий від го­ло­го бе­ре­га хо­лод­но­го мо­ря. Му­си­ла прос­то прот­ри­ма­ти­ся, щоб ут­ри­ма­ти­ся. Бо інак­ше бу­ло б ніяк. Їй ду­же хотіло­ся не бу­ти злою. Бо­же! Не дай мені ко­гось скрив­ди­ти - мо­ли­ла­ся во­на щох­ви­ли­ни.

Вперше во­ни із Фран­цом за­но­чу­ва­ли в барі, де, ви­пад­ко­во забрівши під вечір, не мог­ли не ли­ши­ти­ся до ран­ку. Бар­мен був настільки не подібний на бар­ме­на, що во­ни до­сить дов­го че­ка­ли на ко­гось, до ко­го мож­на бу­ло б звер­ну­ти­ся. Там во­ни ро­би­ли од­не од­но­му джи­но­вий ма­саж, відбу­ли три джи­нові інґаляції, підпа­лю­ва­ли джин-пер­вак на до­ло­нях і жи­воті, пи­ли роз­ли­тий по столі і з ро­та в рот. Ан­на ще не уяв­ля­ла собі Фран­ца в яко­мусь іншо­му місці.

 

8. Вночі ле­жа­ли по­руч на скла­де­них стільцях і зро­зуміли, що за збігом кісток і м’якоті во­ни брат і сест­ра. Або чо­ловік і жінка. Навіть як­що більше та­ко­го не бу­де, ду­мав Фран­циск, все од­но приємно до­тор­ка­ти­ся. А во­на ду­ма­ла про різні дрібниці і див­но­ти, які трап­ля­ються або мо­жуть тра­пи­ти­ся будь-ко­ли.

Заки во­ни спа­ли, при­па­со­ву­ючи кості до м’якоті, і кості до кос­тей, і м’якоть до м’якоті, їхні че­ре­пи без­пе­рерв­но до­тор­ка­ли­ся яки­мись нерівнос­тя­ми. Во­ни по­вер­та­ли­ся, при­тис­ка­ли­ся, кру­ти­ли­ся і відсу­ва­ли­ся, а че­ре­пи не роз’єдну­ва­ли­ся ні на мить. Ча­сом че­ре­пи гри­мотіли, зачіпа­ючись над­то ви­раз­ни­ми гор­ба­ми і за­па­ди­на­ми, і во­ни час­то бу­ди­ли­ся, ля­ка­ючись не­помірної близькості, яка за­без­пе­чу­ва­ла­ся са­ми­ми го­ло­ва­ми. Більше ніко­ли Фран­циск і Ан­на не пе­ре­жи­ва­ли та­ко­го спільно­го про­яс­нен­ня і прозріння.

Надворі по­ча­ло світа­ти. Го­лов­на ву­ли­ця містеч­ка про­ми­на­ла за­чи­нені ба­ри, темні подвір’я, за­ха­ра­щені ви­ног­ра­дом, який ніко­ли не дос­ти­гав, ни­зенькі кам’яні ого­рожі, ви­сокі бра­ми і прос­ту­ва­ла до підніжжя ти­ся­чошістсот­дев’янос­топ’яти­мет­ро­вої го­ри, пос­ту­по­во пе­ре­хо­дя­чи в ледь помітну сте­жеч­ку, яка та­кої по­ри дня світи­ла­ся білим.

 

9. Вагітність Ан­ни бу­ла періодом суцільно­го щас­тя. Тим, що мож­на по-справжньому наз­ва­ти співжит­тям, сім’єю.

Вечори во­ни по­чи­на­ли зав­ча­су. Хо­ди­ли в теп­лих осінніх пла­щах най­дальши­ми за­ка­пел­ка­ми се­ред ще не за­се­ле­них вілл. Ба­ви­ли­ся, що то не їхнє місто. Її ру­ку він три­мав у своїй ки­шені. Во­ни йшли, од­но­час­но роб­ля­чи крок тією но­гою, до якої так міцно бу­ла при­тис­не­на но­га іншо­го, що відчу­ва­ли­ся хвилі м’язо­вих ско­ро­чень, а стег­нові суг­ло­би смішно тер­ли­ся. Їй ду­же по­до­ба­ло­ся, що все так прос­то. Що її лю­бить той, ко­го лю­бить во­на. Во­на впер­ше пе­ре­жи­ва­ла радість то­го, що вранці не тре­ба йти геть. Во­на роз­ка­зу­ва­ла йо­му щось із то­го, що бу­ло, ко­ли йо­го ще не бу­ло, і ду­же лю­би­ла, як він роз­ка­зу­вав про те, якою він її знає. Вранці во­ни дов­го сніда­ли на бал­коні ме­дом, квас­ним мо­ло­ком, роз­мо­че­ни­ми у вині су­хи­ми груш­ка­ми, на­мо­че­ни­ми в мо­лоці підсма­же­ни­ми су­ха­ря­ми, різни­ми горіха­ми.

 

10. На сто­ли­ку ко­ло ван­ни сто­яла ста­ра дру­карська ма­шин­ка з не­по­руш­ною ча­вун­ною підстав­кою, і те, що во­ни не на­ва­жу­ва­ли­ся ска­за­ти од­не од­но­му, во­ни пи­са­ли на дов­го­му ар­куші най­кра­що­го па­пе­ру, зак­ла­де­но­го в «Ремінґтон». По­га­но мені з людьми, про яких не знаєш, - пи­са­ла Ан­на, - чи доб­ре їм те­пер, чи доб­ре їм зі мною, чи доб­ре йо­му тут. По­га­но і тяж­ко з ти­ми, які не ка­жуть, що їм по­до­бається, а що - ні. Фран­циск дру­ку­вав щось зовсім інше: ще не роб­ля­чи жод­но­го зла, по­гані лю­ди нам роб­лять по­га­но - ми му­си­мо зва­жа­ти на їхнє існу­ван­ня. Добрі лю­ди пе­рес­та­ють бу­ти доб­ри­ми, ко­ли по­чи­на­ють шко­ду­ва­ти те, що відда­ва­ти шко­да, - на­щось на­пи­са­ла Ан­на. А Франц: сенс і на­со­ло­да існу­ють ли­ше в де­та­лях, тре­ба зна­ти ці де­талі, щоб змог­ти їх пов­то­рю­ва­ти.

Вже після смерті Фран­ца Се­бас­тян знай­шов цю ма­шин­ку. Папір був ще в ній. Потім він час­то уяв­ляв собі справжні діало­ги жи­вих лю­дей, ви­бу­ду­вані з подібних ре­чень.

 

11. Франц на­ма­гав­ся віду­чи­ти Ан­ну від стра­ху. За­во­див її на скелі з то­го бо­ку, ку­ди мож­на бу­ло вий­ти че­рез за­рості гірської сос­ни, зза­ду. А там брав на ру­ки і три­мав над прірвою. До­ля не най­важ­ливіше, - ка­зав Фран­циск. Го­лов­не - нічо­го не бійся. Але щось у йо­го ме­тоді бу­ло неп­ра­вильним.

Він вив­чив її тіло кра­ще, ніж во­на. Міг узя­ти її ру­ку і по­до­тор­ка­ти­ся нею ж до Ан­ни так, як во­на са­ма ніко­ли не ро­би­ла і не зуміла би. Він пос­ту­пав з нею так, що аж лос­ко­та­ли жи­ли, су­ди­ни, ве­ни. Ду­же дов­го по­ка­зу­вав їй її ж кра­су. З то­го всього Ан­на по­ча­ла ро­зуміти, яка во­на гар­на. Гар­на не для ко­гось, а для се­бе. І їй ще більше ста­ва­ло страш­но, що все це мо­же пот­ро­щи­ти­ся, вда­ря­ючись об каміння.

Я люб­лю своє жит­тя, - про­си­ла во­на Фран­ца. Це доб­ре, на­по­ля­гав він, бо, крім то­го, не­ма нічо­го іншо­го, не лю­би­ти - зна­чить зрек­ти­ся всього.

 

12. Все ж во­на ще раз спро­бу­ва­ла. Ко­ли Франц по­за­ти­кав їй ву­ха. Бо рап­том запідоз­рив, що Ан­на боїться не ви­со­ти, а зву­чан­ня тиші, яке ви­со­ту суп­ро­вод­жує.

Підстрахована всіма мож­ли­ви­ми спо­со­ба­ми, із зак­ла­де­ни­ми ву­ха­ми, вагітна Ан­на лізла по кам’яній стіні, ніяковіючи від то­го, що не зна­ла, як при­ту­ля­ти­ся жи­во­том.

Франциск на­ва­жив­ся повз­ти по­руч. Він об­мальову­вав по скелі всі кон­ту­ри при­тис­не­но­го жи­во­та. Вниз во­ни так поспішно з’їжджа­ли лин­вою, що по­обпіка­ли собі до­лоні. Чо­мусь час­то че­рез такі нез­начні опіки не­мож­ли­во зас­ну­ти. Нас­туп­но­го ран­ку ру­хомі даґеро­ти­пи си­лу­етів пе­реміщен­ня за­род­ка по скелі бу­ли вже го­тові. Фільм удав­ся гар­ний. Дар­ма, що ко­рот­кий.

 

13. Фран­циск не зва­жав на час. Усі йо­го фільми три­ва­ли кілька хви­лин. Він при­ду­мав анімацію, якої ще не мог­ло бу­ти. От­ри­му­вав на­со­ло­ду від ство­рен­ня за­пов­не­них хви­лин, яких мог­ло б не бу­ти. Як­би не. Як­би не за­ува­жив чо­гось, як­би не при­ду­мав прий­ому, як­би не до­па­су­вав, як­би не вирізнив - як­би ба­га­то чо­го не.

Життя настільки ко­рот­ке, - ка­зав Фран­циск, - що час не має ніяко­го зна­чен­ня. Так чи інак­ше во­но відбу­вається повністю.

Франц мріяв про щось ра­ди­кальне. І до­ду­мав­ся до то­го, що най­ра­ди­кальніше - че­ка­ти.

 

14. Після на­род­жен­ня доньки Ан­на виріши­ла зно­ву тре­ну­ва­ти­ся. Во­на про­бу­ва­ла заліплю­ва­ти ву­ха, але щось зно­ву по­ру­ши­ло­ся. Внутрішньому ву­хові бра­ку­ва­ло вібрації, без якої важ­ко виз­на­чи­ти межі сво­го тіла.

Вона зга­да­ла про сад сво­го батька і вко­ло­ла­ся морфієм. Вібрація з’яви­ла­ся відра­зу ж.

Але див­но по­ча­ли по­во­ди­ти­ся зву­ки. Во­ни ніби втра­ти­ли за­лежність від відстані. Зву­ки літа­ли з ве­ли­кою швидкістю щільноз­мо­та­ни­ми клуб­ка­ми, не розсіюючись у повітрі. Ча­сом та­ка ку­ля сти­ка­ла­ся з інши­ми, міня­ючи ке­ру­нок польоту цілком не­очіку­ва­но. Від де­яких ударів з обох клубків об­би­ва­ли­ся зву­кові крих­ти і по­рох. Во­ни літа­ли не­за­леж­но. Пе­ремішу­ючись, відок­рем­лю­ючись, відліта­ючи до­го­ри, опус­ка­ючись або за­би­ва­ючись у зем­лю. Вже на ви­соті чо­тирьох своїх зростів Ан­на опи­ни­ла­ся в неп­ро­зо­рих хма­рах ка­ко­фонії. Ко­ли ж підня­ла­ся ви­ще, то нес­терп­но бу­ло чу­ти гуркіт, з яким дрібне­сенькі піщин­ки з-під її пальців па­да­ли на дно про­вал­ля.

 

15. Більше Ан­на не ла­зи­ла. Але морфій за­жи­ва­ти не пе­рес­та­ла. Ціли­ми дня­ми сиділа на ве­ранді і вслу­ха­ла­ся в жит­тя різних ко­мах, що меш­ка­ли нав­ко­ло до­му. Не чу­ючи навіть, як пла­че го­лод­на Сте­фанія.

Даремно Франц на­ма­гав­ся щось зміни­ти. Най­більше, що йо­му вда­ва­ло­ся, то відціди­ти з Ан­ни­них гру­дей тро­хи мо­ло­ка і по­го­ду­ва­ти ним доньку. Але опій теж по­лю­бив мо­ло­ко. Він ус­ти­гав ви­пи­ти йо­го пер­шим, і Франц без­сен­со­во мнув ви­сохлі гру­ди. Фран­циск пішов до відьми, яка кра­ла мо­ло­ко в корів, і поп­ро­сив, щоб та за­би­ра­ла мо­ло­ко в Ан­ни. Ди­ти­на по­ча­ла наїда­ти­ся. Але ра­зом із мо­ло­ком во­на спо­жи­ва­ла опіум. Франц ду­мав, що ди­ти­на спить ціли­ми дня­ми від си­тості. Врешті так бу­ло спокійніше. Але ко­ли в Ан­ни мо­ло­ко скінчи­ло­ся ос­та­точ­но і навіть відьма не вціди­ла ні краплі, Сте­фанія пе­ре­жи­ла справжній морфійний абс­ти­нент­ний синд­ром. Неп­рості лед­ве вря­ту­ва­ли її, на­ва­рив­ши в мо­лоці ма­ку.

Те са­ме по­ча­ла ро­би­ти й Ан­на. Ди­ти­на спа­ла, їй сни­ли­ся чу­десні сни (де­які з них - а їй бу­ло лед­ве півро­ку - во­на пам’ята­ла ціле жит­тя. Хоч мо­же бу­ти, що пам’ята­ла відчут­тя, що такі сни бу­ли, а реш­ту взя­ло­ся пізніше), й Ан­на спокійно слу­ха­ла, як черв’яки роз­су­ва­ють зем­лю, як кри­чать, ко­ха­ючись у нап­ну­тих ме­ре­жи­вах, па­ву­ки, як тріщить груд­на клітка жу­ка, за­тис­не­но­го дзьобом тря­со­гуз­ки.

 

16. У се­ре­дині груд­ня Франц узяв Ан­ну на коліна і ска­зав, що­би во­на за­би­ра­ла­ся з Ялівця. Ан­на вста­ла, поцілу­ва­ла Фран­ца і пішла до кімна­ти зби­ра­ти ди­ти­ну. Тоді він зап­ро­по­ну­вав інше - вик­ли­кав жінку на ду­ель. Бо малій ди­тині для по­дальшо­го жит­тя потрібно бу­ло, щоб хтось із цих батьків був мерт­вим.

Анна по­го­ди­ла­ся і виб­ра­ла зброю - за­раз во­ни підуть на засніжені обвітрені скелі і лізти­муть дво­ма не­мар­ко­ва­ни­ми марш­ру­та­ми без жод­но­го стра­ху­ван­ня до­го­ри. Той, хто вер­неться, за­ли­шиться з дівчин­кою. Нез­ва­жа­ючи на всі стра­хи, бу­ла впев­не­на, що лиш у та­кий спосіб пе­ре­мо­же Фран­цис­ка (во­ни зовсім не по­ду­ма­ли, що мо­жуть не вер­ну­ти­ся обоє, і нічо­го ніко­му не ска­за­ли, за­ли­ша­ючи ма­лу в ко­лисці).

Ледве доб­ре­ли сніга­ми до скель. Зня­ли ко­жу­хи, ви­пи­ли по півпляш­ки джи­ну, поцілу­ва­ли­ся і ру­ши­ли.

 

17. Фран­циск упер­ше му­сив ста­ти справжнім альпіністом (чи впер­ше мені впер­ше - по­ду­мав він). То­му зла­зив із вер­ши­ни кілька го­дин; ви­яви­ло­ся, що зат­верділий сніг навіть поміг йо­му - на го­ло­му ка­мені він би не втри­мав­ся. Йо­му бу­ло стра­шен­но прик­ро, але по­хо­ва­ти Ан­ну він зміг ли­ше в червні, ко­ли сніг в уще­лині роз­то­пив­ся.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.227.0.150 (0.016 с.)