Третя стара фотографія - хіба до Лярусса

 

1. Цю зним­ку Се­бас­тян - як­би йо­го рап­том спи­та­ли - ніза­що не зміг би опи­са­ти де­тально і точ­но, хоч ба­чив її ба­га­то разів, і нічо­го склад­но­го на ній не бу­ло зоб­ра­же­но.

Можливо, са­ме за­ко­ни ре­дукції, за­пам’ято­ву­ван­ня і за­бу­ван­ня, яки­ми так за­хоп­лю­вав­ся Фран­циск, спрацьову­ва­ли у ви­пад­ку взаємос­то­сунків Се­бас­тя­на і цієї світли­ни вповні.

Лиця - най­кращі сю­же­ти, ка­зав Фран­циск.

Франциск ка­зав - сю­же­ти не закінчу­ються і не зни­ка­ють. Во­ни мо­жуть час від ча­су за­бу­ва­ти­ся.

Сюжет Фран­цо­во­го ли­ця зга­ду­вав­ся Се­бас­тя­нові по-різно­му впро­довж жит­тя, але ніко­ли не так, як на тій фо­тог­рафії.

 

2. Во­на бу­ла зроб­ле­на на по­хо­роні Фран­цис­ка у травні 1915 ро­ку.

Франциск ле­жав на всте­леній ліжни­ком лаві біля ями на цвин­тарі за Ялівцем. Зніма­ли так, щоб мож­на бу­ло розг­ля­да­ти са­мо­го Фран­ца, а не по­хо­рон. Франц, уб­ра­ний у ви­ши­ту со­роч­ку, че­рес і чер­воні гачі, склав ру­ки на гру­дях, три­ма­ючи хрест із двох олівців, зв’яза­них пуч­ком по­ло­нинських трав (так при­ду­мав Лоці). Перс­тень з річко­ви­ми камінця­ми, який Фран­циск сам собі зро­бив, ро­ка­ми но­сив не зніма­ючи, а потім зняв і не ви­ки­нув, але відмо­вив­ся вдя­га­ти, стир­чав з поміж олівців. Отвір для го­ло­ви і шиї на со­рочці нак­ри­тий ки­тай­кою.

Сама го­ло­ва ле­жить (точніше - стоїть) ок­ре­мо тро­хи далі на лавці. Чор­на бо­ро­да і си­ве дов­ге во­лос­ся роз­че­сані так, що, крім очей і но­са, ли­ця май­же не вид­но.

 

3. Се­бас­тя­на на по­хо­роні не бу­ло, цього він не ба­чив. Ма­леньку дівчин­ку - доч­ку Ан­ни і йо­го доч­ку, внуч­ку Фран­цис­ка, про яку той не встиг дізна­ти­ся, при­нес­ли вчо­ра. Фран­цові відру­ба­ли го­ло­ву по­зав­чо­ра. Се­бас­тян був при то­му. Потім че­кав, по­ки сте­че кров, мив і че­сав Фран­цис­ка, вби­рав йо­го в со­роч­ку і гачі. Го­ло­ву пок­лав у ко­шик, нак­рив­ши па­по­ро­тя­ми. А нас­туп­но­го дня кур’єр приніс не­мов­ля від уби­тої Ан­ни.

Цілий день, ко­ли в Ялівці уро­чис­то хо­ва­ли Фран­ца, Се­бас­тян не відхо­див від йо­го внуч­ки, в якої, ма­буть, болів жи­во­тик, і во­на без­пе­рерв­но пла­ка­ла.

Себастян не міг за­пам’ята­ти фо­тог­рафії, мо­же, то­му, що не уяв­ляв собі, як усе бу­ло на по­хо­роні, але за­над­то доб­ре знав, що бу­ло пе­ред тим.

 

4. Вес­ною 1914 ро­ку Ан­на мог­ла стріля­ти кра­ще, ніж Се­бас­тян. Те­пер він зно­ву частіше бу­вав десь із Фран­цис­ком, бо Ан­на бра­ла зброю і йшла на кілька днів у го­ри. Там во­на висліджу­ва­ла звірів, ди­ви­ла­ся на них і до­учу­ва­ла­ся про снай­перст­во то­го, чо­го не міг зна­ти Се­бас­тян, - як виг­ля­дає снай­пер з про­ти­леж­но­го бо­ку руш­ниці. Не вби­ва­ла ніко­го, крім ґедзів, які на­ма­га­ли­ся сісти на вим’я по­ло­нинських овець.

Я так те­бе ду­же хо­чу, - ка­за­ла Ан­на, - що не зна­ти, чи мог­ла би вза­галі зас­ну­ти, як­би не так хотіла спа­ти ко­ло те­бе. І за­си­на­ла, пот­ре­бу­ючи, щоб під го­ло­вою бу­ла Се­бас­тя­но­ва ру­ка. Я хотіла би бу­ти твоєю донькою - щоб ти був моїм та­том. Та­то є для то­го, щоб міг потім сни­ти­ся.

 

5. Вес­на по­ча­ла­ся аж у квітні. За зи­му наб­ра­ло­ся ба­га­то снігу, який по­чав та­ну­ти весь ра­зом, нез­ва­жа­ючи на північні й південні схи­ли і ви­со­ту над рівнем мо­ря.

Десь в ни­зах тек­ли брудні і пе­ре­пов­нені ріки, роз­ли­ва­ючись по­ве­ня­ми в різних містах, але там ніхто не знав, як схо­дять у го­рах сніги.

Ялівець теж стікав. Кож­ну ка­ме­ни­цю тієї вес­ни тро­хи роз­ми­ва­ло. Все че­рез тов­щу зи­мо­во­го об­ле­деніння.

На кожній ву­лиці міста горіли ват­ри, в яких па­ли­ли лис­тя і гілля, яке по­ви­ла­зи­ло з-під снігу. Спа­лен­ня вес­ни пах­ло інак­ше, ніж осіннє, - у во­гонь пот­рап­ля­ли обітнуті стеб­ла ви­ног­ра­ду, вже за­хоп­лені со­ка­ми.

 

6. Цілу вес­ну Се­бас­тян зі стра­хом че­кав на­па­ду алергії - як по­пе­редніх років. Але алергії не бу­ло. Це місце прий­ня­ло йо­го без спро­ти­ву.

Натомість за­ува­жив під час че­кан­ня, що де­ре­ва роз­пус­ка­ються вранці, відра­зу нап­рикінці ночі.

Про Се­бас­тя­на вже зна­ли всі в Ялівці. Не раз він, забрівши з Фран­цом до яко­гось ба­ру, му­сив оповіда­ти різним то­ва­рист­вам про Аф­ри­ку. Те са­ме, але що­раз дов­ше. Йо­го навіть зап­ро­шу­ва­ли в один пансіонат інструк­то­ром з ви­жи­ван­ня, але Се­бас­тян відмо­вив­ся че­рез брак ча­су.

 

7. Бо як­раз тоді Се­бас­тя­нові прис­нив­ся один сон.

Він з Ан­ною йшов ву­лич­кою міста, якої насп­равді не бу­ло в Ялівці. Ву­ли­ця ут­во­рю­ва­ла­ся дво­ма ря­да­ми бу­динків, що сто­яли на го­ло­му схилі. За бу­дин­ка­ми - самі альпійські лу­ки і стеж­ки звірів. Ву­ли­ця ве­ла стрімко вго­ру. На пар­те­рах бу­динків розміщу­ва­ли­ся ли­шень різно­манітні ба­ри. Сто­ли­ки сто­яли і на внутрішніх подвір’ях за при­чи­не­ни­ми бра­ма­ми.

Вони за­хо­ди­ли до кож­но­го ба­ру по черзі, всю­ди підхо­ди­ли до інших шинк­васів, од­ним ду­хом ви­пи­ва­ли по шклянці біло­го, за­пам’ято­ву­ючи смак різних років на різних ви­ног­рад­ни­ках, їм го­во­ри­ли щось не­суттєве, але ду­же ціка­ве де­сят­ки знай­омих, які сиділи у всіх ба­рах. На­решті з од­ни­ми знай­оми­ми, та­кож чо­ловіком і жінкою, зат­ри­ма­ли­ся на­дов­ше. Жінки про щось роз­мов­ля­ли, а той чо­ловік зап­ро­по­ну­вав Се­бас­тя­нові ску­па­ти­ся.

Вони вий­шли з ба­ру і пішли ву­ли­цею ще далі до­го­ри. Ву­ли­ця різко закінчи­ла­ся засніже­ною вер­ши­ною го­ри. Во­ни пе­рей­шли че­рез неї на про­ти­леж­ний схил. Там був ве­ли­кий відкри­тий ба­сей­н. Се­бас­тян пер­ший зай­шов до нього. Пірнув і поп­лив під во­дою, відчу­ва­ючи, що в ба­сей­ні є якась течія, бо йо­го зно­си­ло тро­хи вбік. Він випірнув і, три­ма­ючись на воді, пе­ре­ко­нав­ся, що так зно­сить ще сильніше. Те са­ме відбу­ва­ло­ся і з при­яте­лем.

Вони дрей­фу­ва­ли до бо­ку ба­сей­ну, який закінчу­вав­ся не стіною, а шнур­ком, на­тяг­не­ним на по­верхні во­ди. Чим ближ­че до краю, тим сильніше за­тя­гу­вав вир, ніби вся во­да зби­ра­ла­ся ви­ли­ти­ся за той шнур. Ко­ли їх при­нес­ло до цієї межі, во­ни лед­ве встиг­ли вхо­пи­ти­ся за нього. Но­ги по­нес­ло впе­ред, і во­ни ле­жа­ли на спи­нах, уче­пив­шись за шну­рок. За ним ще­за­ли ма­ленькі білі че­ре­па­хи, яких нес­ло звідусіль. Так Се­бас­тян прот­ри­мав­ся кілька хви­лин. Ру­ки боліли, як ніко­ли в житті, і він вирішив відпус­ти­ти­ся і по­ри­ну­ти за че­ре­па­ха­ми. Але спо­чат­ку підняв го­ло­ву і заг­ля­нув за шну­рок. Там во­да об­ри­ва­ла­ся ве­ли­чез­ним во­дос­па­дом, ут­во­рю­ючи глад­ку і ви­со­чен­ну, не­по­руш­ну на виг­ляд стіну. В са­мо­му ни­зу про­вал­ля Се­бас­тян по­ба­чив усе, що мо­же бу­ти на світі. Рап­том течія цілко­ви­то вщух­ла, а тоді відра­зу ж по­нес­ла йо­го в про­ти­леж­ний бік, бо­ля­че ви­ки­нув­ши врешті на те місце, з яко­го во­ни схо­ди­ли у во­ду. Ціле тіло Се­бас­тя­на з ди­во­виж­ним жа­лем зга­ду­ва­ло не­дов­гу купіль.

Вони вдяг­ну­ли­ся і шви­денько вер­ну­ли­ся тим са­мим шля­хом до ба­ру, за­ува­жив­ши, що на бу­дин­ках з’яви­ли­ся бал­ко­ни, яких пе­ред тим не бу­ло. У барі бу­ло по­рожньо, ли­ше дві бабці гра­ли в ша­хи за сто­ли­ком, який хи­тав­ся що­ра­зу, ко­ли кот­рась пе­рес­тав­ля­ла фіґуру на шахівниці. В чис­лен­них фляш­ках на кре­денсі за шинк­ва­сом не бу­ло жод­ної краплі на­поїв. Во­ни вже хотіли йти геть, ко­ли бабці по­ки­ну­ли ша­хи і підійшли до них. Зго­дом з’ясу­ва­ло­ся, що ці бабці - їхні жінки (Се­бас­тян лед­ве впізнав Ан­ну), які че­ка­ли своїх чо­ловіків, ніку­ди не ви­хо­дя­чи, рівно со­рок років.

 

8. Се­бас­тян був настільки вра­же­ний, що на дру­гу ніч на­ма­гав­ся зно­ву по­вер­ну­ти­ся в про­дов­жен­ня сну. Але на­томість йо­му прис­ни­ло­ся тільки те, що він - чай з мо­ло­ком, зміша­ний у про­порціях, які да­ють най­кра­щий відтінок.

 

9. Ан­на спокійно вис­лу­ха­ла цю історію і ска­за­ла, що мо­же бу­ти і так, але пе­ре­важ­но виг­ля­дає зовсім інак­ше, бо насп­равді на­со­ло­да гніздиться не у вес­ти­бу­ляр­но­му апа­раті, а десь у ле­ге­нях, щось там з ди­хан­ням, на­пов­нен­ням, ви­по­рож­нен­ням, тис­ком повітря. Ко­лись дав­но Фран­циск ка­зав їй те са­ме.

 

10. Вве­чері Ан­на зня­ла із Се­бас­тя­на со­роч­ку і вдяг­ну­ла її на го­ле тіло. По­са­ди­ла йо­го на бідер­маєро­ве крісло, виб­ра­не се­ред. усіх крісел у домі, знай­шла в шафі по­ча­ту пач­ку кап­ральсько­го жи­та­на і вкла­ла йо­му до ру­ки. Відірва­ла з ве­ре­ти чо­ти­ри не­ве­личкі клап­ти­ки, взя­ла фля­шеч­ку чор­ни­ла «Пелікан» і сіла до сто­лу. Се­бас­тян за­ку­рив кап­ра­ла, а Ан­на мо­чи­ла па­лець у чор­ни­ло і крес­ли­ла на об­рив­ках ве­ре­ти примітивні і кост­ру­баті ма­лю­ноч­ки - сон­це (кол­ко з кілько­ма ве­ли­ки­ми про­ме­ня­ми у всі бо­ки), ялин­ку (вер­ти­кальна лінія по­се­ре­дині, а від неї з двох боків відхо­дять си­мет­ричні, ко­роткі, по­хи­лені вниз па­тич­ки), лю­ди­ну (па­ти­чок, звер­ху і зни­зу - розд­воєння, між підня­ти­ми ру­ка­ми ма­леньке кол­ко, між розс­тав­ле­ни­ми но­га­ми - штрих у бік землі), квітку (більше ко­ло, щільно обліпле­не мен­ши­ми півко­ла­ми).

З-поміж сторінок Ля­рус­са Ан­на виб­ра­ла су­ху квітку сор­то­вих ко­но­пель і за­па­ку­ва­ла її у вузьку скля­ну тру­боч­ку, чи­та­ючи ти­хо якісь гас­ла ен­цик­ло­пе­дич­но­го слов­ни­ка. Закінчив­ши, ви­тяг­ла із Фран­цис­ко­вих штанів по­яс і скру­ти­ла йо­му ру­ки за спин­кою крісла так сильно, що грудні м’язи ста­ли цілком плас­ки­ми. Своєю на­ший­ною хуст­кою так са­мо міцно зав’яза­ла очі. Вий­ня­ла з ки­шені, відра­зу розк­ри­ва­ючи однією ру­кою, брит­ву і без ніяких зу­пи­нок тричі надріза­ла Се­бас­тя­на: на плечі, між реб­ра­ми і впо­пе­рек жи­во­та. Надрізи якусь мить по­бу­ли тон­ки­ми рис­ка­ми, тоді їх краї розлізли­ся, ра­ни відкри­ли­ся і по­тек­ла кров.

Анна вий­ня­ла не­до­па­лок жи­та­на із Се­бас­тя­но­вих губ і роз­ку­ри­ла від нього квітку в трубці. Зро­би­ла кілька повільних за­тя­жок, дов­го три­ма­ючи в собі дим після кож­ної. На­решті взя­ла труб­ку в рот тим бо­ком, де тліли ко­ноплі, і ви­тис­ну­ла од­ним ви­ди­хом пот­ро­хи ди­му на всі ра­ни. Знов за­тяг­ла­ся реш­тою, при­ту­ли­ла­ся ро­том до Се­бас­тя­но­во­го ро­та і ви­пус­ти­ла все, що три­ма­ла. Від нес­подіван­ки Се­бас­тян за­каш­ляв і став об­ли­зу­ва­ти гу­би - кап­ральський жи­тан ро­бив інак­ший смак на гу­бах.

Аж тоді Ан­на заліпи­ла порізи роз­мальова­ни­ми ве­ре­тя­ни­ми лат­ка­ми. І по­розв’язу­ва­ла Се­бас­тя­на, який пос­та­но­вив собі нічо­го не пи­та­ти.

 

11. Тієї ночі Се­бас­тя­нові прис­ни­ло­ся, що во­ни з Ан­ною йдуть ву­ли­цею, яка ви­во­ди­ла з Ялівця. Ли­ше замість ялівців і же­ре­па рос­ли дві ше­рен­ги ве­ли­чез­них квіту­чих лип, про які бу­ло відо­мо, що во­ни за­раз поч­нуть го­во­ри­ти, і тоді тре­ба або вза­галі нічо­го, крім привітан­ня, не ка­за­ти, або відповіда­ти ду­же точ­но. Де­ре­ва ма­ли щось оціню­ва­ти за зна­ни­ми їм по­каз­ни­ка­ми. З боків і зго­ри крізь усі тріщи­ни крон світи­ло бе­зальтер­на­тив­не сон­це - так морська во­да про­ни­кає в діря­вий ко­ра­бель, розбігається по ньому, на­би­рається у всіх за­ка­пел­ках і опус­кає на дно.

Він ішов цим ко­ри­до­ром так пе­ре­кон­ли­во, ніби щось на­тис­ка­ло на по­ти­ли­цю. По­руч хо­ди­ли якісь невідомі лю­ди, але як­би зро­би­ти фо­тог­рафію ву­лиці з усім на­тов­пом, то все од­но бу­ло би зро­зуміло, що світли­на про нього.

Себастян ба­чив тро­хи на­пе­ред - під де­ре­ва­ми ще ле­жа­ли ку­пи позміта­но­го лис­тя, а він уже ди­вив­ся, як із них іде пер­ший дим.

Він знав, що бу­де цим ту­не­лем іти завж­ди, пос­ту­по­во тра­тя­чи се­бе че­рез тер­тя об світло, аж по­ки не зай­де у вічність, ос­та­точ­но став­ши світлом.

 

12. Ан­на бу­ла вдяч­ною уче­ни­цею і нав­чи­ла Се­бас­тя­на за­да­ва­ти і да­ру­ва­ти те­ма­тичні сни, ви­ко­рис­то­ву­ючи най­більшу у світі си­лу - вібрацію. Для до­сяг­нен­ня та­кої на­со­ло­ди тре­ба лиш тро­хи фан­тазії, щоб са­мо­му нав­чи­ти­ся вга­ду­ва­ти вібрацію в тім, про що не вмієш по­ду­ма­ти, що мав би це зна­ти.

 

13. Цілий по­ча­ток літа Ан­на і Се­бас­тян роз­ва­жа­ли­ся, бав­ля­чись, що Ан­на вагітна.

Вони по­ча­ли ко­ха­ти­ся делікат­но. Спа­ли дов­го. І дов­го не вста­ва­ли, пес­тя­чись ще раз. Нек­вап­ли­во хо­ди­ли на по­ло­ни­ни по мо­ло­ко. На­зад вер­та­ли­ся зру­бом, зри­ва­ючи най­ближчі яго­ди, і ще ос­танній раз ко­ха­ли­ся там, де закінчу­ва­ли­ся ожин­ни­ки. До­ро­гою зга­ду­ва­ли про свої перші дні ра­зом, завж­ди зна­хо­дя­чи якісь не за­ува­жені раніше тон­кощі. Обіда­ли завж­ди вдо­ма на ве­ранді, а ве­че­ря­ли десь на лю­дях, але завж­ди за­мов­ля­ли най­здо­ровішу їжу, а сервіру­ючи стіл, ук­ла­да­ли ви­шу­кані на­тюр­мор­ти. Міря­ли у крам­ни­цях су­кон­ки, які би па­су­ва­ли вагітним. Пе­рес­тав­ля­ли речі в кімнаті і пла­ну­ва­ли, як розмісти­ти ди­ти­ну. Ку­пу­ва­ли в кни­гарні ди­тячі кни­жеч­ки на кілька років на­пе­ред, і Се­бас­тян чи­тав їх Анні на ніч. Се­бас­тян мив Ан­ну у ванні, ви­ти­рав її і на­ма­щу­вав па­ху­чи­ми олійка­ми. Пе­ред сном гу­ля­ли в най­гарніших місцях Ялівця, по­ли­ва­ли нагрітою дощівкою гар­бу­зи, які ви­ро­щу­ва­ли в діря­во­му ба­ня­ку на бал­коні, і пи­ли чаї з цілю­щих трав. Уже ле­жа­чи, Се­бас­тян гла­див під м’яким ко­цом Ан­нин живіт так, щоб прис­па­ти і вий­ти на бал­кон за­ра­ди ос­танньої сиґаре­ти.

Посеред ночі Ан­на бу­ди­ла йо­го, і во­ни дов­го не спа­ли.

 

14. 28 черв­ня Ан­на за­хотіла по­бу­ти цілий день са­ма. Во­на ма­ла встиг­ну­ти до­пи­са­ти лис­та Неп­рос­тим і пе­ре­да­ти йо­го ста­рим Бе­дою, який заїхав до Ялівця ли­ше на кілька днів, бо Неп­рості пот­ре­бу­ва­ли йо­го, за­мис­лив­ши якусь гігантську спра­ву.

Себастян не відхо­див від Фран­ца. Во­ни го­во­ри­ли, шпа­це­ру­ючи Ялівцем один пішки, а дру­гий - пла­вом у ка­на­лах. По­то­му інструк­тор з ви­жи­ван­ня зро­бив їм зним­ку і пропльонтав­ся з ни­ми аж до ран­ку, спо­чат­ку - в Бе­ди, а пізніше - вже Бог знає де п’ючи аґру­со­ве ви­но, джин і про­ро­ку­ючи страшні не­без­пе­ки не­обач­но­му Се­бас­тя­нові.

 

15. Нап­рикінці ве­рес­ня Ан­на поїха­ла до Ме­зе­те­ре­бе­ша і впи­са­ла­ся доб­ро­вольцем до леґіону Ук­раїнських Січо­вих Стрільців.

Напередодні до міста на­решті прий­шли Неп­рості. Ан­на зустріча­ла­ся з ни­ми у фран­цузько­го інже­не­ра, но­чу­ва­ти ляг­ла біля Се­бас­тя­на на ґале­реї, а вранці її вже не бу­ло. Не ста­ло в Ялівці і Неп­рос­тих. Фран­циск був упев­не­ний, що во­на або пішла з ни­ми, або во­ни її з со­бою заб­ра­ли. Се­бас­тян хотів ку­дись іти, щось роз­пи­ту­ва­ти, ли­ше б ро­би­ти щось, що здається не­обхідним (че­рез півро­ку він бу­де вдяч­ний мертвій Анні, яка пе­ре­да­ла не­мов­ля як­раз тоді, ко­ли не ста­ло Фран­цис­ка і тре­ба бу­ло щось ро­би­ти, щоб не втра­ти­ти глуз­ду від са­мот­ності).

Між іншим, бігти нав­ман­ня і роз­пи­ту­ва­ти кож­но­го, шу­ка­ючи за­губ­ле­но­го, - не та­ке вже без­сен­со­ве. Бо в на­ших го­рах, де во­ди зби­ра­ють усе і самі зби­ра­ються у трьох місцях, висліди­ти згу­бу ду­же лег­ко - як­що во­на не ле­жить під снігом чи ка­ме­нем. Та й так невідомість прот­ри­ває не більше, ніж ро­ки.

Але Фран­циск висміяв Се­бас­тя­но­ву не­терп­ляч­ку і на­ка­зав сісти ка­ме­нем і че­ка­ти. Бо че­ка­ти - най­ра­ди­кальніше, що ча­сом мож­на зро­би­ти. Справді, че­рез три тижні зно­ву прий­шли Неп­рості і по­ча­ли ви­ма­га­ти, щоб Фран­циск пус­тив їх до Ан­ни. Се­бас­тя­нові по­лег­ша­ло впер­ше.

 

16. У жовтні до Ялівця приїхав з фрон­ту по­ра­не­ний боснійський капітан. За­ва­ла­ми Бу­чацької ци­та­делі йо­му роз­ду­ши­ло но­ги. Їх відтя­ли, але місця уяв­них ніг так боліли, що капіта­нові по­ре­ко­мен­ду­ва­ли ліку­ва­ти­ся в Ялівці. Потім сподіван­ня лікарів справ­дяться, капітан пе­рес­та­не за­ви­ва­ти і навіть на­пи­ше пер­ший том ко­ро­теньких ме­му­арів про по­ча­ток війни. Все ж джин є по­важ­ним анальге­ти­ком.

Тим ча­сом у жовтні, щой­но капіта­на при­нес­ли на но­шах до Ялівця, він усім роз­повідав про свою опе­рацію, яку ро­би­ли в Го­ронді. Хірург весь свій вільний час про­во­див у славній го­рондівській корчмі се­ред стар­шин УСС. Там він зустрів най­гарнішу з ба­че­них жінок - Ан­ну Ялівцівську з Кар­пат. Во­на бу­ла най­улюб­ленішим снай­пе­ром че­та­ря Пе­ленсько­го із сотні Дідуш­ка і по­ра­ди­ла хірур­гові відпра­ви­ти бос­ня­ка до Ялівця (ду­же ско­ро по тім сот­ня по­ки­ну­ла Го­рон­ду, ру­шив­ши до Ве­ре­чок Нижніх). Це бу­ло не тільки дру­гою по­лег­шею Се­бас­тя­на, але й ос­та­точ­ною - Фран­цис­ка. Ан­на вільна. Во­на не з Неп­рос­ти­ми. Є речі, важ­ливіші від долі.

Виявляється - війна, а зна­чить, і смерть.

 

17. Втретє Се­бас­тя­нові мог­ло по­лег­ша­ти, ко­ли при­нес­ли ди­ти­ну, але він собі та­ко­го не поз­во­лив і жив із цією ва­го­тою до кінця жит­тя, хіба що діля­чись її крих­та­ми, пе­рек­ла­да­ючи їх з Ан­ни на Ан­ну.

 

18. Як Фран­циск про­жив ос­танні місяці сво­го жит­тя, Се­бас­тян док­лад­но не знав, бо ба­чив Фран­ца ли­ше зда­ле­ка. В най­простішо­му зна­ченні цього сло­ва. І ли­ше зни­зу вверх.

На по­чат­ку ду­же теп­лої зи­ми Фран­циск ос­та­точ­но пе­ре­се­лив­ся на бал­кон, усамітнив­шись там і не кон­так­ту­ючи ні з ким. Се­бас­тян зустрічав­ся з ним ли­ше раз на тиж­день у барі, ку­ди той при­хо­див по пов­ну ко­зу джи­ну. Зустрічі виміря­ли­ся ча­сом ви­пи­ван­ня шклян­ки ялівцівки з ка­ли­но­вим си­ро­пом. Франц був зво­руш­ли­во при­яз­ним, але про ро­динні речі навіть не зга­ду­вав. Се­бас­тян слу­хав, а Франц оповідав найсвіжіші історії пе­реміщень світо­вої війни так яск­ра­во, ніби не він, а Се­бас­тян сидів без­ви­лаз­но на бал­коні (або мав та­кий бінокль, що ба­чить у всі сто­ро­ни на сотні кіло­метрів, заг­ля­да­ючи навіть за кож­не де­ре­во). Се­бас­тян не ро­зумів, як Франц дізнається військові таємниці обох військо­вих блоків, бо не міг зна­ти, як Франц жи­ве на бал­коні, - пе­реш­код­жа­ли гілля ви­ног­ра­ду, плющ і кро­ни мо­ло­дих кедрів.

 

19. Ще в Аф­риці Се­бас­тян за­ува­жив од­ну ціка­ву річ - лю­ди ду­же охо­че розг­ля­да­ють те, до чо­го тре­ба опус­ка­ти пог­ляд, і стра­шен­но не­уважні до всього, ко­ли підніма­ти до­го­ри.

Влітку во­ни з Ан­ною ду­же ба­га­то ча­су про­ве­ли на то­му бал­коні, де по­се­лив­ся те­пер Фран­циск, - ви­ро­щу­ва­ли гар­бу­зи, ку­ри­ли, цілий день пи­ли хо­лод­не ма­те, за­ли­те з ночі га­ря­чим у срібний збан. Во­ни ба­чи­ли все, що діяло­ся на ву­лиці. Навіть мог­ли вга­ду­ва­ти роз­мо­ви за жес­ти­ку­ляцією і ру­хом губ. На­томість ніхто ніко­ли, - Се­бас­тян упев­не­ний у цьому, бо не про­пус­кав не­за­ува­же­ним жод­но­го пог­ля­ду на се­бе, - не ба­чив, що во­ни роб­лять на бал­коні, що во­ни - на бал­коні. Ад­же тре­ба очі підніма­ти (тут, вид­но, щось пов’яза­но з ана­томією, - ду­мав Се­бас­тян).

Тепер, див­ля­чись на бал­кон Фран­ца, Се­бас­тян ка­рав­ся, що не нав­чив Ан­ну го­лов­но­го пра­ви­ла снай­перст­ва в місті: пе­ре­довсім - бал­ко­ни.

(Значно пізніше ге­не­рал Тар­навський пе­ре­повідав Се­бас­тя­нові чиїсь спо­га­ди про прог­ра­ну ву­лич­ну війну у Львові в лис­то­паді 1918-го, і Се­бас­тян зно­ву по­ду­мав про снай­перів і бал­ко­ни, на яких ті снай­пе­ри, ма­буть, пе­ред війною жи­ли).

 

20. Лис­тя на ви­ног­раді ос­та­точ­но опа­ло якось уночі, і Се­бас­тян зміг щось розг­ледіти крізь плющ і кедр. Він по­ба­чив тон­ку лин­ву, прив’яза­ну до бал­ко­на, яка тяг­ла­ся прос­то до хмар. І більше нічо­го спеціально­го. Але при нас­тупній зустрічі по­пе­ре­див Фран­ца, що лин­ву мож­на за­ува­жи­ти, її вид­но.

Франц нічо­го не роз­ка­зав, і Се­бас­тя­нові за­ли­ши­ло­ся віри­ти у свою версію, здається, най­логічнішу. Лин­ва від бал­ко­на ве­де до ви­со­ко підня­то­го повітря­но­го змія - на змієві при­лаш­то­ва­на пта­хо­ловська сітка - в сітку пот­рап­ля­ють пта­хи - пта­хи втіка­ють зі своїх місць від фрон­ту - за Чор­но­го­рою жи­ве орніто­лог - орніто­лог кільцю­вав птахів - пта­хи покільцьовані - во­ни ле­тять че­рез Чор­но­го­ру - пот­рап­ля­ють у сітку - Франц ог­ля­дає кільця - Франц знає орніто­ло­га - Франц ро­зуміє йо­го ко­ди кільцю­ван­ня - на кільцях ука­зані місця гнізду­ван­ня - пта­хи втіка­ють зі своїх місць - зна­чить, ту­ди дійшов фронт. Франц відпус­кає птахів і зно­ву піднімає змія.

 

21. У квітні 1915-го по­чав­ся нас­туп під Гор­ли­ця­ми (точ­не місце офен­зи­ви Фран­циск наз­вав на­пе­ре­додні).

У травні поп­ри Ялівець по­ча­ли хо­ди­ти заб­ро­ди: ма­зе­пинці вер­та­ли­ся на Га­ли­чи­ну, га­ли­чан відпус­ка­ли з Та­лер­го­фа і Ґмінда, моск­вофіли до­га­ня­ли росіян, ви­се­ленці втіка­ли з Росії, російські шпи­гу­ни про­би­ра­ли­ся на Ма­дя­ри, ма­дя­ри ви­шу­ку­ва­ли шпи­гунів і віша­ли гу­цулів, гу­цу­ли бре­ли до ру­мунів по ку­ле­шу, ру­мунські оп­риш­ки пе­ресліду­ва­ли гу­цульських дівчат, де­зер­ти­ри і ма­ро­де­ри уни­ка­ли одні од­них.

Більшість зайд Ялівець об­ми­на­ла, але се­ред тих, що та­ки з’явля­ли­ся в місті, пе­ре­важ­но хо­ди­ли озб­роєні. В Ялівці бу­ла ли­ше аф­ри­канська руш­ни­ця Се­бас­тя­на.

 

22. Із Фран­цис­ком усе ста­ло­ся ду­же швид­ко.

Так швид­ко, що всім зда­ло­ся, ніби го­ло­ва прос­то впа­ла по­се­ред сло­ва, як фай­ка мо­же ви­пас­ти з ро­та, - до­сить її шви­денько підня­ти і втя­га­ти дим далі. Хотіло­ся так зро­би­ти з го­ло­вою, за­ки не за­ва­ли­ло­ся тіло. Щоб кінець сло­ва не зник у хви­левій па­узі.

Вони до­пи­ва­ли джин із си­ро­пом, як до ба­ру прий­шли оп­риш­ки з Ма­ра­мо­ро­шу. За джин зап­ла­ти­ли чо­бо­та­ми з надг­ри­зе­ни­ми вов­ка­ми ха­ля­ва­ми. Сіли за Се­бас­тя­но­вою спи­ною, Франц час від ча­су ди­вив­ся на них, бо був уваж­ним. Пок­лав на стіл ма­че­те, з яким хо­див до сер­ба Лу­ка­ча, про­ру­бу­ючись че­рез же­реп, що нев­пин­но підрос­тав дов­ко­ла лісничівки.

Фронт відсту­пав, але пта­хи ще не по­вер­та­ли­ся. Франц не мав що го­во­ри­ти і роз­ка­зу­вав Се­бас­тя­нові про Неп­рос­тих - як десь хто на­род­жується, то сіда­ють як­раз під ти­ми вікна­ми і при­ду­му­ють йо­го бай­ку, як зем­ляні бо­ги. А що не годні на­ду­ма­ти кож­ну інак­шу, то на­тя­ми­ли собі зро­би­ти війну. Він зби­рав­ся на­решті ска­за­ти, що баїльник при­ду­мав Анні (ду­же важ­ли­во, що тоді во­на бу­ла не Ан­ною) і де за­хо­ва­ний фільм із чи­мось, що шу­ка­ють Неп­рості.

Раптом один оп­ри­шок підійшов до їхнього сто­лу і ска­зав, що ку­пить ма­че­те. Не ку­пиш, ска­зав Франц. То за­бе­ру. Не за­бе­реш. Чо­му? Бо мені во­но потрібне. А як не бу­де потрібне? То прий­деш сю­ди. Я вже тут, - ска­зав оп­ри­шок, - і хо­чу взя­ти. Як­що змо­жеш пот­ри­ма­ти; і по­ди­вив­ся не на ру­му­но­ву ру­ку, а на очі. Оп­ри­шок заб­рав очі, прос­тяг ру­ку, вер­нув очі, заб­рав ру­ку. Мо­жу відру­ба­ти твою го­ло­ву - за­го­во­рив по-українськи. Як змо­жеш, відру… Так закінчи­ла­ся ба­лач­ка, бо оп­ри­шок ухо­пив ма­че­те і без за­ма­ху, са­мим ли­ше тя­га­рем сіка­ча стяв Фран­цис­кові го­ло­ву. Се­бас­тян по­чув, як заск­рипіли роз­дерті су­хо­жил­ля. Тіло Фран­ца сиділо. Го­ло­ва впа­ла на підло­гу і не по­ко­ти­ла­ся. Як че­реп’яна фай­ка з ро­та. Хотіло­ся шви­денько пок­лас­ти її на місце і по­чу­ти -…бай. Дру­гий оп­ри­шок пос­та­вив пе­ред Се­бас­тя­ном бом­бу, і обоє - уже з ма­че­те - вий­шли з ба­ру. Се­бас­тян не знав, за що ха­па­ти­ся пер­ше - за бом­бу чи го­ло­ву. Взяв та­ки ґра­на­ту і ки­нув у відкри­ту піч. Хоч ви­бух пішов у ко­мин - аж по­се­ред біло­го дня заліта­ли ли­ли­ки, тіло впа­ло на підло­гу, відко­тив­ши го­ло­ву під стіл.

 

23. Нас­туп­но­го дня кур’єр приніс дівчин­ку - не­мов­лят­ко від Ан­ни. Се­бас­тян зро­зумів, чо­му за­ги­нув Франц, - він вва­жав, що є нес­ка­зан­но сильнішим, бо не за­ли­ши­ло­ся жод­ної жінки у світі, яку міг би лю­би­ти. Не підоз­рю­ючи, що має внуч­ку. Ан­ни­на доч­ка пе­ре­бу­ва­ла на той час на відстані од­но­ден­но­го пе­ре­хо­ду від Ялівця.

 

Війни уяви - коротко

 

1. Чо­му завж­ди війна? Так пи­та­ла ма­ленька Ан­на, доч­ка Се­бас­тя­на, ко­ли по­ча­ла ро­зуміти складніші історії. І Се­бас­тян вжах­нув­ся - він дійсно роз­ка­зу­вав малій ли­ше про війну, все про війну, хоч був уже 1921 рік; він дійсно вже два ро­ки нав­чав її лиш то­го, що мог­ло на війні при­да­ти­ся, і ви­хо­ву­вав як сол­да­та.

Чому завж­ди є війна. Во­на по­вер­ну­ла до нього го­ло­ву і встиг­ла ви­мо­ви­ти за­пи­тан­ня під час польоту ко­ня че­рез кущ шип­ши­ни. Кінь ста­вить пе­редні но­ги на зем­лю. Се­бас­тян сильно відхи­ляється на­зад, щоб із роз­ма­ху не вда­ри­ти ди­ти­ну підборіддям у ли­це. Ан­на по­вер­тає го­ло­ву і зно­ву ди­виться впе­ред. Во­ни мчать гор­ба­ми. Не че­кає відповіді над­то швид­ко - стає подібною на Ан­ну, свою ма­му.

Дорогою Ан­на має за­пам’ято­ву­ва­ти все, що ба­чи­ла. Потім як­най­точніше пе­ре­повісти. А до­дат­ко­во - наз­ва­ти по­зиції, які ви­бе­ре для стрілян­ня, і пунк­ти, в яких мо­же бу­ти схо­ван­ка во­ро­га. Та­ка ди­тя­ча гра, та­ка по­чат­ко­ва шко­ла.

 

2. Уве­чері втом­ле­ний Се­бас­тян узяв папір і сів при свічці, щоб підра­ху­ва­ти ма­теріальні сліди війни (так Се­бас­тян ілюст­ру­вав Анні різні пов­чальні роз­повіді - у виг­ляді ге­омет­рич­них за­дач і те­орем).

Війна заб­ра­ла: Фран­цис­ка, ма­че­те, Ан­ну.

Війна да­ла: хи­мерні обліпи­хові ліси нав­ко­ло Ялівця, Ан­ну, кілька російських пат­ронів, по­хо­рон­ну зним­ку Фран­цис­ка й один ри­су­нок Пер­фецько­го.

Що він ро­бив та­ко­го, що мож­ли­во ро­би­ти ли­ше на війні: раз хо­див на сте­жу, один день ко­пав шанці, раз підри­вав міст.

Зовсім не­ба­га­то слідів. Війна, влас­ти­во, прой­шла ми­мо. То чо­му завж­ди війна?

 

3. Ще во­се­ни 1914 ро­ку ялівцівці виріши­ли, що ця війна не для них. Во­ни - Цент­ральна Євро­па і не мо­жуть ма­ти ще більших інте­ресів. Але ко­ли воює Південь з Північчю, а Схід із За­хо­дом, то роб­лять це пе­ре­важ­но у Цент­ральній Європі, де Кар­па­ти і їх ріки. І най­гірше, що мо­же бу­ти в такі ча­си, - ви­ко­ну­ва­ти роль мир­но­го на­се­лен­ня Кар­пат або стра­тегічно важ­ли­во­го пунк­ту на півкіло­мет­ровій то­пог­рафічній мапі.

Тож Лу­кач пос­та­но­вив - Ялівець має зник­ну­ти. І об­са­див йо­го ку­ща­ми обліпи­хи, які за кілька тижнів ви­рос­ли так (для цього до­ве­ло­ся всім ко­па­ти справж­ню сис­те­му обо­ро­ни з кілько­ма ря­да­ми різних шанців і пе­ре­ходів між ни­ми, ціле місто не­на­че гра­ло­ся у ста­ру бой­ківську ди­тя­чу за­ба­ву в кротів, але тільки так - за­пев­нив Лу­кач - обліпи­ха ви­рос­те швид­ко, ви­со­ко і гус­то, зімкнув­шись гол­ка­ми на таємних стеж­ках), що міста не бу­ло вид­но з жод­ної го­ри. Стир­чав тільки віадук, на яко­му меш­ка­ли ко­лись Неп­рості. Поз­но­си­ли всі наріжні по­рохівниці, де які бу­ли. Поск­ла­да­ли на мості. Повідкри­ва­ли вікна у всіх бу­дин­ках, і Се­бас­тян вистрілив у по­рох за­пальною ку­лею.

Міст підско­чив, підлетів, бри­ли пе­реміша­ли­ся в повітрі і пок­ри­ши­ли­ся, на місто впав ли­ше пісок - весь од­но­час­но.

(Кілька російських пат­ронів - гострі кулі, на гільзі ки­ри­лич­на літе­ра - Се­бас­тя­нові за­ли­ши­ли лем­ки-де­зер­ти­ри, виміняв­ши на них тро­хи ете­ру).

 

4. Все у світі пов’яза­не че­рез не більше, ніж чо­ти­ри хо­ди. Так ка­зав Фран­циск.

Усі у світі зна­ються че­рез не більше, ніж чо­тирьох лю­дей. Се­бас­тян знав Ан­ну, Се­бас­тян знав Лоці. Лоці знав Ан­ну, Лоці знав Се­бас­тя­на. Лоці знав Пер­фецько­го. Ху­дож­ник Ле­онід Пер­фецький знав Ан­ну. Пер­фецький ри­су­вав Ан­ну в леґіоні УСС. Лоці зустрічав­ся з Пер­фецьким у січні 1919-го в тим­ча­совій сто­лиці ЗУНР Ста­нис­ла­вові. Пер­фецький по­ка­зу­вав ри­сун­ки - Лоці впізнав Ан­ну. Він роз­ка­зу­вав Пер­фецько­му про ту, що бу­ла на ма­люн­ку, а Пер­фецький - як ко­лись у фільмах Фран­цис­ка - що бу­ло пе­ред ма­люн­ком.

 

5. Ан­на бу­ла врод­же­ною звідун­кою. Вміла всю­ди прой­ти, все по­ба­чи­ти, все за­пам’ята­ти і, що най­рідкісніше, док­лад­но опи­са­ти. Час­то пе­ре­одя­га­ла­ся в різні строї і пе­ре­хо­ди­ла лінію фрон­ту. Так бу­ло і під Бо­ле­хо­вом. Од­но­го ра­зу во­на пішла за фронт, ко­ли по­чав­ся російський про­ти­нас­туп. Австрійські відділи відсту­пи­ли, відкри­ва­ючи на­ших стрільців. На нас пішли три фінляндські пол­ки з трьох боків. По­чав­ся бій на баг­не­ти і прик­ла­ди. Ба­га­то на­ших зги­ну­ло, у по­лон взя­ли сот­ни­ка Бук­шо­ва­но­го, хо­рун­жу Сте­панівну, хо­рун­жо­го Свідерсько­го, че­та­ря Крав­са, де­сят­ни­ка Фрея. Реш­ту три­ма­ли­ся і відби­ли мос­калів. І рап­том з то­го бо­ку по­ка­за­ла­ся у лісі Ан­на. Бу­ла пе­реб­ра­на на ста­ро­го муж­чи­ну, об­дер­та, підпи­ра­ла­ся дов­гим па­ти­ком. Йшла прос­то поп­ри них. То не бу­ла не­обачність. Щось ве­ло її та­ке, про що ніхто не довідав­ся. За нею побігли троє. Ан­на взя­ла кос­тур в обидві ру­ки. Він був за­те­са­ний і гост­рий, як баг­нет. І ста­ну­ла про­ти трьох. Ору­ду­ва­ла, як справжнім ка­рабіном без на­боїв - ніби баг­не­том і прик­ла­дом. Од­но­му про­ко­ло­ла гор­ло, дру­го­му роз­би­ла го­ло­ву над ву­хом, від третього діста­ла шти­ком у гру­ди. Сол­дат ніяк не міг ви­тяг­ну­ти шти­ка з поміж ре­бер, і Ан­на на­че по­ма­га­ла йо­му, об­хо­пив­ши пальця­ми ле­зо. Мос­каль наст­ра­шив­ся, ви­пус­тив ка­рабін, він звісив­ся і впер­ся прик­ла­дом прос­то в зем­лю, Ан­на по­ча­ла ва­ли­ти­ся впе­ред, але її підпи­рав ка­рабін. Штик уже цілий вий­шов зза­ду. В одній руці Ан­на ще три­ма­ла свій кос­тур. Лед­ве підня­ла йо­го і вда­ри­ла по руш­ниці, яка не да­ва­ла їй ляг­ти. Прик­лад по­су­нув­ся впе­ред, і Ан­на так і впа­ла - на­пе­ред, зі шти­ком у гру­дях, який роз­вер­тав­ся все­ре­дині. Підбігли ще сол­да­ти і до­ко­ло­ли її на землі так, як вчать.

 

6. Пер­фецький віддав ри­су­нок Лоці. Лоці приніс йо­го Се­бас­тя­нові, поп­ро­сив­ши - роз­па­куй кон­верт, як я уже піду.

На ри­сун­ку Ан­на не виг­ля­да­ла на мерт­ву.

Голова ле­жить на яко­мусь гор­би­ку, ли­це погідне, гу­би не стис­нені, но­ги ледь підігнуті в колінах до­го­ри, од­на ру­ка - плав­но вздовж тіла, дру­га - за­ки­не­на у лікті до го­ло­ви. Не бу­ло влас­ти­вих мерт­вим рис - ні твер­дості, ні в’ялості, ні за­па­лості, ні наб­ряк­лості, ні навіть гост­рих зафіксо­ва­них кутів. Як­би зня­ти оде­жу, виг­ля­да­ло би як кла­сич­на на­ту­ра в ху­дожній ака­демії.

 

7. Він не міг сприй­ня­ти цю Ан­ну за свою. Се­бас­тян уза­галі не вірив у все існу­ван­ня Ан­ни, яко­го сам не ба­чив, - та­ку во­на ма­ла здатність і за жит­тя.

Але, див­ля­чись на ма­лю­нок, відчув се­бе так са­мо, як на Юра 1914-го.

На Рин­ку аж до ночі гра­ло два­над­цять ци­ганських тру­бачів із Су­бо­тиці. Джин лив­ся з по­жеж­них гідрантів. П’яний Лу­кач вти­кав у зем­лю якісь па­го­ни, які рос­ли, аж ба­чи­ло око. В ка­на­лах пла­ва­ло­ся і тан­цю­ва­ло­ся. Літа­ли на всіх гой­дан­ках і тра­пеціях.

Коли вже всі пос­ну­ли над­ворі, Лу­кач повів ци­ган, Се­бас­тя­на, Ан­ну до се­бе. Ци­га­ни лед­ве всти­га­ли пи­ти. Се­бас­тян не всти­гав обніма­ти Ан­ну, і во­на ту­ли­ла­ся до му­зи­кантів. Потім за­мовк­ли тру­би і по­ча­ли­ся співи. Всі співа­ли, як пе­ред ши­бе­ни­цею. Аж ураз прот­ве­резіли і зга­да­ли все, що зна­ли, і сп’яніли знов - те­пер на­дов­го. Во­ни з Ан­ною хотіли по­ко­ха­ти­ся десь у куті, але не вда­ва­ло­ся, бо во­на що­ра­зу вер­та­ла­ся ближ­че до сто­лу, як по­чи­на­ла­ся но­ва пісня.

На світан­ку вер­та­ли­ся до­до­му і не ма­ли що го­во­ри­ти. За спи­ною ще га­ла­су­ва­ли со­лов’ї, а по­пе­ре­ду бу­ди­ли­ся жай­во­рон­ки. Во­ни ду­ма­ли, що про­ле­жать до дня з відкри­ти­ми очи­ма, але зас­ну­ли, лиш сту­ли­ли­ся. Ос­таннє, що зда­ло­ся Се­бас­тя­нові, - відзавт­ра поч­неться інше жит­тя.

Він про­ки­нув­ся че­рез дві го­ди­ни і хотів во­ди. Побіг до ха­ти Лу­ка­ча. Ци­га­ни вже повс­та­ва­ли і ва­ри­ли ка­шу на вогні. Бу­ли хіба що привітні. Се­бас­тян не міг зро­зуміти, від чо­го так близько був уночі. І цілий день че­кав ночі.

 

8. Ог­ля­нув­ши ри­су­нок, Се­бас­тян по­чав ду­ма­ти про те, як штик за­хо­дить у тіло.

З то­го ча­су він без­пе­рерв­но відчу­вав щось та­ке. Йо­го ко­лять. Він ко­ле. Шаб­ля роз­ти­нає шкіру. Гоїться ра­на. Йде по­лем се­ред ще жи­вих, але вже вби­тих. Повільно вми­рає від кулі в живіт. Бо­ло­то під че­ре­ви­ка­ми. Пе­ре­хо­ди в ко­лоні. Пе­реп­ра­ви в хо­лодній воді. Гнійні ра­ни про­чи­ща­ють бруд­ни­ми пальця­ми. Об­дерті во­яки. Дощівка і баг­но в око­пах. Ко­ле­са возів тре­ба підпи­ха­ти. Ру­ба­ють де­ре­ва на до­ро­гу. Ви­бу­хи по­ряд. Тре­ба ле­жа­ти. Де­ре­ва тріска­ють. Ко­ло­ни втікачів. Повішені в са­дах. Повз­ти у снігах. Вер­та­ються біли­ми гор­ба­ми чорні пос­таті. Ви­па­лені по­ля. За­па­лені очі. Від спан­ня у хо­лоді бо­лять м’язи. По­пе­чені ру­ки. Біль, нес­пан­ня, хо­лод. Постійні зу­сил­ля і нап­ру­жен­ня, без яких навіть здо­бу­ван­ня їжі стає неціка­вим. Усе це відчу­ва­ла й Ан­на. Пер­ший раз у світі - точ­но так са­мо відчу­ва­ють двоє.

 

9. У 1921 році Се­бас­тян пе­рес­тав го­во­ри­ти про війну, хоч йо­го уява бу­ла там завж­ди. Ду­ма­ючи про щось, він завж­ди ду­мав про щось інше, як ду­мав.

Але ди­тині по­чав роз­повіда­ти про звірів.

Найбільше йо­му ста­ло бра­ку­ва­ти Фран­цис­ка.

 

10. То­го ж ро­ку по­мер фран­цузький інже­нер. Як і сподівав­ся - від куріння.

Було вже хо­лод­на­во, то­му всі вікна бу­ли зак­риті. Ко­ми­ни теж три­ма­ли по­зак­ри­ва­ни­ми шуб­ра­ми. Фран­цузький інже­нер до­ку­рив ос­тан­ню сиґаре­ту вже у ліжку, але не за­га­сив не­до­па­лок у попільничці, а встав, не вдя­га­ючи кальсонів, пе­рей­шов­ся че­рез кімна­ту і ки­нув сиґаре­ту в піч. Ще по­пив во­ди прос­то з відра. Аж тоді влігся спокійненько спа­ти. А в печі бу­ло пов­но па­пе­ро­во­го не­пот­ре­бу - пе­ре­важ­но старі чер­нет­ки і за­пи­си цілком уже ба­нальних історій (див­но, але після війни та­ких побільша­ло, і їх до­во­ди­ло­ся відки­да­ти - і це при то­му, що лю­ди ста­ли знач­но мен­ше при­хо­ди­ти до но­таріальної кон­то­ри фран­цузько­го інже­не­ра: одні історії бу­ли не до ви­мов­лен­ня, а інші хотіло­ся пе­ре­повіда­ти один од­но­му і цілим то­ва­рист­вам). Папір’я зай­ня­ло­ся від не­до­пал­ка, ви­горіло при за­чи­не­но­му ко­мині, фран­цузький інже­нер со­лод­ко по­мер від чад­но­го га­зу.

 

Непрості

 

1. Ска­за­ли, що на по­хо­рон прий­дуть Неп­рості. Чо­му во­ни не з’явля­ли­ся всі ті ро­ки, ко­ли бу­ли по-справжньому потрібні, ніхто не знав. Вид­но, це не бу­ло потрібно їм. Зна­чить, смерть фран­цузько­го інже­не­ра їх ціка­вить більше, ніж Ялівець під час війни. А мо­же, справж­ня війна по­за Ялівцем бу­ла їм цікавішою. Тут, зреш­тою, не діяло­ся нічо­го та­ко­го, за чим не вслідку­вав би фран­цузький інже­нер. Як­що во­ни ще справді прив’язані до Ялівця, то прий­дуть для то­го, щоб зро­би­ти дві дії: по-пер­ше, от­ри­ма­ти щось, що за­ли­ши­ло­ся від фран­цузько­го інже­не­ра, по-дру­ге, за­ли­ши­ти ко­гось на йо­го місці. Фран­циск ка­зав, що во­ни зацікав­лені у де­яких лю­дях. Се­бас­тя­нові яск­ра­во зга­да­ло­ся, як Фран­циск оберігав від них Ан­ну, як го­во­рив про пе­ресліду­ван­ня Неп­рос­ти­ми їхньої ро­ди­ни. Страх, що хтось мо­же заб­ра­ти в нього доч­ку (ще й доч­ку йо­го Ан­ни), з’являв­ся - хо­ча б на кілька хвиль - кож­ної го­ди­ни. Те­пер він став розп­рос­тер­тим і відтис­кав Се­бас­тя­на до меж. Тре­ба ку­дись втіка­ти.

Анна спа­ла, а Се­бас­тян тер кар­топ­лю і сма­жив пляц­ки, що­би взя­ти у вте­чу щось до­реч­не.

Тер, сма­жив і ду­мав щось зовсім інше.

 

2. неп­рості - зем­ляні бо­ги. лю­ди, які за до­по­мо­гою врод­же­них або на­