Вдячність за несправедливість

 

Довіра до світу, на жаль, час­то ви­бу­до­вується у нас на хи­мерній вірі в так зва­ну спра­вед­ливість. Безліч прек­рас­них життів бу­ло от­руєно або че­рез пе­ре­ко­наність у то­му, що во­на му­сить бу­ти, або, нав­па­ки, у зневірі до са­мо­го її існу­ван­ня. На­томість спра­вед­ливість є, завж­ди. Мож­ли­во, єди­но во­на - з людської точ­ки зо­ру - мінімальна у мить от­ри­ман­ня лю­ди­ною її ос­нов­них влас­ти­вос­тей, індивіду­альних особ­ли­вос­тей, при­та­ман­них оз­нак, здібнос­тей і та­лантів. Усе, що далі, відбу­вається ли­ше спра­вед­ли­во. Потрібно лиш спеціальної муд­рості, що­би це зро­зуміти. Потрібно ли­ше відкри­тості, щед­рості і вдяч­ності. Що, зреш­тою, теж потрібно от­ри­ма­ти або відра­зу, або при­най­мні у виг­ляді да­ру здат­ності цього нав­чи­ти­ся. Ос­тан­ня несп­ра­вед­ливість.

Мій доб­рий то­ва­риш пе­ре­жив цю несп­ра­вед­ливість на власній шкірі - він не тільки об­да­ро­ва­ний му­зич­ни­ми здібнос­тя­ми, але і вміє бу­ти за все вдяч­ним. То­му ви­раз­но ба­чить, як йо­му по­щас­ти­ло. Яким несп­ра­вед­ли­во щас­ли­вим є він на тлі безлічі лю­дей нав­ко­ло (які або без­ре­зультат­но ви­ма­га­ють спра­вед­ли­вості, або вва­жа­ють, що її не­ма).

Якраз те­пер Він у Іспанії. Бо там теп­ло і літр прис­той­но­го ви­на у пляшці без ети­кет­ки кош­тує 86 центів. А на що­денні груд­ку си­ру, скиб­ку хліба і кілька па­чок сиґарет мож­на за­ро­би­ти, гра­ючи на конт­ра­басі в іспанських муніци­пальних ор­кест­рах. Він грає так доб­ре, що му­сить сидіти в ор­кестрі спи­ною до публіки, бо не мо­же втри­ма­ти­ся від сміху, слу­ха­ючи гру своїх парт­нерів. Добрі не­винні іспанці вва­жа­ють, що ук­раїнці поп­рос­ту ду­же ве­селі.

Життя з конт­ра­ба­сом ве­де йо­го світом. Конт­ра­бас ви­тя­гує для нього зі світу так са­мо ба­га­то, як він тяг­не з конт­ра­ба­са. Він грав кла­си­ку в най­кра­щих ук­раїнських ор­кест­рах. П’яні Куч­ма з Га­ве­лом ви­би­ра­ли йо­го інстру­мент, ко­ли пе­ред ни­ми вис­ту­пав пре­зи­дентський ор­кестр. Во­ни во­ди­ли смич­ком, а він на­тис­кав на потрібні місця чо­тирьох струн. Йо­го хотіли лю­би­ти жінки, а він, бу­ду­чи щед­рим і вдяч­ним, відра­зу після то­го відтво­рю­вав хоч де­які ру­хи на своєму ста­ро­му відре­мон­то­ва­но­му конт­ра­басі. Потім йо­го зап­ро­си­ли в ор­кестр, який ви­летів на гаст­ролі до Аме­ри­ки. Ви­яви­ло­ся, що в та­кий спосіб здійснив­ся омріяний керівни­ком ор­кест­ру приїзд до Спо­лу­че­них Штатів. Усіх му­зи­кантів ого­ло­си­ли вільни­ми. Він мив но­ча­ми су­пер­мар­ке­ти, їв син­те­тичні харчі. Ми пе­ре­си­ла­ли йо­му піло­та­ми міжна­род­них авіаліній па­кун­ки з кар­патським са­мо­го­ном і яб­лу­ка­ми, ук­раїнськи­ми сиґаре­та­ми і піратськи­ми дис­ка­ми, са­мо­роб­ни­ми но­жа­ми (з усім, чо­го не вис­та­ча­ло в Аме­риці, яка цього всього не до­пус­кає на свою те­ри­торію). Він ку­пу­вав якісь ди­во­виж­но де­шеві те­ле­фонні карт­ки, дзво­нив нам се­ред на­шої ночі і го­во­рив че­рез оке­ан рівно півго­ди­ни, навіть як­що вже не хотіло­ся. Після ро­бо­ти він за­хо­див у за­бо­ро­нені для білих квар­та­ли і па­би. Він виг­ля­дав настільки адек­ват­но, що чор­но-жовті джез-бен­ди про­по­ну­ва­ли йо­му вста­ти із-за сто­ла і спро­бу­ва­ти заг­ра­ти щось ра­зом. Де­які нег­ри­тян­ки навіть без­по­мил­ко­во впізна­ва­ли у цьому біло­му чо­ловікові, кот­рий ти­хо п’є ве­ли­кий ром, са­ме конт­ра­ба­сис­та, яко­го бра­кує, без нього їхній го­лос зву­чить не так доб­ре. Потім він поїхав до­до­му. Щоп­рав­да, че­рез Бельгію, де був прий­ня­тий за ре­зульта­та­ми прос­лу­хо­ву­ван­ня на вишкіл до най­кра­що­го у світі вик­ла­да­ча ста­ро­давньої му­зи­ки. Ук­раїнська дер­жа­ва йо­го не ви­пус­ти­ла на нав­чан­ня. Їй звичніше ви­пус­ка­ти інших лю­дей. Він ку­пив п’яти­ден­ну поїздку до Па­ри­жа. І поїхав до Бельгії. Запізнив­ся на кілька місяців. Му­сив гра­ти собі сам у до­щаній ха­тинці, яку при­бу­ду­вав до задньої стіни яко­гось бу­дин­ку в то­му рай­оні Брюс­се­ля, де не мож­на вже нічо­го бу­ду­ва­ти навіть ко­ролівській ро­дині. Елект­ри­ку брав від сусідньої шко­ли. Хар­чу­вав­ся ли­ше греч­кою, яку ро­ди­на пе­ре­да­ва­ла при на­годі леґальни­ми му­зи­кан­та­ми. Мерз. А з по­чат­ком хо­лодів вирішив поїха­ти до Іспанії, до теп­ла. І він знає, що на світі все спра­вед­ли­во. Крім то­го, пер­шо­го, мо­мен­ту, за який мож­на бу­ти ли­ше вдяч­ним.

 

Шевченкова таємниця

 

Геніальність зовсім не му­сить бу­ти щас­ли­вою. Так са­мо, як страж­дан­ня не обов’язко­во є за­пе­ре­чен­ням щас­тя. Без­по­се­редньо щас­тя пов’яза­не ли­ше з лю­бов’ю. Зі здатністю лю­би­ти і та­лан­том бу­ти люб­ле­ним. Фе­но­мен Та­ра­са Шев­чен­ка не мож­на сприй­ня­ти пов­ноцінно без ро­зуміння та­ких оче­вид­них ре­чей.

Насправді йо­го лю­би­ли всі. Так са­мо, як і він лю­бив світ настільки, що навіть ви­га­дав для се­бе по­яс­нен­ня цього ди­ва, наз­вав­ши йо­го «нез­лобієм». На­ше ж щас­тя по­ля­гає в то­му, що сотні лю­дей, які хо­ча би раз пе­ре­ти­на­ли­ся з Шев­чен­ком, не змог­ли втри­ма­ти­ся від то­го, що­би не за­пи­са­ти хоч яки­хось фраґментів своїх вра­жень від нього. Влас­не то­му ми мо­же­мо зна­ти про Шев­чен­ка більше, ніж про най­ближ­чих друзів. Вра­жає, як сильно діє йо­го чар навіть у віддзер­ка­ленні дрібних свідчень. Бо не по­лю­би­ти Шев­чен­ка по-справжньому не вдасться ніко­му, хто нат­ра­пив хо­ча би на де­які з них. Навіть як­що не вда­ло­ся зро­зуміти йо­го по­езій.

Життя без таємниць, без при­ват­них таємниць теж. Та­ке виз­на­чен­ня як­най­кра­ще підхо­дить до Шев­чен­ка. Навіть у про­то­ко­лах поліційних до­питів він за­ли­шається са­мим со­бою. Врешті і таємна поліція не вит­ри­ма­ла, віддав­ши їх до публікації ще пе­ред заз­на­че­ним терміном обов’язко­вої сек­рет­ності.

Однак при­най­мні од­ну таємни­цю Шев­чен­ко за­ли­шив. Во­на та­ка склад­на, та­ка ве­лич­на, що - як у те­орії над­ве­ли­ких і над­ма­лих чи­сел - збли­жується до без­ко­неч­ності. Або до ну­ля.

Шевченко мав альбо­ми за­пис­ни­ки. За все жит­тя їх бу­ло п’ять. Ескізи олівцем, сепії, ак­ва­релі, за­пи­си на­род­них пісень, якісь да­ти, чер­нет­ки віршів, інтимні но­тат­ки, за­пи­си інших лю­дей… Один з альбомів (оправ­ле­ний у по­лот­но, 58 сторінок) Шев­чен­ко по­чав у 1846 році під час по­до­рожі на Во­линь та Поділля. Йо­го конфіску­ва­ла поліція під час ареш­ту в 1847-му, але по­вер­ну­ла по­етові, ко­ли той їхав на вис­лан­ня (ціка­во, чи трап­ля­ло­ся щось подібне у прак­тиці ра­дянських ор­ганів?) У 1850 році сол­да­та Шев­чен­ка ще раз за­ареш­ту­ва­ли, і за­пис­ник зно­ву пот­ра­пив до го­лов­ної кан­це­лярії таємної поліції. От­же всі за­пи­си сто­су­ються періоду між 1846 і 1850 ро­ка­ми. А за­писів зовсім не­ба­га­то - три подільські пісні, пісня і прислів’я уральських ко­заків, ри­су­нок бан­ду­рис­та, ескізи з Аральсько­го мо­ря і най­більша таємни­ця Шев­чен­ка.

 

Короткий план ро­ма­ну. Що б з то­го ма­ло бу­ти, що би з то­го мог­ло вий­ти? Яки­ми би ми бу­ли, як­би ро­ман, який він знав, був би на­пи­са­ний… Хоч до­сить і то­го, що Шев­чен­ка лю­биться ще більше. От­же, «Ма­ло не з нічо­го - пан».

 

«Вміння ко­рис­та­ти­ся обс­та­ви­на­ми, аг­ро­номічні удос­ко­на­лен­ня. Жінка й чу­ти не хо­че про се­ло. Роз­пач з при­во­ду ме­ре­жив ма­дам Рем­бо. Вілла в Па­лер­мо і двір на ху­до­бу. Уря­до­вець з па­пе­ра­ми, ка­мер­ди­нер і ка­мер-юнкер. Радість з при­во­ду ман­тильки. Мрії про чарівний ефект на балі 7 цього міся­ця. Радість усіх ра­дос­тей. Вістка про па­раліч.

 

П’ять літ пізніше, слу­га, служ­ни­ця, кри­тич­ний пог­ляд на сво­бо­ду пан­ни в при­пу­щенні своєї влас­ної. Пан, потім пані, що­денні милі под­ружні сце­ни. Мо­лоді. Сільське свя­то в Швей­царії на честь мо­ло­дих. Не­за­до­во­лен­ня в ро­дині. Сце­на май­же дра­ма­тич­на.

П’ять літ пізніше, ме­ре­жи­ва по­до­рож­ча­ли, невб­ла­ган­на уп­ра­ви­телька. Пан не в наст­рої. Добрі ре­зульта­ти аг­ро­номічних удос­ко­на­лень. Ґуральня згоріла. Уп­ра­ви­тель ви­ку­пається на во­лю. Доч­ка з незлічен­ною ро­ди­ною. Земська поліція».

 

До питання про інтер’єри

 

Наперед засвідчую свою по­ва­гу до лю­ди­ни, яка кілька днів то­му за­да­ла мені за­пи­тан­ня, про яке хо­четься роз­повісти. Справді, не йдеться про неї.

Але кілька днів то­му од­на ду­же доб­ра жур­налістка з Києва за­пи­та­ла­ся ме­не про мою най­ко­рот­шу і най­точнішу фор­му­лу до­машнього за­тиш­ку. Пе­ред тим во­на по­пе­ред­жа­ла, що ціка­виться пе­ре­довсім ду­же осо­бис­ти­ми ре­ча­ми. Пи­та­ла про вік, дітей, га­небні вчин­ки, ім’я пса, всілякі за­хоп­лен­ня і ку­хо­варст­ва. Мені це по­до­ба­ло­ся. Бо впер­ше хтось хотів довіда­ти­ся про такі шту­ки. Я навіть повівся цілком не у влас­ти­во­му стилі. Во­на са­ма про це на­тя­ка­ла. Ка­за­ла, що її цікав­лять і плітки, і при­чи­ни їх відсут­ності. От­же вар­то бу­ло би щось ви­га­ду­ва­ти - не так прав­ди­ве, як ефект­не. У та­ких ви­пад­ках важ­ко зорієнту­ва­ти­ся відра­зу. Як­що не маєш досвіду са­ме відповідей на за­пи­тан­ня та­ко­го ґатун­ку, то все твоє жит­тя, пе­ре­пов­не­не ней­мовірни­ми пе­ри­петіями, мо­же пе­рет­во­ри­ти­ся на най­нудніше інтерв’ю у світі (скажімо, роз­ду­ми про те, чо­му є та­ке по­нят­тя, як ши­ро­ка ду­ша, але не­ма жод­ної згад­ки про вузьку ду­шу. І що мож­на собі уяв­ля­ти, го­во­ря­чи, що це, нап­рик­лад, бу­ла жінка з до­сить вузькою ду­шею). Між іншим, ко­лись я був неп­риємно вра­же­ний та­ким інтерв’ю з му­зи­кан­том, який мені ду­же по­до­бав­ся. Роз­повіда­ючи про най­екст­ре­мальніші ви­пад­ки у своєму житті, він чо­мусь на­го­ло­шу­вав на ночі, ко­ли йо­го ви­пад­ко­во зак­ри­ли в зо­опар­ку, і пе­релітанні з бал­ко­на на бал­кон на дру­го­му по­версі го­те­лю у Мон­те-Кар­ло. І це при тім, що зак­ри­ли йо­го не в клітці, він спокійно пе­рес­пав ніч на лавці в зо­опар­ку. Прос­то мо­то­рош­но ви­ли гієни і ле­ви. І це при тім, що на дру­гих по­вер­хах усіх го­телів Мон­те-Кар­ло пе­ри­ла бал­конів зроб­лені з ка­ме­ню зав­ширш­ки біля трид­ця­ти сан­ти­метрів. Але не­хай бу­де, що це бу­ло йо­му най­екст­ре­мальнішим. Це ж йо­го жит­тя. З та­ки­ми відчут­тя­ми не­ма чо­го спе­ре­ча­ти­ся. Як­що мені хо­лод­но, а ко­мусь теп­ло, то ме­не не цілком об­хо­дить йо­го арґумент, що лю­дині не мо­же бу­ти хо­лод­но при тем­пе­ра­турі вісімнад­цять ґра­дусів, бо влас­не во­на вва­жається тем­пе­ра­ту­рою ком­фор­ту, і - що най­важ­ливіше - йо­му зовсім не хо­лод­но.

Але до за­пи­тан­ня. Про най­ко­рот­шу і най­точнішу мою фор­му­лу до­машнього за­тиш­ку. Відповів я ду­же швид­ко і точ­но. Не знаю, наскільки ко­рот­ко, невідо­мо, скільки та­ких фор­мул прок­ру­ти­ло­ся в го­лові за кілька се­кунд. Але моя відповідь бу­ла ви­ва­же­на і не­ви­пад­ко­ва. Влас­не про це хо­чу по­го­во­ри­ти (як то бу­ває у всіх анек­до­тах про пси­хо­аналітиків). Бо знаю, що во­на бу­ла відки­ну­та як не­потрібна.

Я на­по­ля­гав, що для до­машнього за­тиш­ку пе­ре­довсім не­обхідне взаємне пам’ятан­ня про те, що потрібно ро­би­ти жит­тя од­не од­но­го, жит­тя по­руч, спільне жит­тя ціка­вим. І все. Так бу­де най­ко­рот­ше. І най­кра­ще. А іншо­го ви­хо­ду поп­рос­ту не­ма. Я вже ба­чив прек­расні лю­бові і співжит­тя, які лагідно по­мер­ли то­му, що ста­ли нуд­ни­ми. І ба­чив дра­ма­тичні зв’язки, котрі ста­ва­ли нез­ни­щен­ни­ми са­ме че­рез при­сутність чо­гось ціка­во­го. Зро­зуміло, що не без взаємно­го ста­ран­ня, не без пам’ятан­ня про те, що­би ста­ра­ти­ся, що­би…

Виявилося, що я поп­рос­ту не зро­зумів за­пи­тан­ня. Йшло­ся про та­кий ґату­нок до­машнього за­тиш­ку, як інтер’єр, колір стін, розмір ліжка, де­ко­ра­тивні еле­мен­ти, вікна на…

Не хо­чу ніко­го об­ра­зи­ти, не хотіло­ся б го­во­ри­ти про «рай в ша­ла­ше», але впев­не­ний, що най­ко­рот­ша і най­точніша фор­му­ла до­машнього за­тиш­ку та­ка: взаємне пам’ятан­ня про те, що потрібно ро­би­ти жит­тя од­не од­но­го ціка­вим.

 

Роман із газом

 

Я ніко­ли не на­ма­гав­ся якось трак­ту­ва­ти свої сни. Во­ни завж­ди бу­ли для ме­не ду­же інтен­сив­ною і знач­ною час­ти­ною жит­тя. Як за­пев­ня­ла наз­ва од­но­го доб­ро­го фільму - мої ночі кращі від ва­ших днів. Зви­чай­но, ба­га­то снів бу­ли три­вож­ни­ми. Після них не мож­на не збу­ди­ти­ся і не ви­ку­ри­ти нічної сиґаре­ти. Але я теж не зва­жав на сиґна­ли, які во­ни по­да­ва­ли. Це не по-хрис­ти­янськи, вва­жав я. Я час­то літаю. Час­то ви­го­во­рюю або вис­лу­хо­вую такі прек­расні речі, до яких не збли­жається жод­на літе­ра­ту­ра. Най­важ­ливіше, в чо­му я впев­не­ний, це те, що сни, ви­бу­до­ву­ючись на еле­мен­тах по­ба­че­но­го, пе­ре­жи­то­го і відчу­то­го, на­по­лег­ли­во вка­зу­ють на ще щось мож­ли­ве. Прос­то тре­ба зна­ти - те, що сниться, мож­ли­ве. Так чи інак­ше. Ра­но чи пізно. Ще од­не вікно, ще один те­лес­коп, мікрос­коп і то­мог­ра­ма. (Зна­чить, я мо­жу по­летіти. Не­хай цей політ бу­де навіть ду­же за­тяж­ним падінням, але він мож­ли­вий).

За вірою і воз­дасться… Двад­цять років мені сни­ло­ся місто на горі. Іде­альне місто в моєму ро­зумінні. Аж та­ко­го я ніко­ли не ба­чив. Але сни­ло­ся, от­же, мо­же бу­ти. Вже тиж­день я знаю, що та­ке місто на­зи­вається Мар­бурґ. Во­но справді є, бо тиж­день то­му я там був. І мої дні нічим не бу­ли гірши­ми від усіх по­пе­редніх но­чей.

Через по­га­не знан­ня мо­ви в Німеч­чині я пе­рет­во­рю­юся на то­го, на ко­го вчив­ся. На бо­таніка, на­ту­раліста. Ме­не пе­рей­має опи­со­ва прист­расть. Вирізни­ти ха­рак­терні ри­си ланд­шаф­ту, за­пам’ята­ти реєстри оз­нак і влас­ти­вос­тей, да­ти ук­раїнську наз­ву ок­ре­мим де­та­лям німецько­го краєви­ду. Тре­ба зро­зуміти, чим він відрізняється від на­шо­го. Ви­лу­чи­ти тих кілька дрібниць, які роб­лять йо­го не подібним на жо­ден інший. Це як упізна­ти дві три спеції, що вжи­ва­ються ли­ше в яко­мусь пев­но­му реґіоні і на­да­ють не­пов­тор­но­го сма­ку звич­ним си­рові, пе­чені, ква­шеній ка­пусті чи яб­чанці. Як не знай­ти у влас­но­му виз­нач­ни­кові яко­гось ви­ду рос­лин і або вклас­ти її у гер­барій, або ви­ко­па­ти ра­зом з груд­кою землі для пе­ре­не­сен­ня до сво­го бо­танічно­го са­ду ек­зотів.

Загалом Мар­бурґ подібний на ли­шай­ник. Ли­ше ли­шай­ни­ки вміють бу­ти та­ки­ми зе­ле­ни­ми, три­ма­ючись ли­ше за камінь. Співжит­тя каміння і се­редньозем­но­морських рос­лин - це те, за­ра­ди чо­го вар­то бу­ло манд­ру­ва­ти. Во­но на­ле­жить до тих не­ба­гатьох ре­чей, які ніко­ли не прий­дуть до те­бе самі. Поп­рос­ту то­му, що в те­бе над­то хо­лод­но.

У цьому місті є навіть міський ліфт. У то­му сенсі, що ліфт є міським транс­пор­том. Тоб­то ним мож­на виїха­ти на верхні ву­лиці міста. Місто обліпи­ло го­ру. Ста­резні ба­га­то­по­вер­хові бу­дин­ки розміщені один над од­ним. Більша час­ти­на ву­лиць є схо­да­ми. На схи­лах ма­ло місця, то­му де­які ву­лиці не ширші від трьох се­редніх кроків. Па­нує каміння. Різні по­ро­ди і різні ти­пи об­роб­ки. Кам’яні стіни, ого­рожі, при­бу­до­ви. Все, що під но­га­ми, теж кам’яне. Навіть да­хи з ка­ме­ню, а не з гли­ни. Дахівкою слу­жать тут тон­ко по­ко­лені плас­ти­ни ка­ме­ню, який на­зи­вається ши­фе­ром. І між усім цим ка­ме­нем, усю­ди, де є хоч якась щіли­на між пли­та­ми, рос­те кілька ґатунків ви­ног­ра­ду, кілька ґатунків плющів, ба­га­то мо­ху, ліан, лаврів, бук­сусів, цит­рин, оле­андрів, ки­па­рисів, ялівців і пла­танів. Прос­то дзен який­сь.

А ще один дзенівський ко­ан сто­су­вав­ся то­го мініму­му спілку­ван­ня не з ка­ме­нем і не з рос­ли­на­ми, який був мож­ли­вий на цій чарівній горі. Од­но­му радіожур­налістові я роз­повідав, що хо­чу на­пи­са­ти май­же до­ку­мен­тальну книж­ку про цю зи­му, про те, що бу­ло, що я по­ба­чив, пе­ре­жив і відчув. То­го ж дня жур­наліст по­дав го­то­ву прог­ра­му в ефір.

Уся бесіда відповіда­ла дійсності. Ав­торські ко­мен­тарі вда­ло пе­ре­повіда­ли про­пу­щені фраґмен­ти ска­за­но­го. Але на за­вер­шен­ня ре­пор­тер і - як ви­яви­ло­ся - аналітик повідо­мив слу­ха­чам, що цей ук­раїнець пи­ше ро­ман про газ, про си­ту­ацію з га­зом в Ук­раїні. Бо що ще бу­ло на на­ших зем­лях цієї зи­ми?

Писати про газ я не мав наміру, пи­са­ти про газ я не хо­чу і не вмію. Не знаю, що те­пер ро­би­ти. Ад­же йшло­ся ли­ше про зи­му.

 

Родинна влада

 

Кілька років то­му про­фе­сор Бог­дан Гав­ри­ли­шин, ав­тор од­но­го з най­дос­ко­наліших творів сто­сов­но світо­вих і реґіональних тен­денцій роз­вит­ку «До­ро­гов­ка­зи у май­бутнє», роз­повідав та­ку пов­чальну історію.

Що кілька місяців весь швей­царський уряд - кабінет міністрів, що налічує сім осіб, на ма­ленько­му гелікоп­те­ри­ку відлітає з Бер­на ку­дись у да­лекі го­ри. Там, у скромній віллі, міністри впро­довж двох днів розв’язу­ють най­по­важніші дер­жавні спра­ви в ат­мос­фері цілко­ви­то­го спо­кою і відірва­ності від що­ден­них дрібниць. Потім по­вер­та­ються до сто­лиці тим са­мим вер­тольотом. З точ­ки зо­ру служ­би без­пе­ки будь-якої іншої країни та­ка си­ту­ація не­до­пус­ти­ма. Ад­же без­пе­ки ніякої. Навіть не бе­ру­чи до ува­ги відсут­ності охо­ро­ни, без­за­хис­ності ґвин­ток­ри­ла і вілли пе­ред стрільця­ми і підри­ва­ча­ми, мо­же фа­тальною ви­яви­ти­ся по­го­да у цьому за­кут­ку Альп. І якось на за­пи­тан­ня іно­зем­них ко­леґ про те, що ж ста­неться із Швей­царією, як­що якоїсь миті за­ги­не весь (!) уряд країни, от­ри­ма­ли стра­шен­но людську відповідь: бу­де го­ре в сімох ро­ди­нах…

Як на ме­не, то вся ця історія най­кра­ще по­ка­зує ту іде­альну си­ту­ацію з вла­дою, якої ніко­ли, ні за яких обс­та­вин не­мож­ли­во до­сяг­ти в нашій любій Ук­раїні. Бо швей­царці зуміли пе­рет­во­ри­ти інсти­ту­ти вла­ди на зви­чай­ний не­обхідний, але нічим не примітний ме­нед­жерський центр. Кілька фахівців, що бе­руть на се­бе важ­кий тя­гар обов’язку, який відри­ває їх на кілька років від нор­мально­го ро­дин­но­го жит­тя, за­нять при­ват­ним бізне­сом, твор­чості і са­мо­ре­алізації, поз­бав­ляє по­пу­ляр­ності і при­бутків, пра­цю­ють най­ма­ни­ми робітни­ка­ми у спільно­ти сво­го на­ро­ду. Во­ни зна­ють, що ці ро­ки бу­дуть вик­рес­лені з влас­ної історії успіху, зна­ють, що на їхньому місці міг би опи­ни­ти­ся будь-який інший швей­ца­рець. Але зна­ють і те, що існу­ють зо­бов’язан­ня пе­ред гро­ма­дою, яка в та­кий спосіб існує вже ба­га­то століть, без якої нічо­го не ва­жить жод­на най­ви­датніша осо­бистість, са­ме від ста­ну якої за­ле­жить май­бутнє їхніх дітей і внуків. І існує най­більша суспільна цінність - відповідальність, да­не сло­во, чис­та совість, доб­ра ре­пу­тація.

У Східній Європі, до якої на­ле­жи­мо і ми, все зовсім інак­ше. Вся конст­рукція на­шої суспільної свідо­мості три­мається на кількох не­по­руш­них ки­тах - вла­да існує для то­го, що­би всіх гно­би­ти, ми му­си­мо жи­ти так, що­би мак­си­мально уни­ка­ти то­го, що вла­да ви­ма­гає чи про­по­нує, ми по­винні самі ви­ма­га­ти від вла­ди всього, що не мо­же­мо зро­би­ти самі, але не віри­ти владі, бо знаємо, що во­на дбає ли­ше про се­бе, та опи­ни­ти­ся са­мо­му у владі ду­же доб­ре, бо тоді мож­на под­ба­ти про се­бе са­мо­му… Зви­чай­но, існу­ють іде­алісти, які про­ри­ва­ються у вла­ду для то­го, що­би зро­би­ти щось доб­ро­го всім, але відо­мо, чим це закінчується. Зреш­тою, у нас це теж є дбан­ням пе­ре­довсім про се­бе, ре­алізацією най­різно­манітніших комп­лексів, маній, уте­чею від фобій, істерій і нев­розів, замінни­ком нев­да­ло­го еро­тиз­му, відоб­ра­жен­ням нар­ци­сиз­му чи неґатив­но­го нар­ци­сиз­му, помс­тою за ди­тячі трав­ми. Од­нак іде­алістів не за­ба­га­то, що­би во­ни по-справжньому щось зміни­ли в за­гальній па­но­рамі.

Значно ва­гомішим є предс­тав­ницт­во тих, хто, ке­ру­ючись особ­ли­вос­тя­ми на­шої мен­тальності і хит­ро­мудрістю ор­ганізації дер­жав­но­го жит­тя, знає, що мож­на ви­роб­ля­ти, пе­ре­бу­ва­ючи біля вла­ди. Пофіґ ініціативність і нев­том­на пра­ця, ко­ли від од­но­го ро­зум­но­го розв’язку пе­рет­во­рюєшся на до­волі за­мож­ну лю­ди­ну. Де­мок­ра­тич­на сис­те­ма хоч і зміни­ла імпе­ра­тив «на на­ше жит­тя вис­та­чить» на інший - «тре­ба встиг­ну­ти за свій термін», не внес­ла прин­ци­по­вих змін у підхід до спра­ви. Навіть більше - збільши­ла ви­му­ше­ну інтен­сивність кож­но­го і су­мар­ну кількість усіх.

Але навіть не це є най­більшою бідою. Най­гірше при­хо­вується у східнос­лов’янсько­му ко­дексі ро­дин­ності, друж­би, при­ятельства. Лег­ше до­вес­ти маєток до дос­ко­на­лості, лег­ко пе­ре­жи­ти всі си­ту­ації пси­хо­логічної вдо­во­ле­ності. Але ніко­му не під си­лу ви­ко­на­ти всі про­хан­ня дру­жи­ни, тещі, ма­ми, ко­ха­нок, од­нок­лас­ників, братів, кумів, од­но­сельців, од­но­пол­чан, учи­телів дітей, лікарів, що опе­ру­ва­ли ма­му, сусідів, усіх, ко­му щось ко­лись був ви­нен, усіх, з ким нор­мально пи­ло­ся, і ба­гатьох інших доб­рих лю­дей. У цьому - апріорна зло­чинність кож­ної ук­раїнської вла­ди всіх-превсіх рівнів і ґатунків.

Усе мог­ло би бу­ти тро­хи вільніше і спокійніше, як­би лю­ди, котрі праг­нуть от­ри­ма­ти вла­ду (а ті, що праг­нуть, пе­ре­важ­но до­би­ва­ються сво­го), ро­зуміли, що в на­ших умо­вах це те са­ме, що од­ру­жи­ти­ся з кур­вою, навіть як­що пе­рей­ня­тий тим, аби її зро­би­ти кра­щою. Але плю­си і міну­си - ана­логічні.

 

Життя після революції

 

Ніхто не мо­же зна­ти ме­ханізмів яки­хось просвітлінь. Невідо­мо, що, як, ко­ли зру­шує цілу за­га­ту різних знань, досвідів, на­тяків, об­разів, сумнівів і так зва­них ос­та­точ­них розв’язків. Скажімо, в цьому ви­пад­ку все відбу­ло­ся в сан­технічно­му ан­ту­ражі. Але ре­жи­су­ра та­ко­го шти­бу, зви­чай­но, не має жод­но­го сто­сун­ку до зна­чу­щості просвітління чи до те­ми, про яку йдеться.

Спалах виг­ля­дав так - я ко­рис­тав­ся публічним ту­але­том. По-пер­ше, він був неп­ри­род­но чис­тим. По-дру­ге, на­по­ля­гаю, де­ко­рація не має жод­но­го асоціатив­но­го сто­сун­ку до ва­го­мості по­дальшої за­яви.

Просто в цьому місці цієї миті я по­ба­чив, що ши­ро­ка тру­ба, яка ске­ро­ва­на ку­дись униз, у ка­налізацію, є плас­ти­ко­вою і дрібноґофро­ва­ною, добрі склад­ки. А тим ча­сом від прип­ли­ву свіжої во­ди якоїсь миті, але так, що цей рух бу­ло вид­но окові, підня­ла­ся над білим бач­ком чор­на шту­ка, яку пе­ре­важ­но тре­ба на­тис­ка­ти, що­би все бу­ло доб­ре. Отож ма­ла чин­на мо­дель світу. В та­ких ви­пад­ках слід ус­тиг­ну­ти ска­за­ти най­важ­ливіше як­най­швид­ше. Бо все спо­ну­кає до спла­ву, до спли­ву, до зми­ву. До очи­щен­ня файлів.

Власне про фай­ли. Комічність моєї си­ту­ації по­ля­гає не в просвітлінні над тру­бою. Та­ке вже бу­ва­ло. Во­да вза­галі сприяє на­ве­ден­ню різкості. Прос­то стає зро­зуміло, що та­ко­го вже ніко­ли більше не бу­де. Не сто­сов­но мо­го жит­тя, а вза­галі - ніко­ли. Бо цього не­мож­ли­во пе­ре­да­ти в комп’ютер­ний спосіб.

Не мож­на віри­ти папіру­сам, на­пи­са­ним чо­ти­ри ти­сячі років то­му. Тоді який­сь учи­тель нарікав, що світ змінив­ся невпізнан­но, що йо­го учні вже не такі, яким уч­нем був він сам. Не мож­на пе­рей­ма­ти­ся Ри­мом, вар­ва­ра­ми, Ре­не­сан­сом, па­ро­тя­гом, мо­дерніста­ми, атом­ною бом­бою. Все це цілком ук­ла­дається в ро­зуміння давньоєги­петсько­го вчи­те­ля.

Натомість просвітління да­рує інше ба­чен­ня. Візію то­го, що кілька років то­му відбу­ла­ся єди­на за всю історію людст­ва, всіх культур і цивілізацій, світо­вих воєн і пан­демій ре­во­люція. Поп­рос­ту який­сь пе­ре­во­рот, який для лю­дей, дозрілих до цієї ре­во­люції, роз­чах­нув світ над­воє. За прос­тим тва­рин­ним прин­ци­пом: це я ще ро­зумію, а далі - ні. Пер­шою оз­на­кою цієї ре­во­люції є те, що ко­жен з нас по­ви­нен зна­ти те, що йо­му зна­ти не слід. Тоб­то інфор­мація пе­рес­ту­пи­ла межі труб. Що оз­на­чає зник­нен­ня та­ко­го по­нят­тя, як мудрість. А далі - похідні па­ра­лельні яви­ща. Ми ви­му­шені хотіти ма­ти те, що нам зовсім не потрібно. Зму­шені ма­ти те, що не зовсім потрібно. Ми му­си­мо пот­рап­ля­ти в такі місця світу, де не ма­ли би ніко­ли бу­ти. Ми по­винні хотіти бу­ва­ти в та­ких місцях, де нас зовсім не потрібно (зро­зуміло, що та­ким са­мим місцем стає для ко­гось те місце, де нам насп­равді слід би бу­ти).

Очевидно, що після всього цього пе­ре­во­ро­ту сло­ва во­да, повітря, зем­ля, овоч оз­на­ча­ють уже щось цілком інше, ніж ще зовсім не­дав­но.

Коли ж по­вер­та­ти­ся до просвітління, то во­но по­ля­га­ло в усвідом­ленні чо­гось подібно­го сто­сов­но моєї лю­бої Ук­раїни. Це усвідом­лен­ня прик­ре, але мо­же бу­ти ду­же ліку­вальним. Ми му­си­мо зро­зуміти, що та­кої Ук­раїни, про яку мріяло­ся, не бу­де вже ніко­ли. Влас­не че­рез цей все­ленський пе­ре­во­рот. А дра­ма­тичність те­перішньої на­шої си­ту­ації по­ля­гає в цілко­витій невідповідності ук­раїнської ідеї пост­ре­во­люційно­му світові.

Якщо спро­щу­ва­ти, то виг­ля­дає так, що у своїх роз­ра­хун­ках сто­сов­но по­бу­до­ви дер­жа­ви ми ко­рис­туємо­ся уяв­лен­ня­ми й інструкціями се­ре­ди­ни дев’ятнад­ця­то­го століття, нез­ва­жа­ючи на те, що во­ни не спра­цю­ва­ли навіть у двад­ця­то­му столітті, ще пе­ред зла­мом. Об­раз Сло­вач­чи­ни чи Хор­ватії до­дає ілюзій. Здається, що чо­гось та­ко­го мож­на до­сяг­ти. Не­хай і з запізнен­ням. Навіть з ду­же ве­ли­ким запізнен­ням, але як­що по­ча­ти сьогодні.

Насправді та­ко­го не бу­де вже ніко­ли. Бо впер­ше зміни­ли­ся ча­си. Це слід прос­то зро­зуміти. По­го­ди­ти­ся з цим. Ви­ро­би­ти нові інструкції що­до мрії.

Це як співжит­тя з віру­са­ми - не­мож­ли­во те­пер бу­ти здо­ро­вим, не вра­хо­ву­ючи їхнього існу­ван­ня.

 

А ліс росте

 

У те­левізійних но­ви­нах я най­більше люб­лю ди­ви­ти­ся всілякі ре­пор­тажі, ба­жа­но навіть без ко­мен­тарів, з Па­лес­тинської ав­то­номії. Ме­не за­хоп­лює відсутність комп­лексів, яка поп­рос­ту світиться на кож­но­му об­личчі, вип­ромінюється з кож­но­го ру­ху в цьому пе­ре­на­си­че­но­му радісни­ми людьми му­раш­ни­ку. Щось подібне я зустрічав хіба що у при­яте­лях з Ал­банії, Кур­дис­та­ну, Баш­кирії, Кир­гизс­та­ну, Єфіопії й Ірландії. Хо­ча ірландська радість бу­ла де­що ме­лан­холійнішою. Я ду­мав про це все. Порівню­вав із своїми зем­ля­ка­ми. І рап­то­во зро­зумів при­чи­ну. На­ша серй­озність і трагічність по­ля­гає не в то­му, що ми ук­раїнці, а в зовсім іншо­му при­род­но­му се­ре­до­вищі. Над­то ба­га­то лісу, над­то ба­га­то різної зе­лені. В ірландців теж ба­га­то зе­ле­но­го, але май­же зовсім не­має де­рев. То­му во­ни такі ні в тих ні в сих. А щас­ли­ви­ми лю­ди мо­жуть бу­ти ли­ше там, де ви­ни­щені всі на­тя­ки на ліси, са­ди і, як пи­шуть на то­пог­рафічних ма­пах, по­оди­нокі де­ре­ва.

 

Адже ліс - це не тільки дже­ре­ло всіля­ких на­ших проб­лем (фак­тич­но єди­на по­важ­на місце­ва проб­ле­ма), але й вічне киш­ло всіля­ких жахів, усіля­кої не­чисті. Ліси є при­тул­ком розбійників і відьом, у лісах во­дяться не­без­печні хижі звірі, які мо­жуть пе­рег­риз­ти ти­сячі вдів, сиріт і калік. Там рос­туть смер­то­носні гри­би, що підступ­но мас­ку­ються під їстівні й по­живні. А що вже й ка­за­ти про всілякі чарівні тра­ви, дур­них дятлів, смер­дю­чих білок і ска­же­них ли­сиць. Про ди­ких ка­банів, оленів, що виїда­ють на­ше сіно, зайців, котрі підгри­за­ють сор­тові яб­луні. Про всіля­ких жуків, гадів, про шанці, які от­ру­ю­ють національну пам’ять, про болітця з огид­ни­ми жа­ба­ми. Там губ­ляться діти. А як­що і не губ­ляться, то бо­яться за­гу­би­ти­ся. Там мо­жуть бу­ти пар­ти­за­ни і вед­меді.

Колись у Па­лес­тині й Ал­банії теж бу­ли суцільні ліси, кед­рові. Але їх вчас­но ви­ни­щи­ли. Ти­ся­чу років то­му на них нез­ле за­ро­би­ли. І те­пер там ду­же доб­ре. Не­ма стра­ху. Є радість. І ве­се­ла му­зи­ка, кам’яні надійні бу­дин­ки, ка­лаш­ни­ко­ви і нар­ко­ти­ки. Є дівча­та, за­ве­зені з різних не­роз­ви­не­них євро­пей­ських лісис­тих країн. Навіть біло­рус­ки і гу­цул­ки. А в нас суцільні проб­ле­ми - крадіжки, за­ко­ни, пе­рес­ту­пи за­конів, нап­ря­ги, бра­коньєрка, су­ди, по­ка­зові кримінальні спра­ви, пре­сові скан­да­ли, якась ко­рупція, трав­ми, зат­ри­ман­ня пла­ти, чорні гроші, сімейні дра­ми, ал­ко­голізм, мо­ралізу­ван­ня після де­мо­ралізації, комп­лек­си і страх лісу.

 

І лісо­ру­би в нас якісь ки­лаві. Все скла­дається як­най­ліпше, а во­ни не мо­жуть ос­та­точ­но очис­ти­ти зем­лю від усіля­ких ялин, мод­рин, буків, грабів і сме­рек. Їм усі спри­я­ють, усі до­по­ма­га­ють. Об­ласні, рай­онні і сільські ра­ди роз­да­ють їм лісосіки. Во­ни ма­ють добрі пи­ли, ма­ши­ни, пи­ло­ра­ми, мо­жуть ни­ми пра­цю­ва­ти з ве­чо­ра до ран­ку. Лісничі і лісни­ки по­ка­зу­ють їм най­за­росліші місця. Міліціянти й інші спецс­луж­би охо­ро­ня­ють їхню ро­бо­ту від во­ро­жих спецс­лужб. Ко­жен, хто вміє пра­цю­ва­ти в лісі, го­то­вий док­лас­ти­ся до цієї бо­ротьби. За­повідни­ки ство­рю­ють для то­го, що­би бу­ло з чо­го ви­би­ра­ти. Най­давніші праліси Євро­пи відда­ють лю­дям, які виг­ля­да­ють до­сить серй­оз­ни­ми. Че­рез брак доріг усі ру­ба­ють там, де ближ­че, особ­ли­во над річка­ми, бо там най­більше доріг, там най­ниж­че, там ліс особ­ли­во не­без­печ­ний, бо стри­мує по­вені і зсу­ви. До то­го ж ко­жен, хто хо­че, мо­же, ко­жен, хто мо­же, - хо­че. Хо­ча би тро­хи. І ще - дро­ва для теп­ла до­му, струж­кові пли­ти, які не пот­ре­бу­ють якісної де­ре­ви­ни, екс­порт, мит­ни­ця, су­веніри, екск­лю­зивні за­мов­лен­ня, шах­ти, шпа­ли і т. д. І це не да­ло жод­них ре­зультатів. Бо го­ри наші далі лісисті. Не­ма де ні по­пас­ти овець, ні по­сов­га­ти­ся на ли­жах, ні посіяти ко­ню­ши­ни. Доб­ре хоч те, що ніякі маніяки не за­сад­жу­ють зру­би яки­мись па­го­на­ми (про­рост­ка­ми, сад­жан­ця­ми і де­рев­ця­ми).

Москва, яка мог­ла би по­мог­ти, чо­мусь мов­чить. А ліс рос­те. Він сам розлізається не тільки по зру­бах, але й щод­ня за­хоп­лює якусь част­ку ук­раїнської те­ри­торії, де ще не­дав­но бу­ли квітучі са­ди, плідні ни­ви, масні ко­со­виці, чисті схи­ли ярів і навіть про­мис­лові та обо­ронні об’єкти. Нам уже сняться наші жа­хи, а ліс рос­те. І по­ки ми з ним чо­гось ра­ди­кально не зро­би­мо, до­ти не бу­де в нас ні ал­бансько­го, ні па­лес­тинсько­го справжнього щас­тя. Й ірландсько­го, тро­хи ме­лан­холійно­го, теж.