З цього можна зробити кілька оповідань

 

Дзядзьо Ми­хась так доб­ре ро­бив печі і пив­ниці, що після ареш­ту ще цілий рік не міг піти по ета­пу. Но­воп­ри­булі офіце­ри оку­паційно­го війська і таємної поліції об­жи­ва­ли­ся у містах, містеч­ках і більших се­лах. Во­ни от­ри­му­ва­ли дер­жавні по­меш­кан­ня у по­ни­ще­них війною ка­ме­ни­цях і віллах. Їм тре­ба бу­ло под­ба­ти про по­бут сім’ї, про відчут­тя до­маш­ності і довічності. Ареш­то­ва­ний май­стер на­ле­жав їм. Дзяд­зя за­би­ра­ли на при­ватні ро­бо­ти спо­чат­ку яремчівські, потім

 

надвірнянські упов­но­ва­жені. Нічо­го див­но­го. У кінці вісімде­ся­тих ми, сол­да­ти совєтської армії, так са­мо ро­би­ли ре­мон­ти у по­меш­кан­нях офіцерів. Врешті якась комісія з Києва ви­яви­ла, що за­суд­же­ний та­кий-то все ще чис­литься за місце­вим слідчим ізо­ля­то­ром, хо­ча йо­му цілком ви­ва­же­но приз­на­че­но пе­ре­бу­ва­ти у східних об­лас­тях Ра­дянсько­го со­юзу. Дзяд­зя відра­зу ж відпра­ви­ли до Станісла­ва з приз­на­чен­ням на пер­ший поїзд до Сибіру. Знай­омий дорівський

 

священик був єди­ним, хто зумів за­вез­ти йо­му міше­чок су­харів. Отець Го­ло­вацький не знав, що че­рез кілька років во­ни ста­нуть ро­ди­ча­ми, що у Читі дзядзьо од­ру­житься із сест­рою жінки йо­го бра­та. І що всі во­ни по­вер­нуться у Кар­па­ти. Пер­ший поїзд до Сибіру був кримінальним. Дзяд­зя вки­ну­ли у ва­гон, і су­харі відра­зу опи­ни­лись у па­ха­на. Яс­но, що тре­ба бу­ло пе­ре­ба­за­ри­ти. Кримінальні не лю­би­ли політич­них. Особ­ли­во тоді, ко­ли один

 

політичний пот­рап­ляв у цілий ва­гон кримінальних. Дзядзьо на­томість не лю­бив ро­манів. Він го­во­рив ма­ло, і більшість то­го, що він го­во­рив, бу­ла або жар­та­ми і ка­лам­бу­ра­ми, або стра­шен­но до­зо­ва­ни­ми фраґмен­та­ми влас­но­го досвіду, котрі з’явля­ли­ся як асоціації, що мог­ли за­ле­жа­ти ли­ше від ду­же пер­со­нальної логіки лан­цю­га. З-під язи­ка він вий­няв по­ло­вин­ку жи­лет­ки і, ще три­ма­ючи ру­ку біля губ, зро­бив пальця­ми той рух, який при­му­сив

 

невагомий шма­ток сталі про­летіти кілька метрів і заг­ли­би­ти­ся у до­ща­ну стіну як­раз біля го­ло­ви па­ха­на. Аж тоді дзядзьо привітав­ся з тим­ча­со­вою ха­тою так, як мав би віта­ти­ся ко­лишній боєць штраф­ба­ту. Йо­му відда­ли су­харі і пос­ту­пи­ли­ся місцем біля повітря. Поїзд ішов на владімірскій цент­рал. Там йо­го що­ра­зу зніма­ли з поїзда, ви­чис­ля­ючи якусь невідповідність. Ба­га­то діб він провів на бе­тон­них підло­гах, зал­ля­тих во­дою, у най­леґендарніших етап­них тюр­мах. Од­на з них бу­ла навіть на ост­рові, що дзяд­зя ду­же зве­се­ля­ло. Зро­зуміло, що дзядзьо не лю­бив поліцаїв і міліціянтів. Як справжній май­стер він ка­зав, що за­хотіти бу­ти міліціянтом мо­же тільки та­кий, що не хо­че нічо­го справжнього ро­би­ти, але доб­ре їсти. І ще му­сить ма­ти спеціальну лю­бов до без­бо­рон­но­го бит­тя людських тіл. Дзядзьо зовсім не ди­ву­вав­ся, ко­ли всі пе­решіпту­ва­ли­ся про да­ле­ко­го сусіда, яко­му, прав­до­подібно, відби­ли нир­ки в міліції десь нап­рикінці

сімдесятих. Дзядзьо не над­то знав­ся на суспільних і дер­жав­них сис­те­мах, але вірив у сталість людської при­ро­ди. Ко­ли хтось заст­ре­лив жінку, яка жи­ла ще ближ­че від лісу, ніж ми, дзядзьо вирішив зни­щи­ти свій фльоберт, який зберігав­ся у таємній пив­ничці під ха­тою ще з трид­ця­тих років. Дільнич­ний міліціянт по­чав хо­ди­ти над­то близько. Між на­шою ха­тою і до­мом уби­тої не бу­ло жод­них осель, ли­ше по­ле, го­ро­ди, са­ди, яри і за­рості шип­ши­ни. Небіжка

 

часто при­хо­ди­ла до нас, во­ни з дзяд­зем сиділи ве­чо­ра­ми на лавці під слив­ка­ми. Дзядзьо лю­бив сво­го фльобер­та, але ро­зумів, що нас­тав час, ко­ли руш­ни­ця, навіть зовсім чис­та й унікально­го калібру, по­вин­на бу­ти зліквідо­ва­на, що­би не бу­ти знай­де­ною міліцією у хаті. Нам дзядзьо по­да­ру­вав кілька­де­сят блис­ку­чих пат­ронів. Під гор­бом, на яко­му на­ша ха­та і сад, бу­ла залізнич­на колія. Але ми вже тро­хи ро­зуміли­ся на та­ких ре­чах і відійшли колією

 

досить да­ле­ко від ха­ти. Тоді поск­ла­да­ли пат­ро­ни на рей­ку. Над’їхав вечірній рахівський, з вікон виг­ля­да­ли па­са­жи­ри. Шістде­сят пат­ронів при такій швид­кості ство­ри­ли ефект пов­но­го шмай­серівсько­го маґази­на. Ма­шиніст за­гальму­вав, вис­ко­чив зі своєї кабіни і ско­тив­ся в яр. Поїзди і колія бу­ли час­ти­ною на­шо­го що­ден­но­го жит­тя. Ко­ли їха­ли ван­тажні, тряс­ла­ся ха­та. Особ­ли­во це відчу­ва­ло­ся вночі, ліжко

 

вібрувало, як при се­редньому зем­лет­русі. На стри­ху до­да­вав­ся ще один бал. Ко­ли справді став­ся зем­лет­рус десь у вісімде­сят пер­шо­му, на­ша сім’я бу­ла єди­ною з кілька­по­вер­хо­вої ка­ме­ниці у Франківську, кот­ра ніяк не зреаґува­ла на тря­сен­ня. Сусіди у піжа­мах, з пас­пор­та­ми й ощад­ни­ми книж­ка­ми сто­яли на се­ре­дині ву­лиці і з жа­лем ди­ви­ли­ся на наші вікна. Дзядзьо тим ча­сом сту­кав яки­мось па­ти­ком у сте­лю, бо ду­мав, що там­тешні діти їздять се­ред ночі на ро­вері, а

 

мама пи­та­ла­ся у бра­та, на­що він тря­се ліжком. Ли­ше те­та Міра, яка спа­ла у своїй кімнаті у вузькій щілині між сто­са­ми кни­жок, бу­ла впев­не­на, що ста­неться те, чо­го во­на завж­ди бо­яла­ся, про що час­то ду­ма­ла - ко­лись бу­де тря­сен­ня землі і її за­ва­лить книж­ка­ми. А то­му навіть не на­ма­га­ла­ся вий­ти з кімна­ти. Пе­ре­довсім во­на ціну­ва­ла свою не­за­лежність від інших лю­дей, навіть най­ближ­чих. Не­на­виділа по­да­рунків на уро­ди­ни. До її кімна­ти не мож­на

 

було ніко­му за­хо­ди­ти. Двері во­на завж­ди за­ми­ка­ла на ключ. Її кімна­та бу­ла за­реєстро­ва­на як ок­ре­ма квар­ти­ра. Навіть свя­тий Ми­ко­лай за­ли­шав свої ман­да­рин­ки для те­ти Міри у тор­бинці, прив’язаній до клям­ки її по­кою. Дзядзьо Ми­хась, між іншим, не знав ба­гатьох су­час­них най­простіших слів. На кімна­ту він міг ска­за­ти покій або ком­на­та, але не кімна­та. Про сте­лю - суфіт або по­то­лок. Те­ту Міру це нер­ву­ва­ло. Її ба­га­то чо­го нер­ву­ва­ло у дзяд­зеві. Але во­на

 

визнавала, що - поп­ри відсутність освіти - він є надз­ви­чай­но інтеліґентним. Прос­то во­ни обоє бу­ли над­то впер­ти­ми і сильни­ми, що­би мог­ти лагідно сприй­ма­ти од­не од­но­го. І над­то іронічни­ми, що­би не ба­чи­ти в собі на­пад­ни­ка і жерт­ву од­но­час­но. У них був спільний духівник. Отець док­тор Ла­ба у двад­ця­тих був духівни­ком у гімназії сес­тер-ва­силіянок, де вчи­ла­ся те­та Міра, а в со­ро­ко­вих - у дивізії «Га­ли­чи­на», де слу­жив дзядзьо Ми­хась. Те­та Міра не лю­би­ла

 

свого ра­дянсько­го пас­пор­та, бо у графі «мес­то рождєнія» бу­ло за­пи­са­но - Скрен­тон, США. Те­та Міра прив­чи­ла нас з бра­том до ґрей­пф­рутів. Ще у ті ча­си, ко­ли їх щой­но по­ча­ли екс­пор­ту­ва­ти з Ку­би, і ни­ми бу­ли за­пов­нені ово­чеві крам­ниці, і всі вва­жа­ли їх яко­юсь ги­до­тою у порівнянні з дефіцит­ни­ми по­ма­ран­ча­ми і ман­да­ри­на­ми. Ще в ово­че­вих крам­ни­цях про­да­ва­ли ду­же по­га­ну ква­ше­ну ка­пус­ту. Її зіпсутість на­ма­га­ли­ся пе­ре­би­ти лав­ро­вим лис­тям. Те­та Міра бу­ла

 

сестрою мо­го діда Бог­да­на, ма­ми­но­го та­та. Дідо по­мер кілька років пе­ред моїм на­род­жен­ням. Дру­гий дідо - та­то та­та - за­ги­нув за кілька місяців до на­род­жен­ня та­та. То­му дзядзьо Ми­хась був моїм єди­ним ре­альним діду­сем. Во­ни поз­най­оми­ли­ся з баб­цею у Читі. Та­тові бу­ло три­над­цять років, він звик опіку­ва­ти­ся своєю ма­мою сам, то­му спо­чат­ку ак­тив­но пе­реш­код­жав будь-яко­му збли­жен­ню. Та­та бра­ли прос­то у школі. Во­ни тоді жи­ли в

 

Моршині. До кла­су ввійшли озб­роєні ен­ка­ве­дис­ти й за­ареш­ту­ва­ли де­ся­тилітнього хлоп­ця. У Читі він зійшов­ся з ур­ка­ми. Яко­гось ро­ку в їхньому класі ста­ло на шість хлопців мен­ше - троє за­ги­ну­ли у по­но­жов­щині, а інших трьох при­су­ди­ли до розстрілу за чис­ленні роз­бої з убивст­ва­ми. Іноді чи­тинські ур­ки прог­ра­ва­ли у кар­ти чиєсь жит­тя. Скажімо, чет­вер­тий ряд, дев’яте місце у кіно­те­атрі «Спар­так» під час се­ан­су на чо­тир­над­ця­ту

 

двадцять. Той, хто прог­рав, му­сив за­ко­ло­ти ви­пад­ко­во­го гля­да­ча, що опи­нив­ся у цей час у цьому місці. Дзядзьо зумів ви­тяг­ну­ти та­та з ву­лич­ної бан­ди, і та­то йо­го виз­нав. Та­то по­чав серй­оз­но зай­ма­ти­ся кла­сич­ною бо­ротьбою, ви­пи­лю­ван­ням лоб­зи­ком і ре­мон­том го­дин­ників. Хо­ча за звич­кою не пе­рес­та­вав но­си­ти кас­тет. Дзядзьо пе­ре­ко­ну­вав йо­го, що жо­лудь на­ба­га­то кра­щий, бо ним не мож­на ніко­го по­калічи­ти. Жо­лудь - це ме­та­ле­ва ку­ля,

 

яка за­тис­кається у ку­лаці. Во­на не так до­дає ва­ги уда­рові, як фор­мує най­ефек­тивнішу струк­ту­ру са­мо­го ку­ла­ка. Вже у вісімде­ся­тих та­то час­то хо­див нічним містом, три­ма­ючи про вся­кий ви­па­док у руці шкіря­ний фут­ляр із ба­гатьма клю­ча­ми. Йо­го чи­тинський кас­тет я знай­шов кілька років то­му. Вки­нув до ки­шені і пішов по хліб. До­ро­гою не втри­мав­ся і вдяг­нув йо­го на ру­ку, не вий­ма­ючи з ки­шені. Чо­ти­ри дірки бу­ли роз­ра­хо­вані на тонші пальці. Сто­ячи у черзі, я

 

ніяк не міг зня­ти кас­те­та. Та­кож не міг ви­тяг­ну­ти ру­ку з ки­шені, не міг ви­до­бу­ти гроші. Му­сив вий­ти з чер­ги в ос­тан­ню мить. Іншим ра­зом ми відпро­вад­жу­ва­ли ко­гось до нічо­го поїзда. Цілим то­ва­рист­вом до­пи­ва­ли ос­танні пляш­ки на вок­залі, чо­мусь між дво­ма ван­таж­ни­ми поїзда­ми на за­пас­них коліях. Ми хотіли, що­би все бу­ло як­най­тихіше, як­най­по­рядніше. Пляш­ки сто­яли на ни­зенько­му стовп­чи­кові, з кот­ро­го світи­ла си­ня лам­па. Ми не сподіва­ли­ся, що то­го

 

року бу­ло так ба­га­то крадіжок з то­вар­них ва­гонів. Ви­яв­ляється, всю те­ри­торію станції до­сить доб­ре пильну­ва­ли. Рап­том з усіх боків надбігло ба­га­то міліціянтів. Біжу­чи, во­ни ди­вацько при­тис­ка­ли фу­раж­ки. Нас зат­ри­ма­ли і під кон­воєм по­ве­ли до відділка. У ки­шені мо­го зи­мо­во­го пла­ща був кас­тет. Я хотів йо­го звідти заб­ра­ти, але міліціянт вхо­пив ме­не за ру­ку і за­бо­ро­нив ко­рис­ту­ва­ти­ся ки­ше­ня­ми. Я зап­ро­по­ну­вав йо­му по­ку­ри­ти доб­рих сиґарет,

 

якраз мав по­да­ро­ва­ну пач­ку не зна­но­го у нас жи­та­ну. Офіцер по­го­див­ся, бо до відділка бу­ло ще да­ле­ко. Вий­ма­ючи пач­ку, я му­сив встиг­ну­ти прор­ва­ти ки­ше­ню і вки­ну­ти кас­тет під підклад­ку пла­ща. У відділку нас об­шу­ка­ли. Я ста­ран­но відхи­ляв по­ли, на­ма­га­ючись не за­че­пи­ти ніко­го чи­мось важ­ким, що мо­ту­ля­ло­ся на рівні колін. Потім я ви­ки­нув йо­го у ріку. Ніко­ли ніко­го не вда­рив. Навіть то­го омонівця, в яко­го ми з при­яте­лем відібра­ли ґумо­ву па­ли­цю. Тоді

 

Франківськ був подібний на оку­по­ва­не місто. Був ве­ре­сень, п’ятде­ся­тиріччя приєднан­ня Західної Ук­раїни до УРСР. Омонівці з Оде­си пат­ру­лю­ва­ли всі цент­ральні ву­лиці. Хо­ди­ли по троє, з пса­ми, ґумо­ви­ми па­ли­ця­ми, ґазо­ви­ми ба­ло­на­ми, кай­дан­ка­ми. Та­ко­го ми ще не ба­чи­ли. Пат­рулі пе­ресліду­ва­ли всіх, у ко­го бу­ли знач­ки з жов­то-синіми або чер­во­но-чор­ни­ми пра­по­ра­ми. Скінчи­ло­ся тим, що во­ни по­би­ли на­шо­го то­ва­ри­ша. Ко­ли йо­го шпи­талізу­ва­ли,

 

омонівців заб­ра­ли, ря­ту­ючи від відповідальності. А сімнад­ця­то­го ве­рес­ня ми но­си­ли чорні жа­лобні пов’язки і світи­ли свічки у тем­них вікнах. Хоч на­ше вікно важ­ко бу­ло зро­би­ти тем­ним. Ми жи­ли при го­ловній ву­лиці, і ґірлян­ди свят­ко­вих ілюмінацій бу­ли на­тяг­нуті як­раз навп­ро­ти на­ших вікон. Узим­ку, ко­ли підвікон­ня, да­хи, де­ре­ва й елект­ричні дро­ти об­ли­па­ли снігом, гар­но бу­ло розс­ло­ни­ти вікна і ди­ви­ти­ся на особ­ли­ве ро­же­ве сяй­во - ілюмінація якось

 

розчинялася у фак­турі снігу. У Львові я ча­сом но­чу­вав по ву­лиці Руській. На ос­танньому по­версі ста­рез­ної ка­ме­ниці, тої, що при­ля­гає до Ус­пенської церк­ви, жи­ла на­ша ста­ренька тітка, вдо­ва пер­шо­го рек­то­ра ук­раїнсько­го таємно­го універ­си­те­ту. Ко­ли во­на хворіла, я за­ли­шав­ся там на ніч. Ліжко лег­ко вібру­ва­ло від трам­ваїв, і час від ча­су блис­ка­ли сині спа­ла­хи, за­тис­нені уще­ли­ною ву­лиці. З іншо­го вікна мож­на бу­ло ог­ля­да­ти екс­по­на­ти од­но­го за­лу му­зею меблів і

 

порцеляни. Якось ми хо­ди­ли ним з моїми ще ма­ли­ми тоді дітьми. Я по­ди­вив­ся че­рез вікно на вікон давнього по­меш­кан­ня. Во­но бу­ло відчи­не­не, але по­вер­хом ви­ще. Мож­на бу­ло по­ба­чи­ти ту са­му сте­лю і зовсім іншу лам­пу. У Франківську був та­кий час, ко­ли ми з най­ближ­чи­ми од­нок­лас­ни­ка­ми щод­ня після шко­ли кілька го­дин хо­ди­ли містом. Нам бу­ло по шістнад­цять років. Чо­мусь май­же завж­ди цвіли слив­ки, груш­ки і че­решні. Ми бро­ди­ли міськи­ми

 

подвір’ями і біга­ли да­ха­ми над ціли­ми квар­та­ла­ми. Нес­подіва­но опи­ни­ли­ся на стрімко­му да­хові, з яко­го я по­ба­чив, що ро­биться у нашій квар­тирі. Я уяв­ляв собі, що пе­ре­жи­ва­ють по­мерлі, че­ка­ючи на нас. Після дахів ми завж­ди ще тро­хи фех­ту­ва­ли у са­ду му­зич­но­го учи­ли­ща. Пе­ре­важ­но три на три. Ча­сом три на два. Ми ма­ли там схо­вок з рапіра­ми. Біля му­зич­но­го учи­ли­ща сто­яла ста­рез­на од­но­по­вер­хо­ва ве­ли­ка ха­та, в якій

 

колись жив мій прадід Гнат. Він був го­лов­ним дя­ком у Ста­нис­ла­вові, ор­ганіза­то­ром дяківсько­го ру­ху на Га­ли­чині і ре­дак­то­ром ча­со­пи­су «Дяківський Глас». Ще ви­дав нот­ку збірку «Напівник цер­ков­ний». Ма­ли­ми ми ба­ви­ли­ся з бра­том га­рап­ни­ком прадіда. У тій хаті прадід про­ва­див дяківську шко­лу. У вісімде­ся­тих там був підпільний мо­нас­тир сес­тер-слу­жеб­ниць. Сест­ра Віталія бу­ла на­шою да­ле­кою ро­дич­кою по лінії Ігнатія. В одній з кімнат сто­яла

 

велика фісгар­монія, прав­до­подібно, ли­ши­ла­ся з часів дяківки. Сест­ри при­но­си­ли нам підпільно свя­чені йор­данську во­ду, ве­ли­код­ню пас­ку і га­лун­ку. На Різдво во­ни пек­ли для нас ок­ре­мий пе­рек­ла­да­нець і маківник. Ми не виз­на­ва­ли офіційної церк­ви і ніко­ли ту­ди не хо­ди­ли. Хіба що пе­ред свя­та­ми лю­би­ли по­ди­ви­ти­ся на вчи­тельок і ком­со­мольців з усіх шкіл міста, які виг­ля­да­ли свої учнів, три­ма­ючи на­по­го­тові олівці і блок­но­ти. Ми завж­ди приб­лиз­но зна­ли,

 

хто з на­ших учи­телів без­по­се­редньо співпра­цює з КҐБ. Якось на Ве­лик­день Ан­же­ла знай­шла у місті ан­ти­ра­дянську ма­ши­но­пис­ну листівку. Во­на при­нес­ла її до шко­ли, вчи­тельці історії, яка бу­ла най­лібе­ральнішою і гра­ла­ся у справж­ню друж­бу учнів і вчи­тельки. Ан­же­ла прос­то хотіла, що­би АПП (так ми на­зи­ва­ли істо­рич­ку) по­яс­ни­ла текст листівку. По­ба­чив­ши щось та­ке, на­ша ми­ла учи­телька зміни­ла­ся на лиці і зап­ро­ва­ди­ла Ан­же­лу са­ме до тієї за­вуч­ки, про

 

яку ми ду­ма­ли. Че­рез вікна кла­су ми ба­чи­ли, як за­вуч­ка тяг­не за ру­ку на­шу од­нок­лас­ни­цю, іншою ру­кою обе­реж­но три­ма­ючи вєщдок. Ан­же­ла по­бу­ва­ла без­по­се­редньо у го­ловній кон­торі по ву­лиці Чекістів. З най­ближ­чи­ми при­яте­ля­ми ми по­ча­ли як­раз пе­ред тим го­ту­ва­ти­ся до пе­ре­во­ро­ту, який мав вивільни­ти Західну Ук­раїну від Ра­дянсько­го Со­юзу. По­чат­ки підго­тов­ки по­ля­га­ли у вив­ченні досвіду спецс­лужб усього світу - всього, що мог­ло бу­ти

 

доступним в СРСР. То­му нам бу­ло ду­же див­но - як мож­на так неп­ро­фесійно па­ли­ти аґенту­ру на ви­пад­ко­во­му епізоді з лівою листівкою. З АПП ми більше ні про що серй­оз­не не го­во­ри­ли. Хіба про сталінські реп­ресії всіля­ких кончєних ге­роїв гро­ма­дянської війни. То був ос­танній рік жит­тя дзяд­зя Ми­ха­ся. У нього бу­ла жах­ли­ва аст­ма. Вже кілька років поспіль во­ни з баб­цею зи­му­ва­ли у Франківську. Дзяд­зеві бра­ку­ва­ло повітря. Ча­сом мої друзі втіка­ли з на­шо­го до­му,

 

не вит­ри­му­ючи звуків йо­го ди­хан­ня. Бу­ла див­на зи­ма. Безсніжна і злос­на. Ми що­ве­чо­ра ми­ли ла­пи на­шої киці. Во­на ви­ри­ва­ла­ся, і на на­ших ру­ках ніко­ли не зни­ка­ли тонкі візе­рун­ки гли­бо­ких под­ря­пин. Ки­ця хо­ди­ла у пу­дел­ко з піском, постійно щось там загріба­ла, а дзядзьо над­то сильно відчу­вав уночі за­пах її не­по­ми­тих лап. У дзяд­зя стра­шен­но боліли крижі. На­решті во­ни зга­да­ли про хо­лодні ка­ла­бані на бе­тон­них підло­гах бурів. Ми ста­ви­ли йо­му на спи­ну якісь

 

магнітні плас­ти­ни. Тричі на день я на­ти­рав йо­го га­дю­чою от­ру­тою. Потім дов­го ню­хав свої пальці, ледь стри­му­ючись від спо­ку­си спро­бу­ва­ти їх по­ли­за­ти. Всі до­машні зо­се­ред­жу­ва­ли­ся в одній із кімнат, там, де мож­на бу­ло най­сильніше на­па­ли­ти у печі, там, де най­мен­ше теп­ла ви­ду­вав вітер. А з бра­том Юр­ком ми при­ду­ма­ли но­ву роз­ва­гу - бокс ле­жа­чи. Я ро­бив за­пи­си у дзяд­зе­во­му що­ден­ни­ку, що­неділі всі ми пи­ли на сніда­нок ка­као. Відра­зу

 

після Но­во­го ро­ку по­ча­ли по­ка­зу­ва­ти фран­цузький серіал «Гра­фи­ня де Мон­со­ро». Са­ме він по­ма­гав нам з Юр­ком так-сяк пе­ре­бу­ва­ти за­нят­тя у му­зичній школі. Усі вчи­тельки пе­рей­ма­ли­ся серіалом. Ми ж на той час про­чи­та­ли весь ба­га­то­том­ник Дю­ма і мог­ли роз­повісти ба­га­то чо­го, що не пот­ра­пи­ло в ек­ранізацію, - серіали бу­ли тоді ско­ро­че­ни­ми версіями ро­манів. Так за один тиж­день з не­до­лу­гих учнів фор­тепіанно­го кла­су ми

 

перетворилися на еру­до­ва­них і елеґантних братів - оповідачів світських історій. Уро­ки в му­зичній школі нам завж­ди приз­на­ча­ли на найпізніші го­ди­ни, бо ми жи­ли навп­ро­ти. Ко­лись у то­му бу­дин­ку бу­ла ре­зи­денція од­но­го із станіславських ра­бинів. Дах був сконст­руй­ова­ний так, що йо­го мож­на бу­ло роз­су­ва­ти. Та­ким чи­ном не тре­ба бу­ло ви­хо­ди­ти з па­ла­ци­ка у ті свя­точні дні, ко­ли му­ситься тра­пе­зу­ва­ти під відкри­тим не­бом. А наш дах у

 

Делятині поп­рос­ту протікав. У ча­си дощів на стри­ху сто­яли у склад­ню­що­му по­ряд­ку де­сят­ки мид­ниць, ми­сок, бля­ша­нок від фар­би і кон­серв - за­леж­но від ве­ли­чи­ни шпа­ри. Кілька разів на день ми об­хо­ди­ли всі ці по­су­ди­ни, зли­ва­ючи дощівку до відра. До­що­вим був пе­ре­важ­но який­сь цілий місяць літа. Ча­сом ка­за­ли, що ур­ва­ла­ся хма­ра. Тоді кам’яною до­ро­гою тек­ла суцільна ріка, зми­ва­ючи на­си­па­ний шу­тер аж до ста­рих кам’яних плит. Во­да у кир­ниці

 

не всти­га­ла профільтру­ва­ти­ся і пах­ла роз­мо­че­ною тра­вою. На­ша го­ра ста­ва­ла не­дос­туп­ною, во­да за­пов­ню­ва­ла всі підхо­ди. Як тільки ви­по­год­жу­ва­ло­ся, ми лізли на дах і смо­ли­ли шпа­ри. З да­ху ха­ти усі де­ре­ва і кущі виг­ля­да­ли справжніми джунґля­ми. Із за­сек­ре­че­ної зо­ни між най­ближ­чи­ми го­ра­ми виліта­ли ви­ни­щу­вачі. Над на­шою ха­тою во­ни проліта­ли ще так низько, що бу­ло вид­но кож­ну де­таль. Поїзди, які щось во­зи­ли на зо­ну, виг­ля­да­ли як па­са­жирські, але всі вікна бу­ли зас­ло­нені фіран­ка­ми. У зоні бу­ло три зо­ни. У першій у різних май­стер­нях пра­цю­ва­ли робітни­ка­ми де­ля­тинці з пев­ним до­пус­ком. Дру­га бу­ла військо­вим містеч­ком зі своєю шко­лою, крам­ни­ця­ми, ву­ли­ця­ми і ви­со­ки­ми бу­дин­ка­ми. Ма­ма пра­цю­ва­ла в об­ласній ди­тячій лікарні і зна­ла, що діти із зо­ни пос­ту­па­ють з ад­ре­си Іва­но-Франківськ, 17, ву­ли­ця Авіаційна. Сільські діти роз­ка­зу­ва­ли всілякі вимріяні чу­де­са - що там є трам­вай,

 

басейн, зо­опарк і цирк. Тре­тя зо­на бу­ла най­сек­ретніша. Влас­не звідти відстрілю­ва­ли­ся ви­ни­щу­вачі і ту­ди заїжджа­ли поїзди без мар­ку­ван­ня. Хо­ди­ли чут­ки, що там до­бу­ва­ють уран. Аж пізніше ви­яви­ло­ся, що в зоні бу­ла од­на із станцій стра­тегічних ра­кет. Ко­лю­чим дро­том бу­ло ото­че­но ще й ба­га­то лісу нав­ко­ло зо­ни. Ми про­ла­зи­ли че­рез дріт і зби­ра­ли гри­би. Ча­сом тре­ба бу­ло хо­ва­ти­ся від пат­ру­ля, який об­хо­див ого­ро­жу. Од­но­го ра­зу ми пішли по гри­би, як

завжди, ра­но. Пе­ре­важ­но вер­та­ли­ся че­рез кілька го­дин, а тоді за­да­ле­ко зай­шли і хотіли піти ще далі. Під вечір над на­ми по­чав літа­ти військо­вий вер­толіт. Ми за­хоп­ле­но гра­ли­ся у на­ших пар­ти­занів, за яки­ми по­лює авіація. Що­ра­зу, ко­ли вер­толіт зни­жу­вав­ся і за­хо­див на близьке ко­ло, ми мас­ку­ва­ли­ся се­ред ялівців, потім пе­ребіга­ли схи­лом далі і зно­ву му­си­ли хо­ва­ти­ся. Прий­шли до­до­му пізно ввечір і дізна­ли­ся, що вер­толіт дійсно шу­кав нас - пе­ре­ля­кані рідні

 

звернулися до військо­вих, що діти не вер­та­ються з лісу. Відра­зу за на­шою ха­тою по­чи­на­ли­ся ґорґанські ліси. Мож­на бу­ло, не ви­хо­дя­чи до по­се­лень, пе­рей­ти аж на За­кар­пат­тя. Че­рез ба­га­то років я пра­цю­вав в інсти­туті гірсько­го лісницт­ва і час­то бу­вав на за­кар­патській сто­роні. В парі з ла­бо­ран­том ми їзди­ли у три­валі відряд­жен­ня, ви­ра­хо­ву­ючи фор­му­лу скла­ду різних лісо­вих діля­нок. Ма­ли вже та­ке на­би­те око, що, навіть їду­чи в ав­то­бусі, не мог­ли

 

нейтрально ди­ви­ти­ся на при­до­рожні ліси - шість бук два яли­ця один сме­ре­ка один вільха. Ми но­чу­ва­ли у різних лісницт­вах. Пе­ре­важ­но у кімна­тах для гос­тей. В де­яких місце­вос­тях це бу­ли справжні розкішні при­то­ни для но­менк­ла­ту­ри. Завішані шкіра­ми кімна­ти пах­ли чис­тим де­ре­вом і бор­де­лем. Лісни­ки го­ду­ва­ли нас м’ясом, гри­ба­ми, ва­ре­ною кар­топ­лею, си­ром і поїли са­мо­го­ном. У Дов­го­му ми пішли ввечір на чеське пи­во. Ви­яви­ло­ся, що по­пи­ти спокійно

 

тут ду­же важ­ко. До нас відра­зу підхо­ди­ли різні ци­ган­ки і про­си­ли кілька ковтків пи­ва, во­ни сіда­ли по­руч і тяг­ну­ли­ся до гальби. У Чернівцях ми цілий тиж­день ви­пи­су­ва­ли дані про столітні на­сад­жен­ня із спеціальних книг в уп­равлінні лісів. У жод­но­му барі, в жод­но­му ка­фе, ні в од­но­му рес­то­рані не бу­ло інак­шої ка­ви, крім роз­чин­ної. Ве­чо­ра­ми ми пи­ли у пер­шо­му нічно­му барі. Бу­ли у кир­зо­вих че­ре­ви­ках, бре­зен­то­вих курт­ках і свет­рах, на по­ясі

 

телембалися мис­ливські ножі, ма­ли ба­га­то сиґарет, бо зби­ра­ли­ся на той тиж­день у го­ри, а не до Чернівців, але го­ра­ми прой­шов бу­ран, і нам да­ли інше зав­дан­ня. Ми навіть не ма­ли пас­портів, і нас не прий­ня­ли до го­те­лю. Ми поїха­ли до універ­си­тетських гур­то­житків, за­пи­са­ли­ся на прий­ом до ліка­ря, все йо­му роз­повіли й от­ри­ма­ли кімна­ту в сту­дентсько­му са­на­торії-профілак­торії на ос­танньому по­версі яко­гось гур­то­жит­ку. В нічно­му барі ми бу­ли

 

єдиними, хто го­лос­но го­во­рив ук­раїнською і не мав білих шкар­пе­ток. Нас зап­ро­си­ли до сто­лу Кня­зя. Князь по­ду­мав, що ми якісь ду­же серй­озні лю­ди зі Льво­ва, бо ли­ше там нор­мальні бан­ди­ти доз­во­ля­ють собі не всти­да­ти­ся ук­раїнської. Ми обоє бу­ли Та­ра­са­ми, і Князь вва­жав та­ке звер­тан­ня чи­мось та­ким, як брат. Скінчи­ло­ся тим, що ми за­хотіли по­ди­ви­ти­ся на нічне місто. Князь сам, без своїх лю­дей, мав про­вес­ти нам ко­ро­теньку екс­курсію. В яко­мусь особ­ли­во

 

гарному се­цесійно­му подвір’ячку він поп­ро­сив доз­во­лу пе­рей­ти на ук­раїнську. Що­би щось собі зва­ри­ти, ми схо­ди­ли на нижчі по­вер­хи гур­то­жит­ку до за­гальної кухні. Ми хо­ди­ли кімна­та­ми у по­шу­ку па­тельні, по­рожньої па­тельні. На­томість пе­ре­ля­кані сту­ден­ти пе­ре­ко­ну­ва­ли взя­ти собі все те, що во­ни щой­но на па­тельнях підсма­жи­ли чи за­туш­ку­ва­ли. Ми відмов­ля­ли­ся, і тоді нас кли­ка­ли до спільної ве­чері. На­ша ла­бо­ра­торія вив­ча­ла при­род­не

 

лісовідновлення. Най­кра­ще при­род­не лісовіднов­лен­ня бу­ло у Бе­ре­го­меті. В інсти­туті ми поп­ра­цю­ва­ли рік, доб­ре поїздив­ши кар­патськи­ми містеч­ка­ми і ліса­ми, в яких ніко­ли більше не до­ве­ло­ся по­бу­ва­ти, вив­чив­ши па­ра­лельний світ цілої ме­режі лісництв і за­пам’ятав­ши ос­но­ви лісівницт­ва. Але скла­ло­ся так, що пізніше нас нес­подіва­но зво­ди­ло ще і ще у зовсім інших сфе­рах - ви­роб­ництві і про­да­жу ши­пу­чих вин, предс­тав­ництві

 

найпопулярнішого тиж­не­ви­ка, ство­ренні мод­но­го жур­на­лу, лов­ленні фо­релі. Са­ме Та­рас зап­ро­по­ну­вав мені бу­ти жур­налістом. Та­рас не лю­бив псів, го­лубів, ма­лих дітей і ци­ганів. Під час відряд­жень ми звик­ли до ко­феїно­вих дра­же. У Франківську тоді бу­ло ду­же су­туж­но з ка­вою. У го­лов­них ка­вар­нях бу­ла тільки зе­ле­на ка­ва. Ден­но­го за­па­су вис­та­ча­ло на пер­ших півго­ди­ни. Ще пе­ред відкрит­тям біля ка­ва­рень ут­во­рю­ва­ла­ся чер­га. Та­ке са­ме діяло­ся із мо­ло­ком.

 

Люди при­хо­ди­ли під скле­пи ще пе­ред шос­тою. Зи­ма бу­ла сніжною і мо­роз­ною. У містах еко­но­ми­ли світло, і ву­лиці не освічу­ва­ли­ся. Темні чер­ги се­ред сніго­вих за­метів виг­ля­да­ли ду­же мальовни­чо. Я при­хо­див щод­ня у мо­лоч­ну чер­гу, бо діти бу­ли ма­ле­сенькі. Звідти йшов до ка­во­вої. Зе­ле­на ка­ва за­ли­ша­ла особ­ливі пля­ми на тарілоч­ках. Ми ви­хо­ди­ли з гор­нят­ка­ми надвір, сіда­ли на підвікон­нях, бо все­ре­дині ще не доз­во­ля­ли ку­ри­ти. Як­раз тоді з’яви­ли­ся

 

дешеві аме­ри­канські си­га­ре­ти у дос­татній кількості. У бу­феті сто­ма­то­логічно­го кор­пу­су ме­дич­но­го інсти­ту­ту теж бу­ла ка­ва, для сту­дентів і вик­ла­дачів. Ко­ли приїхав Ан­тоні Міро з Іспанії, ми з Іго­рем по­ве­ли йо­го са­ме ту­ди, бо на міську ка­ву Міро запізнив­ся. Ху­дож­ник потім ка­зав, що це бу­ла йо­го най­кра­ща ка­ва у житті - ми ввійшли у міську сто­ма­то­логічну поліклініку, прой­шли повз де­сят­ки спот­во­ре­них бо­лем і терпінням об­лич, за две­ри­ма кабінетів гу­ли

 

повільні бу­ри, йшли поп­ри плю­вальниці з кри­ва­вою ва­тою, че­рез май­стерні з гіпсо­ви­ми зліпка­ми і шліфу­вальни­ми верс­та­та­ми, че­рез ав­ди­торії, пе­ре­хо­ди­ли схо­да­ми зі страш­ни­ми стінга­зе­та­ми. У бу­феті дійсно бу­ла ка­ва. Зе­ле­на ка­ва з план­тацій гро­ма­дянської війни у Ніка­раґуа. У Франківську во­на кош­ту­ва­ла щод­ня інак­ше, у ме­жах двох копійок. За­леж­но від пе­реміщен­ня лінії фрон­ту. Як­раз тоді у на­шо­му місті впер­ше з’явив­ся Джон.

 

Джон Сіддгарт­га, мандрівний в’язень ноттінгемський - так Юр­ко Анд­ру­хо­вич наз­вав йо­го у прис­вя­ченій Джо­нові «Пер­верзії». Джо­нові бу­ло май­же шістде­сят. Більшість сво­го жит­тя він провів у тюр­мах і манд­рах. Був навіть у да­лай-ла­ми. І навіть пос­лав йо­го. До­че­кав­шись осо­бис­то­го прий­ому, Джон зай­шов до по­кою. Зму­че­ний за день Да­лай-ла­ма за­пи­тав­ся - отож, чо­го тобі тре­ба? Джон по­чав істе­ри­ку - ю, факінґ ла­ма, я при­пер­ся аж сю­ди, ви­че­кав кілька

 

годин пе­ред твоїми две­ри­ма, я прий­шов до те­бе дізна­ти­ся, чо­го мені тре­ба, а ти пи­таєшся, чо­го мені тре­ба, фак ю. У Джо­на був знай­омий, яко­му тре­ба бу­ло поїха­ти ма­ши­ною в Ук­раїну. Він зап­ро­по­ну­вав ста­ро­му спільну по­до­рож. Во­ни нак­ру­ти­ли кілька­де­сят скрутів з ма­ри­ху­аною і поїха­ли. Впер­ше ми по­ба­чи­ли Джо­на у совєтській військовій шапці, на місці зірки був приліпле­ний ве­ли­кий порт­рет Бо­ба Марлі. А для нас Боб Марлі як­раз тоді був най­го­ловнішою

 

музикою, ми про­жи­ва­ли своє реґґі. Один з нас навіть вліпив зним­ку Марлі у свій пас­порт. Тож прос­то на ву­лиці ми поз­най­оми­ли­ся з Джо­ном. Ви­яви­ло­ся, що на кілька років. Він за­вис у Франківську. Ми і наші батьки бу­ли йо­го бра­та­ми, наші дру­жи­ни і ма­тері - йо­го сест­ра­ми. Мою дев’ятде­ся­тирічну баб­цю він не на­зи­вав інак­ше, як ма­ма Софія. Час від ча­су Джон їздив ав­тос­то­пом до Ноттінге­му по пенсію. І по­вер­тав­ся у свій рай, де йо­го впер­ше у житті всі

 

чекали. Він меш­кав по черзі у нас і в на­ших друзів. Він з на­ми спав, їв, пив, хо­див містом, поп­рос­ту жив. Ми во­зи­ли йо­го у го­ри, до Києва і до Льво­ва. Він приїжджав з пер­со­нальни­ми по­да­рун­ка­ми для кож­но­го. При­во­зив ук­ра­дені у кос­те­лах срібні чаші, знай­дені по до­розі фігурні руків’я па­ра­сольок, то­ми ма­лоз­на­них давніх по­етів з пе­чат­ка­ми публічних бібліотек, добрі ди­тячі курт­ки із впи­са­ни­ми іме­на­ми, до­машніми ад­ре­са­ми і но­ме­ра­ми ди­тя­чих садків, пля­шеч­ки

 

з фальши­вим амфітаміном. Джон ша­ле­но тан­цю­вав на міських свя­тах і на дис­ко­теці, де один з нас пус­кав му­зи­ку, а інший сто­яв на вході. Він влаш­то­ву­вав бан­ке­ти і скан­дальні сце­ни рев­ності. У йо­го бей­сболці був прик­леєний папірчик з на­пи­сом ла­тин­кою - до­ро­гая, під’їжджа­ючи до дівчат, він кла­няв­ся, знімав шап­ку і ви­чи­ту­вав сло­во, яке ніяк не міг за­пам’ята­ти. У йо­го по­ля­ресі ле­жа­ла кви­танція на штраф за безк­вит­ко­вий проїзд у підмісько­му

 

поїзді Стрий - Іва­но-Франківськ, ви­пи­са­на граж­даніну Сідхардхє. Хо­ча тоді май­же всі їзди­ли підміськи­ми поїзда­ми без квитків. Як­раз по­ча­ла­ся епо­ха не­вип­лат за­роб­ле­но­го. Ко­ли я їхав до Де­ля­ти­на сам з дво­ма ма­ле­сеньки­ми дітьми, кон­дук­то­ри навіть не пи­та­ли­ся, чи я маю білет. Мої хлопці ду­же лю­би­ли гриз­ти черст­вий хліб. Ко­ли я да­вав їм по ски­бочці чор­но­го хліба у ва­гоні, то на нас усі ди­ви­ли­ся як на свя­ту ро­ди­ну. Але гро­шей тоді дійсно зовсім не бу­ло.

 

Ми їха­ли на літо до Де­ля­ти­на, бо там був де­ше­вий сир, бу­ли яго­ди, гри­би і яб­лу­ка, бу­ла доб­ра кри­нич­на во­да. Ве­чо­ра­ми, ко­ли діти за­си­на­ли, я брав із за­пасів на стри­ху якусь пил­ку, або емальова­ну рин­ку, або кілька ке­рамічних попільни­чок і йшов це про­да­ва­ти у який­сь із нічних барів, яких у ті ча­си в Де­ля­тині бу­ло більше, ніж у Франківську чи Львові. Попільнич­ка - це бу­ло най­улюб­леніше Джо­но­ве ук­раїнське сло­во. Він ка­зав, що як­би в

 

нього ко­лись на­ро­ди­ла­ся до­неч­ка, то отак ніжно він би її наз­вав. У центрі Льво­ва бу­ли тоді ли­ше два нічні зак­ла­ди. Один з них - бар ґранд-го­те­лю. З Фа­ци­ком ми хотіли ви­пи­ти вночі ка­ви. У нас навіть бу­ло тро­хи гро­шей і ми зай­шли до то­го ба­ру. Ви­яви­ло­ся, що ка­ва там кош­тує один до­лар. І са­ме до­лар, а не ку­по­на­ми за кур­сом. До­ларів у нас не бу­ло. Ми вий­шли з го­те­лю і за яких двад­цять кроків знай­шли на хідни­ку якісь папірці. Ви­яви­ло­ся, що то бу­ли два до­ла­ри.

 

Можна бу­ло вер­та­ти­ся на ка­ву. На­томість ми пішли в інший зак­лад - під го­те­лем «Львів». Там бу­ло ду­же сим­па­тич­но, бо сто­яли дов­же­лезні сто­ли з та­ки­ми ж лав­ка­ми з двох боків. Нез­най­омі лю­ди му­си­ли сидіти один ко­ло од­но­го, як на сільсько­му весіллі. За два до­ла­ри ми по­ве­че­ря­ли, ви­пи­ли фляш­ку і навіть ка­ву пе­ред ран­ком. Крім усього іншо­го, нас із Фа­ци­ком з’єдну­ва­ла бу­ря на озері. Во­но бу­ло ве­ли­ке і гли­бо­чез­не. Фа­цик хотів по­ло­ви­ти щук

 

на блеш­ню. Най­кра­ще це ро­би­ти в русі. Ми знай­шли справжнього ду­ба - чов­на, ви­те­са­но­го з од­ної вер­би. Я мав греб­ти од­ним вес­лом, а Фа­цик - за­ки­да­ти і три­ма­ти вуд­ку, ви­тя­гу­ва­ти щук. До­сить да­ле­ко від бе­ре­га ста­ло зро­зуміло, що піроґа про­пус­кає во­ду. До­во­ди­ло­ся ви­чер­пу­ва­ти во­ду ру­ка­ми. Але все бу­ло доб­ре, по­ки рап­то­во не звіявся вітер і по­ча­ла­ся зли­ва. Ве­ликі й швидкі хвилі роз­гой­да­ли ду­ба так, що важ­ко бу­ло навіть всидіти, во­да за­ли­ла йо­го з усіх боків, лу­пи­ли блис­кав­ки. Ми навіть ко­рот­ко поп­ро­ща­ли­ся на вся­кий ви­па­док. Але доп­ли­ли до бе­ре­га, втра­тив­ши ли­ше меш­ти, які бу­ли у ме­не так дов­го, що навіть на­зи­ва­ли­ся Пет­ром і Пав­лом. Фа­цик був од­ним із тих трьох лю­дей у моєму житті, яких я вва­жав дос­ко­наліши­ми у всьому без ви­нят­ку. Дзядзьо Ми­хась був дру­гим. Про третього я вже так не ду­маю. Дзядзьо Ми­хась привіз баб­цю Зо­ню і та­та до Де­ля­ти­на у п’ятде­сят шос­то­му. Десь за рік у відпуст­ку після Угор­щи­ни

 

приїхав один ро­дич-офіцер. Влаш­ту­ва­ли прий­нят­тя. На­решті офіцер ого­ло­сив тост за успіх угорської кам­панії. Дзядзьо не хотів за та­ке пи­ти і спро­бу­вав вий­ти з-за сто­лу. Але сидів під стіною, за­тис­не­ний інши­ми гос­тя­ми, ті йо­го не ви­пус­ка­ли. Тоді дзядзьо вис­ко­чив на пе­ре­пов­не­ний стіл, пробіг ним, не за­че­пив­ши жод­но­го та­ре­ля, жод­но­го келішка, жод­ної фляш­ки, пе­рес­ко­чив че­рез ще яки­хось лю­дей і пішов до­до­му. Як­раз у лис­то­паді п’ятде­сят

 

шостого за­ги­нув дідо Мар’яни. В Уж­го­роді йо­го заст­ре­лив совєтський офіцер. Він був зовсім мо­ло­дий і мав двох ма­леньких доньок. Му­сив ба­га­то пра­цю­ва­ти. Пізно вве­чері во­ни з на­пар­ни­ком вез­ли кар­топ­лю для якоїсь крам­ниці. До­ро­гою їх спи­нив офіцер і поп­ро­сив­ся третім у кабіну ван­тажівки. Він мовч­ки собі сидів, а водії нев­довзі по­ча­ли го­во­ри­ти між со­бою, пе­рей­шов­ши за звич­кою на угорську. Во­ни роз­мов­ля­ли про те, де мож­на

 

було б роз­до­бу­ти тро­хи дров для до­му. Так са­мо без слів офіцер вий­няв пісто­лет і заст­ре­лив Мар’яни­но­го діда. На­пар­ник лед­ве встиг вис­ко­чи­ти з ма­ши­ни і забігти в якісь кущі. Офіце­ра навіть ніяк не по­ка­ра­ли. По­руч бу­ла війна в Угор­щині, на За­кар­патті скон­цент­ру­ва­ли­ся військові ре­зер­ви. Офіцер по­яс­ню­вав, що, по­чув­ши роз­мо­ву угорською, зро­зумів, що йо­го хо­чуть уби­ти, тож він за­хи­щав­ся. Дзядзьо і близько не міг зна­ти про щось та­ке, але і не міг

 

хоча би вда­ва­ти, що п’є за пе­ре­мо­гу чер­во­ної армії в Угор­щині. Навіть доб­ре зна­ючи про повіша­них угорськи­ми військо­ви­ми гу­цулів у пер­шу світо­ву, про пог­ром на Крас­но­му Полі. Він лю­бив співа­ти пісні з часів Кар­патської Ук­раїни. Мені бу­ло три ро­ки, ко­ли дзядзьо нав­чив ме­не і мо­го де­ля­тинсько­го ку­зе­на кількох ко­зацьких пісень. Він вирізав з дош­ки профілі кінської го­ло­ви, прикріпив їх до па­лиць, і це бу­ли наші коні. Ще ми ма­ли де­рев’яні шаблі і ма­ли­нові

 

шлики на шап­ках. Їзди­ли го­ро­да­ми і співа­ли про Ма­ру­сеньку, про Ду­най, про хус­ти­ну і стрілецьку мо­ги­лу. Ми роз­ду­шу­ва­ли на ру­ках, на го­лові і шиї яго­ди ка­ли­ни і ду­ма­ли, що то кров з ран. Тро­хи пізніше він зро­бив нам перші лу­ки. Потім ми що­ро­ку ро­би­ли лу­ки самі, вдос­ко­на­лю­ючи і лук, і тя­ти­ву, і стріли. Наші ос­танні підліткові стріли ма­ли на­ко­неч­ни­ки з ав­то­мат­них куль. З відстані ста кроків во­ни пе­реліта­ли ще й че­рез двад­ця­ти­мет­ро­ве де­ре­во, а з трид­ця­ти про­би­ва­ли

 

дошку. Але най­більше ча­су ми пот­ра­ти­ли на ки­дан­ня ножів. У нашій ко­лекції бу­ли і баг­не­ти, і шти­ки, і те­са­ки різних армій. Бу­ли і са­мо­робні ножі, ви­ва­жені для ме­тан­ня, ви­то­чені з на­пильників. Мої си­ни ви­най­шли ще од­ну тех­но­логію. Во­ни кла­ли ве­ликі цвя­хи або шмат­ки гру­бо­го ста­ле­во­го дро­ту на рей­ки, і поїзд ви­роб­ляв без­до­ганні сти­ле­ти. Дзядзьо Ми­хась ка­зав, що лю­ди­на без но­жа є най­без­по­раднішою істо­тою. Він завж­ди мав при

 

собі не ли­ше скла­да­но­го но­жа, а навіть ма­ленький гост­рильний камінь. За два дні пе­ред по­чат­ком шко­ли він по­да­ру­вав мені прос­тенький од­но­ле­зо­вий розк­лад­ний но­жик, прос­верд­лив у ко­лодці дірку і за­си­лив шну­рок. Ба­га­то років я но­сив йо­го на гру­дях. Щось подібне бу­ло і з ре­ме­нем. Дзядзьо вва­жав, що чо­ловік му­сить но­си­ти ремінь і не по­пус­ка­ти йо­го, що­би не доз­во­ля­ти собі на­ро­щу­ва­ти живіт. По­да­ро­ва­ний тоді ж по­яс пе­ре­тер­ся аж в

 

університеті. Ціле ди­тинст­во я ще й за­пи­су­вав на внутрішньому боці пас­ка наз­ви усіх міст і місць, в яких бу­вав. По­яс пор­вав­ся на Кав­казі, в го­рах Аб­хазії, на кор­доні Пслух. Там відбу­ва­ла­ся таємна кон­фе­ренція все­со­юз­ної не­леґальної сту­дентської при­ро­до­охо­рон­ної екст­ремістської ор­ганізації, і я був де­леґатом від Льво­ва і Західної Ук­раїни. Вуй­ко Влод­ко при­шив мені у тру­сах внутрішню ки­шеньку, бо тре­ба бу­ло їха­ти дві до­би у за­гально­му ва­гоні. Вуй­ко Влод­ко