Перша стара фотографія - єдина недатована

 

1. Не­ви­со­кий мур скла­де­ний із плас­ких кам’яних плит неп­ра­вильної фор­ми. Крім то­го, пли­ти ду­же відрізня­ються розміра­ми: є тонкі й ма­ленькі, як до­ло­ня з підігну­ти­ми пальця­ми, а трап­ля­ються такі довгі, що на них мож­на вигідно ле­жа­ти. Во­ни ж - най­грубші, але са­ме се­ред цих не­ма жод­ної відко­ле­ної рівно по всій дов­жині. Од­нак пе­ре­ва­жа­ють усе ж та­ки се­редні. Як­би три­ма­ти та­ку пли­ту пе­ред со­бою, впер­шись підборіддям в один край, то дру­гий лед­ве ся­гав би по­яса. Мур має див­ну особ­ливість: хоч виг­ля­дає ду­же цілісно і здається, що ніко­ли не закінчується, - са­ме так ма­ли би виг­ля­да­ти всі поз­на­чені межі - не­за­ма­щені шпа­ри між поск­ла­да­ним леж­ма камінням вик­ли­ка­ють ба­жан­ня або по­пе­реміню­ва­ти пли­ти місця­ми, або ро­би­ти з кож­ним ок­ре­мо ще щось інше.

 

2. Важ­ли­во, що все каміння цілком чис­те. На ціло­му мурі не рос­те ніяко­го мо­ху, жод­но­го ма­ле­сенько­го де­рев­ця чи бо­дай стеб­ла. Як­що навіть якесь лис­тя і по­па­да­ло на нього з кількох буків (мур до­сить ши­ро­кий, а лис­тя вже жовтіє, і де-не-де йо­го об­ри­ває су­хий вітер, як то бу­ває в кінці серп­ня, - це зро­зуміло навіть із чор­но-білої фо­тог­рафії), то йо­го хтось ре­тельно позмітав із нагріто­го по­обіднім сон­цем каміння.

Між де­ре­ва­ми за му­ром - теж кам’яна кубічна будівля. Каміння без­до­ган­но відшліфо­ва­не, здається, що весь бу­ди­нок - мо­ноліт без жод­но­го вікна. Рельєф на фрон­тоні імітує чо­ти­ри шух­ля­ди, тож куб виг­ля­дає як ве­ли­чез­на ко­мо­да. Бу­ди­нок зроб­ле­ний так, ніби верх­ня шух­ля­да тро­хи ви­су­не­на. На порівня­но малій ме­талічній емальованій таб­лиці прос­тим гру­бим і низьким шриф­том на­пи­са­но YU­NI­PE­RUS.

 

3. А пе­ред му­ром - фраґмент вик­ла­де­ної вже річко­ви­ми круг­ля­ка­ми до­ро­ги. До­ро­га по­чи­нається зни­зу по­се­ре­дині карт­ки, ве­де в лівий верхній кут, оги­на­ючи ви­со­ку по­хи­лу кед­ро­ву сос­ну, і зни­кає зно­ву ближ­че до се­ре­ди­ни - зви­чай­но, звер­ху. При кінці до­ро­га піднімається під та­ким ку­том, що слу­жить од­но­час­но тлом зним­ки. Весь час мур - спра­ва, а зліва - вузький ка­нал із по­рожніми бе­тон­ни­ми бе­ре­га­ми. Ще лівіше, вже за ка­на­лом, умістив­ся лиш ку­со­чок ви­со­ко­го до­ща­но­го нас­ти­лу, на яко­му стоїть кілька пляж­них ле­жаків і бочівок зі струн­ки­ми ялівця­ми.

 

4. Фран­циск, у біло­му по­лот­ня­но­му плащі з ве­ли­ки­ми ґудзи­ка­ми, стоїть на са­мо­му краї ка­на­лу, на бе­резі, ближ­чо­му до до­ро­ги. Че­рез ру­ку в нього пе­ре­ки­ну­та оде­жа. Во­на та­ко­го са­мо­го кольору, як і плащ, але мож­на розрізни­ти, що там ли­ше со­роч­ка і шта­ни. В другій руці - чорні че­ре­ви­ки. З пос­та­ви вид­но, що він щой­но відвер­нув­ся від по­верхні во­ди. А там - го­ло­ва лю­ди­ни, кот­ра пли­ве ка­на­лом за течією.

 

5. Ли­це розрізни­ти не­мож­ли­во, але Се­бас­тян знає, що то він. Так бу­ва­ло не раз: во­ни про­гу­лю­ва­ли­ся містом - Се­бас­тян повільно плив ка­на­ла­ми, а Франц ішов по­руч бе­ре­гом.

Канали суп­ро­вод­жу­ва­ли кож­ну з ву­ли­чок Ялівця. В та­кий спосіб во­да з ба­гатьох потічків, що стіка­ла схи­лом над містом, зби­ра­ла­ся в ба­сей­н на йо­го нижній межі. Се­бас­тян міг го­ди­на­ми пла­ва­ти в гірській воді, і во­ни без­пе­рерв­но роз­мов­ля­ли. Су­дя­чи з усього, світли­на ма­ла бу­ти зроб­ле­на нап­рикінці літа 1914 ро­ку. Ад­же ли­ше раз із ни­ми хо­див мо­ло­дий інструк­тор з мис­тецт­ва ви­жи­ван­ня, яко­го зап­ро­си­ли до од­но­го пансіона­ту, по­чи­на­ючи з ве­рес­ня, вик­ла­да­ти на плат­них кур­сах. Крім нього, тоді приїха­ли ще вчи­тель ес­пе­ран­то і влас­ник гек­тог­ра­фа. Але на про­гу­лян­ку містом поп­ро­сив­ся тільки інструк­тор.

 

6. Відра­зу після ку­пелі і фо­тог­ра­фу­ван­ня інструк­тор зап­ро­по­ну­вав зай­ти ку­дись на джин, але Се­бас­тя­нові з Фран­цом хотіло­ся лег­ко­го свіжо­го ви­на з во­ло­ха­то­го аґру­су, і во­ни по­ве­ли інструк­то­ра до Бе­ди, до пан­цер­ни­ка, що сто­яв між дво­ма пля­ма­ми ост­ро­ва­ми же­ре­па. Бе­да ціле літо зби­рав різні яго­ди, і те­пер усе­ре­дині пан­цер­ни­ка сто­яло кілька де­ся­тилітро­вих бутлів, у яких фер­мен­ту­ва­ли різно­кольорові яго­ди, нагріті ме­талічни­ми стіна­ми во­за.

Вони спо­чат­ку куш­ту­ва­ли пот­рош­ки кож­но­го ви­на, а потім ви­пи­ли все аґру­со­ве. Інструк­тор стра­шен­но роз­ба­ла­кав­ся і по­чав пе­ревіря­ти, як Се­бас­тян уміє розв’язу­ва­ти ле­генькі за­дач­ки з те­орії ви­жи­ван­ня. Ви­яви­ло­ся, що той май­же нічо­го не знає і змо­же ду­же лег­ко по­мер­ти в най­не­виннішій си­ту­ації. Хоч Се­бас­тян уяв­ляв собі, що та­ке са­ме ви­жи­ван­ня. Уяв­ляв так доб­ре, що врешті пе­рес­тав про нього дба­ти. І все ж ви­жи­вав.

 

7. В Аф­риці він мав ба­га­то на­год за­ги­ну­ти, але ви­жи­ти бу­ло важ­ливіше, бо ціка­во, що Аф­ри­ка. На­решті він, див­ля­чись на будь-який кус­ник землі - навіть піся­ючи вранці, - ба­чив, що пе­ре­бу­ває на іншо­му кон­ти­ненті, на нез­наній тверді. Так він пе­ре­ко­нав­ся, що Аф­ри­ка існує. Бо пе­ред тим пе­релік місце­вос­тей, дов­гий ряд відміннос­тей в архітек­турі, розміщенні зірок, бу­дові че­репів і зви­ча­ях сти­рав­ся прин­ци­по­вою незмінністю квад­ра­тиків ґрун­ту і тра­ви на ньому.

 

8. А про ви­жи­ван­ня він упер­ше довідав­ся тоді, ко­ли ця тра­ва по­ча­ла горіти дов­ко­ла нього. Вітер, який пе­ре­важ­но при­но­сив ли­ше психічні роз­ла­ди, роз­га­няв во­гонь у чо­ти­ри бо­ки від то­го місця, ку­ди впав на ви­су­ше­ну зем­лю. А потім, ви­пе­ре­див­ши во­гонь (мож­ли­во, він забіг влас­не ту­ди, звідки йо­го роз­га­няв у чо­ти­ри бо­ки вітер), Се­бас­тян ут­ра­пив усе­ре­ди­ну до­щу, що наз­би­ру­вав­ся цілий рік і потім тік зат­верділим чер­во­ним ґрун­том ба­гатьма па­ра­лельни­ми по­то­ка­ми, для яких лю­ди­на ва­жить так ма­ло, як най­мен­ша піско­ва че­ре­паш­ка, і так ба­га­то, як мільйо­ни, міріади спраг­лих течії насінин, ски­ну­тих відмер­лим ба­дил­лям уп­ро­довж ба­гатьох місяців без жод­ної краплі.

Інструктор був ура­же­ний не­уцт­вом Се­бас­тя­на. Він не вірив, що хтось доз­во­ляє собі спокійно жи­ти, нічо­го не зна­ючи, як уник­ну­ти що­ден­ної не­без­пе­ки. Тож Се­бас­тян вирішив, що більше не ска­же про ви­жи­ван­ня жод­но­го сло­ва.

 

9. От­же, єди­на не­да­то­ва­на зним­ка бу­ла зроб­ле­на 28 черв­ня 19 14 ро­ку. Тре­ба бу­де над­пи­са­ти цю да­ту на зво­роті хо­ча би твер­дим олівцем.

Якби на­пис навіть і стер­ся, - а на­пи­са­не олівцем обов’язко­во сти­рається, пе­ре­важ­но вже тоді, ко­ли уточ­ни­ти хоч щось уже ніко­му, - то від твер­до­го олівця му­сить за­ли­ши­ти­ся рельєфний слід, ви­тис­не­ний у по­по­ре­но­му гост­рим ґрафітом най­верхнішо­му шарі па­пе­ру.

 

Фізіологічно

 

1. Ко­жен чо­ловік пот­ре­бує вчи­те­ля.

Чоловікам уза­галі тре­ба вчи­ти­ся.

Особливі чо­ловіки вирізня­ються не тільки здатністю вчи­ти­ся і нав­чи­ти­ся, але й тим, що завж­ди зна­ють і пам’ята­ють - чо­го са­ме від ко­го во­ни нав­чи­ли­ся, навіть ви­пад­ко­во. І як­що в жінок пам’ять про вчи­телів є про­явом доб­ро­зич­ли­вості, то для чо­ловіків - най­не­обхіднішим склад­ни­ком са­мо­го вив­че­но­го.

Найвидатніші чо­ловіки не прос­то вчаться ціле жит­тя (вчи­ти­ся - усвідом­лю­ва­ти те, що відбу­вається), а й ду­же ско­ро ста­ють чиїмись учи­те­ля­ми, на­по­ля­га­ючи на усвідом­ленні про­жи­то­го.

Власне, так тво­риться не­пе­рервність шко­ли, яка по­руч із ге­не­алогічним де­ре­вом за­без­пе­чує мак­си­мальну ймовірність то­го, що впро­довж тво­го жит­тя світ не мав би зміни­ти­ся настільки, щоб ли­ше че­рез це цілко­ви­то втра­ти­ти охо­ту жи­ти. (Зго­дом і Фран­циск, і Се­бас­тян по­ба­чи­ли, як ба­га­то де­які жінки зна­ють без учи­телів, як мудрі жінки ста­ють най­мудріши­ми, ко­ли нав­чаться вчи­ти­ся, а ко­ли най­мудріші пам’ята­ють тих, від ко­го пе­ре­би­ра­ли досвід, не­ви­му­ше­но роб­ля­чи йо­го своїм, то пе­рет­во­рю­ються на щось та­ке, чо­го ніко­ли не змо­же сяг­ну­ти жо­ден чо­ловік. Хо­ча б то­му, що в та­ких жінок нічо­го, окрім то­го, що щось та­ке мо­же існу­ва­ти, жод­но­му чо­ловікові нав­чи­ти­ся не вдається).

 

2. Графік, кот­рий учив Фран­ца, вчив­ся у Бре­ма. Брем вчив­ся у звірів. Ро­ка­ми графік пе­ре­повідав Фран­цові різні історії про Бре­мо­вих учи­телів. Ро­ка­ми Франц ди­вив­ся на звірів і ри­су­вав їхні звич­ки. Пізніше са­ме ця адап­то­ва­на зо­ологія ста­ла ос­но­вою ви­хо­ван­ня йо­го доньки. Зро­зуміло, що цього ж нав­чив він і Се­бас­тя­на, ко­ли той на­завж­ди ли­шив­ся в Ялівці і по­чав жи­ти в йо­го домі. То­му і Се­бас­тя­нові діти зна­ли ці історії так са­мо доб­ре.

 

3. Дру­гою Ан­ною Неп­рості заціка­ви­ли­ся влас­не то­му, що во­на так уміла ро­зуміти тва­рин, що мог­ла ста­ва­ти та­кою, як во­ни, і жи­ти з тим чи іншим звіром, не вик­ли­ка­ючи в нього нес­покійно­го відчут­тя іншості. Що­до Се­бас­тя­на, то йо­му по­до­ба­ло­ся, як кож­но­го ран­ку, для то­ну­су, Ан­на на кілька хви­лин пе­рет­во­рю­ва­ла­ся на кішку чи ле­му­ра. А за спільні ночі він ніби пе­рес­пав навіть з та­ки­ми дрібни­ми істо­та­ми, як па­ву­ки і ко­роїди.

 

4. Фран­циск до­сить ско­ро за­ува­жив, що має де­що по­дов­же­ну фізіологію. Яс­но, що фізіологія кож­ної істо­ти за­ле­жить від се­ре­до­ви­ща, але у ви­пад­ку Фран­ца ця за­лежність ви­яви­ла­ся пе­ребільше­ною. Він без­сумнівно відчу­вав, як час­ти­на то­го, що ма­ло би відбу­ва­ти­ся в йо­го тілі, ви­но­ситься да­ле­ко за обо­лон­ки. І нав­па­ки - щоб ста­ти­ся, де­які зовнішні речі му­си­ли част­ко­во ко­рис­ту­ва­ти­ся йо­го фізіологічни­ми ме­ханізма­ми.

Франц ду­мав, що чи­мось на­га­дує гри­би, пе­реп­лу­тані з де­ре­вом, чи па­вуків, чиє трав­лен­ня відбу­вається в тілі вби­тої жерт­ви, або мо­люс­ка із зовнішнім кістя­ком - муш­лею, риб, ви­пу­ще­на спер­ма яких вільно пла­ває у воді, аж по­ки щось не запліднить.

Він ба­чив, як тим чи іншим дум­кам бра­кує місця в го­лові і во­ни розміщу­ються на фраґмен­тах краєви­ду. Бо до­сить бу­ло по­ди­ви­ти­ся на якусь ділян­ку, щоб відчи­та­ти осілу там дум­ку. А для то­го, аби щось зга­да­ти, він му­сив уяв­но пе­рей­ти­ся знай­оми­ми місця­ми, пе­рег­ля­да­ючи і виз­би­ру­ючи потрібні спо­га­ди.

А ко­ха­ючись з Ан­ною, точ­но знав, як во­на виг­ля­дає все­ре­дині, бо був пе­ре­ко­на­ний, що цілий про­хо­див її внутрішньою до­ро­гою.

 

5. Не­по­коїти влас­на фізіологія пе­рес­та­ла йо­го відра­зу після то­го, як учи­тель роз­повів йо­му, що Брем оповідав, ніби у псів нюх у мільйон разів гостріший, ніж у лю­дей. Це бу­ло нез­баг­нен­но, жод­на уява не мог­ла навіть близько підійти до та­ко­го по­нят­тя. Але Франц, змен­шив­ши по­ря­док при­най­мні до де­ся­ти, пе­рей­няв­ся тим, як усе, що відбу­вається на­зовні, побільше­но відоб­ра­жається у пся­чих го­ло­вах, які про­тя­ги но­сяться ко­ри­до­ра­ми їхнього моз­ку (Це він та­кож роз­повів Се­бас­тя­нові, і той на­ма­гав­ся вва­жа­ти з різки­ми за­па­ха­ми, щоб псів не под­раз­ню­ва­ло те, від чо­го не­мож­ли­во втек­ти. Се­бас­тян ма­ло не пла­кав, ко­ли, іду­чи на снай­перські по­зиції, му­сив на­ма­щу­ва­ти че­ре­ви­ки тю­тю­но­вим роз­чи­ном, щоб пси, раз за­тяг­нув­шись тим за­па­хом, ут­ра­ти­ли охо­ту і здатність іти йо­го слідом). (Франц так за­по­ва­жав псів, що, по­се­лив­шись у Ялівці, завів собі кількох ду­же різних. Із по­ва­ги ж ніко­ли не ви­хо­ву­вав їх. Пси жи­ли, на­род­жу­ва­ли­ся і вми­ра­ли вільни­ми. Здається, див­ля­чись на жит­тя інших псів в око­ли­цях Ялівця, во­ни бу­ли за це Фран­цові вдячні. Зреш­тою, са­ме во­ни бу­ли справжньою інтеліґенцією Ялівця).

 

6. Щоп­рав­да, од­но­го, ма­буть, найінтеліґентнішо­го, наз­ва­но­го Лу­ка­чем на честь сер­ба лісівни­ка, який нав­чив Неп­рос­тих ви­ро­щу­ва­ти де­ре­ва тро­хи повільніше, як ди­кий ви­ног­рад, а під час війни об­са­див Ялівець неп­рохідни­ми для війська ха­ща­ми, Франц му­сив уби­ти влас­ною ру­кою.

 

7. Лу­ка­ча по­ку­сав ска­же­ний гор­нос­тай.

Йому вже бу­ло ду­же по­га­но, і нев­довзі ма­ло по­ча­ти­ся ос­та­точ­не вми­ран­ня. Як то бу­ває при сказі, корчі мог­ли по­си­ли­ти­ся від виг­ля­ду во­ди, від по­ду­ву вітру в ли­це, від світла, го­лос­ної роз­мо­ви, від до­тор­ку до шкіри і по­во­ро­ту шиї.

Лукач ле­жав у оран­же­реї, в затінку мо­ло­до­го берґамо­та. Як­раз розцвіли квіти пасіофру­та з усіма своїми хрес­та­ми, мо­ло­точ­ка­ми, цвя­ха­ми і спи­са­ми, і Франц му­сив нак­ри­ти весь кущ на­мо­че­ним по­лот­ня­ним чох­лом для піаніно, щоб терп­кий за­пах страс­тей не под­раз­ню­вав Лу­ка­ча (ко­лись він так лю­бив ці па­хощі, що в час цвітіння ціли­ми дня­ми спав під пасіофру­том, не ви­хо­дя­чи з оран­же­реї).

Берґамот ріс у са­мо­му кінці дов­го­го про­хо­ду. Фран­циск ішов до нього з те­са­ком у руці че­рез цілу оран­же­рею, ми­на­ючи ек­зо­ти один за од­ним. Пес по­ди­вив­ся са­ми­ми очи­ма на об­лич­чя, ру­ку, меч і ледь підняв го­ло­ву, підстав­ля­ючи гор­ло. Але Франц зро­бив інак­ше - об­няв Лу­ка­ча і при­тис го­ло­ву вниз, щоб на­тяг­ну­ли­ся хребці і удар по­чи­нав­ся від спин­но­го моз­ку, а не закінчу­вав­ся ним.

Незважаючи на швидкість опе­рації, Лу­кач мав би встиг­ну­ти за­ню­ха­ти влас­ну кров, а Франц ви­раз­но чув, як скрип­лять тка­ни­ни, че­рез які про­ри­ва­ло­ся ле­зо. Бу­ло вра­жен­ня, ніби ці зву­ки до­но­сяться у внутрішнє ву­хо з влас­ної шиї (як чуєш ча­сом свій го­лос, ко­ли кри­чиш під во­дос­па­дом).

 

8. Убивст­во Лу­ка­ча так вра­зи­ло Фран­ца, що потім йо­му не раз зда­ва­ло­ся, що то Лу­кач ди­виться на нього очи­ма своїх дітей, що Лу­ка­чеві жес­ти, по­зи і міміка іноді ви­ри­на­ють з під шерсті пся­чих онуків і прав­нуків. Що Лу­кач ви­явив­ся безс­мерт­ним.

Франц прос­то за­ма­ло про­жив, аби по­ба­чи­ти, що це не цілком так. Бо вже Се­бас­тян мав на­го­ду безліч разів пе­ре­ко­на­ти­ся, як мож­на вхо­ди­ти в од­ну і ту ж річку, жи­ву­чи і з дру­жи­ною, і з доч­кою, і з внуч­кою.

Не вба­чав Се­бас­тян нічо­го див­но­го і в тім, що сам Франц по­мер, як Лу­кач (ма­буть, лиш крові він не за­ню­хав, але зву­ки роз­дер­тих тка­нин дійсно чув усе­ре­дині), хо­ча вби­ва­ли йо­го не так ста­ран­но.

 

9. Так са­мо жод­них алюзій не з’яви­ло­ся у Се­бас­тя­на, ко­ли років двад­цять після смерті Фран­ца на нього прос­то по­се­ред мос­ту че­рез Ти­су на­ки­нув­ся виш­ко­ле­ний військо­вий пес. Се­бас­тян лиш тро­хи присів, щоб ут­ри­ма­ти прис­ко­ре­ний тя­гар, і підста­вив ле­тючій пащі вбра­ний у ко­жух лікоть. Па­ща зімкну­ла­ся на лівій руці міцніше, ніж кліщі, а Се­бас­тян вий­няв пра­вою ве­ли­ку брит­ву з ки­шені ко­жу­ха й од­ним зу­сил­лям відрізав пся­чу го­ло­ву так, що во­на за­ли­ши­ла­ся вчеп­ле­ною в лікоть, а тіло впа­ло на дош­ки мос­ту.

 

10. З та­кою роз­ши­ре­ною фізіологією Фран­цис­кові не мог­ло бу­ти доб­ре будь-де. Йо­му най­більше йшло­ся про місце, в яке - як у ви­пад­ку пла­цен­ти і за­род­ка - йо­го фізіології бу­ло би як­най­ком­фортніше про­рос­та­ти.

Беда доб­ре пи­сав Анні - та­ка собі бо­танічна ге­ог­рафія. Франц знай­шов місце, яке ро­би­ло по­до­рожі не­обов’язко­ви­ми.

Перед прем’єрою од­но­го зі своїх фільмів у сіне­ма­тог­рафі «Yu­ni-pe­rus» він навіть ска­зав публіці з цілої Євро­пи: жи­ву, як тра­ва чи ялівець, так, щоб не бу­ти більше ніде після то­го, як насіння ожи­ло; дочіку­ючись світу, який пе­рей­деться мною; по­ба­чи­ти йо­го не прос­то зни­зу вго­ру, а спро­ек­то­ва­ним на не­бо, себ­то побільше­ним і до­сить спот­во­ре­ним, щоб бу­ти цікавішим; зреш­тою, моє місце завж­ди опи­ня­ти­меться в центрі євро­пей­ської історії, бо в цих кра­ях історія в різних фор­мах са­ма при­хо­дить на наші подвір’я.

 

11. В Ялівці, а влас­ти­во у місці, де ще не бу­ло Ялівця, Франц по­чав жи­ти як­най­сп­равжніше. Навіть де­що сти­да­ючись сво­го щох­ви­лин­но­го щас­тя.

 

12. То­го дня, ко­ли во­ни з про­фе­со­ром спи­ни­ли­ся між Пет­ро­сом і Ше­шу­лом, Франц ду­мав, що манд­рує не­бес­ни­ми ост­ро­ва­ми. Лиш кілька най­ви­щих верхів ви­зи­ра­ло над хма­ра­ми. Західне сон­це світи­ло тільки їм. Чер­во­ний верхній бік хмар роз­ли­вав­ся за­то­ка­ми, лаґуна­ми, про­то­ка­ми, зап­ла­ва­ми, дельта­ми і ли­ма­на­ми. Про те, що в гли­бині, не йшло­ся.

На м’яко­му схилі Франц знай­шов яго­ди. Че­рез об­маль літнього ча­су в цій ви­со­когірній тундрі во­ни дос­тиг­ли од­но­час­но - су­ниці, афи­ни, ма­ли­на, ожи­на і ґоґодзи. Франц пе­рес­тав на­ле­жа­ти собі, вклю­чив­ся в якісь космічні ру­хи, бо не міг спи­ни­ти­ся, з’їв стільки ягід, аж му­сив ляг­ти, тоді відчув, що опус­кається до дна не­бу­ва­ло­го ло­на, не втри­мав і ви­лив­ся.

Трохи ви­ще бу­ла ще вес­на і цвіли пух­насті пер­воцвіти.

Ще ви­ще повільно то­пив­ся сніг.

Франц побіг униз і забіг між бу­ки, се­ред яких па­ну­ва­ла осінь. Під час цього бігу крізь рік він ви­лив­ся вдру­ге. Про­фе­сор тим ча­сом розк­лав шат­ро. Во­ни з’їли по кілька гу­цульських ко­ників, виліпле­них із си­ру, і зва­ри­ли чай із лис­тя всіх ягід. Тоді по­ча­ла­ся ніч. Від міся­ця все зда­ва­ло­ся засніже­ним, ру­мунські го­ри виг­ля­да­ли да­ле­кою смуж­кою бе­ре­га, а зем­лю нест­рим­но по­ки­да­ло теп­ло із за­па­хом вер­му­ту.