ЯК ПЕРЕСТАВ БУТИ ПИСЬМЕННИКОМ




ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

ЯК ПЕРЕСТАВ БУТИ ПИСЬМЕННИКОМ



 

 

Якби моя вчи­телька дзен ма­ла рацію, то все бу­ло би зовсім інак­ше. Бу­ло би - як во­на ка­за­ла - тут і те­пер. Во­на би бу­ла ко­ло ме­не. Ми би приїха­ли поїздом до ха­ти на Горі. Ми би зай­шли до ха­ти і зак­ри­ли двері зсе­ре­ди­ни на ключ, не пам’ята­ючи, як ми доїха­ли, дійшли і що бу­ло пе­ред тим. Ми би тро­хи на­па­ли­ли і вик­ла­ли з тор­би при­ве­зе­ну їжу. Бу­ла б зи­ма. Бу­ло б хо­лод­но. Бу­ли б невідомі зорі. Бу­ло би тем­но.

Ще хо­лодніше - в ліжку. Піч нагріється хіба до ран­ку, яко­го тут не ма­ло би бу­ти, бо по­тяг звідси - ще за­тем­на, до нього ще шість го­дин. За вікна­ми чор­но - і не­ма вже нічо­го, крім звуків. Зву­ки прості: да­лекі пси, вітер у кроні го­ло­го горіха, мерз­не зем­ля, во­да і каміння, пе­ре­су­ва­ючись, хма­ри за­ту­ля­ють що­раз інші фраґмен­ти од­но­го і то­го ж сузір’я, скри­пить по­мо­ро­же­на тра­ва, розп­рос­то­ву­ються де­рев’яні конст­рукції пар­канів, стін, цемб­ринь і пся­чих буд. Твердіють сліди і ско­ро­чу­ються рей­ки колії за са­дом, цвя­хи, по­за­би­вані в дош­ки, ла­ни у кри­ни­цях, які му­сять до­ся­га­ти рівня підзем­них вод.

Не бу­ло би нічо­го. Ли­ше лям­па з роз­би­тим аба­жу­ром над ліжком. Якісь по­душ­ки, пе­ри­ни і ко­ци. Се­цесійний ки­ли­мок від стіни. Срібні ба­рельєфи го­ло­ви Хрис­та в тер­но­во­му вінку і Ле­онар­до­вої тай­ної ве­чері. Свя­та ро­ди­на Льорен­цо Ск’ярпельоні, реп­ро­дукція з двад­ця­тих років. Най­прав­дивіша копія чу­дот­вор­но­го об­ра­зу Ма­тері Бо­жої Ченс­то­ховської, прінтед ін По­лянд, 1936-го, в рамці з решт­ка­ми зо­ло­тої фар­би, під шклом. Пей­заж Ми­хай­ла Мо­ро­за: го­ра, ба­га­то різних де­рев, вес­на, сніг то­питься, пля­ми білі, сині, ґра­на­тові, бурі, брон­зові, і навіть трішки зе­ле­но­го. Етюд Зорія: Краків, Плян­ти, якась ве­жа, зе­ле­ний каш­тан. Па­ву­ти­на по ку­тах. Розк­лад­ний фо­тель, фо­тель, що розк­ла­дається на ліжко. Ав­то­порт­рет Шев­чен­ка, ви­ти­нок з жур­на­лу, в пас­пар­ту і рамі. Овальний ве­ли­кий стіл по­се­ред кімна­ти і чо­ти­ри крісла з усіх боків сто­ла. Гол­ландська піч з вох­ро­ви­ми ках­ля­ми. Ко­лиш­ня шух­ля­да біля двер­цят п’єца, в ній - дро­ва. Білі двері в іншу кімна­ту. Во­ни зак­ри­ва­ються і тон­кою ла­тун­ною клям­кою, і зак­рут­кою на пра­во­му верхньому куті. Дві зним­ки, кольоро­ва - Па­па Римський, чор­но-біла - баб­ци­на сест­ра си­дить на лавці під яб­лу­нею. Ще один ве­ли­кий жіно­чий порт­рет пас­тел­лю. Ша­фа із дзер­ка­лом по­се­ре­дині, дзер­ка­ло тро­хи де­фор­мує будь-яке відоб­ра­жен­ня. Ка­на­па, нак­ри­та вицвілим і за­тов­че­ним біло-чер­во­но-жов­то-чор­но-зе­ле­ним ліжни­ком. Вікна, зас­ло­нені біли­ми по­лот­ня­ни­ми фіран­ка­ми. Чо­ти­ри­по­вер­хо­ва ета­жер­ка з книж­ка­ми (Мон­тень, Ук­раїнський ка­лен­дар, бо­танічні ат­ла­си, різні ма­пи Кар­пат, ба­га­то­том­ник Бальза­ка, ук­раїнсько-німецькі слов­ни­ки, підруч­ни­ки із садівницт­ва, квітни­карст­ва, фо­тог­рафії, гре­ко-римської бо­ротьби, по­мо­логії, фе­но­логії, ру­ко­паш­но­го бою, го­дин­ни­карст­ва, Коб­зар, історія се­редньовічної церк­ви, Сте­фа­ник, за­пис­ни­ки Че­хо­ва, Гам­сун, Шклярський, Суб­тельний, Док­тор Фа­ус­тус, альбом чеської фо­тог­рафії з 1960 ро­ку, сам­ви­давівський том Бродсько­го (дру­ко­ва­ний на ма­шинці, 1970 рік). Підло­га з вузьких до­щок, ду­же дав­но мальова­на на чер­во­но. Стіни цит­ри­нові. Сте­ля біла, але з ве­ли­ки­ми тріщи­на­ми, за­ла­та­ни­ми гіпсом із синькою. По­за тим пог­ляд найінтен­сивніше фіксується на ста­ро­давньому го­дин­ни­кові (метр на двад­цять п’ять), подібно­му на ра­ту­шу або кап­ли­цю, че­ре­ви­ках Док­тор Мартінс під на­кас­ли­ком і шістнад­цятьох залізних більярдних ку­лях у дво­рядній де­рев’яній підставці на печі.

Ми би нагріва­ли со­бою ковд­ру, ще й ди­ха­ючи під неї, аж по­ки, нагріта на­ми, во­на не по­ча­ла б ут­ри­му­ва­ти теп­ло на нашій шкірі, на шкірі моїй і її. Че­рез ви­разні межі між нагрітим і хо­лод­ним нам бу­ло б тісно. Як­би моя вчи­телька дзен ма­ла рацію… Во­на бу­ла би зі мною, і не бу­ло би ніяко­го всю­ди і завж­ди, які є тут і те­пер…

 

 

Попри те, що ця по­ра осені особ­ли­во на­дається до та­ко­го ви­лов­лю­ван­ня най­мен­ших се­зон­них змін, що зро­би­ти їх знач­ни­ми подіями сво­го при­ват­но­го що­ден­но­го жит­тя надз­ви­чай­но прос­то, я все ж на­ма­га­юся не за­ува­жу­ва­ти ба­гатьох де­та­лей. Не то­му, що осінь спри­чи­нює при­род­ний сму­ток, не че­рез не­лю­бов до зи­ми і зовсім не то­му, що цієї осені є речі важ­ливіші. Це ли­ше ди­тя­че на­ма­ган­ня втек­ти від на­га­ду­ван­ня про щось та­ке, що три­во­жить.

Я завж­ди відчу­ваю цю не­ви­раз­ну три­во­гу пе­ред ра­ди­кальною зміною спо­со­бу жит­тя, яка, так мені здається, невідво­рот­но відбу­вається двічі на рік. Цей пе­ре­во­рот по­ля­гає в заміні відкри­то­го прос­то­ру на зак­ри­тий, теп­ла на хо­лод, ла­вок на ліжка, сан­далів на че­ре­ви­ки, со­ко­ви­тих плодів на су­шені, ву­лиць на кімна­ти, са­латів на кар­топ­лю і ква­ше­ну ка­пус­ту, біло­го ви­на на щось міцніше, ціло­до­бо­вих вип­рав на ко­роткі пе­ре­хо­ди, відкри­тих вікон на опа­лен­ня і нав­па­ки.

Щоразу потрібний пев­ний час, що­би зга­да­ти, як те­пер тре­ба бу­де жи­ти. Щось подібне стається, ко­ли на­род­жується ще од­на ди­ти­на, і здається, що ніко­ли не при­га­даєш усього, чо­го зміг нав­чи­ти­ся з по­пе­редньою.

У моєму ви­пад­ку ці відчут­тя по­си­лю­ються ще й бал­ко­ном. Півро­ку він є для нас тим, що на­зи­вається рідним до­мом, еко­логічною нішею, влас­ною те­ри­торією. Тут, між стіна­ми бу­дин­ку і за­рос­тя­ми ви­ног­ра­ду, про­ми­нає на­ше жит­тя, сю­ди при­хо­дять усі ті, хто нас відвідує. Жит­тя на бал­коні виз­на­чає не­зи­му.

Уже кілька тижнів ли­ше на цьому бал­коні відбу­вається щось та­ке, що при­му­шує ме­не відчу­ва­ти до­дат­ко­ву три­во­гу. Не пов’яза­ну навіть з тим, що, оскільки це є склад­ни­ком бал­кон­но­го жит­тя, яке не­за­дов­го ма­ло би пе­рер­ва­ти­ся, во­но, мож­ли­во, нет­рив­ке і мо­же ско­ро закінчи­ти­ся. Три­во­га ця якась глиб­ша.

На бал­коні М. вив­чає чеську мо­ву. Во­на її вив­чає, бо вміє вив­ча­ти мо­ви, бо не знає чеської, бо чеська їй по­до­бається. Мені теж по­до­бається чеська. Ко­ли ви­ход­жу на бал­кон, то лю­бу­юся її дов­ги­ми і ко­рот­ки­ми го­лос­ни­ми, що тво­рять не­пов­тор­ну ме­ло­ди­ку, на­ко­пи­чен­ням чо­тирьох при­го­лос­них у слові з чо­тирьох звуків. Мені по­до­бається ця ди­тинність з пот­рап­лян­ням у на­го­ло­си, ко­ли відповідаю на за­пи­тан­ня, ви­чи­тані з підруч­ни­ка. Зга­ду­ються ди­во­вижні ди­тячі чеські кни­жеч­ки по­чат­ку сімде­ся­тих, не­пов­тор­на графіка, яка тоді ва­жи­ла більше, ніж хи­мерні вірши­ки про те, що мав «діде­чек ко­ло­точ і з’єв єго чер­во­точ». Відтво­рю­ються пе­ре­жи­ван­ня празьких робітни­чих пив­ниць і вин­ниць, ку­ди не за­хо­дять ту­рис­ти. На­ма­га­юся уяви­ти, як ці ре­чен­ня міг ви­мов­ля­ти улюб­ле­ний Гра­бал… Са­ма приємність. Жод­них підстав для три­во­ги.

Але ж я за кров’ю на чверть чех. І я до­те­пер не знаю, чо­му не знаю чеської. Чо­му навіть не про­бу­вав її вив­чи­ти. Не знаю, чи моє цілко­ви­те ук­раїнство не є у цьому сенсі тим відсту­пом, яке ме­не дра­тує в ук­раїнцях. Не ро­зумію, чо­му по-ди­тя­чо­му втікав і утікаю.

Те, що мій дідо був моїм дідом ли­ше рік, що мій та­то на­ро­див­ся пізніше, ніж той по­мер, і та­то не чув жод­но­го пест­ли­во­го чесько­го сло­ва, зовсім не оз­на­чає, що він пе­рес­тав бу­ти і та­том, і дідом. Зреш­тою, за­ли­ши­ли­ся не­за­пе­реч­ний ге­но­тип і цілком упізна­ва­ний фе­но­тип. Зреш­тою, навіть після своєї смерті дідо став при­чет­ним до ук­раїнських історій, бо са­ме йо­го де­який час ен­ка­ве­дис­ти вва­жа­ли Ро­бер­том. Зреш­тою, з ро­ка­ми він ви­дається мені все ближ­чим і ближ­чим.

І поп­ри все я, ви­хо­дя­чи на бал­кон, який ско­ро ста­не зи­мо­вим, не на­ма­га­юся за­пам’ята­ти жод­но­го уро­ку з підруч­ни­ка чеської мо­ви. На­ма­га­юся не ду­ма­ти про зміну спо­со­бу жит­тя і відчу­ваю нез­ро­зумілу три­во­гу.

 

 

Коли я був сол­да­том, мені по­до­ба­ло­ся ду­ма­ти про різні речі. Ду­ма­ти бу­ло доб­ре хо­ча б то­му, що насп­равді армійський ре­жим не ли­ше не по­ши­рюється на сфе­ру ду­ман­ня, але й звільняє для нього місця більше, ніж це мож­ли­во на цивіллі. До то­го ж «різні речі», про які мож­на бу­ло розмірко­ву­ва­ти, у влас­ності, у світі сол­да­та не так ба­га­то, що­би ду­ма­ти про них по­вер­хо­во, не ду­ма­ти про них тро­хи глиб­ше («Речі сол­да­та» - од­на з най­кра­щих пісень То­ма Вей­тса).

Тоді сол­дат міг ма­ти ли­ше одяг (чо­бо­ти та па­сок теж мож­на вва­жа­ти одя­гом, хо­ча їхня роль поліфункціональна), знач­ну час­ти­ну яко­го зміню­ва­ли що­тиж­ня - дві гол­ки з різни­ми нит­ка­ми, військо­вий кви­ток і блок­нот з руч­кою (що свідчить про пев­ну інтеліґентність війська, бо в усі інші періоди сво­го жит­тя я ніко­ли не но­сив при собі ні блок­но­та, ні руч­ки). В на­кас­ли­ку мог­ли й му­си­ли бу­ти зубні щітка та пас­та, ми­ло, брит­ва. Десь по­руч у заґра­то­ваній шафі бу­ли оз­на­ки твоєї долі - ав­то­мат, тор­ба з пат­ро­на­ми, про­ти­газ, баг­нет і мішок для цього всього. Оз­на­ки твоєї долі тобі не на­ле­жа­ли, але ти весь цей час на­ле­жав їм.

Мені по­до­бав­ся та­кий мінімалізм. Ще більше по­до­ба­ло­ся на­си­чу­ва­ти йо­го мінімалізмом іншо­го, при­ват­но­го ґатун­ку - ма­ленькі но­жич­ки, за­хо­вані між ме­та­ле­вою фляш­кою з пит­вом і по­лот­ня­ним чох­лом для неї, фраґмент бра­то­во­го ри­сун­ка, вкла­де­ний під об­горт­ку до­ку­мен­та, кілька слів на ос­танніх сторінках за­пис­ни­ка, які оз­на­чу­ють вра­жен­ня цілих місяців чи ок­ре­мих го­дин…

Однак не ли­ше циклічна історія культу­ри свідчить про те, що після чис­то­ти сти­лю при­хо­дить ек­лек­ти­ка, після мо­дернізму - пост­мо­дернізм, після ре­не­сан­су - маньєризм, навіть після ба­ро­ко - ро­ко­ко. Ево­люція кож­но­го при­ват­но­го три­ван­ня є більш чи менш вда­лим відбит­ком бо­ротьби індивіду­альності з при­ре­ченістю осо­би на об­ме­женість мож­ли­вої стилісти­ки існу­ван­ня.

Тож не­ма нічо­го див­но­го в то­му, що за кілька років після війська всього мо­го, но­ше­но­го при собі, бу­ло вже ду­же ба­га­то. Різни­ми потрібни­ми й не­потрібни­ми дрібнич­ка­ми бу­ли за­пов­нені мої ки­шені, тор­би, навіть тіло. В будь-яко­му місці світу я міг уп­ро­довж кількох хви­лин розк­лас­ти влас­ний пред­мет­ний світ, який своєю на­си­ченістю ма­ло відрізняв­ся від домівки, в якій я на­ро­див­ся й про­жив більшість усвідом­ле­них років.

Можливо, та­ке три­ва­ло б й ще до­те­пер, як­би не щас­ли­вий ви­па­док. Якось ме­не зат­ри­ма­ли по­рядні міліціоне­ри, які скла­ли пе­релік ви­лу­че­но­го під час зат­ри­ман­ня. Тоді я зро­зумів, як мо­жу вто­ми­ти криміналістів, ав­торів і чи­тачів кримінальної хроніки, влас­ну ро­ди­ну (якби їй до­ве­ло­ся за­би­ра­ти все це дран­тя за спис­ком) і се­бе. Про ці речі вже не бу­ло жод­ної змо­ги ду­ма­ти по­верх­не­во.

Вже ба­га­то років у будь-який мо­мент зу­пи­не­но­го ча­су в моїх ки­ше­нях не мож­на знай­ти жод­но­го пред­ме­та, який би відра­зу вка­зу­вав на якісь звич­ки. Там не­ма нічо­го, крім сиґарет, які ку­рить знач­на час­ти­на ук­раїнців, кількох банк­нот і мо­нет, що пе­ре­бу­ва­ють у обігу на всій те­ри­торії Ук­раїни, од­но­ле­зо­во­го скла­да­но­го но­жи­ка, яким мож­на ро­би­ти май­же все, не по­ру­шу­ючи вод­но­час жод­но­го за­ко­ну, та клю­ча від по­меш­кан­ня без ука­за­ної ад­ре­си. Жод­них фо­тог­рафій, кре­дит­них кар­ток, за­пи­сок і за­пис­ників, олівців, мундш­туків, го­дин­ників з пос­вя­та­ми й об­ру­чок з іме­на­ми та да­та­ми, ме­дальйонів з порт­ре­та­ми, ка­лен­да­риків з поз­на­че­ни­ми дня­ми, порт­сиґарів, жод­них кас­тетів, от­рут, анальге­тиків і візитівок, жод­ної добірки посвідчень… Навіть но­си­ти пас­порт мені ви­дається при­низ­ли­вою зручністю, зруч­ним при­ни­жен­ням.

Чимось зовсім іншим є за­пальнич­ка.

Одноразова най­де­шев­ша за­пальнич­ка пе­ре­довсім є та­ким дос­ко­на­лим дже­ре­лом вог­ню (а вог­нем із за­пальнич­ки мож­на зміню­ва­ти різні життєві си­ту­ації на кра­ще не гірше, ніж це роб­лять спец­назівці пре­зер­ва­ти­вом), як і най­кош­товніша за­пальнич­ка - витвір най­значнішо­го ху­дож­ни­ка.

Одноразова най­де­шев­ша за­пальнич­ка то­го кольору, який тобі ви­би­ра­ють, є пе­ре­пуст­кою в інший світ. Світ, у яко­му все за­ле­жить від тво­го ви­бо­ру. Світ без ви­бо­ру в то­му сенсі, що ви­бо­ру не­ма, бо не­ма з чо­го ви­би­ра­ти, бо ви­би­ра­ти не­ма чо­го, бо виб­ра­ли вже все. То­му що не­ма від чо­го відмов­ля­ти­ся.

Одноразова най­де­шев­ша за­пальнич­ка, як­що на неї звер­ну­ти ува­гу, діє, як що­ден­на пе­ре­пуст­ка до літе­ра­тур­ної прак­ти­ки. Нав­чив­шись опи­су­ва­ти, якою мог­ла би бу­ти твоя за­пальнич­ка, ти от­ри­маєш усі мож­ливі за­пальнич­ки світу.

Потреба три­ма­ти­ся за якісь речі зник­не аж тоді, ко­ли змо­жеш уяви­ти собі, яки­ми мо­жуть бу­ти на до­торк ті, яких торк­ну­ти­ся ніко­ли не ма­ти­меш змо­ги. І зро­зумієш, що ли­ше те, що в уяві, є най­повнішою, най­певнішою власністю.

 

 

Впродовж кількох ос­танніх днів лип­ня ми ма­ли приємно­го і ба­жа­но­го гос­тя. З Пе­те­ром ми поз­най­оми­ли­ся на ней­тральній те­ри­торії - у Кра­кові. Для знай­омст­ва це і доб­ре, і по­га­но од­но­час­но. Поз­бав­лені рідної опо­ри лю­ди ста­ють са­мо­вартісни­ми, але тро­хи не­пов­ноцінни­ми. В кож­но­му разі ми знай­шли­ся, пе­рей­ня­ли­ся сим­патією і зап­ри­яте­лю­ва­ли.

Петер жи­ве у Берліні. Він - справжній письмен­ник. Тоб­то ви­ко­нує ли­ше єди­ну суспільну функцію - при­ду­мує, пи­ше і публікує ро­ма­ни. Від більшості на­ших письмен­ників він відрізняється тим, що у вищій школі вчив­ся на письмен­ни­ка. Він до­сить та­ла­но­ви­тий і муд­рий, щоб та­ка фа­хо­ва освіта не заш­ко­ди­ла, а до­по­ма­га­ла в пи­санні. Іншою йо­го без­зас­те­реж­ною пе­ре­ва­гою є те, що пе­ред тим, як ста­ти письмен­ни­ком, він був ка­ме­ня­рем. Теж фа­хо­вим. І так са­мо лю­бив пра­цю­ва­ти з ка­ме­нем, як те­пер із ре­чен­ня­ми (де­які йо­го ре­чен­ня такі прек­расні, що іноді мені шко­да, що не­мож­ли­ва та­ка ма­теріалізація, що­би про­вес­ти з ни­ми хо­ча б од­ну ніч - так ска­зав один відо­мий кри­тик). Пе­тер уміє ба­чи­ти де­талі і на­мо­ту­ва­ти на них історії інших де­та­лей, тво­ря­чи в та­кий спосіб бар­вис­те пле­ти­во ви­га­да­ної літе­ра­ту­ри про не­ви­га­да­не жит­тя. По­ка­зо­во, що ми з ним ніко­ли не го­во­ри­ли про літе­ра­ту­ру - до­сить бу­ло інших зацікав­лень.

До то­го ж із Пе­те­ром бу­ло ду­же лег­ко і радісно ро­зуміти­ся. Йо­го мов­на то­ле­рантність не­ти­по­ва для німців. Із ним мож­на го­во­ри­ти неп­ра­вильно, лед­ве-лед­ве, на­зив­ни­ми ре­чен­ня­ми, ок­ре­ми­ми сло­ва­ми, жес­та­ми, мімікою, до­поміжни­ми зву­ка­ми, вка­зу­ван­ням на пред­ме­ти. Він усе ро­зумів і так са­мо да­вав зро­зуміти се­бе, спро­щу­ючи, уточ­ню­ючи, ско­ро­чу­ючи, пов­то­рю­ючи, сповільню­ючи, по­ка­зу­ючи ру­ка­ми й усміха­ючись. У кож­но­му разі навіть мої діти, приїхав­ши до Кра­ко­ва, відра­зу вирізни­ли йо­го се­ред інших іно­земців, не відчу­ва­ючи чу­жості. А з усіх німців і по­ляків ли­ше Пе­тер вслу­хав­ся в на­шу мо­ву, за­пам’ято­ву­ючи сло­ва і цікав­ля­чись їх ужи­ван­ням. І ли­ше про нього бу­ло відо­мо, що Ук­раїна йо­го не об­ми­не.

Згодом ми бу­ли в нього в Берліні. Він знав, що по­ка­за­ти в цьому ме­га­полісі са­ме мені, щоб я зумів по­лю­би­ти йо­го місто.

Його приїзд до нас по­чав­ся ще пе­ред приїздом - чо­мусь відміни­ли рейс ав­то­бу­са, на який Пе­тер прид­бав кви­ток, і до­ве­ло­ся че­ка­ти нас­туп­но­го дня. Потім ми по­бу­ли в на­шо­му місті, потім поїха­ли в го­ри, потім по­жи­ли в гірсько­му селі, потім - ще два дні у місті. Пе­тер прос­то жив із на­ми. Най­приємнішим бу­ло те, що він жив так, як ми. Цілком не виг­ля­дав гос­тем у нашій нез­най­омій прек­расній і ди­вацькій країні.

Він доб­ре по­чу­вав­ся в нашій старій хаті з безліччю по­бу­то­вих труд­нощів. Пе­тер ра­зом із на­ми мок під страш­ни­ми зли­ва­ми і в бу­ро­му стрімко­му по­тоці, на який пе­рет­во­ри­ла­ся до­ро­га. Тан­цю­вав на площі під ук­раїнський рок на святі міста в Ярем­чо­му. Йо­го зовсім не ля­кав щільний на­товп ста­рих, мо­ло­дих, дітей, міліціянтів, п’яних, ве­се­лих і буй­них го­рян. Пе­тер спокійно їв си­ру­ваті шаш­ли­ки і пив квас­не місце­ве пи­во в пе­ре­пов­не­но­му, за­ку­ре­но­му, засміче­но­му вер­тепі, де підбір об­лич про­сив­ся у якесь кіно. Ми їзди­ли роз­ва­ле­ни­ми підміськи­ми поїзда­ми, де всі вікна заґвин­чені, а ту­але­ти за­си­пані кілог­ра­ма­ми хлор­ки. Сніда­ли до­машніми си­ра­ми, обіда­ли ку­ле­шею із брин­зою, ве­че­ря­ли пе­че­ною кар­топ­лею і гри­ба­ми - як щод­ня. Пе­тер пив си­ру кри­нич­ну во­ду, їв не­миті лісові яго­ди і помідо­ри, ку­пав­ся в неп­ро­зорій після дощів ріці. Він нав­чив­ся бра­ти во­ду з кри­ниці, ко­рис­ту­ва­ти­ся слоїком і кип’ятильни­ком, ми­ти на­чин­ня в мид­ниці. Му­ги­кав пісні, які в’їли­ся в го­ло­ву після кон­цер­ту. Йо­му сма­ку­ва­ли наші ков­ба­си і со­ло­дощі, пи­во та шам­панське.

На цвин­тарі він про­бу­вав на до­тик надг­роб­ки різних де­ся­тиліть, при­див­ля­ючись до ка­ме­нярських технік. Він за­пи­ту­вав про все, чо­го не міг зро­зуміти, а от­ри­мав­ши по­яс­нен­ня, не ди­ву­вав­ся - чо­му так. Пе­тер без­пе­рерв­но вив­чав ук­раїнську мо­ву і вис­лу­хо­ву­вав оповіді з на­шої історії.

Ніхто з дов­ко­лишніх не запідоз­рив у ньому іно­зем­ця. Нам же ніко­ли не бу­ло со­ром­но за свою країну. На­ша країна і Пе­тер, здається, по­лю­би­ли­ся.

Я не мо­жу зна­ти всього, про що він не го­во­рив, що но­ту­вав у за­пис­ни­ку, які фраґмен­ти цієї по­до­рожі з’являться у йо­го прозі. Не знаю - на які за­пи­тан­ня Пе­тер не от­ри­мав відповіді. Про­те після всього, що ми про­жи­ли ра­зом, не зро­зумів ли­ше од­но­го. Чо­му пе­ред са­мим від’їздом у крам­ниці ук­раїнських су­венірів Пе­тер ку­пив матрьошку (і вза­галі - чо­му во­на там бу­ла).

 

 

Думаючи про те, яким я є, не мо­жу не ду­ма­ти про тих, хто ме­не та­ким зро­бив. Не маю іншо­го ви­хо­ду, як ду­ма­ти про своїх ви­хо­ва­телів і вчи­телів. Відра­зу, як на якійсь гру­повій фо­тог­рафії, в уяві з’являється кілька­де­сят пос­та­тей. Ко­ли ж ча­су на спо­га­ди є тро­хи більше, то до цієї гру­пи до­лу­ча­ються нові й нові фіґури, ра­ху­нок їх пе­ре­хо­дить на сотні. Іноді во­ни три­ма­ють, як але­го­ричні скульпту­ри, певні ат­ри­бу­ти, що в най­ла­конічніший, най­уза­гальненіший спосіб сим­волізу­ють ос­нов­ний дар, пе­ре­да­ний їхніми носіями мені.

Розміщуючись дов­ко­ла ме­не, во­ни пе­ре­важ­но дот­ри­му­ються хро­но­логічно­го прин­ци­пу. Так най­пра­вильніше, бо спе­ре­ча­ти­ся про зна­чен­ня впли­ву не те що не­до­реч­но, але й без­сен­со­во, ад­же навіть мені бу­ло б ней­мовірно важ­ко вста­но­ви­ти прин­ци­пи пріори­те­ту (бо ж знаю, що бу­ло кілька хви­ле­вих зустрічей, чий вне­сок у моє ви­хо­ван­ня пе­ре­вер­шу­вав ба­га­торічні спілку­ван­ня з інши­ми вчи­те­ля­ми).

Уявного фо­тог­ра­фа ма­ла би щи­ро тіши­ти ця різно­барв­на ком­по­зиція з муд­рих старців, хи­мер­них ба­бусь, гідних чо­ловіків, кра­си­вих жінок, ма­лих дітей, небіжчиків і при­видів, псів, котів, ко­ней, птахів і рос­лин, свя­тих і негідників, при­мар із за­тер­ти­ми ли­ця­ми… Не мог­ла б йо­го не зди­ву­ва­ти і не­сумісність знач­ної час­ти­ни цього то­ва­рист­ва. Але тут во­ни мо­жуть ми­ри­ти­ся, бо всіх ра­зом ут­ри­мує моя вдячність.

Щодо ме­не, то чо­мусь завж­ди хо­четься сісти біля та­та. Хо­ча б то­му, що ніяк не зумію вло­ви­ти то­го, що в моїй школі жит­тя зро­би­ло йо­го та­ким важ­ли­вим.

Насправді та­то про­во­див з на­ми не так ба­га­то ча­су. Та й уза­галі вдо­ма він бу­вав ма­ло, нам постійно йо­го бра­ку­ва­ло. Але та­тові вда­ва­ло­ся вкла­да­ти у стислі епізо­ди якісь епо­хальні речі. Кілько­ма ре­чен­ня­ми, ма­не­рою ру­ха­ти­ся, спо­со­бом спілку­ван­ня з най­різно­манітніши­ми людьми, швидкісни­ми розв’язка­ми зап­лу­та­них пи­тань, усмішкою, го­товністю до­по­мог­ти або здатністю відмо­ви­ти­ся, особ­ли­вою ва­гою сло­ва. Зреш­тою, як­що го­во­ри­ти про декілька цілком конк­рет­них знань, то са­ме він нав­чив ме­не ква­си­ти ка­пус­ту і ко­па­ти зем­лю, дог­ля­да­ти яб­луні і тро­ян­ди, ва­ри­ти юш­ку й ро­би­ти ци­бу­ле­ву са­ла­ту, но­си­ти кас­тет і ліквідо­ву­ва­ти не­потрібні зайві за­пис­ни­ки, за­пам’ято­ву­ва­ти ад­ре­си й іме­на, хо­ди­ти по го­рах і ло­ви­ти ри­бу, ро­би­ти ку­тю і пас­ту­ва­ти підло­гу, пла­ва­ти й відчу­ва­ти течії, пус­ка­ти повітря­но­го змія і розділя­ти чо­ко­ляд­ку на всіх, ви­тис­ка­ти яб­луч­ний сік і ма­ри­ну­ва­ти помідо­ри (див­но, але все це є тим, що я те­пер най­кра­ще вмію)…

Навіть усі та­тові по­да­рун­ки пе­ре­довсім бу­ли ске­ро­вані на пев­ний досвід - го­дин­ник, ба­га­то­ле­зо­вий ки­шенько­вий ніж, елект­рич­ний конст­рук­тор, ков­за­ни, лижі, пнев­ма­тич­ний пісто­лет, фо­то­апа­рат, то­кар­ний верс­тат, со­ки­ра, міні-більярд, хо­дулі, лук, турнік, тенісні ра­кет­ки, пристрій для ви­па­лю­ван­ня, ма­ленька хімічна ла­бо­ра­торія, мікрос­коп, ан­тик­вар­на дру­карська ма­шин­ка, блок справжнього аме­ри­кансько­го «Мальбо­ро», бут­ля ка­ли­но­во­го ви­на, пляш­ка фран­цузько­го коньяку. Не ка­жу вже про виїзди в ліси і містеч­ка, до Києва і Пе­тер­бурґа, до Лит­ви і до мо­ря. Не ка­жу про тих кілька нічних роз­мов, ко­ли з’ясо­ву­ва­ли­ся нап­ря­ми долі. Навіть після смерті шко­ла не при­пи­ни­ла­ся. Хо­ча б че­рез упо­ряд­ко­ваність усіх за­ли­ше­них справ, добрі спо­га­ди ба­гатьох нез­на­них мені лю­дей, хо­ча би че­рез сни.

І все ж, підби­ра­ючи всі ці ключі до ос­нов­но­го, мені здається, що за две­ри­ма од­на особ­ливість, один важ­коп­ри­дат­ний до фор­му­лю­ван­ня урок. Він по­ля­гає в тім, що та­то, чиє жит­тя (за ви­нят­ком ареш­ту, та­бо­ру, вис­лан­ня, чи­тинських банд) не ма­ло нічо­го спільно­го з при­год­ницьким ро­ма­ном, умів трак­ту­ва­ти йо­го як письмен­ник, яко­му навіть не потрібно пи­са­ти. Сприй­ма­ючи світ як літе­ра­ту­ру, він міг вит­во­рю­ва­ти влас­ну що­ден­ну якісну про­зу - спос­теріга­ючи, за­пам’ято­ву­ючи, розс­тав­ля­ючи ак­цен­ти, на­ни­зу­ючи епізо­ди, конст­ру­ю­ючи діало­ги, роб­ля­чи відсту­пи, еко­ном­ля­чи сло­ва і комбіну­ючи ре­чен­ня, зміню­ючи фа­бу­лу і підби­ра­ючи пер­со­нажів.

Йому вда­ва­ло­ся не тільки жи­ти все­ре­дині своєї про­зи, але й щед­ро по­ши­рю­ва­ти її на гля­дачів, слу­хачів і умов­них чи­тачів.

Може зда­ва­ти­ся, що у ви­хо­ванні є речі потрібніші, але як­що я і маю якусь пе­да­гогічну мрію, то во­на од­на - хотів би зуміти пе­ре­да­ти своїм дітям тро­хи то­го відчут­тя, яко­го наб­рав­ся від та­та.

 

 

Поки мо­лод­ший син екс­пе­ри­мен­ту­вав із до­ве­ден­ням са­мо­роб­ної повітря­ної кулі до дос­ко­на­лості, по­лег­шу­ючи дро­тя­ну конст­рукцію, підби­ра­ючи па­ли­во для нагріван­ня повітря, стар­ший узяв­ся ви­ти­ра­ти й скла­да­ти книж­ки в давній шафі. Вос­таннє до цих кни­жок брав­ся я сам, ко­ли був май­же ро­вес­ни­ком си­на. Тож мав на­го­ду по­за­бу­ва­ти ба­га­то кни­жок із задніх рядів на по­ли­цях. А те­пер мав мож­ливість заг­ля­да­ти до ди­тя­чої ро­бо­ти, впізна­ючи і ди­ву­ючись.

Нарешті знай­шла­ся од­на з моїх най­улюб­леніших кни­жок, її я не мо­жу пов­ноцінно чи­та­ти, але са­ме ця книж­ка не пот­ре­бує чи­тан­ня. Прос­то я ще не ба­чив дос­ко­наліше ви­го­тов­ле­но­го то­му. Зви­чай­но, існує безліч люк­су­со­вих ви­дань. Але ця збірка пе­рек­ла­де­них німецькою ка­зок Ос­ка­ра Вай­льда вра­жає іншим. Во­на є ла­конічною су­купністю без­до­ган­но ви­ко­на­них де­та­лей, які ут­во­рю­ють книж­ку як про­мис­ло­вий про­дукт. Ще й з ура­ху­ван­ням усіх до­дат­ко­вих зна­чень, які зак­ла­дені у став­ленні спо­жи­ва­ча са­ме до цього про­дук­ту. Ґатун­ки па­пе­ру, фор­мат, спосіб різан­ня і скріплен­ня ар­кушів, щільність палітур­ки, відтінки фарб, усі шриф­ти, співвідно­шен­ня за­пов­не­ної і по­рожньої площі, навіть ва­га, не ка­жу­чи вже про кон­геніальні ри­сун­ки, ініціали, зас­тав­ки, встав­ки, пе­ред і післявс­тав­ки. Техніка на службі в лю­ди­ни. Це є влас­не тим, що з гордістю на­зи­ва­ло­ся пос­ту­пом.

Ще у цього примірни­ка є власні ар­те­фак­ти, історія і за­гад­ка. Об­житість, олюд­нен­ня. Те, чо­го спо­чат­ку бра­кує всім ви­явам пос­ту­пу. Те, що на нашім фраґменті Євро­пи завж­ди з пос­ту­пом конфлікту­ва­ло, бо пос­туп йо­го прос­то ни­щив, сам лед­ве всти­га­ючи ста­ва­ти об­жи­тим.

Артефактом, який без­за­пе­реч­но свідчить і про влас­ну історію, і про за­гад­ку, є на­пи­са­не ім’я і прізви­ще мо­го діда в да­вально­му відмінку, ім’я і діво­че прізви­ще моєї бабці і ниж­че - Ґмінд, ба­ра­ки, 16 груд­ня 19 16 ро­ку. Ґмінд (за Ен­цик­ло­педією ук­раїноз­навст­ва) - місто в Долішній Австрії на кор­доні з Че­хо-Сло­вач­чи­ною, 4 ти­сячі меш­канців; у 1914 - 1918 ро­ках - табір для втікачів і ви­се­ленців із Га­ли­чи­ни, в яко­му діяли ук­раїнські шко­ли (між іншим, гімназія), культурні і гро­мадські ус­та­но­ви; важкі по­бу­тові умо­ви ста­ли при­чи­ною ве­ли­кої смерт­ності: в 1914 - 1917 ро­ках за­ги­ну­ло близько 14-ти ти­сяч ук­раїнців.

Бабця бу­ла там сест­рою в ме­дичній службі. Дід, який на той час уже був приз­ва­ний до війська й, за­ли­шив­ши інже­нерні студії, закінчив шко­лу підстар­шин і мав пе­ред різни­ми фрон­та­ми пев­ну сво­бо­ду ко­рот­ко­терміно­вих пе­реміщень, заїхав до Ґмінда з невідо­мих те­пер при­чин ще на по­чат­ку ро­ку. Мож­ли­во, до ко­гось із знай­омих га­ли­чан. У будь-яко­му разі дідо з баб­цею поз­най­оми­ли­ся в Ґмінді. А ця книж­ка вже виг­ля­дає пізнішим Ми­ко­лаєвим по­да­рун­ком, їм бу­ло по двад­цять років. Потім бу­ли Альпи, кон­тузії, Лис­то­па­до­вий зрив, УГА, по­лон, інші ба­ра­ки, смерті най­ближ­чих, по­лон, інші ба­ра­ки, роз­пад імперії, нав­чан­ня у Відні, діти, нас­туп­на війна і все двад­ця­те століття. Сумні каз­ки Ос­ка­ра Вай­льда бра­ли участь у всіх пе­реміщен­нях. Урешті те, що не­дав­но їх ви­ти­рав від книж­ко­во­го по­ро­ху їхній прав­нук, теж мож­на наз­ва­ти пос­ту­пом. Або об­житістю. Або об­жи­тим пос­ту­пом. Або пос­ту­повістю об­жи­тості, або… За­гад­кою ж на­завж­ди за­ли­шиться та­кий відступ від прин­ци­пу хро­но­логічності: дар­чий на­пис не мо­же бу­ти не­точ­ним (16.12.1916), але на першій сторінці книж­ки вид­ру­ку­ва­но: «З’яви­ло­ся у ви­дав­ництві «Острів» з Ляй­пціґа, 1917 (п’яте ви­дан­ня, від 41 до 50 ти­сяч).

Недалеко від цієї книж­ки, прав­до­подібно, че­рез якісь асоціації бу­ла ще од­на бро­шу­ра, зши­ток. Ґміндівська дра­ма Марійки Підгірян­ки «Ма­ти-страд­ни­ця», скріпле­на з анонімною повістю про бу­до­ву залізниці десь на Во­лині. Зно­ву про пос­туп. Про по­ча­ток двад­ця­то­го століття. Про конфлікт з об­житістю. Па­тос повісті іден­тич­ний до то­го оповідан­ня Дже­ка Лон­до­на, де старі індіянські діди, що прог­ра­ли у про­тис­то­янні нас­ту­пові білих аме­ри­канців, на­ма­га­ли­ся ви­би­ва­ти їх ти­хо і по од­но­му (стра­шен­но ак­ту­альна, між іншим, те­ма для те­перішнього ча­су, особ­ли­во в на­ших го­рах).

Через кілька днів я но­чу­вав у нашій гірській хаті. За са­дом у яру прок­ла­де­но залізнич­ну колію, їй уже по­над сто років. Ко­ли проїжджа­ють поїзди, то тря­суться ліжка. Але ме­не не бу­дять навіть повільні над­важкі поїзди, ук­ла­дені з де­сятків ва­гонів, не бу­дять вібрації, гур­котіння, поїздові гуд­ки на по­во­ро­тах і про­жек­то­ри теп­ло­возів. На­томість я про­буд­жу­юся від то­го, що на шо­се, відда­ле­но­му кіло­мет­ром на­разі без­лис­тя­них садів і за­рос­тей, без­шум­но шип­лять ши­ни швидкісних джипів у ке­рун­ку кар­патських ку­рортів. Цей пос­туп слід ще об­жи­ти.

 

 

Треба бу­ло про­жи­ти так ба­га­то цілком нез­нач­них років, щоб на­решті зро­зуміти, що тим єди­ним те­оре­тич­ним пи­тан­ням, яке по-справжньому вик­ли­кає зацікав­лен­ня, про яке хо­четься розмірко­ву­ва­ти й го­во­ри­ти, яке час від ча­су не дає спо­кою, є пи­тан­ня пам’яті. Оче­вид­но, що влас­ної.

Іноді з’являється та­ке чис­те, гли­бо­ке і все­охоп­не відчут­тя за­леж­ності від сво­го пам’ятан­ня, що аж пе­ре­хо­дить у пе­ре­жи­ван­ня цілко­ви­тої сво­бо­ди. Тоді не маєш нічо­го, крім усього. Хоч те все мо­же бу­ти й нічим. Але тоді не маєш навіть рук, не ка­жу­чи вже про очі, ву­ха, язик, ніс і шкіру. Як і ти, ру­ки на­ле­жать пам’яті. А ти, як і ру­ки, за­ле­жиш ли­ше від неї. Що во­на мо­же місти­ти… Що їй тре­ба, а що не вар­то на­га­ду­ва­ти. Ли­ше пам’ять є тим, що на­зи­вається то­бою. Ли­ше во­на ро­бить і ук­ла­дає твоє жит­тя. Во­на - це те, що тут і те­пер.

Я пам’ятаю те, що не слід пам’ята­ти.

Як пах­ли старі віденські крісла в нашій квар­тирі після то­го, як на них сиділи різні відвіду­вачі бабці. Які реб­ра бу­ли в різних дівча­ток, яких ко­лись роз­гой­ду­вав на прикріпленій до верхньої га­луз­ки ве­ли­ко­го каш­та­на над яром гой­данці. Як тис­ну­ла гор­ло поспішно ковт­ну­та пер­ша вкра­де­на бу­лоч­ка. Як зву­чав че­реп на­пад­ни­ка, яко­му ки­нув камінь прос­то в го­ло­ву. Як ба­га­то звуків у нічній квар­тирі на­га­ду­ва­ло ти­хий плач дітей, ко­ли ті спа­ли в да­лекій кімнаті. Як ней­мовірно зміню­ва­ли­ся кольори й освітлен­ня не­ба пер­шої не спа­ної від самісінько­го по­чат­ку аж до кінця ночі. Яка гус­ти­на, швидкість, пружність (і до­ти­ковість чи до­тичність) во­ди в Любіжні, Бист­риці, Риб­ниці, Тисі, Дністрі, Дніпрі, Німані, Ду­наї, Пслу­хові, в Шацьких і Тра­кай­сько­му озе­рах. Як змішу­ва­ла­ся кров з мо­ло­ком, ко­ли впав на схо­дах з пов­ною пляш­кою в кожній руці. Як на­зи­ва­ли­ся всі пер­со­нажі книж­ки «То­мек шу­кає сніго­ву лю­ди­ну». Як скрипіла під ра­нок від охо­лод­жен­ня пе­регріта за день бля­ха на піддашші, де ми ко­лись жи­ли. Як ди­вив­ся пес, який сам собі вирішив бу­ти на­шим і по­ку­сав уже май­же кож­но­го з нас. Як за­тис­кається су­хо­жил­ля під ліктем, ко­ли по­вер­та­ти­ся вночі зда­ле­ка до­до­му з дво­ма сон­ни­ми дітьми на ру­ках. Як знай­ти ма­леньку крам­нич­ку з мо­ло­дим ви­ном у Реґенсбурзі. Як пе­рес­тав­ля­ти ру­ки й но­ги, ко­ли лізеш дра­бин­кою на бро­нет­ранс­пор­тер. Як у 1950 році ареш­то­ву­ва­ли мо­го та­та на уроці в по­чат­ковій школі.

Пам’ятаю безліч та­ких не­ужит­ко­вих ре­чей. І іноді, ко­ли за­ли­ша­юся сам, нічо­го не роб­лю й нічо­го не ка­жу, то здається, що са­ме ці всі речі і є най­сп­равжнішим мною. Су­купність ха­отич­но­го не­пот­ре­бу, єди­ним оп­рав­дан­ням яко­го є те, що він нев­довзі про­ми­не, не за­ли­шив­ши жод­но­го сліду на землі.

Проблема моєї пам’яті по­ля­гає в па­то­логічно зде­фор­мо­ва­но­му прин­ципі відби­ран­ня інфор­мації. Ро­зумію, що за­бу­ван­ня є та­кою ж не­обхідною функцією пам’яті, як і за­пам’ято­ву­ван­ня, але ж не мож­на аж так. Що­би пам’ята­ти так ма­ло потрібних, важ­ли­вих, знач­них, до­ро­гих, радісних, зво­руш­ли­вих мо­ментів. Що­би за­бу­ва­ти навіть сло­ва. Навіть за­пи­сані сло­ва.

Щоби навіть не пам’ята­ти, що щось тре­ба за­пам’ята­ти. За­бу­ва­ти події та фра­зи настільки, що не мог­ти повіри­ти, що тобі роз­повіда­ють твої спо­га­ди. Так, ніби те­бе десь не бу­ло там, де ти був по-справжньому щас­ли­вий. Так, ніби хтось інший ціли­ми дня­ми був зісе­ре­ди­ни тво­го існу­ван­ня, як у по­га­них фільмах. (Іноді так ще бу­ває із си­ня­ка­ми і под­ря­пи­на­ми).

Тож, як це не па­ра­док­сально, але є такі миті, ко­ли для по­вер­нен­ня до се­бе потрібно вда­ва­ти­ся до фан­тазії, яка цілком мо­же ви­яви­ти­ся най­прав­дивіши­ми спо­га­да­ми.

 

 

Свій пер­ший досвід смерті я пе­ре­жив тоді, ко­ли мав сім років (моєму бра­тові бу­ло відповідно п’ять, тоб­то в нього все відбу­ло­ся раніше, хоч і на­ро­див­ся він пізніше). Тоді по­мер­ла пер­ша баб­ця.

Потрібно бу­ло про­жи­ти ще сім років, що­би зро­зуміти, що та смерть не бу­ла чи­мось ви­нят­ко­вим, яки­мось ди­тя­чим ма­ре­вом. Що лю­ди дійсно пос­ту­по­во відхо­дять. Що са­ме цей відхід і є тим, що мож­на наз­ва­ти влас­ною смер­тю або смер­тю ціло­го світу.

Бо ще че­рез кілька років я усвідо­мив чітку відмінність між Смер­тю і вми­ран­ням. Влас­не вми­ран­ня, не­за­леж­но від си­ли пе­ре­жи­тих відчуттів, зовсім не вик­ли­кає по­чут­тя при­сут­ності смерті. Це твоя при­ват­на при­го­да, яка, здається, як і най­не­без­печніший сон, ніко­ли не закінчиться справді ос­та­точ­ним закінчен­ням. На­томість ре­альна Смерть - це ко­ли такі пов­ноцінні і важ­ливі для те­бе світи прос­то пе­рес­та­ють бу­ти.

Минуло ще тро­хи ча­су. Я по­ба­чив, пе­ре­ко­нав­ся, що смерті не­ма вза­галі. Світи ніку­ди не відхо­дять. Во­ни, без­сумнівно, вгніжджу­ються десь тут, по­руч, у, на, при, по­за, пе­ред… (Не йдеться навіть про ге­не­ти­ку).

Бабця ви­яви­ла­ся ней­мовірно щед­рою сто­сов­но то­го, що на­зи­вається спад­щи­ною.

Не йдеться про те, що я дійсно пам’ятаю. Бо я не мо­жу пам’ята­ти над­то ба­га­то. Пам’ятаю єди­не пов­чан­ня. «Не будь ор­ди­нар­ним», - про­си­ла баб­ця. Пам’ятаю кілька прислів’їв по-німецьки, які во­на пов­то­рю­ва­ла, ко­ли ми з бра­том сиділи на її ліжку. Пам’ятаю, як во­на ро­би­ла що­ден­ну гімнас­ти­ку до ос­танніх днів жит­тя. Пам’ятаю, як до неї при­хо­див май­же свя­тий отець Сле­зюк, як во­ни дов­го роз­мов­ля­ли і мо­ли­ли­ся в її кімнаті, ста­ви­ли на стіл скульпту­ру Хрис­та, що не­се хрес­та. Пам’ятаю, як я ле­жав хво­рий і наспіву­вав якусь пісеньку про совєтську армію, щой­но вив­че­ну в ди­тя­чо­му са­доч­ку, де я про­був який­сь тиж­день, баб­ця поп­ро­си­ла цього більше ніко­ли не співа­ти, навіть тоді, ко­ли бу­ду ще важ­че хво­рим.

Пам’ятаю, як баб­ця іноді не вит­ри­му­ва­ла без ро­бо­ти і ми­ла но­ча­ми на­чин­ня. Пам’ятаю її лагідність до од­них відвіду­вачів і пев­ну су­ворість до інших, - до неї щод­ня при­хо­ди­ли якісь лю­ди. Пам’ятаю, як ска­же­но ми з бра­том дуріли і кри­ча­ли в одній із кімнат кілька го­дин пе­ред тим, як во­на по­мер­ла в іншій, як ми пе­ре­ля­ка­но ввійшли са­ме ту­ди, яка бу­ла ти­ша, яка бу­ла по­го­да, як ми при­тих­ли…

Не йдеться і про те, що я мо­жу пам’ята­ти вже з пізніших років - світли­ни, до­ку­мен­ти, роз­повіді ма­ми та інших лю­дей, котрі з нею зна­ли­ся… Ко­лись я це все ре­тельно досліджу і за­пи­шу її до­ку­мен­тальну біографію.

Не йдеться про баб­ци­ну історію, яка зуміла ста­ти час­ти­ною моєї настільки, що в де­яких снах ци­та­ти з неї важ­ко відділи­ти від фраґментів влас­но­го пе­ре­жи­то­го.

Не йдеться навіть про сприй­ня­тий досвід - баб­ця вчи­ла­ся в по­чат­ковій школі німецькій, гімназії польській, ме­ди­ци­ну по­ча­ла студіюва­ти у Львові, бу­ла у Ґмінді, там поз­най­оми­ла­ся з моїм дідом, він їй да­ру­вав книж­ки англійські та російські, бу­ла офіце­ром в УГА, бу­ла з ни­ми ду­же дов­го, от­ри­ма­ла кілька на­го­род від Чер­во­но­го Хрес­та, про­дов­жу­ва­ла нав­чан­ня у Відні, од­ру­жи­ла­ся з тим, з ким запізна­ла­ся ко­лись у Ґмінді, в церкві Свя­тої Вар­ва­ри, на­ро­ди­ла ди­ти­ну, по­вер­ну­ла­ся до Ста­нис­ла­во­ва. Баб­ця спеціалізу­ва­ла­ся в оф­тальмо­логії, але єди­ний ста­нис­лавівський оф­тальмо­лог-українець поп­ро­сив її не ство­рю­ва­ти кон­ку­ренції. Во­на зно­ву поїха­ла до Відня і пе­рек­валіфіку­ва­ла­ся на ото­ла­рин­го­ло­га. По­вер­ну­ла­ся із сім’єю до Ста­нис­ла­во­ва. Прак­ти­ку­ва­ла. Ліку­ва­ла, їй довіряв ко­жен, хто хоч раз пот­ра­пив на прий­ом. Вдячні пацієнти по­да­ру­ва­ли їй ара­укарію. У со­рок п’ять років во­на на­ро­ди­ла ще од­ну ди­ти­ну, яка зго­дом ста­ла моєю ма­мою. Це ви­яви­ло­ся Бо­жою милістю, бо че­рез кілька років по­мер­ла ди­ти­на стар­ша, без якої вже собі важ­ко бу­ло уяви­ти жит­тя. Баб­ця ду­же дов­го пра­цю­ва­ла, навіть у пенсійно­му віці.





Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.221.159.255 (0.023 с.)