Фотографії, Фелліні і «Шаріка»



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Фотографії, Фелліні і «Шаріка»



 

Час був об­ра­ний як­най­кра­щий. О чет­вертій го­дині на са­мий Ве­лик­день більшість лю­дей, що за­ли­ши­ли­ся на свя­та в місті, ро­би­ла ро­динні й то­ва­риські про­хо­ди після обіду і пе­ред тим, що­би зно­ву піти до­до­му щось поїсти або виб­ра­ти­ся в гості. Бу­ли ви­чер­пані вже всі мож­ли­вості за­пов­ни­ти чи­мось ве­ли­код­ню неділю.

Несподівану радість і ат­ракцію по­да­ру­ва­ла містові му­зич­на гру­па «Пер­ка­ла­ба», цього ра­зу без жод­ної му­зи­ки. Але ідея бу­ла прос­то чу­до­ва. Ще кілька днів пе­ред тим му­зи­кан­ти ого­ло­си­ли, що о чет­вертій біля ра­туші відбу­деться фо­то­сесія. Всіх охо­чих зап­ро­шу­ють сфо­тог­ра­фу­ва­ти­ся для обк­ла­дин­ки но­во­го альбо­му гру­пи «Го­во­рить Іва­но-Франківськ». Має бу­ти доб­ра обк­ла­дин­ка - нічо­го, крім ко­ла­жу із со­тень об­лич і пос­та­тей знай­омих і нез­най­омих містян.

Сесія вда­ла­ся. Між чет­вер­тою і п’ятою го­ди­на­ми на рин­ку зібра­ла­ся та­ка ди­во­виж­на ко­лекція типів, якій по­зазд­рив би навіть Фелліні. А відо­мо, що він ціле жит­тя при­див­ляв­ся до лю­дей і ка­та­логізу­вав най­ориґінальніші хи­мерні тіла, че­ре­пи, но­си, ву­ха, ро­ти, ру­ки, пос­та­ви, що­би в потрібно­му, зна­но­му ли­ше йо­му, місці яко­гось фільму вста­ви­ти хо­ча б на кілька хвиль то­го чи іншо­го зі своєї ко­лекції.

Зрозуміло, що все по­ча­ло­ся з друзів і при­хильників «Пер­ка­ла­би». Та­кої гус­ти­ни ориґінальних осіб дав­но вже не ба­чи­ли у Франківську. Пе­ре­довсім хлопці і дівча­та з тієї верст­ви, яка є най­цікавішою в їхньому вільно­му по­колінні. Освічені і делікатні, іронічні й ро­ман­тичні, лю­би­телі літе­ра­ту­ри, му­зи­ки, гір. У них ду­же ба­гаті і гарні ви­ра­зи об­лич. Во­ни вміють щось ро­би­ти, але в них ожив який­сь най­кра­щий гіпівський мо­тив. Що справді вра­жає, це дівча­та у джин­сах і ви­ши­ва­них со­роч­ках. Важ­ко ви­га­да­ти на­пов­ненішо­го ду­хом гост­ро­го еро­тиз­му.

На цьому тлі ще кра­ще сприй­ма­ються гру­пи і сімейні па­ри, гру­пи сімей­них пар трид­ця­ти-со­ро­карічних ве­те­ранів усіх національних, мис­тецьких, му­зич­них, нар­ко­тич­них, літе­ра­тур­них, ву­лич­них, сек­су­альних, іде­ологічних, публіцис­тич­них, квар­тир­них, пікніко­вих, пер­фор­мен­со­вих ре­во­люцій по­пе­редніх де­ся­тиліть. Во­ни пе­рей­шли че­рез та­ке різно­маніття пе­рехідних часів, пос­та­ва­ли та­ки­ми бра­та­ми і сест­ра­ми, стільки разів діли­ли­ся і міня­ли­ся чи­мось най­го­ловнішим і дріб’язко­вим… Їхні малі діти, котрі теж ма­ли на­го­ду за свої кілька років запізна­ти більше, ніж ро­вес­ни­ки, виг­ля­да­ють як на­го­ро­ди учас­ників таємних бой­ових дій.

Можливо, са­ме ці ма­ленькі діти, які на­да­ва­ли всьому збро­дові без­сумнівної леґалізації й оп­рав­дан­ня, спро­во­ку­ва­ли до зним­ки так ба­га­то цивільної свят­ко­вої публіки. Місто ску­чи­ло за прос­ти­ми і радісни­ми ви­яви­ми су­куп­ності. Зап­ро­по­ну­вав­ши лю­бов, пе­ре­важ­но от­ри­муєш її у відповідь. Фо­тог­ра­фам прос­то по­щас­ти­ло. На лінію зним­ки за цей час ви­хо­ди­ли справді гарні лю­ди, кра­сиві навіть у своїй відкритій хи­мер­ності, навіть у своїй розс­лаб­леній кост­ру­ба­тості. Магніт при­тяг­нув тих, хто має здатність при­тя­га­ти­ся.

Дивлячись на все це щас­тя, я рап­том відкрив дос­туп до однієї за­гад­ки, яка пе­реслідує вже ба­га­то років. У 1943 році за кілька­де­сят метрів звідси ґеста­по ареш­ту­ва­ло 27-х діячів ОУН під час прем’єри опе­ре­ти «Шаріка». Потім їх розстріля­ли по­руч з те­ат­ром. Я не міг зро­зуміти, що при­му­си­ло най­досвідченіших конспіра­торів, вип­ро­бу­ва­них підпільників, су­во­рих воїнів до­пус­ти­ти­ся та­ко­го по­ру­шен­ня еле­мен­тар­них ка­нонів, знех­ту­ва­ти оче­вид­ною не­без­пе­кою і піти всім ра­зом на прем’єру.

Вияви публічно­го стре­су до­ла­ються ли­ше публічни­ми ви­ява­ми лю­дя­ності. А лю­дяність хо­ча би на­ко­рот­ко му­сить не пе­ред­ба­чи­ти зла.

Погана асоціація, але як­би хтось хотів і цього Ве­ли­код­ня здійсни­ти цілесп­ря­мо­ва­ний арешт, то кра­щої на­го­ди годі бу­ло шу­ка­ти.

 

Тотальний диктант

 

У трид­ця­тих ро­ках двад­ця­то­го століття з’явив­ся один анек­дот, який тре­ба бу­ло більше по­ка­зу­ва­ти, ніж роз­повіда­ти. От­же. Був один єврей, який ска­зав, що все - тут (при цьому по­ка­зу­ва­ло­ся на го­ло­ву і ма­ло­ся на увазі Мой­сея, який вру­чив людст­ву за­кон). Потім прий­шов інший, який ска­зав, що все - у серці (Хрис­тос). Че­рез ба­га­то століть їх за­пе­ре­чив третій єврей, який ска­зав, що все - в ки­шені (Маркс), а нев­довзі чет­вер­тий єврей за­явив, що все - тут (по­ка­зу­ва­ло­ся на геніталії, ма­ючи на увазі Фрой­да). І врешті те­пер п’ятий єврей пе­ре­ко­нав, що все віднос­не (са­ме тоді те­орія Айнш­тай­на на­бу­ла ма­со­вої по­пу­ляр­ності)…

Мало то­го, що анек­дот до­теп­но і ла­конічно розк­ри­ває всю ево­люцію по­шу­ку аб­со­лют­ної істи­ни, він ще й ду­же доб­ре пе­ре­дає ат­мос­фе­ру міжвоєнної Євро­пи, ко­ли кон­ти­нент нап­ру­же­но шу­кав фор­му­ли май­бутнього після най­більшо­го зла­му в свідо­мості суспільства - Пер­шої світо­вої війни. Як­раз тоді фор­му­ва­ли­ся ос­но­ви то­го світог­ля­ду, то­го суспільно­го ла­ду і тих дійо­вих ме­ханізмів, які ми на­зи­ваємо су­час­ни­ми ціннос­тя­ми і стра­тегіями (щоп­рав­да, для цього до­ве­ло­ся пе­рей­ти че­рез то­талітарні ре­жи­ми і ве­ли­ку різню Дру­гої світо­вої).

Відтоді роль ос­но­ви ос­нов пе­ре­па­да­ла і нафті, і військо­во-про­мис­ло­во­му комп­лек­сові, і комп’юте­рові, й інфор­мації, і ко­мунікації, і таємним служ­бам, і ви­со­ким тех­но­логіям, і гро­ма­дянсько­му суспільству, і про­тис­то­ян­ню цивілізацій, і мульти­культу­ральності, і реґіоналізмові, і ґло­балізації, і сек­су­альній ре­во­люції, і по­вер­нен­ню до при­ро­ди, і ви­хо­дові в кос­мос, і навіть ос­та­точ­но­му закінчен­ню історії…

Врешті ви­яви­ло­ся, що насп­равді ніщо не зміни­ло­ся від пра­давніх часів. І що б не слу­гу­ва­ло дви­гу­ном, єди­ною є ме­та: вла­да - з од­но­го бо­ку і спо­жи­ван­ня - з іншо­го. При цьому ста­рий анек­дот не втра­тив сво­го пізна­вально­го зна­чен­ня. Тільки ви­яви­ло­ся, що для то­го, що­би при су­часнім де­мок­ра­тичнім світовім уст­рої за­до­вольни­ти пот­ре­бу вла­ди і праг­нен­ня спо­жи­ван­ня, потрібно задіюва­ти го­ло­ву, сер­це, ки­ше­ню і геніталії од­но­час­но. Зро­зуміло, що при цьому все віднос­не.

Тож існує ще й та­ка версія, що насп­равді го­лов­ним дви­гу­ном вла­ди і спо­жи­ван­ня (по­годьмо­ся з аксіомою, що вла­да і спо­жи­ван­ня - єдність про­ти­леж­нос­тей - не­мож­ливі од­не без од­но­го й од­не для од­но­го пра­цю­ють) є сю­же­ти, тоб­то ав­то­ри всіх видів сю­жетів - письмен­ни­ки, ху­дож­ни­ки, філо­со­фи, му­зи­кан­ти, сце­на­рис­ти, фо­тог­ра­фи, ре­жи­се­ри, ди­зай­не­ри, мо­дельєри… Ко­жен сю­жет у су­час­но­му світі - навіть зви­чай­на рек­лам­на фо­тог­рафія, не ка­жу­чи вже про ро­ман чи пер­фор­менс - є тен­денцією, яка фор­мує пев­ний смак і ес­те­ти­ку бут­тя. За тен­денціями од­на­ко­во пильно спос­теріга­ють спо­жи­вачі і владці. Для пер­ших це єди­ний сенс жит­тя, для дру­гих - без­до­ган­ний засіб ма­ти вла­ду, за­до­вольня­ючи спо­жи­ва­ча. Ав­то­ри сю­жетів пе­рет­во­рю­ються на по­се­ред­ників, котрі на­тя­ка­ють од­ним і дру­гим, чо­го хотіти, що ро­би­ти, як реаґува­ти, як співісну­ва­ти. Та­ким чи­ном во­ни пе­ре­бу­ва­ють на службі обох сторін, па­ра­док­сальним чи­ном ви­ко­ну­ючи роль тих, хто дик­тує, і тих, хто прис­лу­хається до дик­то­ва­но­го, од­но­час­но.

Драматизм си­ту­ації по­ля­гає в то­му, що навіть так звані не­за­лежні ав­то­ри не вільні від уст­рою світу, бо і най­ра­ди­кальніша альтер­на­ти­ва чу­до­во зас­воюється як спо­жи­вацько-влад­на тен­денція. Інтриґою дви­гу­ном стає за­гад­ка - навіщо це потрібно од­ним, дру­гим і третім. Проб­лем­ним за­ли­шається все те ж пи­тан­ня - як у цьому всьому бу­ти са­мим со­бою?

 

Сезонне мислення

 

Підозрюю, що цьогорічна вес­на бу­де не та­кою, як ми­ну­ла і по­за­ми­ну­ла. Зро­зуміло, що це зву­чить наївно, бо яка вес­на подібна на іншу чи який день - на день? Але я уза­гальнюю. Йдеться про кар­ди­нальну схе­му. Дві по­пе­редні вес­ни бу­ли та­ки­ми, як на­ле­жить. Хо­ча дех­то і нарікав, що зим­но, але так пра­вильно. При­най­мні в на­шо­му підсонні. Вес­на по­вин­на бу­ти повільною, пос­ту­по­вою, три­ва­лою. На­томість дев’яності ро­ки внес­ли в на­ше жит­тя інший вес­ня­ний ритм. Зи­ма бу­ла пізньою, за­тя­га­ла­ся до се­ре­ди­ни ка­лен­дар­ної вес­ни, а ре­альна вес­на три­ва­ла якісь два тижні. І вже на по­чат­ку трав­ня бу­ло га­рячіше, ніж у певні періоди літа. Мож­на вва­жа­ти, що вес­ни май­же не бу­ло.

А те­пер я маю підоз­ру, що в за­пасі бу­де цілий квітень. Не мож­на йо­го проґави­ти. Від цього за­ле­жить рівень тієї ефе­мер­ної субс­танції, яку іноді на­зи­ва­ють щас­тям.

Усе ду­же доб­ре по­яс­нює фе­но­логічна філо­софія. І їй важ­ко не повіри­ти, бо весь ко­декс цієї філо­софії ут­во­ре­ний од­ним прин­ци­пом. От­же, існу­ють по­ри ро­ку, існує річний цикл, існу­ють се­зо­ни і се­зонність. Як­що во­ни ке­ру­ють ме­ханізма­ми ди­наміки рос­лин і тва­рин, грибів і вірусів, то не мо­жуть не впли­ва­ти на лю­ди­ну. То­му на­ше що­ден­не жит­тя по­вин­но мак­си­мально гар­монізу­ва­ти із се­зон­ни­ми зміна­ми, то­му не слід при­най­мні не за­ува­жу­ва­ти цього ру­ху, не приг­ля­да­ти­ся і не прис­лу­ха­ти­ся до нього, вда­ва­ти, ніби чо­гось та­ко­го поп­рос­ту не існує.

Далі ця життєва філо­софія ра­дить ке­ру­ва­ти­ся влас­ни­ми відчут­тя­ми і спос­те­ре­жен­ня­ми, які поєдну­ються на еле­мен­тар­них знан­нях про се­зонні нор­ми у при­роді. Це сто­сується і три­ва­лості сну, і ком­форт­ної тем­пе­ра­ту­ри, і їжі, і пит­тя, й ото­чен­ня се­бе пев­ни­ми квіта­ми (останнє, здається, мо­же бу­ти най­простішою ілюст­рацією - квіти, які доміну­ють у домі, по­винні чітко відповіда­ти на­ту­ральній послідов­ності - цик­ла­ме­ни, гіацин­ти, кро­ку­си, тюльпа­ни, нар­ци­си, іри­си, кон­валії, бу­зок, жас­мин, півонії, тро­ян­ди, гвоз­ди­ки, айст­ри, ґладіолу­си, хри­зан­те­ми - згруб­ша так). Оскільки лю­ди є ще й істо­та­ми, які пе­ре­бу­ва­ють у культурі і вжи­ва­ють різно­манітні от­ру­ти, то це теж не мо­же за­ли­ши­ти­ся по­за ува­гою. Відповідна му­зи­ка, відповідне чи­тан­ня, ог­ляд відповідно­го ма­лярст­ва і графіки, відповідний ал­ко­голь. Зро­зуміло, що му­сять міня­ти­ся чаї. В іде­алі навіть відвіди­ни різних місць слід би ор­ганізо­ву­ва­ти за фе­но­логічним прин­ци­пом. Не йдеться про літнє мо­ре і зи­мові го­ри. Тре­ба знай­ти свій влас­ний ритм: Бу­да­пешт - це тра­вень, Берлін - це чер­вень, Вільнюс - це ли­пень… Якось так.

Відомо, як японці вміють спог­ля­да­ти цвітіння са­ку­ри, як во­ни об­пи­ва­ються тоді са­ке, скільки від цього що­ро­ку їх по­ми­рає. Я ж знаю лю­дей, які їздять до Уж­го­ро­да ди­ви­ти­ся на маґнолії в квітні, в Чор­но­горі пе­ре­жи­ва­ють спог­ля­дан­ня пер­воцвітів у червні, при­сутні на варінні ракії на Бал­ка­нах у ве­ресні…

Цивілізація і культу­ра - про­ти­лежні речі. Філо­софія, навіть фе­но­логічна філо­софія, є над­бан­ням культу­ри. Зна­чить, уваж­ності.

Цивілізація про­по­нує інший вибір. Во­на спро­мож­на зро­би­ти жит­тя та­ким, ко­ли жод­них се­зон­них змін не відчу­вається - цілорічні фрук­ти і го­ро­ди­на, теплі приміщен­ня взим­ку, охо­лод­жен­ня влітку, усе завж­ди.

Повертаючись до без­по­се­редніх ре­ко­мен­дацій, моя про­по­зиція на цю вес­ну, на по­ча­ток фе­но­логічно­го мис­лен­ня є ду­же прос­тою (хо­ча від цього знач­ною мірою за­ле­жить рівень тієї ефе­мер­ної субс­танції, яка іноді пе­ре­жи­вається як най­сп­равжніше щас­тя). Од­но­час­но во­на сто­сується са­мої суті (це на­га­дує той фраґмент у Дов­ла­то­ва, ко­ли він ка­зав, що на­уковці-сек­со­ло­ги цілком поз­бав­лені по­чут­тя гу­мо­ру, бо кож­на їхня книж­ка по­чи­нається відра­зу з розділу «Ввєдєніє»). Але. Вар­то виб­ра­ти собі най­ближ­чи­ми дня­ми якесь конк­рет­не де­ре­во - біля до­му, на ву­лиці, в чиємусь подвір’ї. Де­ре­во, яке завж­ди по­руч або по до­розі. І щод­ня, що­ран­ку, що­ве­чо­ра ду­же уваж­но приг­ля­да­ти­ся до цього сво­го де­ре­ва. Ба­чи­ти стадії на­бу­хан­ня бруньок, дра­ма­тич­ний рух цвіту, мілімет­ри збільшен­ня лис­точків і все, що три­ва­ти­ме аж до нас­туп­ної зи­ми. Яка, підоз­рюю, бу­де інак­шою, ніж ми­нулі.

 

Тридцять три тези про біг

 

Однією з най­більших ра­дос­тей, яка дос­туп­на дітям з най­мен­шо­го віку і пе­ре­важ­но при­туп­люється з ро­ка­ми, є радість бігу.

Серед ду­же об­ме­же­ної кількості при­род­них станів тіла: сто­яти, ле­жа­ти, хо­ди­ти, сидіти - біг зай­має особ­ли­ве, ме­жо­ве місце.

Його особ­ливістю є стадія польоту. Ко­рот­ка мить, ко­ли власні зу­сил­ля цілком відри­ва­ють тіло від землі, ске­ро­ву­ючи йо­го пе­реміщен­ня у виб­ра­но­му нап­рямі.

Радість бігу по­ля­гає пе­ре­довсім у відчутті цього польоту і мож­ли­вості йо­го роз­тяг­ну­ти.

Тому нам так час­то сниться, що ми біжи­мо.

Легкість бігу в сні іноді є пев­ним прий­омом, зав­дя­ки яко­му по­чи­нається пе­рехід до справжнього польоту.

І не­має нічо­го мучівнішо­го від сну, в яко­му ніяк не вдається побігти.

Через те, що біг є най­ак­тивнішим нор­мальним ста­ном тіла, іноді хо­четься побігти, ко­ли тіло ак­тив­не. Тоді важ­ко втри­ма­ти­ся, тоді мож­ливі най­кращі кад­ри.

Зворотно - час­то тре­ба пробігти­ся, що­би ак­тивізу­ва­ти тіло.

Рухи без­по­се­редньо пов’язані з мис­лен­ням і дум­ка­ми.

Те, що ду­мається під час бігу, не­мож­ли­во по­ду­ма­ти, пе­ре­бу­ва­ючи в іншо­му стані.

Добігти або відбігти ду­же час­то оз­на­чає ви­жи­ти.

Щоби бігти доб­ре, час­то потрібно ду­ма­ти про те, як відбу­ва­ються усі ру­хи, з яких доб­рий біг скла­дається.

Оскільки політ по­чи­нається з відштов­ху­ван­ня, а закінчується при­зем­лен­ням, тілес­ний кон­такт із твер­дю під час бігу знач­но ва­гоміший, ніж ле­жан­ня на ній цілим тілом. То­му са­мосп­рий­нят­тя то­го, хто біжить, ду­же за­ле­жить від тієї субс­танції, по якій біжиться.

Навіть не­ве­ли­ка зміна швид­кості пе­реміщен­ня ве­де до прин­ци­по­вої пе­реміни ба­чен­ня.

Ландшафти, поп­ри і че­рез які пробігаєш, не­мож­ли­во по­ба­чи­ти в та­ко­му ра­курсі, як­що поп­ри них про­хо­ди­ти.

Ще більше, ніж з твер­дю, бігун пов’яза­ний з повітрям.

Дихання виз­на­чає біг. І ди­хан­ня виз­на­чає за­гальний ритм жит­тя.

Саме від пот­ре­би в кисні за­ле­жить інтен­сивність сер­це­бит­тя.

А час­то­та ударів сер­ця мо­же спре­со­ву­ва­ти або роз­тя­га­ти при­род­ний час.

Таким чи­ном, внутрішні пе­ре­жи­ван­ня про­хо­дять че­рез різні пе­рет­во­рен­ня, що ут­во­рю­ються швидкістю і три­валістю бігу.

Недаремно ли­ше на кількакіло­мет­ро­во­му кросі три­мається най­су­воріший тест у фран­цузько­му іно­зем­но­му леґіоні.

Але не­ма простішої на­со­ло­ди, як збіга­ти з го­ри.

І не­ма в пе­да­гогіці нічо­го гіршо­го, як за­бо­ро­ня­ти дітям біга­ти.

Нема кра­що­го спо­со­бу пе­ресвідчи­ти­ся в при­родній зґраб­ності жінки, як по­ди­ви­ти­ся на кілька метрів її бігу.

Мало що вик­ли­кає та­ке співчут­тя і зво­ру­шен­ня, як реґулярні обов’язкові пробіжки.

Але не­ба­га­то чо­го мо­же бу­ти прикрішим, як твоя або чи­ясь несп­ро­можність побігти.

А крім то­го, не слід за­бу­ва­ти про те (ка­жу тут з чо­ловічо­го бо­ку ба­чен­ня), що са­ме бігун­ки виг­ля­да­ють най­еро­тичніше. І еро­тизм цей урізно­манітнюється біго­вою спеціалізацією - сто, двісті метрів, сто де­сять з бар’єра­ми, чо­ти­рис­та, вісімсот, ти­ся­ча п’ятсот, три ти­сячі, стипл-чез, крос, п’ять і де­сять кіло­метрів, ма­ра­фон… Усе зовсім інак­ше.

 

Бо війна війною…

 

Слухай, рідна, ми, на­пев­но, прий­де­мо пізніше. Нас не тре­ба че­ка­ти сьогодні. Знаєш, я не знаю, чи ме­не ти влас­ти­во че­ка­ла. Чи ти зна­ла, що я мо­жу прий­ти не сам. І насп­равді не уяв­ляю, хто сьогодні у ме­не - ми. Так завж­ди у реєстрах пог­ром­ле­них армій. Невідо­мо, хто є. Спи­сок уби­тих, по­ра­не­них і по­ло­не­них, щось про зрад­ників, тих, хто вто­мив­ся, ми дізнаємось тро­хи запізно. Але на­ше ос­таннє ба­жан­ня - це спро­можність ска­за­ти ми.

Слухай, я за­над­то пов­то­рюю слу­хай, ніби ти не­уваж­на, але слу­хай уваж­но. Це най­го­ловніше. Ми розс­ла­би­лись за ос­танні ро­ки. Ми ж завж­ди во­юва­ли. Ми прой­шли че­рез ду­же хи­мерні бої. Від на­род­жен­ня ж зна­ли, що все про­ти нас. Ну, а потім ніби ос­лаб­ли. Уяви­ли собі, що на­решті нас­та­ла по­ра, ко­ли ми вже не потрібні. Пе­ре­мо­га і т. д. і т. п. Ми хо­ди­ли до те­бе, ко­ха­на. Ми ку­па­лись у вині і у вині. І ди­ви­ли­ся, як наші діти вірять більше тобі. Ми за­бу­ли про інтен­дантів, ко­мен­дантів узя­тих міст. Ми розс­ла­би­лись…

Вибач, ми не при­вез­ли ніяких тро­феїв. Ми ни­ми нех­ту­ва­ли. Ми ж хотіли до те­бе. А тоді прий­шли ти­ло­ви­ки і всілякі но­вос­фор­мо­вані підрозділи. Во­ни все взя­ли під конт­роль. Ми їх ку­ма­ри­ли. Во­ни не мог­ли бу­ти та­ки­ми, яки­ми се­бе уяв­ля­ли, по­ки бу­ли при­том­ни­ми такі сумнівні свідки. Нас наз­ва­ли пи­яка­ми, циніка­ми і запідоз­ри­ли у ве­ликій зраді. Во­ни ка­за­ли всім вам, що ми нічо­го конст­рук­тив­но­го не вміємо ро­би­ти. Пам’ятаєш, якою фай­ною бу­ва­ла ко­лись на­ша дест­рукція. Так по­волі все роз­гор­та­ло­ся. На місці са­ду, де ми ко­ха­ли­ся, за­бу­ва­ючи обріза­ти якесь там гілля і скла­да­ти пло­ди, без яких ми прек­рас­но пе­ре­жи­ва­ли гарні зи­ми, ма­ють бу­ти про­дук­тивні план­тації. Ро­зумієш, що тут не впи­са­ти­ся. Уяв­ляєш, як ми підли­ваєм яко­юсь фіґнею де­ре­ва? Ти б та­ко­го хотіла?

Люба, по­ку­пай­ся сьогодні са­ма. Бо нам тре­ба піти. Ми на­решті се­бе й усе зро­зуміли. Доб­ре нам не бу­де. Та війна війною. Ця війна без при­чин і без ме­ти.

Просто не тре­ба бу­ло по­пус­ка­ти­ся. Ми ду­ма­ли, що на­решті нас­та­ли кращі ча­си. Що все бу­де що­раз ліпшим. Ми за­бу­ли, що во­юва­ли не суп­ро­ти нічо­го іншо­го, як про­ти сис­те­ми. А сис­те­ма пе­ре­хо­дить у сис­те­му. Тоб­то із сис­те­ми на­род­жується ли­ше сис­те­ма. І во­на так са­мо, як і по­пе­ред­ня, зацікав­ле­на в на­шо­му цілко­ви­то­му зни­щенні. Насп­равді ми во­юва­ли і во­юва­ти­ме­мо влас­не ли­ше для то­го, що­би хтось із нас за­ли­шив­ся. Що­би сис­те­ма не змог­ла ста­ти без­до­ган­ною.

Не плач, але вір, що нас дов­го не бу­де. Бу­де прос­то ве­ли­ка го­нит­ва. І ніхто з нас не хо­че, що­би змерзлі сліди при­ве­ли до твоєї оселі. Ти, будь лас­ка, жи­ви так, як вдасться і як пам’ятаєш. Ти роз­ка­зуй каз­ки… Бо ти знаєш, що ми прий­де­мо ко­лись, щоб заб­ра­ти дітей. І тоді по­жи­ве­мо з то­бою.

 

Про тестамент

 

Останні кілька тижнів мої ран­ки, крім усього іншо­го, що завж­ди бу­ло оз­на­кою моїх ранків, на­бу­ли ще од­но­го відтінку. Йшло­ся про смерть. Один чо­ловік час від ча­су те­ле­фо­нує вранці, го­во­ря­чи про од­не і те ж. Ніби він вин­ний у смерті сво­го бра­та. Йо­му, між іншим, бу­ло вже по­над вісімде­сят. І хво­ро­ба йо­го бу­ла та­кою, від якої прос­то потрібно ра­но чи пізно по­мер­ти. Зви­чай­но, що пізно - кра­ще. Бо хто не хо­че по­ба­чи­ти ще од­но­го зай­во­го світан­ку, той не вар­тий пе­ре­бу­ван­ня в цьому вимірі світу. Навіть як­що цей світа­нок бу­де бо­лючішим від по­пе­реднього.

Змиритися з ци­ми ран­ко­ви­ми дзвінка­ми я не мо­жу. Не ро­зумію та­ко­го пот­рак­ту­ван­ня еґоїзму, лю­бу­ван­ня влас­ним відчут­тям про­ви­ни, не­уважністю до жит­тя, яке врешті є пов­ноцінним жит­тям ли­ше зав­дя­ки то­му, що му­сить ко­лись закінчи­ти­ся.

Чому нам так несп­ра­вед­ли­во бо­ля­че, ко­ли відхо­дить хтось близький? При­чин декілька, але цього до­сить. Пе­ре­довсім жаль за се­бе - я вже ніко­ли з та­ким-то не по­бу­ду, більше ніко­ли не бу­де чо­гось та­ко­го, що я так ду­же люб­лю. Голімо. Так жаліємо се­бе, а не то­го, хто пе­рес­тав тут бу­ти (ціка­во, але зовсім інак­ше ду­маємо про тих, хто, нап­рик­лад, виїхав до Аме­ри­ки, з ким - як і з по­мер­ли­ми - ніко­ли більше не по­ба­чи­мо­ся). Нас­туп­ним є цілко­ви­тий нон­сенс - як ба­га­то ще той хтось міг би важ­ли­во­го зро­би­ти, як­би не цей жах­ли­вий кінець. Зно­ву фальшив­ка. Що ми маємо пра­во ви­ма­га­ти зро­би­ти від то­го, хто собі ро­бив, що знав, і нічо­го про щось та­ке не ду­мав? Уза­галі, чи аж так потрібне бу­ло б ко­мусь це нез­роб­ле­не?

І най­го­ловніше. У ви­пад­ку кож­ної смерті ми пе­ре­жи­ваємо нап­лив влас­но­го стра­ху пе­ред цим зовсім при­род­ним пе­ре­хо­дом. І ли­ше він, цей страх, ро­бить іншу смерть страш­ною. По­чут­тя ви­ни в та­ко­му разі є най­примітивнішим за­хис­ним ме­ханізмом.

Але ж ми на­зи­ваємо се­бе хрис­ти­яна­ми. Хрис­ти­янст­во ма­ло б не до­пус­ка­ти ні стра­ху, ні інших га­неб­них по­чуттів, відчуттів, ду­мок, страхів, на­тяків… Во­но ж світле, радісне, щас­ли­ве і то­му безст­раш­не.

Хоча виз­наю, що зовсім поз­бу­ти­ся стра­ху я ще не мо­жу. Бо­юся ба­гатьох конк­рет­них ре­чей, про­ти яких без­си­ле всіля­ке ро­зуміння.

Не хо­четься по­мер­ти тоді, ко­ли хтось че­кає на щось. От вий­шов по мо­ло­ко для дітей, от їду по­тя­гом до­до­му, от по­обіцяв бу­ти сьогодні о такій-то го­дині десь. Яс­но, що діти обійдуться в та­ко­му разі без мо­ло­ка. Яс­но, що не всі по­тя­ги доїжджа­ють, і як­що їздиш по­тя­га­ми, то по­ви­нен про це не тільки зна­ти сам, але й повідо­ми­ти тих, хто че­кає. Яс­но, що нев­час­но по­мерлі ду­же рідко серй­оз­но відповіда­ють за невідбут­тя зустрічей, які приз­на­чи­ли пе­ред тим, як по­мер­ти.

Є, од­нак, речі, про які вдається под­ба­ти заз­да­легідь. Що­би не спри­чи­ня­ти­ся до не­по­ро­зумінь і прик­рос­тей. І аби ду­ша ма­ла на­го­ду відірва­ти­ся за приз­на­че­ний їй пе­рехідний час. Без ля­ку і па­фо­су тре­ба под­ба­ти про тес­та­мент. Пев­ний сце­нарій. Що­би потім ко­жен дос­те­мен­но знав, що має ро­би­ти. Та­ке собі дбан­ня про тих, хто за­ли­шається. Не­ма чо­го бо­яти­ся. Те, що про­мов­ля­ють за­бо­бо­ни, - недійсне. По­ра го­во­ри­ти по-людськи. Ка­жи, що би хотів. Це ж єди­на мож­ливість спо­ну­ка­ти ко­гось щось зро­би­ти.

Я не хо­чу зай­вої ува­ги до тіла. Мо­же бу­ти роз­тин, як­що це потрібно. Мо­же бу­ти спа­лен­ня. Як­що за­ко­пу­ван­ня, то ліпше без тру­ни й одя­гу. І в гар­но­му місці. Але без зо­бов’язань відвіду­ван­ня. Май­но - дітям і дру­жині. Світли­ни - тим, хто на них зафіксо­ва­ний. Різні за­пис­ки мож­на спа­ли­ти. Псом хтось кон­че му­сить за­опіку­ва­ти­ся. Всілякі пред­ме­ти дур­ну­ва­тих ко­лекцій - ключі, олівці, сірни­ки, ножі діти роз­да­дуть тим, хто мо­же бу­ти в цьому зацікав­ле­ний.

І най­важ­ливіше сто­сов­но це­ре­монії. Не пла­ка­ти. Не жаліти. Не бо­яти­ся. Я ж біолог. І знаю про мільйонні варіанти цілком пов­ноцінних життів бджіл, порічок, лю­дей і се­бе. Тре­ба ба­га­то гуч­ної му­зи­ки. Ударні і тру­би не­хай тис­нуть на низ жи­во­та і вис­мок­ту­ють повітря з ле­генів. Більше басів. Ци­га­ни, Армст­ронґ, трембіти, сер­би - щось та­ке. Мо­ре най­де­шев­шо­го, але су­хо­го ви­на. Знаю, що в та­ких ви­пад­ках за­хо­четься гос­тям їсти. То­му - си­ру, ку­леші, грибів, уз­варів. Обов’язко­во ква­солі. Її він лю­бив най­більше.

Це я так хо­чу. Але як­що ко­мусь тре­ба бу­де чо­гось цілком зво­рот­но­го, то хай бу­де. Лиш не тре­ба ніко­му псу­ва­ти ранків.

 

МІСЦЬ І СЛІВ

 

П’ять листів до «поступу»

 

1.

 

Кілька днів то­му один з най­по­важніших ук­раїнських жур­налістів звер­нув мою ува­гу на те, що жит­тя пев­них по­нять у на­шо­му те­перішньому суспільстві підля­гає, оче­вид­но, пев­ним впли­вам. За яки­ми сто­ять певні тен­денції. За яки­ми, зви­чай­но, сто­ять певні лю­ди… І так далі, і то­му подібне…

Властиво, йшло­ся про сво­бо­ду.

Я пос­лу­хав, про­мо­вив це чарівне сло­во сам для се­бе і за­ува­жив, що дійсно дав­но не чув цього сло­ва в серй­оз­но­му вжи­ванні. Асоціації відра­зу спря­мо­ву­ва­ли в різні мобільні те­ле­фо­ни, пепсі, спрай­ти, ще якісь рек­ла­ми ще яки­хось спо­жив­чих то­варів. Але ж це не сво­бо­да. Це - нес­во­бо­да, не­во­ля врешті-решт.

Приреченість на сво­бо­ду ви­бо­ру.

Справді, про сво­бо­ду май­же не го­во­риться. А си­нонімом волі стає безп­ро­буд­на ко­зач­чи­на.

Ніколи не ду­мав, що сим­во­лом сво­бо­ди ста­не для ме­не Ру­зя. Во­на на­зи­ва­ла­ся Ро­залія, але так зву­ча­ла ли­ше в до­ку­мен­тах (ра­дянських до­ку­мен­тах, де бу­ли ще й по батькові, прізви­ще, місце і рік на­род­жен­ня, національність і (!!!) про­пис­ка). Те, що во­на поп­ри це все за­ли­ша­ла­ся Ру­зею, хоч і на Ви, бу­ло вже пер­шим сту­пе­нем її вільності. Далі - більше. Воісти­ну, хто ос­танній, той бу­де пер­шим.

Бо за пра­ви­ла­ми гри цього світу Ру­зя бу­ла упослідже­на.

Сирота, яка із се­ми років тяж­ко ґару­ва­ла прис­лу­гою. Хатні ро­бо­ти й но­шен­ня чу­жих дітей і інших тя­гарів при­пи­ни­ли її ріст. Во­на на­завж­ди за­ли­ши­ла­ся ма­ленькою. Хоч пра­цез­датність її у ба­га­то разів пе­ре­ви­щу­ва­ла ККД най­більших мо­цурів.

Безпосередньо пе­ред війною во­на по­се­ли­ла­ся в нашій ка­ме­ниці. До­по­ма­га­ла ро­би­ти ро­бо­ти тим, хто в цій ка­ме­ниці меш­кав. Ви­яви­ла­ся настільки вірною і відда­ною, що вже не пішла ніку­ди з цього бу­дин­ку. Мо­же, її приз­на­чен­ням бу­ло да­ру­ва­ти йо­го меш­кан­цям підста­вові відчут­тя дог­ля­ду, прив’яза­ності, ви­мог­ли­вості і не­за­леж­ності.

Це во­на безст­раш­но но­си­ла пе­ре­дачі в ізо­ля­то­ри НКВД.

Вона пе­рес­та­ла хо­ди­ти до церк­ви після 1946 ро­ку, нез­ва­жа­ючи на те, що без церк­ви не мог­ла обійти­ся. Во­на так і не нав­чи­ла­ся чи­та­ти. Зно­ву ви­яв пев­ної сво­бо­ди, бо за своє дов­ге жит­тя не про­чи­та­ла жод­ної (!) ра­дянської га­зе­ти чи бро­шу­ри.

У неї вдо­ма (на піддашші, яке в 1937 році архітек­то­ри пла­ну­ва­ли як пральню, але по­воєнні ко­му­нальни­ки виз­на­чи­ли як од­нокімнат­ну квар­ти­ру) бу­ло кілька мо­ли­тов­ників і кілька пар оку­лярів. Не вміючи чи­та­ти, во­на ча­сом одя­га­ла оку­ля­ри і пе­рег­ля­да­ла ще ті, пра­вильні, мо­ли­тов­ни­ки.

Зимовими тем­ни­ми ве­чо­ра­ми во­на, як кішка, ви­ла­зи­ла на пічку і сиділа там го­ди­на­ми. Те, що во­на ду­ма­ла, підоз­рюю, бу­ло сво­бо­дою поп­рос­ту не­до­сяж­ною.

Вона лю­би­ла сфор­му­лю­ва­ти собі якусь хи­мер­ну фра­зу і пов­то­рю­ва­ти її раз за ра­зом кілька тижнів, не вит­ра­ча­ючись на по­рожні роз­мо­ви. Але ча­сом мог­ла у цю свою фра­зу вклю­чи­ти щось та­ке, про що не­мож­ли­во бу­ло дізна­ти­ся з яко­гось іншо­го дже­ре­ла. Скажімо, про вбивст­во По­пе­люш­ки.

Ще про сво­бо­ду. Про ве­ли­код­ню сво­бо­ду. Про ос­танніх, які бу­дуть пер­ши­ми.

На Ве­лик­день до церк­ви не хо­ди­ло­ся, бо церк­ва бу­ла не та. На Ве­лик­день, відра­зу після ро­дин­ної мо­лит­ви і снідан­ку з ос­вя­че­ною у підпіллі кра­шан­кою, поділе­ною на ба­га­то час­тин, обов’язко­во йшло­ся до шко­ли, де чо­мусь пе­ре­бу­ва­ло­ся кілька го­дин без жод­них на те при­чин. Не йти до шко­ли мож­на бу­ло ли­ше тоді, ко­ли на­пе­ре­додні зах­ворів. У та­ко­му разі, щоп­рав­да, кот­рась із учи­тельок при­хо­ди­ла до­до­му.

У школі прос­то три­ма­ли. Го­во­ри­ли ні про що (во­ни навіть не зна­ли, що мож­на зап­ро­по­ну­ва­ти всу­пе­реч). У по­неділок од­нок­лас­ни­ки час­ту­ва­ли на ве­ликій пе­рерві, тоді, ко­ли пи­ло­ся мо­ло­ко, своїх учи­тельок, своїх учо­рашніх цер­берів пас­кою, свя­че­ни­ми яй­ця­ми і ка­нап­ка­ми із шин­кою.

Але пе­ред тим, як піти до шко­ли на Ве­лик­день, ми пе­ре­жи­ва­ли одк­ро­вен­ня від Рузі. Зви­чай­но, во­на тоді не ду­ма­ла про нас, во­на не ду­ма­ла навіть про те, що це мо­же бу­ти її людським приз­на­чен­ням. Вільні не ду­ма­ють про невільників. Вільні зна­ють, що во­ни роз­мов­ля­ють з Бо­гом.

Замкнуте подвір’я ста­ро­го ба­га­то­по­вер­хо­во­го бу­дин­ку. Теп­лий со­няч­ний ве­ли­кодній ра­нок. Відкриті вікна. З піддаш­шя на по­вен го­лос радіо транс­лює Служ­бу Бо­жу з Ва­ти­ка­ну. Потім - про­повідь патріарха Йо­си­фа Сліпо­го.

Рузя слу­хає радіо. Во­на упослідже­на в цьому суспільстві, то­му мо­же ро­би­ти те, що їй на­ле­житься ро­би­ти цього ран­ку. Їй мож­на ро­би­ти те, чо­го не доз­во­ляється ніко­му. А ми, зби­ра­ючись після тай­но­го швид­ко­го снідан­ку до шкіл, на за­во­ди, зма­ган­ня з во­лей­бо­лу, цілий ра­нок при­четні до то­го, що є пов­ною сво­бо­дою. Бо смертію смерть поп­рав…

 

2.

 

Мушу по­пе­ре­ди­ти: те, що на­пи­са­не далі, ду­же нев­да­ле з точ­ки зо­ру літе­ра­ту­ри, есеїсти­ки і жур­налісти­ки. Бо схе­ма­тич­не. То­му що є ко­рот­кою пе­ре­повіддю схе­ми дов­го­го ро­ма­ну. Фікція про фікцію - так би ска­за­ла Лідія Сте­фа­новська.

Колись я ду­мав на­пи­са­ти та­кий ро­ман, але, пи­шу­чи те­пер ці ре­чен­ня, прирікаю йо­го на довічну не­на­пи­саність. Бо до­сить то­го, що встиг­ну ска­за­ти…

Колись я ба­га­то ду­мав про Дру­гу світо­ву війну. Ду­мав то­му, що май­же не уяв­ляв собі її. Всі мої, котрі мог­ли щось роз­ка­за­ти про світові війни, осо­бис­то бра­ли участь у Першій. Але Дру­га, яка насп­равді три­ва­ла для нас де­сять років, пе­рей­шла­ся їхніми до­ля­ми якось інак­ше - не бо­ями, бит­ва­ми і кам­паніями, а тим, що ро­бить світові війни лю­дя­ни­ми. Людськи­ми. Тим, що якось кра­ями врізається у долі при­ват­них осіб.

Тоді я ду­мав, чи мож­ли­вою є мо­дель се­редньої людської долі в цій війні. Пізніше по­чув прав­ди­ву фан­тас­ма­го­рич­ну історію, яка, влас­не, ма­ла би бу­ти ро­ма­ном. Історію, яка ста­ла ме­та­фо­рою, бо не мо­же, не по­вин­но так ба­га­то всього зійти­ся в од­ну ніч.

Наприкінці со­ро­ко­вих років в Ук­раїнські Кар­па­ти приїха­ла гру­па сту­дентів-бо­таніків з яко­гось польсько­го універ­си­те­ту для літньої прак­ти­ки. Се­ред них бу­ли різні лю­ди. Одні де­мобілізу­ва­ли­ся з ко­муністич­но­го війська, інші пе­ре­бу­ли оку­пацію в національно­му підпіллі, ще інші по­бу­ва­ли в конц­та­бо­рах, дех­то відсидівся на селі, хтось - у пив­ниці, бу­ли навіть ті, ко­го пе­ре­се­ли­ли з уже ра­дянської Га­ли­чи­ни…

У цьому са­мо­му місці Кар­пат діяли дві сотні УПА. Се­ред них бу­ли різні лю­ди (…). Од­на сот­ня ма­ла пе­рей­ти на Захід, а інша - за­ли­ши­ти­ся тут, прик­ри­ва­ючи відхід пер­шої.

У то­му са­мо­му місці Кар­пат рей­ду­ва­ли ще і ви­ни­щу­вальний, і спеціальний ба­тальйо­ни МҐБ. Се­ред них бу­ли різні лю­ди… Меш­канці тих місць та­кож по­во­ди­ли­ся по-різно­му. По­ма­га­ли на­шим пар­ти­за­нам, не­на­виділи по­ляків, бо­яли­ся совєтів і співпра­цю­ва­ли з ни­ми. Бе­рег­ли своїх най­мен­ших (!) дітей і мріяли наїсти­ся.

І от ці всі лю­ди з ди­во­виж­ни­ми по­пе­редніми життєпи­са­ми зійшли­ся на не­ве­ли­ко­му фраґменті Ук­раїнських Кар­пат. У кож­но­го, крім усього іншо­го, бу­ли ще й певні інте­ре­си, підкріплені влас­ни­ми по­мил­ка­ми. А най­важ­ливіше (це потрібне, щоб зро­зуміти відчут­тя кож­но­го) - всі пе­ресліду­ва­ли і бу­ли пе­ресліду­ва­ни­ми. Втіка­ли і до­га­ня­ли. Шу­ка­ли й уни­ка­ли. Оскільки те­ри­торія бу­ла дійсно не­ве­ли­ка, а за­гонів так ба­га­то, а ще ці всі відчут­тя, то мож­на собі уяви­ти, що з не­бес усе на­га­ду­ва­ло хи­мер­ну шахівни­цю. На то­му етапі партії, ко­ли фіґури підво­дяться до яко­гось стра­тегічно­го квад­ра­та і сто­ять од­на біля од­ної, але ще не ви­хо­дя­чи на по­ля бою.

Сукупність про­ти­леж­них інте­ресів при­ве­ла до то­го, що є в житті за­ко­номірним: усі си­ли пов­ва­жа­ли гру­пу сту­дентів (єди­ну, кот­ра бу­ла не­озб­роєна і нічо­го, крім спог­ля­дан­ня фло­ри, тут не хотіла) ос­нов­ним об’єктом на­па­ду і зни­щен­ня. З різних при­чин, вслід за різни­ми інте­ре­са­ми і по­мил­ка­ми.

Одна ніч, врешті, зве­ла їх у од­но­му місці. Я не мо­жу собі уяви­ти, що мо­же діяти­ся у такій тис­няві. Але знаю, що та­ке втіка­ти, хо­ва­ти­ся, до­га­ня­ти і вис­те­жу­ва­ти в нічних літніх го­рах. Ко­ли повітря ліку­вальне від трав, ко­ли не вид­но навіть то­го, на чо­му стоїш, ко­ли вид­но ли­ше зорі. Оскільки ба­чиш ли­ше їх, то не мо­жеш по­до­ла­ти пе­ре­ко­нан­ня, що це са­ме во­ни аж так пах­нуть.

Мені ка­за­ли, що це був, здається, най­щас­ливіший мо­мент Дру­гої світо­вої війни. Яки­мись не­ви­ди­ми­ми пе­ре­гу­ку­ван­ня­ми во­яки різних сторін уз­го­ди­ли, що ті, на ко­го те­пер усі по­лю­ють, - діти, гості. Бо­гу ду­ха винні. Що ця зем­ля вже ска­зиться, як­що прий­ме ще й їх.

Невідомо, як во­ни стри­му­ва­ли­ся до світан­ня.

Але ка­жуть, що та­кої па­ра­ди ще світ не ба­чив.

Коли ста­ло яс­но, ко­ли всі по­ба­чи­ли, як близько один від од­но­го пе­ре­бу­ли цю ніч… Убивці, котрі за­хи­ща­ли­ся від убивць, ске­ру­ва­ли ду­ла в не­бо. Ко­ман­ди­ри невідрив­но ди­ви­ли­ся в очі во­ро­жим ко­ман­ди­рам і на своїх най­нер­вовіших во­яків.

Студенти відтис­ну­ли­ся від землі, взя­ли свої наплічни­ки і про­мар­ши­ру­ва­ли між арміями, все ще бо­ячись ви­пад­ко­во­го пострілу, їм тре­ба бу­ло до­до­му. Армії ще не­на­дов­го за­ли­ши­ли­ся в го­рах. Армії, от­руєні надією.

Мене за­пев­ня­ли, що в то­му місці по­то­му ніхто не знай­шов жод­ної гільзи. Не бу­ло навіть з чо­го сви­щи­ка зро­би­ти.

А всю­ди ж гільзи мож­на бу­ло зби­ра­ти мішка­ми.

 

3.

 

Саме ця по­ра ро­ку - два три тижні у травні, пов­на вес­на стає все ко­рот­шою - най­більше на­дається для пле­кан­ня та­ких ре­чей, як патріотизм, віра у Твор­ця, зах­ват. Врешті - примітив­ної ра­дості існу­ван­ня.

Україна, зем­ля, світ, жит­тя прек­расні.

Я їхав че­рез мальовни­чу Ук­раїну поїздом до Оде­си. До­сить бу­ло ди­ви­ти­ся че­рез вікно, щоб у од­но­манітності без­пе­рерв­ної гар­ності ба­чи­ти все, що вар­то по­ба­чи­ти. Най­кра­щий відтінок зе­лені, рос­ли­ни в бу­янні, тра­ви, квіти, буз­ки і бузьки.

У цю по­ру зе­леність життєво­го ви­бу­ху пок­ри­ває будь-які сліди повільно­го роз­па­ду і май­бутньої смерті. У місцях і за­ка­пел­ках, де ще місяць то­му па­ну­ва­ли сміття, зру­би, про­мис­лові руїни й убогість за­нед­ба­них гос­по­дарств, домінує зе­ле­не. Ко­рот­кий час, ко­ли вид­но стеб­ла, а не те, що під, за, між ни­ми. Щас­ли­вий час, ко­ли бе­зумст­во над­жи­вих рос­лин сти­рає сліди на­шо­го нищівно­го раціоналізму.

Перебуваючи в цій красі, я ро­бив най­простіші, най­зро­зуміліші речі - ку­пав­ся у місько­му морі, пив ви­но з однієї фляш­ки ра­зом з нез­най­оми­ми людьми, їв з не­ми­тих рук хліб і сир, їв не­миті овочі, бе­ру­чи їх ми­ти­ми у відкри­тих во­дой­мах ру­ка­ми (бра­ку­ва­ло ще ско­рис­та­ти­ся ко­рот­ко­час­ною, але щи­рою ви­пад­ко­вою лю­бов’ю у пісках, улам­ках че­ре­па­шок і се­ред зе­ле­них по­линів…)

Аж по­вер­та­ючись до­до­му, я звер­нув ува­гу на те, що весь по­тяг завіша­ний по­пе­ред­жен­ня­ми про не­без­пе­ку за­ра­жен­ня віру­сом ати­по­вої пнев­монії, де­тальни­ми інструкціями, як те­пер тре­ба жи­ти, зва­жа­ючи на цю заг­ро­зу.

Я при­га­дав собі ще од­ну кра­су. Теж цієї по­ри. Тоді я впер­ше і вос­таннє летів літа­ком. Літак був не най­кра­щий, тож летів до­сить низько, що бу­ло най­кра­ще. Бо бу­ло вид­но все, що на землі. А оскільки летів літак (літак летів), я летів у літа­ку від Кав­ка­зу аж до Кар­пат (від До­ну до Ся­ну), летів над мо­ря­ми, за­то­ка­ми, ли­ма­на­ми і гир­ла­ми, міста­ми і ла­на­ми, за­рос­тя­ми буз­ку, то бу­ло на що по­ди­ви­ти­ся. Це бу­ло 2 трав­ня 1986 ро­ку. При­летівши до­до­му, я дізнав­ся, що жи­ти тре­ба якось інак­ше, як то заз­ви­чай ро­биться. Що тре­ба вва­жа­ти на щось не­ви­ди­ме, яке не доз­во­ляє ро­би­ти най­звикліших, най­простіших, най­радісніших ре­чей.

Примітка. Все ска­за­не пе­ред цим бу­ло лірич­ним всту­пом. Всту­пом у віру­со­логію.

Не хо­чу ви­да­ва­ти­ся ша­лен­цем, але мені ви­дається, що я му­шу публічно ска­за­ти про те, що мені ви­дається.



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.237.71.247 (0.026 с.)