Господи, відвідай виноградник



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Господи, відвідай виноградник



 

Правдивий Бо­же, кот­ро­го Бо­жим сло­вом і Бо­жою Мудрістю на­зи­ваємо.

Творче світу, що Ти по­ро­див із лю­бові для лю­бові, яку ли­ше сам ро­зуміти зда­тен.

Дякую тобі, Бо­же, за Твою пос­вя­ту і Твоє пе­ре­жи­ван­ня, які Ти сам собі уділив, утілив­шись ко­лись і на­завж­ди в Си­нові своєму єди­но­род­но­му.

З То­бою, Спа­си­те­лю, я мо­жу го­во­ри­ти, зна­ючи, що нічо­го більшо­го ба­жа­ти собі не мо­жу, бо ніщо інше не є ні мені, ні Тобі потрібним.

Ти, що лю­биш мої сумніви і темність, просвітли і прий­ми ме­не.

Бо тільки Тобі звіря­юся, кот­рий знає незрівнян­но більше про ме­не, ніж насмілю­ся і зумію про се­бе ви­повісти.

Дякую, Сот­во­ри­те­лю, що існує - є, а є - існує. Що бу­ло - бу­де, а бу­де - бу­ло.

У зах­ваті Твоєю пе­ред­бач­ливістю, я радісно пе­ре­жи­ваю свою тілесність, яка Тобі так ми­ла.

Обмеженість моїх тілес­них відчу­вань як­най­кра­ще відповідає то­му Твоєму намірові, світлом яко­го Ти муд­ро уділив мені, моїм здат­нос­тям пе­рек­ла­да­ти ве­лич Твоєї все­ленської лю­бові зро­зумілою мені мо­вою Тво­го пос­лан­ня.

Не спи­ню­ся, Гос­по­ди, в жазі ро­зуміння Твоєї щед­рості.

Не зрад­жу Те­бе ніко­ли в праг­ненні усвідом­лен­ня то­го приз­на­чен­ня, яке Ти мені так ти­хо за­повів.

Любов Твою виз­би­рую на кож­но­му кроці, бо во­на па­де на ме­не.

Вдячністю до ласк Твоїх сподіва­них і не­очіку­ва­них пов­ниться тіло моє, за Твоєю по­до­бою То­бою ство­ре­не.

Тільки Ти знаєш, що в ніяку про­мов­леність не вкла­дається те про­жи­те, за що я дя­кую Тобі.

Як бу­ло би доб­ре, як­би Ти якось ско­рис­тав­ся з усіх моїх лю­бо­вей, розділив­ши її од­ну се­ред тих, хто ще лю­бові не заз­нав, а праг­не.

Із прірви своєї гор­дині, ожив­ле­ний, од­нак, То­бою, насмілю­ся відмов­ля­ти­ся від час­ти­ни Твоїх щед­рот.

Прошу, Бо­же Отців на­ших, торк­ну­ти­ся ми­ло­сер­дям своєї лю­бові всіх тих, хто не хо­че у своєму вільно­му ви­борі її запізна­ти.

І, а, але, бо… не­хай бу­де во­ля Твоя, а не моя. Мені ж за­лиш сво­бо­ду лю­би­ти. Амінь.

 

ПОРТ ФРАНКІВСЬК

 

Хочу написати листа

 

Страшенно за­хотіло­ся зро­би­ти те, чо­го не ро­бив уже ду­же дав­но. За­хотіло­ся на­пи­са­ти лис­та. Оскільки знаю ли­ше цю ад­ре­су, то й пи­шу.

Серед моїх най­улюб­леніших му­зеїв най­улюб­ленішим є му­зей меблів і на­чин­ня у Львові. Де­талі по­бу­ту різних епох завж­ди ціка­ви­ли ме­не більше, ніж істо­ричні події. Крім то­го, є ще й ду­же осо­бис­тий мо­тив - ко­лись я жив на піддашші ка­ме­ниці, з вікон якої мож­на бу­ло ог­ля­да­ти фраґмен­ти залів цього му­зею.

Через ба­га­то років нас­тав час, ко­ли слід бу­ло по­вес­ти до то­го му­зею своїх дітей - во­ни вже нав­чи­ли­ся розг­ля­да­ти у ста­ро­давніх кре­ден­сах мо­делі замків і па­лаців. Ко­ли во­диш дітей по­ка­зу­ва­ти те, що ба­чив у ди­тинстві, маєш на­го­ду по­ба­чи­ти знач­но більше. Цього ра­зу ме­не вра­зи­ла ко­лекція до­рожніх сек­ре­терів.

Маленькі, ду­же зручні і ви­шу­кані скриньки мо­жуть функціону­ва­ти як пов­ноцінний кабінет у будь-якій си­ту­ації.

Я уявив собі ве­ли­чез­ну Євро­пу вісімнад­ця­то­го століття. Ба­га­то­денні пе­реїзди у ка­ре­тах і диліжан­сах. По­ряд­ний ка­ва­лок жит­тя, про­ве­де­ний у до­розі. Звісно, тре­ба якось раціонально ви­ко­рис­та­ти цей час. Мож­на пи­са­ти лис­ти. Тре­ба пи­са­ти лис­ти.

Можна пи­са­ти довгі лис­ти. Сек­ре­тер завж­ди біля те­бе… То був доб­рий час, ко­ли так ба­га­то міст і місць ще не бу­ло опи­са­но, ко­ли так ба­га­то ду­мок і виз­на­чень ще че­ка­ло сво­го оз­ву­чен­ня, ко­ли най­простіші речі пот­ре­бу­ва­ли та­ко­го склад­но­го об­рам­лен­ня.

Уявив собі пізніші ча­си. Століття, ко­ли пош­та слу­гу­ва­ла си­нонімом вічності і не­по­руш­ності. Ко­ли лис­ти, надіслані зі зни­ще­них міст, до­хо­ди­ли до ад­ре­сатів з по­ки­ну­тих окопів. І нав­па­ки.

Ще і ще. Лис­ти як повісті. Повісті як лис­ти. Лис­ти, пи­сані під копірку для яко­гось там то­му пов­но­го зібран­ня творів. Лис­ти звіти і лис­ти за­повіти. За­повіти як лис­ти сповіді… Щорічні лис­ти звер­нен­ня про на­вер­нен­ня. Шиф­ро­вані пос­лан­ня і стан­дарт­ний текст лис­та з вільним ряд­ком для що­раз іншо­го імені. Лис­ти на ци­гар­ко­во­му па­пері. Щоб схо­ва­ти, аби мен­ше за­ва­жи­ло під час пе­ре­сил­ки авіапош­тою.

Також військові спо­га­ди. Польова пош­та, без­кош­тов­ний кон­верт без ма­рок, прихід пош­та­ря, чи­тан­ня прізвищ уго­лос, че­кан­ня про­чи­та­них уго­лос прізвищ, три­ман­ня кілька го­дин у ки­шені не­роз­па­ко­ва­но­го лис­та, про­чи­тан­ня йо­го, си­дя­чи на па­раші, ку­ря­чи сиґаре­ту без фільтра, це після обіду, нек­вап­ливість, вільний час, пов­ний кайф… Іноді після та­ких листів віша­ли­ся, стріля­ли­ся або розстрілю­ва­ли, де­зер­ти­ру­ва­ли.

Або по­рожні кон­вер­ти за­ра­ди ек­зо­тич­них ма­рок нез­на­них країн.

Або на­ма­ган­ня пе­рес­ла­ти ку­пю­ру все­ре­дині вітальної листівки. Або сам­ви­давівські карт­ки на Різдво і Ве­лик­день… Або за­ба­га­то фо­тог­рафій, лист за­важ­кий.

Або, що най­гірше, ко­ли з кілько­ма пе­чат­ка­ми і штам­па­ми різних пошт і пош­тамтів - ад­ре­сат не знай­де­ний.

Може бу­ти з рук у ру­ки, мо­же бу­ти «че­рез чемність» (тоді не мож­на кон­верт зак­ле­юва­ти).

У моїй квар­тирі є дов­гий ко­ри­дор. У дов­го­му ко­ри­дорі стоїть ви­со­ка ша­фа. У ви­сокій шафі - гли­бо­ка шух­ля­да. Во­на на­пов­не­на різни­ми лис­та­ми різних часів. Я хо­чу на­пи­са­ти лис­та. Я маю шух­ля­ду зі зраз­ка­ми. Я мо­жу свої ба­жан­ня поєдна­ти з пев­ним взірцем. Я не знаю ніякої іншої ад­ре­си. Я хо­чу на­пи­са­ти лис­та. Я ви­би­раю взірець… Поштівка з фо­тог­рафією яко­гось краєви­ду. Пе­ред­ба­чається, що я десь там.

Отож: пей­заж, а на зво­роті - вітан­ня із… Люб­лю. Твій.

 

Порт Франківськ

 

На бе­резі ко­лишнього Кар­патсько­го мо­ря - пе­ред те­перішнім мо­рем Кар­пат - за вап­ня­ко­ви­ми схи­ла­ми Вов­чи­нецьких гір, ук­ри­тих рос­ли­на­ми, яких не­ма ніде більше в цих ши­ро­тах, бо все ж - уз­бе­реж­жя (там му­сить бу­ти щось вічно­зе­ле­не, со­ко­ви­те, му­сить бу­ти хо­ча би інший мох), у за­тоці під ци­ми ске­ля­ми, котрі ніяк не до­че­ка­ються прип­ли­ву, а відплив був кілька ти­сяч років то­му, ще збе­рег­ли­ся дві ко­лишні течії Кар­патсько­го мо­ря. Во­ни витіка­ють з йо­го гли­бин і, вда­ря­ючись об камінь бе­ре­га, за­вер­та­ються, ут­во­рю­ючи не­ве­ли­кий атол, по­над яким у ямі ви­пи­нається порт Франківськ. Най­кра­ща га­вань після рифів і ост­ровів Кар­пат. Най­певніший порт і форт на бе­резі По­кут­тя. Він поз­на­че­ний на всіх таємних морських ма­пах, без нього не­мож­ли­вий жо­ден рейс у цих ши­ро­тах. Франківськ три­має. Цей порт є фор­мою, яка ут­ри­мує сутність нав­ко­лишніх зе­мель морів. Без нього Кар­патське мо­ре бу­ло б поз­бав­ле­не бе­регів, орієнтирів, течій, ма­яків. От­же, мо­ря б не бу­ло. Всі аст­ро­лябії світу без­по­мил­ко­во вка­зу­ють, що порт розміще­ний на 48 ґра­дусів 55 мінут північної ши­ро­ти і 42 ґра­ду­си 23 міну­ти дов­го­ти за Фер­ро. За Ґринвічем - тро­хи інак­ше. За на­ми - Га­лич, Опілля, Львів. Пе­ред на­ми - Кар­патське мо­ре, за яким Ту­реч­чи­на, яка по­чи­нається за Пру­том, за Дністром, за Че­ре­мо­шем, за Ти­сою, за По­пом Іва­ном. За Ту­реч­чи­ною ж - як відо­мо - тільки Аф­ри­ка. І кінець світу. Так са­мо на схід - півострів Поділля і російський бе­рег кінця світу. На захід - ли­ше Чор­ний (Шварц­вальд) ліс, во­до­рості, що вий­шли з на­шо­го мо­ря.

Порт пах­не пор­том. Він існує для то­го, що­би змішу­ва­ли­ся за­па­хи. Що­би са­ме тут відбу­ва­ла­ся ро­за вітрів, що­би во­на ста­ва­ла чи­мось ре­альним. Що­би нею мог­ли жи­ви­ти­ся вітри­ла на­ших бал­конів. Порт Франківськ пах­не підмок­ли­ми му­ра­ми, ко­ра­ло­ви­ми ри­фа­ми своїх пляжів, гар­мат­ним по­ро­хом твер­динь, де­ше­ви­ми сме­ре­ко­ви­ми бурш­ти­на­ми, скла­да­ми і пак­гав­за­ми, пли­та­ми Га­лицько-Львівсько­го і Тис­ме­ницько-Кам’янецько­го трактів, за­топ­ле­ним цвин­та­рем і трак­ти­ра­ми дов­ко­ла ма­яка, бу­ди­ноч­ка­ми вздовж бе­ре­го­вої лінії, де сніда­ють і но­чу­ють купці, мат­ро­си, піра­ти, теслі, аст­ро­но­ми, кар­тог­ра­фи, міняй­ли, злодії, відставні капіта­ни, май­бутні юнґи, ко­ки і ки­то­бої. Іноді во­ни всі, не віря­чи жінкам, котрі їх го­ду­ють, сто­ять і див­ляться у бік Бист­риці. І ба­чать, як за ви­ги­ном мос­та по­чи­нається їхній порт. Крізь нічні лам­пи, крізь недільний ту­ман, крізь різдвя­ний сніг - прек­рас­ний порт Франківськ.

Це місто-фор­те­ця. Во­но не те що ста­ло фор­те­цею, бо так бу­ло тре­ба. Во­но бу­ло фор­те­цею за­ду­ма­не і фор­те­цею ство­ре­не. Ідея іде­ально­го міста дов­го шу­ка­ла та­ко­го без­до­ган­но­го втілен­ня. Єди­ний ри­су­нок став про­то­ти­пом міста, і місто бу­ло як ґра­вю­ра. Як графіка на ка­мені, як ба­рельєф, як літог­рафія, як су­ха гол­ка, як ленд-арт врешті-решт. Суцільний мінімалізм. Діамант. Як ком­пас. Шість нап­рямів. Шість ре­дутів, шість проміжних мурів. Усе­ре­дині - ма­як ра­ту­ша. Квад­ра­том ка­ме­ниці, вузькі, низькі і довгі. Па­лац при мурі. Ли­царі тоді не хо­ва­ли­ся се­ред міщан. Три кос­те­ли. Дві церк­ви. Зви­чай­но, ар­се­нал і мол. Заб­лу­ди­ти­ся в пор­ту бу­ло не­мож­ли­во. Все над­то про­зо­ре. Все прос­те й іде­альне. Місто-конт­ра­форс. Йо­го так і не вда­ло­ся ніко­му зни­щи­ти ззовні. Ні тур­кам, ні мос­ка­лям, ні ко­за­кам. Справжні твер­дині мож­на підва­ли­ти ли­ше зсе­ре­ди­ни - австрійським роз­би­ран­ням мурів, розстріла­ми у се­редмісті, бульва­ра­ми замість квар­талів, бу­дин­ка­ми на місці внутрішнього подвір’я і са­ду, по­же­жею, яка роз­ду­ла­ся з під кот­ла, в яко­му ва­ри­ло­ся по­вид­ло…

І як­раз те­пер, як і в 1812 році, ко­ли бу­ли розібрані му­ри, порт фор­те­ця зно­ву стає інак­шим. Мінімалізм і садівницт­во, котрі бу­ли виз­на­чальни­ми впро­довж усіх часів Франківська, підри­ва­ються ізсе­ре­ди­ни маньєриз­мом і за­жер­ли­вою за­бу­до­вою тих місць, де пи­ло­ся, сиділо­ся, хо­ди­ло­ся, ле­жа­ло­ся, лю­би­ло­ся, біга­ло­ся, го­во­ри­ло­ся, обніма­ло­ся, три­ма­ло­ся. Звідки ди­ви­ло­ся на ак­ва­торію. Де бу­ла на­ша твер­ди­ня. Іде­альне місто. Як з ри­сун­ка. Як літог­рафія. Йо­го вар­то бу­ло за­хи­ща­ти і не зда­ва­ти, цей порт Франківськ. Але во­но не всто­яло - як завж­ди - від влас­но­го, внутрішнього на­по­ру…

 

Ерос святого Миколая

 

В ос­таннє де­ся­тиліття, крім усього іншо­го, відбу­ла­ся ще й див­на зміна фе­но­ме­ну свя­то­го Ми­ко­лая. Те, що століття­ми бу­ло містич­ним, пе­рес­та­ло ним бу­ти. Як це не цинічно зву­чить, але культ Ми­ко­лая віддав­на пе­реп­лу­та­ний з пи­тан­ням ди­тя­чо­го еро­тиз­му. Та са­ма місти­ка не­вин­ності, таємниці, праг­нен­ня, підозр, на­тяків, со­лод­ких за­до­во­лень. Та са­ма на­род­на пе­да­гогічна сис­те­ма при­род­но­го цик­лу - спо­чат­ку таємни­ця, про це не го­во­рять ні батьки, ні діти, потім нез­баг­нен­ний акт ініціації, тоді - ні з то­го ні з сього той, хто ще вчо­ра був об’єктом неп­ро­мов­ле­но­го, відра­зу стає йо­го суб’єктом. І сам ра­зом з влас­ни­ми батька­ми го­тує в ніч ди­ва таємни­цю для своїх дітей, онуків влас­них батьків, з яки­ми про все це так і не по­го­во­ри­ло­ся. Як і про те, звідки бе­руться діти. І що відчу­вається тоді, ко­ли діти мо­жуть і не взя­ти­ся, але відбу­вається те са­ме, від чо­го во­ни з’явля­ються.

 

Коли я був ма­лий, то про будь які про­хан­ня до Ми­ко­лая не йшло­ся. Так, ніби всі собі зна­ли, що про­си­ти у прин­ципі неп­ра­вильно, що мож­ли­вості Йо­го об­ме­жені, що Він і так ста­рається мак­си­мально, що втіха по­ля­гає в чу­дес­но­му от­ри­манні то­го мініму­му, який є для нього та­ким нап­руж­ним. З еро­ти­кою бу­ло точнісінько так. Во­на бу­ла та­ким са­мим ди­вом. Ми чи­та­ли сам­ви­давівську «Ба­ню» і примітивні ос­танні розділи з підруч­ни­ка ана­томії лю­ди­ни. І нічо­го іншо­го в цій ца­рині не бу­ло. Тре­ба бу­ло віри­ти в щось од­не. Або або. І за­хи­ща­ти свою чис­то­ту чи зіпсутість (іде­алізм чи ма­теріалізм - та­ким бу­ло дур­ну­ва­те го­лов­не прок­ля­те пи­тан­ня однієї дур­ну­ва­тої го­лов­ної філо­софії, нє що­би йо­го прек­рас­но розв’яза­ти, вик­рес­лив­ши зі спис­ку). Те­перішні діти див­ляться на обк­ла­дин­ки жур­налів і кон­до­ми у кож­но­му кіоску, все зна­ють і пи­шуть спис­ки, що їм потрібно на Ми­ко­лая. Їх ро­зуміння еро­ти­ки по­ля­гає в то­му, що­би зна­ти, що від ко­го тре­ба хотіти.

 

А все за­ду­му­ва­ло­ся так гар­но. В ча­си єпис­ко­па Ми­ко­лая пе­ре­довсім йшло­ся про страш­ний гріх гор­дині. Йшло­ся про анонімність ди­ва. Про йо­го вчасність і що­ден­ну при­сутність. Про те, що ди­во стається тоді, ко­ли сподіва­ти­ся йо­го годі. З тим Ми­ко­лаєм теж пов’яза­на пев­на еро­ти­ка, бо він час­то клав кап­шук з мо­не­та­ми са­ме тоді, ко­ли зневіре­на дівчи­на вирішу­ва­ла своїм тілом за­ро­би­ти на віно.

 

Найбільше чу­до Ми­ко­лая по­ля­га­ло в то­му, що йо­го ніхто ні про що не про­сив, але він умів зро­би­ти най­потрібніше. І ніяким чи­ном не зра­ди­ти свою до то­го при­четність. Прос­то так ста­ва­ло­ся, як ма­ло би бу­ти по пра­вильно­му. Ми­ко­лай був ве­ли­ким ко­рек­то­ром.

Власне ця ко­рекція ма­ла би бу­ти най­го­ловнішим спад­ком свя­то­го. Хай ди­тя­ча еро­ти­ка за­ли­шається ди­тин­ною - інтим­ною, делікат­ною, за­гад­ко­вою, со­лод­кою. І вчас­ною.

 

Ті, хто завжди зі святом

 

Школа, нез­ва­жа­ючи на її утис­ки то­тальної свят­ко­вості, якою пе­ре­пов­не­не раннє ди­тинст­во, все ж бу­ла ду­же ко­рис­ною для усвідом­лен­ня свя­та як та­ко­го, свя­та як ви­нят­ко­во­го яви­ща, свя­та, яке ду­же не завж­ди з то­бою. Зреш­тою шко­ла му­сить бу­ти хоч у яко­мусь вимірі ко­рис­ною. Свя­том, от­же, бу­ло кож­не ви­па­дан­ня з роз­по­ряд­ку - неділя, каніку­ли, хво­ро­ба, запізнен­ня, про­гул, відсутність учи­тельки (навіть як­що во­на в цей день зла­ма­ла но­гу чи пішла на ма­мог­рафію), смерть Брежнєва Анд­ро­по­ва-Чер­нен­ка, па­рамілітарні зма­ган­ня «Зарніца» й «Орльонок».

 

Наприкінці шко­ли і в ранній юності свя­то му­си­ло бу­ти пов’яза­не з тим, що впер­ше. Пер­ший щось там, пер­ша хтось там, упер­ше та­ке-то і ся­ке-то. Такі собі справжні при­ватні свя­та, в яких, од­нак, уже бу­ло те, без чо­го свя­та не­мож­ливі. А свя­та не­мож­ливі без співпе­ре­жит­тя. Не­розділе­на радість свя­том бу­ти не мо­же. Те, що впер­ше ста­ва­ло­ся, теж оз­на­ча­ло при­четність, бо ав­то­ма­тич­но пе­ре­во­ди­ло нас із ка­те­горії в ка­те­горію, з кас­ти в кас­ту.

 

Якраз тоді десь ви­чи­та­ло­ся про ри­ту­ал, який є інсценізацією міфу. З цього вип­ли­ва­ло, що пе­рей­нятість будь-яким міфом умож­лив­лює пе­ре­жи­ван­ня співпе­ре­жи­ван­ня свя­та під час здійснен­ня відповідно­го ри­ту­алу. Тоді бу­ли при­зо­ви до армії, ви­роб­ле­на те­ологія підйомів, ран­ко­вих ту­алетів, прий­омів їжі, виїзду на ма­нев­ри, відбоїв, недільних звільнень у місто, де­мобілізацій, по­вер­нен­ня в універ­си­те­ти, дос­ту­пу до кни­жок, кіно­те­атрів, не­час­тих ви­ходів у ка­фе, зібрань у гур­то­жит­ках, де­монст­рацій, арештів, КПЗ, па­ролів по­ро­зуміння, віднов­ле­них пісень і підня­тих пра­порів. Чу­дові ри­ту­али гли­бин­них міфів.

Десь не­за­дов­го свя­та свят­ку­ва­ли­ся ли­ше уд­вох, од­не для од­но­го. За влас­ним ка­лен­да­рем. Пізніше зно­ву по­вер­ну­ла­ся при­четність до ро­ду. Встиг­ну­ти, за­ки ще во­ни є на світі.

А відтоді, ко­ли влас­ти­во по­ча­ло­ся влас­не са­мостійне жит­тя, свя­та теж ста­ли са­мо­роб­ни­ми. Їх мож­на бу­ло приз­на­ча­ти на ту го­ди­ну то­го дня у році, ко­ли хотіло­ся. Свят фак­тич­но не бу­ло, бо їх не хотіло­ся, бо во­ни бу­ли за­лежні від те­бе, а не­ма нічо­го нищівнішо­го для свят­ко­вості, як бу­ти роз­по­ряд­ни­ком свя­та. Так я без­жально прос­пав злам ти­ся­чоліть.

Натомість свя­том бу­ли діти, бо во­ни бу­ли свя­ти­ми, як то є з дітьми. Їхні що­денні свят­ка мог­ли зас­ту­пи­ти все інше.

 

Тепер, ко­ли я ду­маю про іде­альне свя­то, у свідо­мості завж­ди зли­ва­ються в один об­раз, в один сим­вол доб­рий при­ятель Юр­ко По­кальчук і улюб­ле­ний пес Лю­на. Во­ни є не­за­пе­реч­ни­ми ви­раз­ни­ка­ми свят­ко­вості. Ця свят­ковість поз­на­че­на на­сам­пе­ред цілко­ви­тою відсутністю ча­су. Мож­на ска­за­ти, що жит­тя є свят­ко­вим зав­дя­ки то­му, що так час­то бу­ває нуд­но впро­довж цього свя­та. Бо йдеться про інше. Юр­ко По­кальчук зни­щує ка­лен­дарність своїм ко­рон­ним тос­том - з но­вим ро­ком. Він про­го­ло­шує йо­го завж­ди, він має рацію, бо но­вий рік по­чи­нається кож­ної но­вої хви­ли­ни. А Лю­на вза­галі, як то влас­ти­во псам, не ро­зуміє, що та­ке дов­го, а що ко­рот­ко. У неї все три­ває од­на­ко­во пов­но. Че­кан­ня, зустрічі, спан­ня, про­гу­лян­ки, за­ба­ви, пес­тощі. Те, що їй по­до­бається, є свя­том. Усе, що між тим, - нє. Я би хотів жи­ти так. Це чи­мось на­га­дує пе­ре­па­ди з пек­ла у рай, де і му­ки, і кайф нез­ро­зумілі нам, бо замішані на без­ко­неч­ності. На­томість моїм свя­том є щось інше. Я щи­ро свят­кую дві речі: моє зем­не жит­тя му­сить ко­лись закінчи­ти­ся, і я нічо­го не знаю про своє жит­тя після йо­го зем­но­го закінчен­ня. Ви­дається, що в такій си­ту­ації не свят­ку­ва­ти теж не­має жод­них підстав.

 

Великодня демонстрація

 

Щороку ко­жен - як хо­че і мо­же - пе­ре­жи­ває при­най­мні на­га­ду­ван­ня про подію, яка ста­ла най­важ­ливішою в біографії людст­ва. На­га­ду­ван­ня нам потрібні, бо оче­видність іншості світу, який нас­тав після Воск­ресіння, є знач­но мен­шою, ніж мог­ли сподіва­ти­ся всі учас­ни­ки тієї події. Ще важ­че усвідо­ми­ти, що во­на не має ні по­чат­ку, ні кінця, що во­на три­ває без­пе­рерв­но і завж­ди. Людська сутність пот­ре­бує простіших ме­тодів нав­чан­ня. Ка­лен­дар є од­ним із них.

Одним із фе­но­менів цієї ка­лен­дар­ної за­леж­ності є щорічне відчут­тя, що ма­ло не по­зав­чо­ра бу­ло Різдво. По­чуттєва прірва між на­род­жен­ням і смер­тю та воск­ресінням стис­кається в часі. Благість Різдва і нап­ру­женість Ве­ли­код­ня пе­ре­жи­ва­ються як прис­ко­ре­не до­рослішан­ня. Ціле зем­не жит­тя Хрис­та найінтен­сивніше на­га­дує про се­бе в ці два дні, між яки­ми мен­ше, ніж півро­ку. За цей час ми по­винні прой­ти щорічну ево­люцію від ди­тя­чої ра­дості від то­го, що Бог став лю­ди­ною, довірив­ши нам ма­ло не по-людськи, аж до гли­бо­ко­го пот­рясіння - на що ми, лю­ди, насп­равді здатні.

Останній тиж­день пе­ред смер­тю Хрис­тос зби­рав дов­ко­ла се­бе ду­же ба­га­то різних лю­дей. Зна­ючи, що і як має ста­ти­ся най­ближ­чи­ми дня­ми, зна­ючи, як ма­ло ча­су за­ли­ши­ло­ся, він ук­ла­дав у ко­жен пос­ту­пок, у кож­не сло­во най­більшої си­ли зна­чен­ня. Скла­дається вра­жен­ня, що ці ти­сячі оче­видців бу­ли потрібні не ли­ше для то­го, що­би во­ни по­ба­чи­ли і по­чу­ли, як здійсниться на­пи­са­не у про­років. Здається, що він нав­мис­но ук­ла­дав ба­га­тю­щу ко­лекцію типів, пов­ний спектр мож­ли­вос­тей людсько­го ви­бо­ру. Всі ці лю­ди по­винні бу­ли ще й ба­чи­ти од­не од­но­го, усвідо­мив­ши, яки­ми є во­ни самі.

Завдяки то­му, що цей ос­танній тиж­день ре­тельно за­до­ку­мен­то­ва­ний, ми маємо мож­ливість ма­ло не спог­ля­да­ти хроніку подій. Маємо ча­су вдос­таль, що­би прок­ру­чу­ва­ти цей фільм, ак­цен­ту­ючись на різних нап­ря­мах пог­лядів.

Можемо ди­ви­ти­ся ли­ше на Бо­го­чо­ловіка, лов­ля­чи кож­не сло­во. Цих слів має бу­ти до­сить, що­би не пот­ре­бу­ва­ти нічо­го більше.

Можемо ди­ви­ти­ся на всіх ра­зом і на кож­но­го ок­ре­мо з тих лю­дей, які бу­ли по­руч. При­див­ля­ти­ся до всіх дій, рухів, ви­разів об­лич­чя і очей. Мо­же­мо на­ма­га­ти­ся зро­зуміти по­чут­тя і дум­ки, які їх вик­ли­ка­ли. І приміря­ти їх до се­бе. Ви­явиться, що во­ни бу­дуть зро­зуміли­ми, бо не бу­дуть над­то чу­жи­ми, бу­дуть людськи­ми.

Натовпи слу­хачів, двоє сліпих, учні, меш­канці Єру­са­ли­ма, що зустріча­ли в місті, про­давці, по­купці, міняй­ли в храмі, пер­вос­вя­ще­ни­ки і книж­ни­ки, старші на­ро­ду, фа­ри­сеї і са­ду­кеї, вчи­телі За­ко­ну, ли­цеміри і не­ро­зум­ни­ки, каліки, вагітні, діви, сол­да­ти, ра­би, сто­рожі, апос­то­ли, блуд­ниці, Пет­ро, Юда, Пи­лат, Си­мон, Ва­рав­ва, Марія Маг­да­ли­на та інша Марія, Йо­сип… А ще пер­со­нажі ціло­го по­то­ку притч, роз­ка­за­них ци­ми дня­ми Учи­те­лем…

Зрозуміло, ці лю­ди потрібні бу­ли пе­ре­довсім для то­го, що­би во­ни по­ба­чи­ли смерть і воск­ресіння, що­би аж у та­кий ра­ди­кальний спосіб пе­ре­ко­на­ти їх у то­му, що Є.

Зрозуміло, що пе­ре­во­рот став­ся не тільки в історії людст­ва. Бог, упер­ше прой­шов­ши пов­ноцінною людською до­ро­гою, теж став зовсім іншим.

Але здається, що са­ме де­монст­рація різних мож­ли­вих ви­борів має особ­ли­ве зна­чен­ня. Ад­же йшло­ся пе­ре­довсім про лю­дей.

Тож, ко­рис­ту­ючись на­го­дою прос­то­го ка­лен­дар­но­го на­га­ду­ван­ня, ду­ма­ти вар­то про свій влас­ний вибір, пам’ята­ючи, якою різною мо­же бу­ти лю­ди­на, пам’ята­ючи, що ко­жен ок­ре­мий вибір є ви­бо­ром ціло­го людст­ва. Настільки, наскільки за­гальним був вибір Хрис­та.

Поза тим Воск­ресіння три­ває вічно і завж­ди. Як і Різдво, до яко­го вже так близько.

 

Страх сповіді

 

Один з моїх прадідів, чо­ловік надз­ви­чай­но по­бож­ний і ви­со­ко­мо­ральний, ба­га­то років не хо­див до сповіді. Ще за­мо­ло­ду, ко­ли йо­го віра в церк­ву і свя­ще­ників рівня­ла­ся з вірою в Бо­га, ко­ли як­най­частіша сповідь бу­ла для нього життєвою не­обхідністю, він рап­том довідав­ся про якісь не­по­добст­ва, які йо­го душ­пас­тир чи­нив у при­ват­но­му житті.

Прадід пе­ре­жив та­ку гли­бо­ку трав­му, що пос­та­но­вив собі більше ніко­ли не ко­рис­ту­ва­ти­ся по­се­ред­ницт­вом будь-яких лю­дей у своїм спілку­ванні з Бо­гом.

Я йо­го ро­зумію, але не мо­жу виз­на­ти йо­го рації.

Зрештою, подібна по­зиція сто­сов­но сповіді завж­ди при­ваб­лю­ва­ла лю­дей не­пе­ресічних, котрі свою ви­нят­ковість доб­ре ро­зуміли і не по­год­жу­ва­ли­ся уподібню­ва­ти­ся іншим лю­дям. Виз­на­ючи Бо­жу зверхність, такі лю­ди все ж на­да­ють своєму об­ра­зові Бо­га влас­них рис, ува­жа­ючи, що Тво­рець не мо­же ма­ти з ни­ми та­ких са­мих сто­сунків, як з усіма. Що і є най­важ­чою спо­ку­сою і слабкістю.

Дивно, але ви­яв­ляється, що важ­ли­вим чин­ни­ком у всьому цьому вис­ту­пає пи­тан­ня освіче­ності і невігласт­ва, вільності і за­леж­ності, здо­ро­во­го глуз­ду і ха­осу в го­лові. Себ­то в пи­тан­нях ро­зуміння віри са­ме лю­ди, які вва­жа­ються по-су­час­но­му освіче­ни­ми і вільни­ми, ви­яв­ля­ються цілко­ви­ти­ми невігла­са­ми і невільни­ка­ми різних міфів.

Звичайно, ко­жен, хто наділе­ний пев­ним кри­ти­циз­мом, мо­же лег­ко по­ба­чи­ти не­дос­ко­на­лості і церк­ви за­га­лом, і на­шої церк­ви, і свя­ще­ників, котрі слу­жать по­руч. І влас­не в цьому місці про­хо­дить умов­на ме­жа між справжньою вірою і хи­мер­ни­ми уяв­лен­ня­ми про влас­ну ви­нят­ковість.

Бо, крім раціонально­го й осо­бис­то­го ек­зис­тенційно­го спо­собів пізнан­ня Бо­га, є ще один - таїнстве­ний, без яко­го най­ви­шу­каніші ви­яви двох по­пе­редніх нічо­го не варті. А церк­ва є носійкою таїнств. Не­за­леж­но від то­го, які за­ки­ди їй у нас мо­жуть ви­ни­ка­ти. І це є ще од­ним таїнством.

Воно по­ля­гає в то­му, що тільки че­рез певні цер­ковні об­ря­ди ми мо­же­мо прис­ту­пи­ти­ся до то­го, що не мо­же бу­ти зро­зумілим бук­вально.

У та­ко­му разі свя­ще­ник ви­ко­нує ту надз­ви­чай­ну місію, що не­дос­туп­на ніко­му з нас у який­сь інший спосіб. Ми мо­же­мо зна­ти, що той чи інший свя­ще­ник - не іде­альна лю­ди­на. Ми маємо мріяти про справді ви­дат­но­го слу­гу Бо­жо­го. Але ми по­винні усвідом­лю­ва­ти, що, ви­ко­ну­ючи таїнства сповіді чи євха­ристії, будь-який свя­ще­ник уже не є прос­то со­бою, не на­ле­жить са­мо­му собі.

Між іншим, ти­ся­чу років то­му церк­ва і вірні вже пе­ре­жи­ва­ли такі сумніви. Пе­ре­жи­ва­ли і пе­ре­жи­ли. Влас­не цей досвід на­дає церкві ще однієї не­пов­тор­ної раціональної арґумен­тації, яка збли­жується до нас­туп­но­го таїнства. Ад­же та­кої ва­го­мості не­пе­рерв­ності не має жод­на інша інсти­туція. А ми - істо­ти істо­ричні.

Повіривши у хрис­ти­янст­во як у ве­ли­ку, три­ва­лу й оп­тимістич­ну при­го­ду, лег­ко пе­ре­ко­на­ти­ся, що не­ма часів гірших і ліпших, лю­дей ду­же доб­рих і цілком по­га­них. Існу­ють ли­ше постійні вик­ли­ки, на які зна­хо­дяться адек­ватні відповіді.

А прадід, на жаль, поп­рос­ту не зміг док­лас­ти не­обхідно­го зу­сил­ля.

 

Дещо з історії СБУ

 

1932 році в Ра­дянсько­му Со­юзі вже по­чи­на­ла­ся індустріалізація, бу­ли розг­ром­лені всілякі внутрішні партійні опо­зиції, Росія зно­ву бу­ла імперією, і її виз­на­ли всі го­ловні дер­жа­ви. 1937-го Італія здо­бу­ла кілька ко­лоній, за­во­ював­ши навіть не­покірне ко­ролівство Ефіопії, мафія втіка­ла до Аме­ри­ки, а Мус­соліні був улюб­лен­цем цілої Євро­пи. В 1974 році ніхто не мав пра­ва сумніва­ти­ся, що на Кубі по­бу­до­ва­ний соціалізм. 1948-го Німеч­чи­на ще бу­ла розділе­на на оку­паційні зо­ни, все, що бу­ло пов’яза­не з ве­ли­кою епо­хою третього рей­ху, вже встиг­ло закінчи­ти­ся. В 2004 році Ки­тай ут­вер­див­ся не ли­ше як най­більша світо­ва по­ту­га апріорі, але і як дер­жа­ва, що пе­ре­хо­дить у ка­те­горію світо­вих по­туг зав­дя­ки пе­ре­орієнтації своєї сис­те­ми. В усіх ви­пад­ках ідеться ли­ше і аж про п’ятнад­цять років. Про п’ятнад­ця­тиріччя якоїсь там ре­во­люції.

Я ду­же слаб­кий у ма­те­ма­тиці, зна­чить, без­помічний у хро­но­логії. Пам’ятаю, що це бу­ло в жовтні. Підоз­рюю, що в жовтні п’ятнад­цять років то­му. Тоді в Ук­раїні теж бу­ла най­сп­равжніша і най­сим­па­тичніша ре­во­люція - сту­дентська ре­во­люція на ґраніті. І най­більшим ре­зульта­том тієї ре­во­люції ста­ло пе­рей­ме­ну­ван­ня площі Ок­тябрської ре­во­люції на май­дан Не­за­леж­ності. Срав пес. З то­го ча­су, ко­ли ми зійшли з ґраніту, бо пе­ре­мог­ли, вся на­ша по­дальша до­ля є суцільним лан­цю­гом усе но­вих і но­вих прог­ра­них ре­во­люцій. Їх на­ко­пи­чи­ло­ся так ба­га­то, що я вже по­га­но пам’ятаю - де що бу­ло. Ре­во­люції зли­ли­ся в ро­ки пар­ти­занської війни. Але тоді, в жовтні, бу­ло ду­же фай­но. Мені навіть по­чи­нає зда­ва­ти­ся, що у цій фай­ності мо­же таїти­ся при­чи­на по­дальших по­ра­зок.

Перебираю де­талі і фраґмен­ти. На­ма­га­юся шу­ка­ти по­мил­ку на то­му рівні, який мені був дос­туп­ний тоді. Що тоді ба­чив і що міг зро­би­ти, але не по­ба­чив і не зро­бив, або по­ба­чив і не зро­бив, або… Тоді я пе­ре­бу­вав у од­но­му з відділів охо­ро­ни. Що кілька го­дин ми міня­ли­ся з іншим за­го­ном пос­та­ми, вис­тав­ле­ни­ми дов­ко­ла не­за­леж­ної те­ри­торії та­бо­ру. Охо­ронці не бу­ли учас­ни­ка­ми го­ло­ду­ван­ня, ми сніда­ли і ве­че­ря­ли тим, що ку­пу­ва­ли у крам­ни­цях. Ми стри­му­ва­ли на­тов­пи ціка­вих удень і охо­ро­ня­ли підсту­пи до містеч­ка вночі, ми куш­ту­ва­ли трав’яні чаї, які що­ран­ку при­но­си­ли в тер­мо­сах сотні ки­ян. Крім то­го, ми го­во­ри­ли. Більше ніко­ли в житті я не втра­чав під вечір го­лос уп­ро­довж двох тижнів. Більше ніко­ли я не мав та­кої губ­ко­вої ауди­торії. П’ятнад­цять років то­му те, що ми роз­повіда­ли, бо прос­то зна­ли це від ди­тинст­ва, зву­ча­ло в Києві як одк­ро­вен­ня. Мен­ше з тим. Пе­ре­би­раю фраґмен­ти. Ті, що сто­су­ва­ли­ся і не сто­су­ва­ли­ся ро­бо­ти. Нічні ви­хо­ди за шну­рок кор­дон для роз­мов з міліційни­ми пос­то­ви­ми (во­ни пе­рей­ти ме­жу не на­ва­жу­ва­ли­ся), ав­то­бу­си із спец­назівця­ми тро­хи ви­ще май­да­ну, різні ґатун­ки сиґарет, яки­ми то­го сиґарет­нок­ри­зо­во­го ро­ку об­да­ро­ву­ва­ли наш загін, пот­рясіння від дзвіниці підсвіче­но­го на ніч Софійсько­го со­бо­ру (уже Софія відстру­меніла відме­рехтіла буз­ко­вим ґро­ном ти йшла до ме­не але не встиг­ла за пер­шим зой­ком за пер­шим гро­мом), пер­ша книж­ка то­го ж Сту­са, куп­ле­на на­пе­ре­додні в «По­езії» і но­ше­на в ки­шені курт­ки, бо як­що бу­дуть ата­ку­ва­ти на­ме­ти, що­би не про­пав най­більший скарб, вен­ти­ляційні решітки мет­ро­політе­ну, з яких ви­хо­ди­ло нагріте повітря… До­сить ли­ше за­че­пи­ти­ся, і клу­бок роз­мо­тується до нес­подіва­ної гли­би­ни (якщо вза­галі мож­на го­во­ри­ти про гли­би­ну, а не дов­жи­ну клуб­ка).

І в од­но­му місці пальці пам’яті нас­ко­чи­ли на вуз­лик. Однієї ночі (ніч так час­то вис­ту­пає дійо­вою осо­бою, бо вночі вар­та бу­ла особ­ли­во нап­ру­же­на) си­вий ху­дий елеґант у за­морсько­му біло­му по­рохівни­ку зап­ро­сив ме­не вий­ти з та­бо­ру на Хре­ща­тик. У кожній ки­шені пла­ща бу­ла пляш­ка шам­па­ну. Ми дов­го сиділи се­ред каш­та­но­во­го лис­тя, пи­ли і го­во­ри­ли. По­то­му він вий­няв ще з однієї ки­шені бравнінґа і зап­ро­по­ну­вав ме­не застріли­ти. Я відмо­вив­ся. Він за­хотів застріли­ти се­бе. Я йо­го відмо­вив. Тоді це за­нудст­во із застрілен­ням по­ча­ло роз­пов­за­ти­ся далі. Хо­чеш, я застрілю то­го мєнта, нє, то­го па­ца­на, нє, цю кра­сот­ку, нє… Врешті з’ясу­ва­ло­ся, що він мо­же без­кар­но застріли­ти тут будь-ко­го, бо він із спецс­луж­би (каґебіст, по­ду­мав я), і про­по­нує мені теж пра­цю­ва­ти на спецс­луж­би, що­би мог­ти собі постріля­ти. Не най­кра­щий підхід, хід, ме­тод, арґумент. Вид­но, подіяв шам­пан. Я відмо­вив­ся.

Через рік уже бу­ла Ук­раїна. Який­сь аку­рат­ний мо­ло­дий чо­ловік з гу­манітар­ною освітою поп­ро­сив зібра­ти­ся на ко­рот­ку зустріч увесь наш ми­ну­лорічний охо­рон­ний загін. Ми прий­шли, і він зап­ро­сив нас усіх ра­зом на пер­ший курс яко­гось там виш­ко­лу но­во­ут­во­ре­ної Ук­раїнської служ­би без­пе­ки. Ко­лишній каґебіст, по­ду­ма­ли ми і відмо­ви­ли­ся.

І от те­пер я далі ду­маю - ко­ли закінчаться наші ре­во­люції, ко­ли ми­не ця пар­ти­зан­ка?

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 44.192.10.166 (0.019 с.)