Розуміти, а не чекати розуміння

 

Четвертого жовт­ня двері всіх ка­то­лицьких со­борів, храмів, кос­телів, цер­ко­вець і кап­лиць бу­ли відкри­ти­ми для див­них відвіду­вачів. Сю­ди мог­ли за­хо­ди­ти без­домні пси і напівдикі ко­ти, от­руй­ні змії і го­лодні хро­ба­ки, звідси не ви­га­ня­ли збен­те­же­них го­лубів, пох­му­рих во­рон, сон­них бджіл і розт­ри­во­же­них бліх. Бак­терії і віру­си всіх ґатунків ніко­му не чи­ни­ли жод­ної заг­ро­зи. Кро­ти підніма­ли­ся з підзем­них нір аж до кам’яних плит підло­ги, а ли­ли­ки, що осе­ля­ються під да­хом, вва­жа­ли за не­потрібне спа­ти вдень. Гриб­ки і ли­шай­ни­ки в най­во­логіших не­освітле­них за­ка­пел­ках світи­ли­ся не­ви­ди­мим сяй­вом. Молі й ко­марі на­би­ра­ли­ся муж­ності пе­ред смер­то­нос­ни­ми хо­ло­да­ми. У де­які цер­ковці заб­ре­да­ли ос­танні хи­жа­ки євро­пей­ських лісів, а до інших чу­дес­ним чи­ном при­хо­ди­ли де­леґації най­різно­манітніших звірів, невільників мандрівних цирків, які по­вер­та­ли­ся після ме­си до своїх кліток.

Усе жи­ве відзна­ча­ло в та­кий спосіб день свя­то­го Фран­цис­ка. І лю­ди - мож­ли­во, єди­ний раз уп­ро­довж ро­ку - щи­ро відчу­ва­ли при­хо­ва­не щас­тя то­го, що во­ни не самі на цьому світі.

Найбільші ди­ва пот­ре­бу­ють най­простіших ілюст­рацій. Інак­ше їх зро­зуміє навіть не ко­жен з тих, хто ди­во пе­ре­жив. Свою ве­ли­ку прав­ду свя­тий Фран­циск ви­гад­ли­во ілюст­рує цим щорічним до­пус­ком усього жи­во­го до прес­то­лу сво­го Твор­ця.

Було би ве­ли­кою спе­ку­ляцією стверд­жу­ва­ти, що те­перішнім нам Фран­циск потрібний як ніко­ли. Що ли­ше йо­го то­тальна лю­бов і єван­гельська істи­на, йо­го нест­рим­на життєва радість і са­мо­дос­татність у бідності, йо­го постійна роз­мо­ва із со­бою, яка ви­яви­ла­ся нічим іншим, як бесідою з Бо­гом і кож­ним су­щим, йо­го пок­лонінням пе­ред жит­тям, що до­во­диться до ста­ну влас­не жит­тя, яко­му не пе­реш­код­жа­ють жодні на­ша­ру­ван­ня, мо­же бу­ти єди­ним спасінням для на­шо­го ос­та­точ­но зап­лу­та­но­го людст­ва.

Таке тверд­жен­ня бу­ло би ви­шу­ка­ною неп­рав­дою. Бо часів не­ма. І наш час нічим не кра­щий, але нічим не гірший від жахів і ра­дос­тей Фран­цис­ко­во­го се­редньовіччя. А три­має од­не і те ж. І іншо­го по­яс­нен­ня приз­на­чен­ню існу­ван­ня, крім то­го, що тре­ба втри­ма­ти­ся гідно та радісно, за вісімсот років після ма­ло­го бра­та Фран­цис­ка не з’яви­ло­ся.

Ще більшою неп­рав­дою мо­же бу­ти хіба що за­пев­нен­ня, що Фран­циск Фран­цис­ком, радість радістю, лю­бов лю­бов’ю, але тут і те­пер усе ж є речі, тро­хи ак­ту­альніші… До­сить доб­ре по­ди­ви­ти­ся на бра­ти­ка Сон­це й уваж­но прис­лу­ха­ти­ся до сест­рич­ки Смерті, що­би без жод­но­го сумніву ста­ти в чер­гу роз­маїтих жи­вих істот, яким чет­вер­то­го жовт­ня мож­на вхо­ди­ти до всіх со­борів, храмів, цер­ко­вець і кап­лиць.

 

Ґетто

 

Час від ча­су ме­та­ле­вий кор­пус бро­нет­ранс­пор­те­ра, на яко­му пра­цю­ва­ла радіостанція, про­би­вав по­туж­ним за­ря­дом елект­рич­но­го стру­му. Ко­ли в цей мо­мент вліза­ло­ся із землі на дра­бин­ку, ру­ки самі стис­ка­ли­ся, а струм про­хо­див усіма нер­ва­ми, жи­ла­ми й ор­га­на­ми. Щоб уря­ту­ва­ти­ся, тре­ба бу­ло блис­ка­вич­но вивільни­ти­ся з обіймів стру­му. Не мо­жу ска­за­ти, що мені та­ке по­до­ба­ло­ся. І бу­ло б неп­рав­дою за­пе­ре­чу­ва­ти якусь див­ну на­со­ло­ду від та­ких струсів, ко­ли на хвильку об­ри­ва­ло­ся сер­це. Але най­більше вра­зи­ла інша річ. Я гост­ро пе­ре­ко­нав­ся, як по­за­бар’єрне под­раз­нен­ня ре­цеп­торів мо­же ося­яти ба­чен­ня. Бо під час цих шоків мо­зок не тільки сти­му­лю­вав­ся настільки, що не за­бу­вав, що йо­му ро­би­ти, але й ус­ти­гав збаг­ну­ти щось та­ке, що дов­гий час бу­ло по­руч, яке му­чи­ло чи тіши­ло, про яке ду­ма­ло­ся без ду­мок. І рап­том - під час уда­ру - це щось ста­ва­ло на місце. За­ми­ка­ло­ся ко­ло дов­ко­ло­ходіння, ме­та­фо­ра освітлю­ва­ла­ся блис­кав­кою, якась час­ти­на світу от­ри­му­ва­ла своє справжнє ім’я, і так далі. Влас­не ця спре­со­ва­на на­со­ло­да відна­ход­жен­ня од­но­го сло­ва чи од­но­го фраґмен­та уяв­ної фо­тог­рафії, чи за­па­ху, який на­решті оз­на­чає те, що має оз­на­ча­ти, ви­яви­ла­ся справді най­по­тужнішою. Май­же тілес­ною, тільки на­завж­ди.

Подібну на­со­ло­ду я відло­вив кілька днів то­му. Во­на бу­ла са­ме та­ким шо­ком ося­ян­ням па­ро­лем. Ішло­ся, як не див­но, про Ук­раїну, про су­час­ну дер­жа­ву Ук­раїну і бо­лючі відчут­тя, пов’язані з нею. З тим, що щось ду­же прин­ци­по­ве зовсім не так. Такі мої роз­ду­ми на­га­ду­ва­ли інші пе­ре­жит­тя на броні - пе­ку­чий хо­лод, ко­ли при­мерз­лу дак­ти­лос­копію відри­ва­ло­ся від дра­бин­ки, а все­ре­дині броньови­ка кри­жаніли хліб і краплі во­ди у влас­них кістках, і літній жар, від кон­так­ту з яким пах­ло па­ле­ним тілом.

І рап­том - елект­ро­шок, ося­ян­ня.

Вона са­ма ви­мо­ви­ла це сло­во. Спо­чат­ку я по­ду­мав, що це ви­пад­ковість. Тоді во­на ще кілька разів. І тоді - та ілюмінація, яка пе­ре­вер­тає. Во­на на­ле­жить до тієї однієї де­ся­тої відсот­ка ук­раїнсько­го на­се­лен­ня, че­рез яку, влас­не, всі наші прин­ци­пові не­та­кості. Во­на пе­рей­ня­ла­ся до ме­не сим­патією і про­по­ну­ва­ла ви­тяг­ну­ти з ґетто. Не по­няв… Що за ви­гон? І блис­кав­ка, яка ста­ла на­со­ло­дою, бо все по­яс­ни­ла. Ви­яв­ляється, так во­ни цілком серй­оз­но і стра­шен­но по­бу­то­во ро­дин­но на­зи­ва­ють аб­со­лют­но всіх, хто жи­ве в цій країні не на їхньому рівні.

Дякую за по­яс­нен­ня, мож­на пе­рес­та­ти вже ду­ма­ти нез­баг­ненні речі, котрі відбу­ва­ються в країні. За­ко­ни співісну­ван­ня з ґетто ду­же прості. Не­ма навіть що аналізу­ва­ти. Горілка, пе­ре­пуст­ки, по­да­рун­ки, лег­ко розстрілю­ва­ти, ще лег­ше навіюва­ти, де­ше­ва ро­бо­ча си­ла, нес­мак, руїни, привітан­ня, листівки, пла­ка­ти і ча­сом бю­ле­тені, діаман­ти, виміняні на кон­сер­ви… Іноді звідти за­би­ра­ють ма­леньких дівча­ток і хлоп­чиків, іноді - та­ла­но­ви­тих бре­хунів, які го­тові після по­вер­нен­ня роз­повіда­ти файні історії про те, як за пар­ка­ном.

Інша спра­ва, що ко­ли є якесь од­не ґетто, то все, що по­за ним, пе­рет­во­рюється на де­що інше. Інша спра­ва, що прий­ти до на­шо­го ґетто ті інші бо­яться. І що те­ри­торія кож­но­го ок­ре­мо­го жит­тя є до­волі об­ме­же­ною в будь-яко­му ви­пад­ку. Але це вже на­зи­вається бут­тям. А ґетто має інші пе­кельні оз­на­ки - зне­ва­гу і пе­ре­ляк. Тож дя­кую за по­яс­нен­ня.

 

Крутять жорна…

 

Тоді я ще не знав, наскільки серй­оз­ним є підґрун­тя ве­се­лої пісеньки, яку дідо співав під час шат­ку­ван­ня ка­пус­ти. Мені бу­ло три ро­ки, і співан­ка зда­ва­ла­ся прос­то вда­лим суп­ро­во­дом до ритмічно­го ру­ху шатківниці. Пи­ше Сталін до Гітлєра, ме­лють жор­на, як холєра, Гітлєр єму відпи­сує, що всі жор­на конфіскує. А тоді - улюб­ле­ний приспів, від яко­го лег­ше стає ру­кам, які шат­ку­ють ка­пус­ту на зво­ло­женій її со­ком шатківниці: кру­тять жор­на впра­во вліво, бо їсти ся хотіло, б’ють шаб­ля­ми впра­во-вліво, щоб сер­це не боліло…

Шатківниця пра­цю­ва­ла, як ті леґендарні жор­на і шаблі вод­но­час. Го­лов­на зи­мо­ва їжа пе­ремішу­ва­ла­ся з тим, що потрібно бу­ло сер­цю. Ми їха­ли са­ня­ми ще далі в го­ри, до чо­ловіка, який по­зи­чав шатківни­цю. По до­розі на­зад заїжджа­ли в примітив­ну ка­ме­но­лом­ню і ви­ру­бу­ва­ли чор­ний цуп­кий ку­сень підзем­ної стіни, завж­ди змо­че­ної плівкою підзем­них вод. Камінь був потрібний для то­го, що­би після всього при­тис­ну­ти ка­пус­ту в бочці. Так, аби со­ле­ний сік завж­ди нак­ри­вав спеціальні до­щин­ки (се­редні - прямі, бічні - ко­ротші, але прямі, крайні - півкруглі, при­па­со­вані до фор­ми де­рев’яної боч­ки). Інак­ше ка­пус­та сох­не і вивітрюється.

У місті вже бу­ло інак­ше. Замість боч­ки посічені го­лов­ки нак­ла­да­ли­ся у ве­ли­кий емальова­ний ба­няк. У крам­ниці йо­го на­зи­ва­ли ви­вар­кою. І каміння бу­ло річко­вим. Ква­со­ле­подібним і шорст­ким. З йо­го пор за­пах і смак ка­пус­тя­но­го со­ку не вивітрю­вав­ся че­рез ціле літо. Та­то зро­бив свою шатківни­цю. Точнісінько та­ку, яка бу­ла ко­лись у йо­го діда. Во­на на­га­дує лав­ку. Шат­ку­ючи, си­диш на од­но­му ви­дов­же­но­му її краї, при­тис­ка­ючи со­бою ду­бо­ву дош­ку. Дру­гий бік тре­ба на щось спер­ти. А під ножі підстав­ляється мис­ка. Ножі гострі і при­па­со­вані так, що ка­пус­та січеться дов­ги­ми то­неньки­ми нит­ка­ми. Двад­цять осе­ней пов­то­рю­ва­ло­ся од­не і те ж. Я був підмай­ст­ром. Чис­тив ра­дянську напівгни­лу ка­пус­ту. Мив її і чет­вер­ту­вав го­ло­ви, виріза­ючи дво­ма ру­ха­ми чверт­ки ка­ча­на. Роб­лен­ня ква­ше­ної ка­пус­ти на­ле­жа­ло до та­то­вих привілеїв. Че­рез двад­цять років він пе­ре­дав йо­го мені. Ра­зом зі своїм ре­цеп­том, від яко­го я не відсту­па­юся, нез­ва­жа­ючи на всілякі пост­мо­дерні ре­ко­мен­дації. Тільки ка­пус­та, ба­га­то морк­ви, сіль і кмин. На два дні кух­ня стає ди­во­виж­ною фаб­ри­кою. Яки­мось та­ким місцем чо­ловічо­го єднан­ня, яке важ­ко пе­ре­жи­ти в інак­ший спосіб. Тяж­ка ро­бо­та, радість нап­ру­жен­ня, особ­ливі роз­мо­ви, щоб сер­це не боліло. Малі діти ста­ли моїми підмай­ст­ра­ми. Спеціальна мис­ка - мірка, до­за на­шат­ко­ва­но­го. Що­би не терп­ли крижі - її на підло­гу, пе­ред нею - на коліна. Один ку­лак солі від стар­шо­го. Пе­реміша­ти і по­тис­ну­ти. Дві мої при­горщі тер­тої на най­грубшій терці морк­ви. Пе­реміша­ти. Один ку­лак кми­ну від мо­лод­шо­го. Пе­реміша­ти. З мис­ки пе­рек­лас­ти в ба­няк і щільно при­тис­ну­ти ку­ла­ка­ми. І далі. Нас­туп­на до­за. Доб­ре це чи зле, але за де­сять років ру­ки дітей стра­шен­но зміни­ли­ся. Те­пер їм до­во­диться вда­ва­ти­ся до чут­тя, аби на­ша ква­ше­на ка­пус­та бу­ла ви­ва­же­ною. А кис­не во­на, як ко­лись - три дні в теп­ло­му приміщенні. Дер­жа­ком ма­ко­го­на і далі тре­ба ро­би­ти діри, що­би ви­хо­ди­ли ґейзе­ри газів. Врешті - на бал­кон, де хо­лод­но. Зи­ма зно­ву бу­де без­печ­ною. Їжа є. З ци­бу­лею і олією, до пе­че­ної кар­топлі, до ва­ре­ної ква­солі, до го­ло­го ка­пус­ня­ка, до різдвя­них пи­рогів, до кров’янки, до всього, що знай­деться. І для сер­ця. Пиш­на ве­че­ря для друзів. Кілька слоїків як по­да­рун­ки…

Цікаво, що роб­ля­чи ква­ше­ну ка­пус­ту, ми завж­ди чу­ли ку­хон­не дро­то­ве радіо. І я не пам’ятаю, що­би від 1978-го до 2008-го во­но го­во­ри­ло щось інак­шо­го. Мо­же, бу­ли якісь особ­ливі повідом­лен­ня, але во­ни в кож­но­му разі ніяк не впли­ну­ли ні на виз­на­че­ний ритм шатківниці, ні на свят­ко­ву ат­мос­фе­ру ро­бо­ти, ні на незмінний смак ква­ше­ної ка­пус­ти.

А що­до пісеньки, то ні Гітлер, ні Сталін так і не до­би­ли­ся то­го, що­би жор­на собі мо­ло­ли. Інша спра­ва, що сер­це по­бо­лює, а шаблі не­ма. Хіба що шатківни­ця.

 

Пінґ-понґ кривди

 

Найгірший фак­тор чи­сельної пе­ре­ва­ги. В цьому дво­бої ти ніко­ли не мо­жеш бу­ти сам на сам. Тих, інших, яким ти чо­мусь не по­до­баєшся, завж­ди має бу­ти більше. Так, що­би твої шан­си на більш-менш успішний са­мо­за­хист бу­ли зве­дені до мініму­му. Ко­ли ж ти маєш хоч якусь підтрим­ку, яка мог­ла би рап­том обер­ну­ти­ся ва­шою більшістю, тоді більш ви­тон­ченіші прий­оми. Ті, котрі вирізня­ють те­бе ли­ше за яко­юсь однією ри­сою чи влас­тивістю, яка ро­бить те­бе не та­ким, - стать, колір шкіри, бу­до­ва че­ре­па, сим­вол віри, рівень освіти, вік і так далі, - завж­ди знай­дуть спосіб внес­ти су­пе­реч­ності у ва­шу більшість. Во­ни зуміють зну­ща­ти­ся так делікат­но і не­ви­му­ше­но, що ви зно­ву опи­ни­те­ся сам про­ти всіх, вам не за­хо­чуть по­мог­ти такі самі, як і ви, хоч во­ни теж по­тер­па­ти­муть. Нас­туп­ним ета­пом мо­же бу­ти те, що ваш про­тест зро­бить са­ме вас вин­ним. Во­ни по­да­дуть вас негідни­ком, аґре­со­ром, бо­жевільним по­руш­ни­ком ла­ду.

А ще в цьому вирізненні обу­рює примітив­на од­но­бокість. Ви пе­рес­таєте бу­ти со­бою, пе­рес­таєте бу­ти пов­ноцінною і склад­ною осо­бою. Ви на­пе­ред розцінюєте­ся ли­ше за однією ри­сою, яка в той мо­мент зас­ту­пає усього вас, хоч мо­же для вас бу­ти зовсім не суттєвою. Скажімо, прос­то хтось, хто нер­вує міліцію. Або будь-яка якась, яку тре­ба ма­ти. Бруд­ний, яко­го потрібно в кра­що­му разі ос­теріга­ти­ся і гна­ти, а в гіршо­му - зни­щи­ти за­ра­ди чис­то­ти реш­ти і бла­га са­мо­го ж зни­ще­но­го.

Однак у всіх цих за­ко­номірнос­тях пригнічен­ня най­ва­гомішим є ефект відповіді. Пінґ-понґ жорс­то­кості. Ко­ли прий­маєш по­да­чу при­ни­жен­ня і крив­ди, ду­ма­ючи про ефект­ну підкрут­ку або туш. Ті, хто об­ра­жає, не за­мис­лю­ються про влас­ну без­пе­ку, ко­ли об­ра­жа­ють. Хоч са­ме в цей мо­мент сіють зер­на не­на­висті, які ра­но чи пізно обер­нуться чи­мось зво­рот­ним. Зло не мо­же по­ро­ди­ти нічо­го іншо­го, ніж зустрічне зло. Хви­ле­ва са­дис­тич­на радість або безг­луз­да віра в те, що при­ни­жені бу­дуть завж­ди підко­ря­ти­ся, ра­но чи пізно вик­ли­ка­ють про­тидію, в якій не­має місця поб­лаж­ли­вості.

Принижені і ка­то­вані діти, учні, жінки та всі інші ду­же ско­ро опа­но­ву­ють прий­оми та­ко­го настільно­го тенісу. Нев­довзі во­ни самі ста­ють зло­чин­ця­ми, які з легкістю ни­щать своїх кривд­ників, котрі ча­сом навіть не ро­зуміють, звідки та­ке зло мо­же з’яви­ти­ся на цьому світі. Замк­ну­тий цикл, нев­ми­рущість ус­пад­ко­ва­но­го на­сильства ви­яв­ляється най­ст­рашнішим наслідком будь-якої диск­римінації.

У ра­дянській армії ме­не най­більше ди­ву­ва­ло те, наскільки на­сильство мо­же бу­ти нор­малізо­ва­ним, фор­малізо­ва­ним, ри­ту­альним і абст­ракт­ним. Ад­же там не йшло­ся ні про які осо­бисті речі. Так прос­то бу­ло за­ве­де­но. Мо­ло­дих сол­датів усіля­ко гніти­ли старші. Так му­си­ло бу­ти. Мо­лоді калічіли і терпіли. Але че­ка­ли сво­го ча­су. В один який­сь мо­мент во­ни до­ся­га­ли в тій своїй одній оз­наці - термін служ­би - тієї відмітки, після якої диск­римінація при­пи­ня­ла­ся. Рап­то­во во­ни ста­ва­ли рівни­ми з ти­ми, хто їх ще вчо­ра му­чив. Па­ра­докс по­ля­гав у то­му, що і ко­лишні му­чи­телі, і ко­лишні му­че­ни­ки опи­ня­ли­ся в тій більшості, яка про­дов­жу­ва­ла гніти­ти но­вих мо­лод­ших. Жерт­ви і ка­ти по­чи­на­ли ди­ви­ти­ся од­не на од­но­го людськи­ми очи­ма. Во­ни навіть ста­ва­ли дру­зя­ми, за­бу­ва­ючи те, що бу­ло. На­томість уже ра­зом ста­ва­ли чи­мось бе­зо­со­бо­вим, ко­ли йшло­ся про спільне на­сильство. І див­но, що помс­та вчо­рашніх жертв ске­ро­ву­ва­ла­ся не на му­чи­телів, до ста­да яких ти те­пер пот­ра­пив, а до цілком не­вин­них мо­ло­дих сол­датів, які не за­подіяли тобі нічо­го не те що зло­го. Але всі пе­ре­житі й вит­ри­мані зну­щан­ня, от­ри­мані від тоді ще бе­зо­со­бо­вої більшості, так са­мо абст­ракт­но пе­ре­но­си­ли­ся на невідо­мих лю­дей. Їхня ви­на по­ля­га­ла в то­му, що ти сам був ко­лись та­ким, а те­пер ти інший. Той, хто мо­же собі доз­во­ли­ти вирізня­ти інших ли­ше за яко­юсь однією оз­на­кою (в цьому ви­пад­ку - най­мо­лод­ший сол­дат). Так от ес­та­фе­та жорс­то­кості, на яку бу­ли здатні діти з най­кра­щих сімей. Хлоп­чи­ки, об­да­ро­вані різни­ми та­лан­та­ми. Нор­мальні, врешті, лю­ди.

 

Лякрімоза

 

Це мож­на порівня­ти хіба що з більярдом. Чис­ленні траєкторії, пош­тов­хи і до­тор­ки, від яких зміню­ються нап­ря­ми. Ле­ге­сенькі кон­так­ти, довгі або ко­роткі по­тужні уда­ри в сам центр кулі. На­ко­пи­чен­ня не­розв’язних хащів біля якоїсь із луз. Потім не ті ку­ти, взаємо­за­пе­речні лінії, врешті ку­ле­пад, ко­ли од­на за од­ною…

Важлива конфіґурація. Співвідно­шен­ня по­ло­жень і мож­ли­вос­тей. Пог­ляд з не­ба, який по­ру­шується пош­тов­хом кия. Ма­па сузір’я, про­ни­за­на не­зап­ла­но­ва­ни­ми ко­ме­тою чи ас­те­роїдом. Про­рив, що закінчується ви­па­дан­ням. Так пла­чуть чо­ловіки. Самі не зна­ють се­бе. Не мо­жуть пе­ред­ба­чи­ти, що ту сльозу виб’є. Жінки, котрі по­руч, теж не всти­га­ють вло­ви­ти жод­ної за­ко­номірності. Від жінок довіда­ти­ся щось про чо­ловічий плач поп­рос­ту не­мож­ли­во, хоч пе­ре­довсім во­ни відлов­лю­ють ці таємничі мо­мен­ти.

Чоловіки не зна­ють тим більше. Це як більярд, ка­жуть най­мудріші з них. Та­кий розк­лад, та­ка конфіґурація.

У кож­но­му разі пла­четься від си­ли вра­жен­ня. Мож­на з певністю ска­за­ти, що при­чи­на вер­бальна. Бо вда­рив­шись го­ло­вою об камінь, чо­ловіки не пла­чуть. Біль вик­ли­кає рад­ше крик, ніж плач.

Сльози з’явля­ються від пот­рясіння. Як у більярді - невідо­мо ко­ли. При­чи­на мо­же бу­ти ду­же не­суттєвою. Прос­то за­ба­га­то дощівки наб­ра­ло­ся в бочці під рин­вою. Тож му­сить ви­ник­ну­ти ос­танній міліметр після ефек­ту по­верх­не­во­го на­тя­гу. Щось, що греблі рве. Тоді ви­пад­кові сльози, зру­шені ма­ле­сенькою хви­лею, вил­лють всі ті на­ко­пи­чені за­га­та­ми ма­си во­ди, які от­ри­ма­ли мож­ливість вил­ля­ти­ся.

Щодо при­чи­ни, то най­сильнішою пом­пою є відчут­тя аб­со­лют­ної несп­ро­мож­ності впли­ну­ти на до­лю тих, ко­го лю­биш роз­тер­за­ним сер­цем. Ко­ли всі твої си­ли, за­пал, ста­ран­ня і са­мо­жер­товність нічогісінько не зна­чать у пи­тан­нях жит­тя і смерті най­до­рож­чих лю­дей. Ну і вер­бально: кож­на згад­ка про такі си­ту­ації мо­же лег­ко про­ли­ти­ся сльозою. Знай, що так мо­же бу­ти і з то­бою, і з твоїми до­ро­ги­ми. Ко­лись не змо­жеш пе­рег­риз­ти пу­та. Бу­деш тільки пла­ка­ти, ви­явив­шись не­потрібним.

Ці сльози подібні на стрілу, що про­ни­зує со­няч­не сплетіння. Во­на за­би­ває дух. Її не мож­на ви­тя­га­ти, що­би зав­час­но не зас­ну­ти від втра­ти крові. Стрілу мож­на ли­ше об­ла­ма­ти - хай не так за­ва­жає по­вер­та­ти­ся і при­ту­ля­ти­ся. Але ця стріла, ці сльози рап­том міня­ють го­ри­зонт. Ча­су не­ма, ка­жуть во­ни. Є тільки вічність. І ду­же-ду­же ма­ло хви­лин на те, що­би зро­би­ти щось ду­же важ­ли­ве пе­ред тим, як час дійсно пе­рес­та­не існу­ва­ти. Ай фак енд край. Фак енд край. Фак, і пла­чу.

 

Знову тільки про любов

 

Усі во­ни ма­ли чу­до­ву освіту, швид­кий ро­зум, доб­ру пам’ять. Усі бу­ли ко­лись пер­ши­ми кра­су­ня­ми міста. Ма­ли добрі ма­не­ри, по­чут­тя гу­мо­ру, вміли бу­ти до­теп­ни­ми. Інша спра­ва, що бу­ли дов­голітніми вдо­ва­ми - пе­ре­жи­ли своїх чо­ловіків на кілька де­ся­тиліть. Після чо­ловіків за­ли­ши­ли­ся прек­расні по­меш­кан­ня, старі ви­шу­кані меблі, ба­га­то доб­рих кар­тин, твер­дий са­мостійний ха­рак­тер і са­мотність, яка спо­чат­ку бу­ла го­рем, потім по­лег­шен­ням, тоді відчаєм, звич­кою і на­решті до­лею, ко­ли по­ча­ло зда­ва­ти­ся, що так бу­ло завж­ди і жит­тя влас­не так виг­ля­дає і для то­го приз­на­че­не.

Крім то­го, во­ни бу­ли доб­ри­ми і лю­би­ли тва­рин. Пе­ре­довсім котів. На яко­мусь етапі са­мот­ності лю­бов до котів ста­ва­ла фа­тальною, а котів ро­би­ло­ся що­раз більше. Во­ни ста­ва­ли справжніми меш­кан­ця­ми прек­рас­них по­меш­кань і во­ло­да­ря­ми сер­дець своїх дбай­ли­вих го­ду­вальниць. Оскільки котів не­без­печ­но ви­пус­ка­ти в місті надвір, квар­ти­ри пе­рет­во­рю­ва­ли­ся на їхній світ. Від пер­ших ко­тиків і киць га­лу­зи­ли­ся по­коління ко­ше­ня­ток, ство­рю­ючи різно­кольоро­ву ко­лонію. Бабці ду­ма­ли пе­ре­важ­но про харч для своїх улюб­ленців. Пос­ту­по­во індивіду­альні ри­си кож­но­го ко­ти­ка сти­ра­ли­ся, їх бу­ло де­далі важ­че розрізня­ти. Во­ни всі ра­зом ста­ва­ли чи­мось єди­ним. При­най­мні елеґантні ста­ро­модні су­кон­ки з брош­ка­ми, зи­мові плащі із ста­ро­давніми ли­са­ми пах­ли прос­то ко­та­ми, ко­ли бабці ви­хо­ди­ли зі своїх в’язниць лю­бові, ніжності, ми­ло­сер­дя, жалісли­вості і відда­ності.

А потім зі стар­ши­ми па­ня­ми ста­ва­ли­ся якісь не­щас­тя. Най­частіше во­ни па­да­ли і ла­ма­ли крихкі де­талі суг­лобів. Ще кілька років їм до­во­ди­ло­ся ле­жа­ти, не вста­ючи. Старі знай­омі по черзі відвіду­ва­ли їх, при­но­ся­чи пе­ре­довсім їжу ко­там. Іноді ніхто не при­хо­див кілька днів. Тоді пані Мацько­ва хо­ва­ла но­во­на­род­же­них ко­ше­ня­ток у шкля­ну ва­зу з вузькою ший­кою, що­би не до­пус­ти­ти канібалізму. А пані Заєць вий­ма­ла з-під по­душ­ки твер­дез­ний бу­ха­нець хліба і ки­да­ла йо­го в гу­щу ста­да, ко­ти гриз­ли су­хар з усіх боків, товк­ли ним по пар­кеті…

Всі про­по­зиції відпус­ти­ти ко­тя­че царст­во на во­лю відки­да­ли­ся не­за­пе­реч­но. Та­ко­го негідницт­ва ці хворі, але бла­го­родні і добрі жінки не мог­ли собі доз­во­ли­ти. Зреш­тою, во­ни ж їх лю­би­ли най­більше у світі. Бу­ли пе­ре­ко­нані, що це нав­заєм. І повіри­ли, що так бу­де завж­ди. Во­ни завж­ди не бу­ли го­то­ви­ми до своєї зра­ди, яка ста­ва­ла­ся нес­подіва­но. Бабці по­ми­ра­ли. Злії лю­ди ви­пус­ка­ли дикі до­машні ста­да прос­то надвір, у невідомість, до ри­зи­ку, на по­ги­бель. У по­меш­кан­нях ро­би­ли ре­мон­ти, і там осе­ля­ли­ся цілком бай­дужі до котів людські сім’ї.

Найкраще зро­би­ла пані Стронціцька. Зас­ну­ла, ку­ря­чи в ліжку. Від сиґаре­ти зай­ня­ла­ся пе­ри­на. Во­ни всі ра­зом вчаділи і згоріли. Який­сь час бу­ло вид­но, як ко­ти див­ляться че­рез вікна на уяв­ну во­лю. Ко­ли ж ши­би на­решті потріска­ли від по­лум’я, жо­ден з них уже ніку­ди не по­ри­вав­ся.

 

Втикатися чи втикати

 

Казати чи мов­ча­ти… Був та­кий доб­рий анек­дот про геніально­го сак­со­фоніста, кот­рий пот­ра­пив до раю. І там опи­нив­ся в колі та­ких са­мих геніальних му­зи­кантів. Хтось із них за­дав те­му, всі чу­дес­но імпровізу­ва­ли. Врешті чер­га дійшла до на­шо­го свіжоп­ри­бу­ло­го. Той ут­нув щось та­ке, на що ніко­ли не на­ва­жу­вав­ся на землі. І далі - імпровізації по ко­лу. Дійшла чер­га вдру­ге. Гра­ло­ся вже не так. Тоді втретє, вчет­вер­те… Мо­же, зміни­мо те­му, зап­ро­по­ну­вав сак­со­фоніст. Та нє, ми ж у раю, ця те­ма вічна.

Казати чи мов­ча­ти - виз­на­чальне пи­тан­ня осо­би, пом­но­же­ної на досвід культу­ри, в мо­мент, ко­ли йдеться про три­валішу про­екцію ча­су. Прав­ди­вої ре­ко­мен­дації не існує. Потрібно пе­ре­бу­ва­ти в стані ав­то­ном­но­го польоту - без жод­них вказівок із цент­ру. Віри­ти тільки собі, тим, ко­му віриш, і спи­ра­ти­ся, врешті, на по­рож­не­чу або без­по­рад­ності, або без­сумнівності.

Вибір уподібнюється про­явам ге­не­тич­но­го ко­ду. Во­лос­ся яс­не чи тем­не, шкіра су­ха чи во­ло­га (і так ще кілька мільйонів так ні). Арґумен­ти рівноцінні: сині очі нічим не гірші від чор­них, але мені хо­четься тільки зе­ле­них. Про це ка­за­ти чи мов­ча­ти?

Те, що ко­жен пот­ре­бує ви­го­во­ри­ти­ся, - річ без­сумнівна. З цим мож­на, од­нак, бо­ро­ти­ся. Існу­ва­ла ціла ети­ка най­ученіших ав­торів трак­татів, котрі прин­ци­по­во за­ли­ша­ли­ся аноніма­ми. На­томість ти­сячі уроків анонімних учи­телів ми знаємо ли­ше то­му, що про них не змог­ли не роз­повісти учні. Невідо­мо, що кра­ще. Не зна­ти, чи маємо ми от­ри­му­ва­ти кра­дені свідчен­ня про ми­ну­ле у виг­ляді притч і хронік, чи му­си­мо ці прості і ви­шу­кані сю­же­ти і вис­нов­ки пе­ре­жи­ти у влас­но­му досвіді.

У кож­но­му разі фіксацію спи­ни­ти не­мож­ли­во. За­пи­су­ван­ня за­ра­ди вічної те­ми є однією з най­пер­винніших людських пот­реб. Лис­ти, що­ден­ни­ки, кар­би, звіти, опи­си - як ди­хан­ня. Фізіологія культу­ри. Як у циф­ровій фо­тог­рафії - чим більше, тим, мо­же ви­яви­ти­ся, кра­ще. Ніко­ли не відо­мо, який із кадрів бу­де вирішальним.

Сучасні тех­но­логії зро­би­ли пи­тан­ня ка­зан­ня мов­чан­ня ней­мовірно гост­рим. Те­пер ко­жен, хто хо­че і мо­же, має пра­во не мов­ча­ти, а до­да­ти свій ко­мен­тар до будь-чо­го на­пи­са­но­го. Цього не мож­на бу­ло зро­би­ти з давніши­ми носіями. Навіть помітки на по­лях па­пе­ро­вої книж­ки є чи­мось зовсім іншим. Чи­мось при­ват­ним і не публічним. А в Інтер­неті - про­шу ду­же. Маєш пра­во нічо­го не ро­би­ти, тільки вис­лов­лю­ва­ти свою дум­ку що­до ска­за­но­го. І твоя дум­ка, за за­ко­на­ми то­вар­но­го суспільства, ма­ла би бу­ти час­ти­ною тієї оцінки, на яку тре­ба зва­жа­ти на­далі… Ще од­на ве­ли­ка ілюзія. Ад­же ті, хто го­во­рить, не пот­ре­бу­ють ніко­го слу­ха­ти. Ко­ли ж хо­чеш прис­лу­ха­ти­ся - стри­май­ся і по­мов­чи.

 

Жити далі

 

Коли в настільно­му морсько­му бою пот­рап­ляєш ту­ди, де не­ма ко­раб­ля, то не потрібно роз­па­ча­ти - зна­ти, що в пев­но­му місці йо­го не­ма, так са­мо важ­ли­во, як і вга­да­ти, де той ко­ра­бель…

Я знаю, що жи­ву до­сить од­но­манітно. Знаю, що на од­но­манітних ре­чах три­мається все жит­тя. Знаю, що був тільки ви­пад­ко­вим гля­да­чем у місці, в яке пот­ра­пив ли­ше на день, але то­го од­но­го вра­жен­ня бу­ло до­сить, що­би не втри­ма­ти­ся від яки­хось вис­новків. Зреш­тою, все бу­ло так, про що ка­жуть - нор­мально. І са­ме в цьому був зак­ла­де­ний мир­ний жах од­но­го з ба­гатьох моїх не­за­бутніх днів.

Малесеньке ку­рорт­но дач­не містеч­ко се­ред лісів на сході Німеч­чи­ни. Все впо­ряд­ко­ва­но, се­ре­ди­на осені, пост­ри­жені ґазо­ни і де­ко­ра­тивні кущі біля гар­неньких вілл і бу­ди­ночків. Бу­ла неділя. Ніхто не їхав до більших міст на ро­бо­ту. Ми опи­ни­ли­ся там пізнім ран­ком. Ву­лиці бу­ли цілко­ви­то по­рожніми. Так са­мо ніко­го не бу­ло вид­но ні на подвір’ях, ні на ґазо­нах, ні біля при­пар­ко­ва­них ав­то­мобілів. Жод­но­го ру­ху на ґанках, бал­ко­нах і ве­ран­дах. Жод­но­го по­ру­ху фіра­нок, хо­ча б від про­тя­гу. За­чи­нені усі крам­ниці. Ні сиґарет, ні ал­ко­го­лю. Навіть біля кірхи - цілко­ви­тий спокій. Ма­ло то­го, що більшість меш­канців атеїсти, їх ще й зовсім не цікав­лять це­ре­монії і ри­ту­али. Всу­пе­реч фільмам і кольоро­вим фо­тог­рафіям у жур­на­лах ніхто не бігав пруж­ни­ми ґрун­то­ви­ми стеж­ка­ми лісо­пар­ку. Ди­ви­ти­ся на це кілька го­дин ви­яви­ло­ся важ­че, ніж відби­ва­ти­ся від бо­жевільних про­по­зицій ци­ган на нічній ав­тос­танції у Сло­вач­чині. При­га­ду­ва­ли­ся інтен­сивні роз­повіді партійних аґіта­торів і про­паґандистів се­ре­ди­ни вісімде­ся­тих - ма­ма і ней­трон­на бом­ба.

Десь о першій по­ча­ли відкри­ва­ти­ся рес­то­ра­ни і ка­фе (але не крам­ниці з ал­ко­го­лем і сиґаре­та­ми), ви­яви­ло­ся, що їх тут неп­рав­до­подібно ба­га­то. А ще че­рез півго­ди­ни з бу­динків і воріт по­ви­хо­ди­ли цілі ро­ди­ни, які мовч­ки йшли до яко­гось із рес­то­ранів. Бра­ку­ва­ло хлоп­чиків у мат­рос­ках, мо­ро­зи­ва, на­ля­па­но­го на па­рад­ний одяг, і ду­хо­во­го ор­кест­ру біля фон­та­на з дже­рельною во­дою. Все на­се­лен­ня містеч­ка якось розмісти­ло­ся за відпрацьова­ни­ми схе­ма­ми дов­ко­ла всіх сто­ликів усіх зак­ладів. Чу­жин­цеві тут місця не бу­ло. Всі зацікав­ле­но вив­ча­ли ме­ню, що­би врешті за­мо­ви­ти те, що завж­ди. До­рослі доз­во­ли­ли собі ле­генький апе­ри­тив. Че­рез який­сь час на­решті з’яви­ла­ся те­ма до ба­ла­чок - по­да­ли та­релі з їжею, бу­ло про що помірку­ва­ти, бу­ло що об­го­во­ри­ти. Ще од­не пи­во - і до­до­му. Рес­то­ра­ни по­зак­ри­ва­ли­ся, по­за­чи­ня­ли­ся хвіртки пе­ред бу­ди­ноч­ка­ми. Темні вікна кож­ної хат­ки освітли­ли­ся сяй­вом кількох те­левізорів (це доб­ре, зна­чить, ко­жен зі сім’ї має мож­ливість у своїй кімнаті у своєму те­левізорі ди­ви­ти­ся те, що хо­че він).

В єди­но­му ма­ле­сенько­му барі за­ли­ши­ло­ся кілька містеч­ко­вих нев­дах, з яки­ми ніхто не хо­че навіть віта­ти­ся. Вночі ми ще ра­зом ку­па­ли­ся у ве­ли­ко­му озері з міся­цем. Бу­ла се­ре­ди­на осені і ми­на­ла неділя. Тре­ба бу­ло якось жи­ти далі і на­жи­ти­ся. На­жи­ти­ся і жи­ти далі.

 

Лем ми болит серце

 

Іноді для то­го, що­би щось ду­же сильно собі уяви­ти, вар­то повіри­ти сло­ву. Прос­то усвідо­ми­ти, що во­но прав­ди­ве, єди­не і не оз­на­чає нічо­го зай­во­го.

У нос­тальгії в та­ко­му разі по­винні бу­ти дві ха­рак­те­рис­ти­ки - біль і по­вер­нен­ня.

Щоправда, з цього мож­на ук­лас­ти поп­рос­ту нескінчен­не ме­ре­жи­во як влас­них, так і за­гально­людських особ­ли­вос­тей комбінацій бо­лю з по­вер­нен­ням. Але то вже та­ке…

Я за ми­лим не ба­ную, лем ми бо­лит сер­це.

Класикою при­род­ни­чих до­казів вва­жається та­кий дослід. Де­капіто­ва­ну (відрізається го­ло­ву, але не руй­нується спин­но­го моз­ку) жаб­ку до­сить пог­ла­ди­ти вздовж че­рев­ця і гру­дей, як без­думні лап­ки по­чи­на­ють ру­ха­ти­ся, на­ма­га­ючись щось об­ня­ти, при­ту­ли­ти. Са­ме це завж­ди бу­ло для ме­не сим­во­лом то­го, що вкла­дається в сло­во нос­тальгія.

Інша моя юнацька те­орія ба­зу­ва­ла­ся на то­му, що нос­тальгія - це ту­га за не­виб­ра­ним. Те, що ми маємо, на що ми зва­жи­ли­ся, чим ми во­лодіємо і більш менш ке­руємо, є всього лиш ак­цен­тацією безміру то­го, від чо­го до­ве­ло­ся відмо­ви­ти­ся, що за­ли­ши­ло­ся не­виб­ра­ним з різних при­чин. І влас­не це не­виб­ра­не впли­ває на нас знач­но більше, ніж от­ри­ма­не. У ду­же різних вимірах. Во­но, зреш­тою, є го­лов­ним под­раз­ни­ком обнімально­го реф­лек­су. Во­но калічить, во­но гоїть, во­но за­пус­кає нас у па­ра­лельні світи, да­рує сни, спо­ну­кає до твор­чості. Во­но бо­лить. Ту­ди хо­четься по­вер­ну­ти­ся. На те й роз­доріжжя ви­бо­ру, що­би змог­ти поїха­ти іншим шля­хом.

До те­бе… ще вер­неться вес­на, а мо­лодість не вер­неться…

Ще один ціка­вий по­во­рот. Біль - зро­зуміло. Бо­лить і все. Цвя­шок у гру­ди. На­томість по­вер­нен­ня пе­ред­ба­чає дві маґістральні стра­тегії. По­вер­та­ти­ся са­мо­му чи че­ка­ти на по­вер­нен­ня чо­гось. Як­що віри­ти сло­ву, то не бу­де жод­них по­яс­нень. І те, і дру­ге ду­же бо­лю­че.

Хоча ця нос­тальгія не та­ка вже без­не­вин­на. Во­на ж без­по­се­редньо пов’яза­на із жа­до­бою і пот­ре­бою влас­ності. Пам’ять без пре­тензій - єди­ний по­ря­ту­нок від нос­тальгії. Бо поп­ри всю її ве­личність жи­ти по­руч з нею прак­тич­но не­мож­ли­во. Біль пе­рет­во­рюється на мучівний біль. Мучівний біль стає приємністю і примітив­ним спо­со­бом са­моіден­тифікації. По­вер­нен­ня і так не­мож­ли­ве.

Ностальгію потрібно пе­рет­во­ри­ти на гар­ну історію. Хай во­на прос­то лагідно ку­сає ру­ку, як то вміють ро­би­ти мудрі пси. Хай терп­нуть уночі неп­ра­вильно зігнуті ру­ки й но­ги. Хай приємною нес­подіван­кою бу­де кож­на зміна пір ро­ку…

А пам’ять не обов’язко­во має бу­ти бо­лю­чою. І цілком мо­же не сто­су­ва­ти­ся будь-яко­го по­вер­нен­ня.

 

Ревнощі

 

Кожного ра­зу, ко­ли я по­чи­наю відчу­ва­ти на­тя­ки на якісь рев­нощі, кож­но­го ра­зу, ко­ли чую історії про чи­юсь лю­бов і рев­нощі, що­ра­зу, ко­ли ба­чу лю­дей, чиє жит­тя і психіку розк­ла­дає ця не­без­печ­на ерозія, врешті завж­ди, ко­ли чо­мусь ду­мається про все це (та­кож нез­ро­зуміла річ - іноді ду­мається, а пе­ре­важ­но ні, а чо­му ду­мається про ці рев­нощі - ніко­ли не відо­мо), то зга­дую собі, як їх на­зи­ва­ють по­ля­ки. Заздрість… Зга­дав­ши це, ду­ма­ла про цілі ті рев­нощі вже зовсім інак­ше.

Бо заздрість. І що тут ка­за­ти.

Заздрість нічо­го спільно­го з лю­бов’ю не має, як­що не трак­ту­ва­ти лю­бов як відкри­ту чи при­хо­ва­ну фор­му са­мо­лю­бу­ван­ня. Але во­на є, во­на ка­тує, ни­щить, уби­ває. Але во­на мо­же і три­ма­ти тих, ко­му во­на потрібна. Навіть з ка­ту­ван­ням, із са­мо­ка­ту­ван­ням.

Було би най­простіше стверд­жу­ва­ти, що фун­да­мен­том рев­нощів зазд­рості є та­ке сильне примітив­не стихійне людське на­ту­ральне по­чут­тя, як відчут­тя влас­ності, жа­га влас­ності. Пе­ре­важ­но так і стається. Од­нак рев­нощі до ми­ну­ло­го на­тя­ка­ють на щось тро­хи глиб­ше, складніше, знач­но при­хо­ваніше, сис­темніше ви­бу­ду­ва­не і за­хи­ще­не чис­лен­ни­ми рівня­ми без­пе­ки з ви­шу­ка­ни­ми ко­да­ми дос­ту­пу, які, врешті, за­бу­ва­ються настільки, що ста­ють при­ма­ра­ми не­дос­ту­пу.

Йдеться про те, що існу­ють речі, яки­ми во­лодіти не­мож­ли­во, ви­хо­дя­чи із звич­ної те­орії влас­ності. Бо йдеться про рівень кон­цент­рації всього світу в тобі са­мо­му. Йдеться про ступінь вільності дееґоцент­рич­ності. Що­би на­ва­жи­ти­ся на аж та­ке, потрібно виз­на­ти не тільки свою не­аб­со­лютність. Тре­ба виз­на­ти влас­ну не­дос­ко­налість. Тож сис­те­ми са­мо­за­хис­ту вклю­ча­ють у більшості ви­падків ре­акцію зазд­рості. Заздрість як несп­ро­можність. Несп­ро­можність як страх. Страх як рев­нощі…

Коли сліди чий­огось ми­ну­ло­го рап­том пе­ре­хо­дять че­рез твою пуст­ку. Ко­ли ти таємно і злісно відчу­ваєш, що не мо­жеш зап­ро­по­ну­ва­ти ко­мусь, ко­го лю­биш, та­кої пов­но­ти бут­тя, яку во­на запізна­ла з ки­мось іншим. Оче­вид­но, що йдеться не про те, що мож­на виміря­ти фізич­ни­ми чи еко­номічни­ми по­каз­ни­ка­ми. І навіть не час­то­тою зміни різно­манітних вра­жень. Бо спра­ва сто­сується ли­ше пов­но­ти на­пов­нен­ня най­простіших підста­во­вих ре­чей. Спра­ва ли­ше в то­му, що­би змог­ти бу­ти по­се­ред­ни­ком між со­няч­ним світлом і ре­цеп­то­ра­ми її очей, між гус­ти­ною во­ди і под­раз­нен­ням до­ти­ко­вих клітин її шкіри…

Якщо ди­виш­ся у влас­ну прірву і ба­чиш, що там не­ма клад­ки, якою би во­на пе­рей­шла, бо ти не мо­жеш цю клад­ку ви­тис­ну­ти із стін своєї прірви, тоді з’являється заздрість не так до то­го, хто це ко­лись міг зро­би­ти, як до неї. Яка пам’ятає, що щось та­ке ймовірне. Влас­не так на­род­жується най­хво­роб­ливіша заздрість, най­бо­лючіші рев­нощі. Насп­равді той біль ні про неї, ні про то­го ко­гось, ні про ми­ну­ле, ні про май­бутнє. Той біль про те­бе.

Зрештою, він мо­же - як усе от­руй­не, як­що віри­ти го­ме­опатії - ста­ти ліку­вальним. Та­кою собі відваж­ною са­модіагнос­ти­кою. Ро­би щось із со­бою, а не з нею і її ми­ну­лим. Мо­же, зумієш се­бе по­ря­ту­ва­ти.

 

Неквапливість

 

Організатори цього виїзду справді пос­та­ра­ли­ся. Впро­довж од­но­го дня жур­налісти з усіх об­лас­тей Ук­раїни ма­ли мож­ливість поїзди­ти всіля­ки­ми ціка­ви­ми місця­ми дов­ко­ла Хус­та на За­кар­патті. Нас при­во­зи­ли на чер­го­вий зап­ла­но­ва­ний об’єкт, шви­денько все по­ка­зу­ва­ли і роз­повіда­ли, зно­ву за­пи­ха­ли до ав­то­бу­са, і їха­ло­ся далі. Все за заз­да­легідь про­ду­ма­ним пла­ном. Щоп­рав­да, зу­пи­нок не бу­ло ні на Полі Крас­но­му, де відбу­ла­ся ос­та­точ­на бит­ва за Кар­патську Ук­раїну в бе­резні 1939-го, ні на Хустській фільцовій фаб­риці, чиї ка­пе­лю­хи сво­го ча­су най­частіше мож­на бу­ло по­ба­чи­ти на го­ло­вах на три­буні на Красній площі на пер­шо­го трав­ня.

У Ви­ног­ра­дові ми ди­ви­ли­ся на ви­ног­рад­ни­ки на Чорній горі і хо­ди­ли ту­не­ля­ми підзе­мел­ля під Чор­ною го­рою. Там у ве­ле­тенських боч­ках вис­то­юва­ло­ся ви­но. Хтось мар­но про­бу­вав улізти в спеціальні двер­ця­та по­рожньої боч­ки. Ви­яви­ло­ся, що для мит­тя бо­чок спо­конвік бе­руть стра­шен­но дрібненьких чо­ловічків (ті двер­ця­та, влас­не, для них). У сту­деній підземній деґустаційній залі ми пи­ли - як на якійсь язич­ницькій святій ве­чері - два­над­цять ту­тешніх вин: від най­сухішо­го до най­кріпленішо­го. Дов­гої лекції ви­но­ро­ба навіть не дос­лу­ха­ли - бо поспіх, бо далі, бо до­сить, бо тре­ба ще так ба­га­то встиг­ну­ти.

Ми ще дійсно ба­га­то встиг­ли, за­ки доїха­ли до Нижнього Се­ли­ща. Це се­ло відо­ме пе­ре­довсім своєю си­ро­вар­нею, на якій роб­лять чу­дес­ний се­лиський сир, і гур­том «Гу­да­ки», в яко­му гра­ють і співа­ють місцеві лю­ди. А ще Се­ли­ще мог­ло би бу­ти взірцем для цілої Ук­раїни. В ньому на кож­но­му кроці вид­но, що мо­же зро­би­ти са­ма гро­ма­да без нічиєї до­по­мо­ги, як­що за­хо­че, по­ду­має і пос­та­рається.

У школі діє ту­алет, який усе ор­ганічно пе­ре­роб­ляє на доб­ри­во і теп­ло. Ву­лич­ки за­си­пані шут­ром. У клубі відра­зу після уроків за­ви­са­ють діти (а їх тут - як у Ла­тинській Аме­риці - со­рок відсотків). Во­ни гра­ли у пінґ-понґ, тан­цю­ва­ли бальні танці, гра­ли на гіта­рах, тя­га­ли залізо. На сцені йшла ре­пе­тиція вис­та­ви, як<