Види забезпечення зобов’язання за цивільним законодавством України.

Засоби забезпечення зобов'язань можуть бути класифіковані за різними ознаками.

1. Так, залежно від часу і способу встановлення (виникнення) вони можуть бути поділені на спеціальні і універсальні.

Спеціальні засоби забезпечення встановлюються в момент виникнення зобов'язання. У результаті кредитор і боржник заздалегідь уявляють конкретні наслідки невиконання зобов'язання. До таких засобів належать: неустойка, завдаток, застава, порука, гарантія і притриманий. Вони передбачені главою 49 ЦК.

Універсальним засобом забезпечення зобов'язань є відшкодування боржником збитків, котрих зазнав кредитор внаслідок невиконання зобов'язання (ст. 623 ЦК). Особливістю його є те, що він застосовується незалежно від спеціальної домовленості сторін про це. Крім того, розмір збитків може бути визначений тільки після невиконання зобов'язань.

2. Залежно від характеру забезпечення інтересів кредитора можна розрізняти речово-правові і зобов'язально-правові засоби забезпечення зобов'язань.

Речово-правові засоби характерні тим, що інтереси кредитора забезпечуються за рахунок заздалегідь виділеного майна. Предметом забезпечення є це майно. До них належать: застава, завдаток, притримання.

Зобов'язально-правові засоби стимулюють боржника до належного виконання зобов'язання шляхом створення можливості пред'явлення до нього або до третіх осіб, що виступають в договорі, зобов'язальної вимоги. До них належать: неустойка, порука, гарантія.

Саме в такому порядку далі будуть розглянуті окремі засоби забезпечення зобов'язань.

Крім того, всі засоби (види) забезпечення виконання зобов'язань пропонувалося також поділяти на 3 види, взявши за критерій поділу мету, для якої вони встановлюються, у поєднанні з характером самого засобу забезпечення. Таким чином, виокремлюють засоби:

1) що встановлюють для боржника невигідні наслідки на випадок невиконання (неустойка, завдаток);

2) що супроводжуються виділенням з майна боржника певної його частини, яка повинна слугувати, насамперед, задоволенню можливих вимог цього кредитора, з відстороненням від неї інших можливих кредиторів (застава, притримання);

3) що мають на меті залучення до зобов'язання інших осіб, майно яких поряд із майном боржника теж могло би слугувати для задоволення вимог кредитора (порука, гарантія)1.

Однак недоліком такого поділу є комплексність (а отже, і певна розмитість) критерію, внаслідок чого запропоноване об'єднання у групи має дещо штучний характер. Воно становить певний теоретичний і практичний інтерес, але вже в рамках спеціальних досліджень.

Речово-правові засоби забезпечення виконання зобов'язань

Застава

Застава - це вид забезпечення виконання зобов'язання, внаслідок якого кредитор-заставодержатель набуває права у разі не виконання боржником зобов'язання, забезпеченого заставою, отримати задоволення за рахунок заставленого майна переважно перед іншими кредиторами цього боржника, якщо інше не встановлено законом (право застави).

Визначення застави було дано в Законі "Про заставу", що тривалий час залишався основним нормативним актом, який регулює заставні правовідносини в Україні. Тепер у ЦК заставі присвячені ст.ст. 572-593, де визначені основні положення щодо цього засобу забезпечення зобов'язань. Разом з тим до свого скасування зберігають чинність норми Закону "Про заставу", які не суперечать ЦК.

Предметом застави може бути різноманітне майно, в тому числі речі й майнові права (вимоги), на яке може бути звернене стягнення.

Оцінка предмета застави здійснюється у випадках, установлених договором або законом, заставодавцем разом із заставодержателем відповідно до звичайних цін, що склалися на момент виникнення права застави, якщо інший порядок оцінки предмета застави не встановлений договором або законом. Н БУ рекомендує оцінювати заставлене майно на підставі Методики оцінки майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 10 грудня 2003 р. № 1891.

Предметом застави може бути не лише майно, що є у наявності, але й таке майно, яке заставодавець набуде після виникнення застави (майбутній урожай, приплід худоби тощо). При цьому права заставодержателя (право застави) на річ, яка є предметом застави, поширюються на її приналежності, якщо інше не встановлено договором. Право застави поширюється на плоди, продукцію та доходи, одержані від використання заставленого майна, у випадках, встановлених договором.

Однак предметом застави не може бути: майно, вилучене з цивільного обігу; вимоги, нерозривно пов'язані з особистістю боржника: про відшкодування шкоди, заподіяної життю або здоров'ю, вимоги про аліменти; права, уступлення яких заборонене законом, тощо (ст. 576 ЦК).

Предмет застави може бути замінений лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором або законом.

Ризик випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави несе власник заставленого майна, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі випадкового знищення або випадкового пошкодження предмета застави заставодавець на вимогу заставодержателя зобов'язаний надати рівноцінний предмет або, якщо це можливо, відновити знищений або пошкоджений предмет застави.

Якщо предмет застави не підлягає обов'язковому страхуванню, він може бути застрахований за згодою сторін на погоджену суму.

Уразі настання страхового випадку предметом застави стає право вимоги до страховика.

Предметом застави може бути також майно, що належить кільком особам. Особливості такої застави залежать від виду спільної власності. Якщо майно перебуває у спільній сумісній власності, кожен з учасників такої власності має право укладати договори про передачу майна в заставу (якщо інше не передбачене угодою сторін) за згодою всіх учасників спільної власності.

Якщо майно знаходиться в спільній частковій власності, то враховується те, чи передається в заставу все майно чи тільки частина співвласника. Якщо в заставу передається все майно, для цього необхідна згода всіх співвласників, оскільки розпорядження майном, що є у спільній частковій власності, здійснюється за згодою всіх її учасників (ст. 578 ЦК). Якщо в заставу передається тільки частина майна якогось зі співвласників, то останній може розпорядитися нею лише після виділу її в натурі.

Сторонами заставного правовідношення є заставодавець - особа, що передає своє майно в заставу, і заставодержатель - особа, що приймає в заставу майно заставодавця з метою забезпечення виконання зобов'язання. Заставодавцями і заставодержателями можуть бути фізичні, юридичні особи, а також суб'єкти публічного права.

Заставодержателем може бути тільки кредитор за забезпеченим заставою основним зобов'язанням.

Як заставодавець може виступати боржник за основним зобов'язанням, забезпеченим заставою, а також третя особа (майновий поручитель). Основна вимога, що пред'являється до заставодавця, полягає в тому, що він має бути власником майна, яке передається в заставу, або мати інше речове право на це майно. Це пов'язано з тим, що застава припускає можливість продажу її предмета, а отже, у заставодавця має бути право розпорядження заставленим майном.

Підставами виникнення застави можуть бути: договір, припис закону, рішення суду.

До застави, яка виникає на підставі закону, застосовуються положення ЦК щодо застави, яка виникає на підставі договору, якщо інше не встановлено законом.

Договір застави укладається письмово. Якщо предметом застави є нерухоме майно, а також в інших випадках, встановлених законом, договір застави підлягає нотаріальному посвідченню.

Істотними умовами договору застави є: вид застави, суть забезпеченої заставою вимоги, її розмір, строк (термін) виконання, опис предмета застави (ст. 584 ЦК).

Застава може бути класифікована на види залежно від того, чи залишається предмет застави у заставодавця, чи передається заставодержателю.

Заставлене майно залишається у заставодавця у випадках: 1) передачі його в іпотеку; 2) застави товарів у обігу чи у переробці. У цьому разі заставодавець має право користуватися предметом застави відповідно до його призначення, у тому числі отримувати від нього плоди та доходи, якщо інше не встановлено договором, і якщо це випливає із суті застави; відчужувати предмет застави, передавати його в користування іншій особі або іншим чином розпоряджатися ним лише за згодою заставодержателя, якщо інше не встановлено договором; заповідати заставлене майно (правочин, яким обмежується право заставодавця заповідати заставлене майно, є нікчемним). Разом з тим заставодавець, який володіє предметом застави, у разі втрати, псування, пошкодження або знищення заставленого майна з його вини зобов'язаний замінити або відновити це майно, якщо інше не встановлено договором.

Застава з передачею заставленого майна заставодержателю (або за його наказом - у володіння третьої особи) має місце при: 1) закладі; 2) заставі цінних паперів; 3) заставі майнових прав. При передачі майна заставодержатель має право користуватися ним лише у випадках, встановлених договором. За договором на заставодержателя може бути покладений обов'язок отримувати від предмета застави плоди та доходи. Разом з тим заставодержатель, який володіє предметом застави, у разі втрати, псування, пошкодження або знищення заставленого майна з його вини зобов'язаний відшкодувати заставодавцю завдані збитки.

При цьому слід враховувати, що, за загальним правилом, будь-яке заставлене майно може залишатися у заставодавця (ч. 6 ст. 576 ЦК). Заставодержателю майно передається в тому випадку, якщо про це прямо зазначено договором або законом.

У кожному разі особа, яка володіє предметом застави, зобов'язана (якщо інше не встановлено договором): 1) вживати заходів, необхідних для збереження предмета застави; 2) утримувати предмет застави належним чином; 3) негайно повідомляти другу сторону договору про виникнення загрози знищення або пошкодження предмета застави.

Момент установлення права застави залежить від форми договору застави і від того, чи передається заставлене майно заставодержателю. Таке право виникає з моменту укладення договору застави, а у випадках, коли договір підлягає нотаріальному посвідченню, - з моменту такого посвідчення. Якщо предмет застави відповідно до договору або закону повинен перебувати у володінні заставодержателя, право застави виникає в момент передання йому предмета застави. Якщо таке передання було здійснене до укладення договору застави, право застави виникає з моменту його укладення.

Застава без передачі майна заставодержателю.

1. Іпотека - це вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому законом (ст. 1 Закону України від 5 червня 2003 р. "Про іпотеку").

Таким чином, предметом іпотеки можуть бути один або декілька об'єктів нерухомого майна за таких умов: 1) нерухоме майно належить іпотекодавцю на праві власності або на праві господарського відання, якщо іпотекодавцем є державне або комунальне підприємство, установа чи організація; 2) нерухоме майно може бути відчужене іпотекодавцем, і на нього відповідно до законодавства може бути звернене стягнення; 3) нерухоме майно зареєстроване в установленому законом порядку як окремий виділений у натурі об'єкт права власності, якщо інше не встановлено Законом "Про іпотеку".

Предметом іпотеки також може бути об'єкт незавершеного будівництва або інше нерухоме майно, яке стане власністю іпотекодавця після укладення іпотечного договору, за умови, що іпотекодавець може документально підтвердити право на набуття його у власність у майбутньому. Обтяження такого нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в установленому законом порядку незалежно від того, хто є власником цього майна на час укладення іпотечного договору.

Частина об'єкта нерухомого майна може бути предметом іпотеки лише після її виділення в натурі й реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості. Іпотека поширюється на частину об'єкта нерухомого майна, яка не може бути виділеною в натурі та була приєднана до предмета іпотеки після укладення іпотечного договору без реєстрації права власності на неї як на окремий об'єкт нерухомості.

Нерухоме майно передається в іпотеку разом з усіма його приналежностями, якщо інше не встановлено іпотечним договором.

Предметом іпотеки також може бути право оренди чи користування нерухомим майном, яке надає орендарю чи користувачу право будувати, володіти та відчужувати об'єкт нерухомого майна. Таке право оренди чи користування нерухомим майном вважається нерухомим майном.

За основним призначенням предметів іпотеки розрізняють: іпотеку житлових будинків, квартир, садових будинків, гаражів; іпотеку земельних ділянок; іпотеку підприємств, будівель, споруд та інших виробничих об'єктів.

Обтяження нерухомого майна іпотекою підлягає державній реєстрації в порядку, встановленому законодавством. У разі недотримання цієї умови іпотечний договір є дійсним, але вимога іпотекодержателя не має пріоритету щодо зареєстрованих прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно.

Обтяження нерухомого майна іпотекою, яка виникає відповідно до закону або рішення суду (в тому числі податкова застава, предметом якої є нерухоме майно), підлягають реєстрації відповідно до законодавства у тому ж реєстрі, в якому реєструються обтяження нерухомого майна іпотекою, яка виникла відповідно до договору.

2. Застава товарів у обігу або у переробці - розглядається Законом "Про заставу" як спеціальний різновид застави із залишенням майна у заставодавця.

Предметом застави товарів в обігу або переробці можуть бути сировина, напівфабрикати, комплектуючі вироби, готова продукція тощо.

При заставі товарів в обігу або переробці договір застави має низку специфічних ознак. Він має індивідуалізувати предмет застави шляхом зазначення знаходження товарів у володінні заставодавця чи їх розміщення в певному цеху, складі, іншому приміщенні або іншим способом, достатнім для ідентифікації сукупності рухомих речей як предмета застави. Крім цих спеціальних вимог, зберігається необхідність окреслення в договорі застави товарів в обігу або переробці загальних умов, які є необхідними для договору застави.

Застава з передачею заставленого майна заставодержателю.

1. Заклад

Це застава з передачею заставленого майна заставодержателю або за його наказом - третій особі (ч. 2 ст. 575 ЦК, ст. 44 Закону "Про заставу").

За домовленістю заставодержателя із заставодавцем предмет застави у цьому випадку може бути залишений у заставодавця під замком та печаткою заставодержателя (тверда застава). У цьому випадку фізичної передачі речі не відбувається. Якщо предметом застави є індивідуально-визначена річ, то застава може проводитися шляхом накладення знаків, що свідчать про заставу. У цьому випадку річ фактично залишається у заставодавця, але при цьому він не має права користуватися нею, хоч і зберігає над нею контроль.

Після виконання забезпеченого заставою зобов'язання заставодержатель зобов'язаний негайно повернути предмет застави заставодавцю, якщо інше не передбачено договором.

Права користування заставленим майном зазвичай у заставодержателя не виникає, воно можливе лише у випадку, коли це спеціально передбачено у договорі. При цьому користування предметом застави не може мати комерційного характеру, прибутки, отримані заставодержателем від використання предмета застави, мають бути спрямовані на покриття витрат на утримання предмета застави, а також зараховуватися в рахунок погашення процентів за боргом або самого боргу за забезпеченим заставою зобов'язанням.

Застава рухомого майна може бути зареєстрована за заявою заставодержателя або заставодавця у Державному реєстрі застав рухомого майна. У випадках, коли предметом застави є рухоме майно, реєстрація застави не пов'язується з моментом виникнення права застави.

2. Застава цінних паперів.

Цінні папери характеризуються як один з оптимальних предметів застави. Вони достатньо ліквідні, не вимагають багато місця для зберігання.

Застава векселя або інших цінних паперів, які можуть бути передані шляхом здійснення передавального напису, здійснюється шляхом індосаменту і вручення заставодержателю індосованого цінного паперу. Застава цінного паперу, який не передається шляхом індосаменту, здійснюється за угодою заставодержателя і особи, на ім'я якої було видано цінний папір.

За угодою сторін заставлені цінні папери можуть бути передані на зберігання в депозит державної нотаріальної контори, приватного нотаріуса або банку (ст. 53 Закону "Про заставу").

Порядок звернення стягнення на цінний папір залежить від того, чи передав заставодавець заставодержателю право на папір або право з паперу. Якщо передано право на папір, то заставодержатель повинен представити його для продажу з публічних торгів. На торгах він реалізується не за номінальною, а за фактичною вартістю.

Нарівні з правом на папір до заставодержателя може перейти і право з паперу. Таким чином, заставодержатель може задовольнити свої вимоги за рахунок предмета застави, не вдаючись до його продажу з публічних торгів.

3. Застава майнових прав.

Заставодавець може укласти договір як на право вимоги за вже існуючими зобов'язаннями, в яких він є кредитором, так і на ті, які можуть виникнути в майбутньому. У договорі має бути вказана особа, що є боржником заставодавця. Заставодавець зобов'язаний повідомити своєму боржнику про заставу прав, що відбулася.

Майнові права, що мають строковий характер, можуть бути предметом застави тільки до закінчення строку їхньої дії.

У договорі застави прав, що не мають грошової оцінки (наприклад, "ноу-хау"), вартість застави визначається угодою сторін.

Наступна застава майна, що вже заставлене, допускається, якщо інше не встановлено попереднім договором застави або законом. При цьому наступна застава майна не припиняє право застави попереднього заставодержателя.

При наступній заставі перший заставодержатель має переважне право перед наступними заставодержателями на задоволення своїх вимог за рахунок заставленого майна. Вимоги наступних заставодержателів задовольняються в порядку черговості виникнення права застави, крім випадку, коли предметом застави є рухоме майно, що зареєстроване заставодержателем. У цьому разі володілець зареєстрованої застави має переважне право на задоволення вимог із заставленого майна перед заставодержателями незареєстрованих застав та застав, які зареєстровані пізніше. Заставодержателі, які зареєстрували заставу одного і того ж майна в один день, мають рівні права на задоволення вимог із заставленого майна.

Наступна іпотека - передання в іпотеку нерухомого майна, яке вже є предметом іпотеки за попереднім іпотечним договором.

Предмет іпотеки може бути переданий в наступну іпотеку за згодою попередніх іпотекодержателів, якщо інше не встановлено попереднім іпотечним договором. Попередня іпотека має вищий пріоритет над наступними іпотеками. Наступна іпотека, предметом якої є декілька об'єктів, що належать різним особам і є предметом попередньої іпотеки, допускається за згодою власників усіх об'єктів нерухомого майна, переданих в спільну іпотеку.

Уразі невиконання зобов'язання, забезпеченого заставою, заставодержатель набуває право звернення стягнення на предмет застави і на задоволення за рахунок предмета застави своєї вимоги, що визначена на момент фактичного задоволення, в тому числі сплату процентів, неустойки, відшкодування збитків, завданих порушенням зобов'язання, необхідних витрат на притримання заставленого майна, а також витрат, що їх він зазнав у зв'язку з пред'явленням вимоги, якщо інше не встановлено договором.

За рахунок предмета іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити свою вимогу за основним зобов'язанням у повному обсязі або в частині, встановленій іпотечним договором, що визначена на час виконання цієї вимоги, включаючи сплату процентів, неустойки, основної суми боргу та будь-якого збільшення цієї суми, яке було прямо передбачене умовами договору, що обумовлює основне зобов'язання.

Якщо інше не встановлено законом або іпотечним договором, іпотекою також забезпечуються вимоги іпотекодержателя щодо відшкодування: 1) витрат, пов'язаних з пред'явленням вимоги за основним зобов'язанням і зверненням стягнення на предмет іпотеки; 2) витрат на утримання і збереження предмета іпотеки; 3) витрат на страхування предмета іпотеки; 4) збитків, завданих порушенням основного зобов'язання чи умов іпотечного договору.

Звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом.

Підставою звернення стягнення на предмет застави, за загальним правилом, є невиконання зобов'язання у встановлений строк (термін). Якщо має місце ліквідація юридичної особи - заставодавця заставодержатель набуває право звернення стягнення на заставлене майно незалежно від настання строку виконання зобов'язання, забезпеченого заставою.

У разі часткового виконання боржником зобов'язання, забезпеченого заставою, право звернення на предмет застави зберігається в первісному обсязі.

Реалізація предмета застави, на який звернене стягнення, провадиться шляхом його продажу з публічних торгів, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо публічні торги не відбулися (не з'явилися покупці, з'явився лише один покупець, переможець аукціону не сплатив вартості речі у визначений строк тощо), предмет застави може бути за згодою заставодержателя та заставодавця переданий у власність заставодержателя за початковою ціною, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі відсутності такої згоди призначається повторний аукціон, але не раніше місяця після першого аукціону. На повторному аукціоні початкова вартість заставленого майна може бути знижена у разі згоди заставодавця, але не більше, ніж на 30%. Якщо повторний аукціон не відбувся, виконавчі документи повертаються заставодержателю.

Якщо сума, одержана від реалізації предмета застави, не покриває вимоги заставодержателя, він має право отримати суму, якої не вистачає, з іншого майна боржника, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 591 ЦК).

Відповідно до Закону "Про іпотеку" у випадку, якщо рішення суду або договір про задоволення вимог іпотекодержателя передбачає право іпотекодержателя на продаж предмета іпотеки будь-якій особі-покупцеві, іпотекодержатель зобов'язаний за 30 днів до укладення договору купівлі-продажу письмово повідомити іпотекодавця та всіх осіб, які мають зареєстровані у встановленому законом порядку права чи вимоги на предмет іпотеки, про свій намір укласти цей договір. У разі невиконання цієї умови іпотекодержатель несе відповідальність перед такими особами за відшкодування завданих збитків.

Протягом 30-денного строку з дня отримання такого повідомлення особа, яка має зареєстровані права чи вимоги на предмет іпотеки, вправі письмово повідомити іпотекодержателя про свій намір купити предмет іпотеки. З дня отримання іпотекодержателем цього повідомлення вказана особа набуває переважне право на придбання предмета іпотеки у іпотекодержателя. Якщо таких повідомлень надійшло декілька, право на придбання предмета іпотеки у іпотекодержателя належить особі, яка має виший пріоритет своїх зареєстрованих прав чи вимог.

Якщо особа, яка висловила намір придбати предмет іпотеки, ухиляється або з інших причин не вчиняє дій до укладення договору купівлі-продажу предмета іпотеки з іпотекодержателем протягом 5 днів після закінчення вказаного вище 30-денного строку, вона втрачає право на придбання предмета іпотеки. Це право переходить до інших осіб, які висловили намір придбати предмет іпотеки, відповідно до пріоритету їх прав і вимог.

Якщо особи, які мають зареєстровані права чи вимоги на предмет іпотеки, не висловили наміру його придбати, іпотекодержатель вправі продати предмет іпотеки будь-якій іншій особі на власний розсуд.

Іпотекодержатель, який реалізував предмет іпотеки, надсилає іпотекодавцю, боржнику, якщо він є відмінним від іпотекодавця, та іншим іпотекодержателям звіт про розподіл коштів від продажу предмета іпотеки.

Реалізація предмета іпотеки, на який звертається стягнення за рішенням суду або за виконавчим написом нотаріуса, проводиться, якщо інше не передбачено рішенням суду, шляхом продажу на прилюдних торгах у межах процедури виконавчого провадження, передбаченої Законом України від 21 квітня 1999 р. "Про виконавче провадження".

Організація продажу предмета іпотеки покладається на спеціалізовані організації, які залучаються на конкурсній основі органами державної виконавчої служби. Право вибору спеціалізованої організації належить іпотекодержателю.

Реалізація предмета іпотеки здійснюється у населеному пункті за місцем його розташування, а якщо предмет іпотеки перебуває за межами населеного пункту, його реалізація здійснюється у найближчому населеному пункті або районному центрі на території, на яку поширюються повноваження відділу державної виконавчої служби, на виконанні якого перебуває рішення суду, або виконавчий напис нотаріуса про звернення стягнення на предмет іпотеки Заставодержатель має право достроково:

1) вимагати виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, у разі: а) передання заставодавцем предмета застави іншій особі без згоди заставодержателя, якщо одержання такої згоди було необхідним; 6) порушення заставодавцем правил про заміну предмета застави; в) втрати предмета застави за обставин, за які заставодержатель не відповідає, якщо заставодавець не замінив або не відновив предмет застави;

2) вимагати виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, а якщо його вимога не буде задоволена, - звернути стягнення на предмет застави: а) у разі порушення заставодавцем правил про наступну заставу; б) у разі порушення заставодавцем правил про розпоряджання предметом застави; в) в інших випадках, встановлених договором.

Право застави припиняється у разі:

1) припинення зобов'язання, забезпеченого заставою (у цьому разі заставодержатель, у володінні якого перебувало заставлене майно, зобов'язаний негайно повернути його заставодавцеві);

2) втрати предмета застави, якщо заставодавець не замінив предмет застави;

3) реалізації предмета застави;

4) набуття заставодержателем права власності на предмет застави;

5) в інших випадках, встановлених законом.

 

16. Поняття та умови цивільно-правового договору.

За своєю правовою природою будь-який цивільно-правовий договір с

правочином. Категорії «правочин» і «договір» співвідносяться між собою

як загальне і окреме: кожний договір є правочином, але не кожнийправочин є договором. Договорами є лише дво – чи багатосторонніправочини, тоді як правочином можуть бути також дії однієї особи,спрямовані на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав іобов'язків (односторонні правочини). Отже, на договори поширюютьсязагальні положення щодо правочинів, встановлені гл. 16 ЦК.Слід зазначити, що поняття «договір» використовується також в інших

галузях законодавства «(наприклад, трудовий договір, адміністративнийдоговір тощо). Проте там договір виступає як категорія відповідноїгалузі права з відповідними особливостями визначення та правовогорегулювання. До деяких з таких договірних відносин цивільно-правовінорми можуть застосовуватися за умови, що це прямо передбаченозаконодавством.

Отже, цивільно-правовий договір – домовленість двох або більше сторін,що спрямована на встановлення, зміну та припинення цивільних прав таобов'язків (ч. 1 ст. 626 ЦК).

Основними ознаками договору є:

 

• домовленість, тобто для його існування має бути компроміс, збіг

волевиявлення учасників;

 

• домовленість двох чи більше осіб, тобто з волевиявлення лише однієї

сторони не може виникнути договір;

 

• спрямованість на встановлення, зміну чи припинення цивільних прав та

обов'язків, що свідчить про його правову природу юридичного факту.

 

Окрім цього, договір можна розглядати ще й як відповідні договірні

правовідносини, що виникли внаслідок укладення договору, а також як

певний документ.Аналізуючи цивільно-правовий договір слід зауважити, що чиннезаконодавство визначає, що сторони є вільними в укладенні договору,виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимогчинного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та

справедливості (ст. 627 ЦК). Це положення закріплює один з найважливішихпринципів договірного регулювання суспільних відносин – принцип свободидоговору. Свобода договору також є поняттям багатозначним і має такі

складові:

1) свобода є укладенні договору, тобто відсутність будь-яких примусів,

щодо того, вступати суб'єктам в договірні відносини, чи ні. Винятки з

цього правила може бути встановлено тільки в законі, або з деякихзобов'язань, наприклад, примусово можуть укладатись публічні договори,якщо у підприємця є можливість надати споживачеві відповідні товари(роботи, послуги) (ч. 4 ст. 633 ЦК), або договори, які має бути укладеновнаслідок укладення попереднього договору (ст. 635 ЦК) тощо;

2) свобода вибору характеру договору, що укладаються, а це означає, щосторони самі для себе вирішують, який саме договір їм укладати. Приладати. Прицьому, вони можуть укладати як договір, що передбачений чинимзаконодавством, так і такий, що ним не передбачений, проте відповідаєзагальним засадам цивільного законодавства (ч. 1 ст. 6 ЦК). Однак і ця

складова має певні застереження, наприклад, якщо сторони задляприховування договору купівлі-продажу нерухомості сторони укладаютьдоговір дарування, то останній буде визнано недійсним у порядку ст. 235ЦК; 3)вільний вибір контрагента за договором, тобто сторони шукатимутьтого контрагента, який максимально підходить їм за тими чи іншимиознаками. Але й цю свободу може бути обмежено у випадках, що передбаченочинним законодавством, наприклад, переважне право співвласника накупівлю частки у праві спільної часткової власності (ст. 362 ЦК), або жукладення договорів про закупівлю товарів, робіт і послуг за державнікошти здійснюється лише з суб'єктами, які стали переможцями в процедурізакупівлі за результатами розгляду тендерних пропозицій (ст. 34 ЗаконуУкраїни «Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти») тощо; 4) вільний вибір умов договору, що означає, що сторони на власнийрозсуд визначають зміст цього договору, формують конкретні умови тощо.Обмеженість цієї свободи також може бути передбачено за прямою вказівкоюзаконодавства, або ж якщо це випливає зі змісту цього договору, або жсутності відносин між сторонами, наприклад, якщо сторони в договорі невизначили істотних для цього договору умов, то його вважатимутьнеукладеним, тобто таким, що взагалі не породжує правових наслідків.Іноді таке обмеження щодо вільного вибору умов договору може стосуватисявизначення ціни за договором, у випадках, коли ціна регулюєтьсядержавними органами, наприклад, щодо хліба, медикаментів, комунальнихпослуг тощо.

 

17. Договір купівлі-продажу: поняття, істотні умови, права та обов’язки сторін.

У договорах, які спрямовані на передачу майна у власність, від однієї особи до іншої, у відчужувача майна право власності припиняється, а у набувача — виникає. До них належать: договори купівлі-продажу (у тому числі поставки, міни тощо), дарування, ренти, довічного утримання (догляду).

За договором купівлі-продажу одна сторона (продавець) передає або зобов’язується передати майно (товар) у власність іншій стороні (покупцеві), а покупець приймає чи зобов’язується прийняти майно (товар) і сплатити за нього певну грошову суму (ст. 655 ЦК Ук- раїни).Договір купівлі-продажу є оплатним, може бути консенсуальним або реальним, двостороннім.

Сторонами в договорі купівлі-продажу — продавцем і покупцем — можуть бути всі учасники цивільного обігу — громадяни, юридичні особи чи держава.

 

Обов'язки продавця:

o надати необхідну інформацію про товар (найменування, якість, комплектність, відомості про виготівника, строк гарантії та ін.);

o попередити покупця про недоліки речі: а) фактичні (річ не відповідає стандартам, технічним умовам та ін.); б) юридичні (річ обтяжена правами третіх осіб - перебуває у наймі, під заставою та ін.);

o передати майно покупцеві у власність. Передача може здійснюватися або шляхом безпосереднього вручення, або здачею товару для перевезення чи пересилання органам транспорту чи пошти. Обов'язок з передачі майна продавець повинен виконувати з дотриманнях усіх умов договору, щодо: найменування, кількості, комплектності, асортименту, тари, упаковки, часу, місця, строку та способу передачі;

o передати покупцеві необхідні документи на товар, які передбачені законом чи договором (паспорт, сертифікат, інструкцію, правила технічного обслуговування, відповідні проби, аналізи тощо);

o забезпечити у покупця виникнення права власності на товар. Встановлення моменту переходу права власності від продавця до

покупця має важливе значення як для сторін, так і для третіх осіб, оскільки на власника переходить ризик випадкового знищення речі, цивільна відповідальність за заподіяну цією річчю шкодою. Власник відповідає своїм майном перед кредиторами, тому на річ може бути накладена заборона. Умовою переходу права власності на річ з родовими ознаками (цукор, зерно, вугілля) є її індивідуалізація. Тобто товар має бути у певному приміщенні, затарений, замаркірований, придатний для ідентифікації;

o зберігати продану річ у тих випадках, коли право власності переходить до покупця до її передачі;

o розпорядитися товаром у розумний строк у разі, коли покупець відмовився його прийняти у зв'язку з його невідповідністю до умов договору, некомплектністю, неякісністю та ін.;

o виступити на боці покупця, якщо треті особи звернулися до нього з позовом про витребування (евікцію) речі.

Обов'язки покупця:

o сплатити зумовлену грошову суму за товар;

o вчинити дії, необхідні для забезпечення передачі товару (надати відвантажувальні реквізити, оформити довіреність представнику тощо);

o прийняти товар або забезпечити зберігання товару, який покупець відмовився прийняти у зв'язку з його невідповідністю до умов договору;

o оглянути товар і перевірити його якісні та кількісні характеристики;

o повідомити продавця у встановлені строки про порушення ним умов договору (щодо найменування, якості, комплектності, тари, упаковки та ін.);

o притягнути продавця до справи, якщо треті особи звернулися з позовом про витребування речі.

Спільними обов'язками сторін є відшкодування збитків, які виникли у контрагента у зв'язку з неналежним виконанням договору, затримкою виконання або відмовою.