Перелік питань до комплексного державного екзамену

ПЕРЕЛІК ПИТАНЬ ДО КОМПЛЕКСНОГО ДЕРЖАВНОГО ЕКЗАМЕНУ

ГОСПОДАРСЬКЕ ПРАВО УКРАЇНИ

Конституційні засади господарського права.

Нормативне регулювання господарських відносин грунтується на встановлених Конституцією України основних засадах правопорядку у сфері господарювання, про що згадується в Преамбулі Господарського кодексу України, а в ст. 5 ГК цьому питанню приділяється спеціальна увага. Зокрема, ст. 5 закріплює положення, відповідно до якого правопорядок у сфері господарювання формується на основі оптимального поєднання ринкового саморегулювання економічних відносин суб'єктів господарювання і державного регулювання макроекономічних процесів та ґрунтується на відповідних положеннях Конституції України щодо:
- забезпечення державою соціальної спрямованості економіки України (ч. 4 ст. 13 Конституції);
- права власності Українського народу на землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони, що здійснюється від імені Українського народу органами державної влади і органами місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України (ст. 13);
- права кожного громадянина користуватися природними об'єкта ми права власності Українського народу відповідно до закону (ст. 14);
- забезпечення державою захисту прав усіх суб'єктів права власності і господарювання, недопущення використання власності на шкоду людині і суспільству (ст. 14);
- права кожного громадянина володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності (ст. 41);
- визнання усіх суб'єктів права власності рівними перед законом, непорушності права приватної власності, недопущення протиправного позбавлення власності (статті 14,41);
- економічної багатоманітності, права кожного на підприємницьку діяльність, не заборонену законом (ст. 42);
- визначення виключно законом правових засад і гарантій підприємництва (ст. 92);
- забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності, недопущення зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірного обмеження конкуренції та недобросовісної конкуренції, визначення правил конкуренції та норм антимонопольного регулювання виключно законом (статті 42, 92);
- забезпечення державою екологічної безпеки та підтримання екологічної рівноваги на території України, належних, безпечних і здорових умов праці, захисту прав споживачів (статті 42,43, 50);
- взаємовигідного співробітництва з іншими країнами (ст. 18);
- визнання і дії в Україні принципу верховенства права (ст. 8).
Суб'єкти господарювання та інші учасники відносин у сфері господарювання здійснюють свою діяльність у межах встановленого правового господарського порядку, який грунтується на згаданих положеннях Конституції України та визначається господарським законодавством.

 

2. Поняття, види і значення інвестицій.

Інвести́ція, капіта́льні вкла́дення (від лат. invest, вкладення коштів) — господарська операція, яка передбачає придбання основних фондів, нематеріальних активів, корпоративних прав та цінних паперів в обмін на кошти або майно. Інвестиції поділяються на капітальні, фінансові та реінвестиції.

У ст. 1 Закону України “Про інвестиційну діяльність” від 18 вересня 1991 р. дається таке визначення інвестицій:

“Інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

Такими цінностями можуть бути:

кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;

рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності);

майнові права, що випливають з авторського права, досвіда та інші інтелектуальні цінності;

сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва, але не запатентованих («ноу-хау»);

права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також іншими майнові права;

інші цінності.

 

Поняття, предмет і метод правового регулювання господарського права.

Господарське право — це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.

 

Предметом господарського права є будь-яка господарська діяльність, тобто виробництво та реалізація продукції, виконання робіт і надання послуг з метою одержання прибутку чи без такої мети, яка здійснюється на території України суб’єктами господарювання всіх видів і форм власності, а також діяльність державних органів щодо управління економікою.

Господарське право є комплексною галуззю права, яке базується на нормах цивільного права щодо правоздатності фізичних та юридичних осіб, права власності, цивільно-правових угод і конкретизує їх, а також містить норми адміністративного, фінансового, трудового права, які регулюють господарську діяльність. Тобто, в цій галузі права поєднуються майнові та організаційні елементи.

Господарське право і найближче до нього за змістом цивільне право співвідносяться як загальне і спеціальне. Цивільне право визначає загальні засади регулювання майнових та особистих немайнових відносин, в які вступають фізичні та юридичні особи, а господарське — конкретизує цивільно-правові норми відносно конкретних сфер і видів господарської діяльності. Складний характер предмета господарського права обумовлює використання декількох, а не одного, як у звичайних галузях права, методів правового регулювання. Першим з них є метод автономних рішень суб’єктів господарських відносин. Він передбачає надання суб’єктам господарювання права самостійно приймати будь-які рішення щодо господарювання (обрання видів діяльності, методів та форм їх здійснення, партнерів тощо), якщо вони не суперечать законодавству.

Другий метод полягає у наданні державою суб’єктам господарських відносин рекомендацій щодо певних сторін господарської діяльності — встановлення зразків певних господарських документів (договорів, актів тощо), форм і методів здійснення окремих етапів господарювання (бухгалтерського обліку, звітності тощо).

Третім є метод владних приписів, який передбачає встановлення в законах та інших нормативно-правових актах обов’яз­кових для суб’єктів господарювання норм поведінки за певних ситуацій. Це може бути перелік видів діяльності, які забороняються підприємцям, спеціальні режими здійснення окремих видів підприємництва, обов’язки, які підприємці мають виконувати для забезпечення державних потреб, тощо.

Залежно від характеру конкретних господарських відносин держава обирає для їх регулювання той метод, який є найефектив­нішим.

 

 

Принципи виконання господарських зобов’язань.

 

Будь-яке господарське зобов'язання спрямоване на досягнення його сторонами певного результату шляхом реалізації суб'єктами зобов'язань своїх прав та обов'язків, що становлять зміст зобов'язання. Виконання зобов'язання - це здійснення боржником дії (або утримання від дії), яка є об'єктом зобов'язального правовідношення. Виконання зобов'язання здійснюється за загальними правилами або принципами виконання зобов'язань, до яких у юридичній літературі відносили: 1) принцип реального виконання; 2) принцип належного виконання; 3) принцип взаємного співробітництва; 4) принцип економічності.

 

КОНСТИТУЦІЙНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

Конституція - це система правових норм певної держави, яка приймається в особливому порядку, має найвищу юридичну силу і регулює найбільш важливі суспільні відносини в сфері організації та функціонування органів державної влади, державно-територіального устрою та правового статусу людини і громадянина.

Основні риси конституції:

1) основоположний характер;

2) народність;

3) реальність;

4) стабільність.

Основоположний характер конституції полягає в тому, що вона регулює не всі суспільні відносини, а лише найбільш важливі і має загальний характер, є стрижнем правової системи будь-якої держави. Усі інші суспільні відносини повинні регламентуватися законами та підзаконними актами, які приймаються на основі конституції і не можуть їй суперечити.

Народність конституції полягає в тому, що вона є засобом вираження волі та інтересів усього населення країни чи його більшості, закріплює суспільні відносини, які притаманні саме цьому народу, приймається народом безпосередньо або через його представників.

Реальність конституції полягає в тому, що вона повинна відображати фактичний стан суспільства, інакше цей документ не буде сприйматися і виконуватися народом.

Стабільність конституції полягає в тому, що вона як документ тривалої дії у часі не повинна постійно підлягати змінам. Проте, у деяких країнах конституції змінювалися неодноразово. Так, у Венесуелі було прийнято 22 конституції, Болівії - 20, Франції - 16, Греції, Іспанії, Колумбії - 11, Бразилії, Польщі - 8, Туреччині - 6, Нідерландах - 5.

Конституція має низку юридичних властивостей, що характеризують її місце в системі права, а саме:

1) конституція - основний закон держави. Визначення конституції основним законом свідчить про її особливе місце в системі законів, які схвалюються в державі, а також є основою національного права. Саме такий підхід відповідає уявленню про конституцію як про основний закон, що склався історично. Конституція є загальнообов'язковим нормативно-правовим актом, який приймається вищим законодавчим органом держави або народом на референдумі чи в інший спосіб. Цей акт регламентує найважливіші суспільні відносини, закріплює принципи державного устрою та врегульовує докорінні засади, які покладено в основу всієї системи національного права. Конституція розрахована на тривале, постійне, багаторазове застосування та спирається на авторитет і примусову силу держави.

За своїм призначенням і роллю у суспільстві вона не має рівних серед правових актів держави. Тому конституція й виступає як основний закон держави;

2) юридичне верховенство конституції. Конституція виконує по відношенню до всієї системи права роль активного "установчого центру", вона має найвищу юридичну силу, тобто її норми завжди мають перевагу над положеннями інших джерел права. Наприклад, у ст. 98 Конституції Японії 1946 р. вказується, що вона є "верховним законом країни, і ніякі закони, укази, рескрипти або інші державні акти, які суперечать в цілому або частково її положенням, не мають законної сили". У деяких конституціях, прийнятих у постсоціалістичних і пострадянських країнах (Азербайджан, Білорусь, Вірменія, Киргизстан, Китай, Польща, Узбекистан, Україна), прямо вказано на їх найвищу юридичну силу або на верховенство. Наприклад, у Преамбулі Конституції КНР 1982 р. зазначено, що "конституція... має вищу юридичну силу", у ч. 2 ст. 8 Конституції України 1996 р. - "Конституція України має найвищу юридичну силу...", а в п. 1 ст. 5 Конституції Республіки Болгарія 1991 р. встановлено, що "Конституція є верховним законом...".

Усі закони та підзаконні акти повинні прийматися тільки передбаченими в конституції органами і за встановленою в ній процедурою.

3) юридична база поточного законодавства. Конституція є фундаментом усього законодавства. Прийняття конституції об'єктивно сприяє подальшому вдосконаленню чинного законодавства і розвитку нормотворчої роботи. Тобто своєчасна реалізація її положень потребує виконання широкої програми законодавчих робіт, у тому числі внесення необхідних змін і доповнень у поточне законодавство, а також прогнозування і підготовку нових законодавчих актів з урахуванням перспектив соціально-економічного, політичного розвитку країни.

 

 

5. Конституція України як закон, що має підвищений ступінь стабільності. Порядок внесення змін до Основного закону - Конституції України.

Стабільність конституції як її властивість проявляється насамперед у можливості зберігати в різних соціально-економічних та політичних ситуаціях незмінність (якщо для цього немає підстав, передбачених чинним законодавством) своїх приписів і положень, у забезпеченні високого ступеня стійкості конституційних норм, у наявності системи таких публічних відносин, при яких можливим є реальний “опір конституції” діям політичних сил, що прийшли до влади і мають намір дестабілізувати ситуацію в державі шляхом підміни сутності чи фальсифікації конституційних положень. Стабільність конституції, її “жорсткість” не тільки не виключають можливості її зміни, але й передбачають періодичне оновлення конституційної матерії, приведення норм конституції у відповідність до нових умов соціально-економічної і політичної дійсності, оскільки навіть незначне відставання останніх від реалій життя держави і суспільства, невизначеність конституційних положень може призвести до нестабільності суспільного життя в цілому. Коли говорять, що конституція має підвищений ступінь стабільності в порівнянні з іншими нормативно-правовими актами, то мають насамперед на увазі те, що змінити (чи відмінити взагалі) якусь частину тексту конституції (а отже – змінити чи відмінити її положення, норми) є значно важче, ніж те саме зробити з текстами інших нормативно-правових акті

 

Наявність у конституції держави даної властивості (підвищеного ступеня стабільності) досягається різними шляхами та спеціальними прийомами, забезпечується різними чинниками. Серед найбільш поширених у конституційно-правовій практиці виділяють такі: Використання спеціальної, більш ускладненої процедури внесення змін і доповнень до конституції в рамках одного й того ж суб’єкта законотворчого процесу. Наприклад, чинне законодавство передбачає можливість парламенту вносити зміни до Конституції. Він же, безперечно, має право вносити зміни й до законів, оскільки приймає їх безпосередньо. Однак, для внесення змін до звичайного закону і до Конституції передбачаються різні вимоги: Парламент для внесення змін до закону має одну процедурну вимогу (наприклад, проста більшість голосів), а для внесення змін до Конституції – іншу, складнішу (наприклад, кваліфікована більшість у 2/3, 3/4, 4/5 голосів).

 

6. Поняття, сутність, засади та процес становлення сучасного українського конституціоналізму.

Конституціоналізм - це політико-правова категорія, яка опосередковує місце і роль конституції у правовій системі, суспільстві і державі, що знаходять вияв у її верховенстві та характері впливу на суспільні відносини.

За змістом конституціоналізм - це конституційне будівництво, реалізація конституції та її охорона, гарантування.

За формою конституціоналізм опосередковує конституційний лад, тобто державний і суспільний лад, форми безпосереднього народовладдя, держави тощо.

Розрізняють такі загальні принципи українського конституціоналізму:

o верховенства конституції у правовій системі;

o верховенства права у суспільстві та державі;

o поділу та обмеження державної влади;

o суверенітету Українського народу;

o взаємної відповідальності держави і особи;

o реальності прав і свобод, їх охорони, непорушності, гарантованості;

o відкритого громадянського суспільства;

o наступності конституційних ідей.

Систему українського конституціоналізму утворюють:

1) чинна Конституція України як нормативно-правовий акт;

2) теорія, історія, ідеологія Конституції України;

3) існуючий конституційний лад.

Проблема конституційності конституції пов'язана із проблемою конституційності держави. Значення цього поняття розглядається із застосуванням двох підходів.

1) позитивістський підхід, за яким конституційною визнається та держава, в якій є конституція як основний закон (закони), що закріплює певний державний лад, структуру і повноваження органів державної влади, наділені реальною практичною дією, і має вищу юридичну силу та змінюється шляхом особливої (ускладненої порівняно із звичайним законодавчим процесом) процедури;

2) природно-правовий підхід, за яким конституційною визнається держава, в якій забезпечені гарантії прав людини та поділ влади.

 

Структура

· Голова Верховної Ради України;

· Перший заступник Голови Верховної Ради України;

· Заступник Голови Верховної Ради України;

· Керівник апарату Верховної Ради України;

· Апарат Верховної Ради України;

· Комітети Верховної Ради України.

Голова́ Верхо́вної Ра́ди Украї́ни — одна з найвищих державних посад України. Голова Верховної Ради України здійснює керівництво Верховною Радою України, він обирається народними депутатами, попередньо запропонованим на пленарному засіданні Верховної Ради депутатськими фракціями чи народними депутатами.

Пе́рший засту́пник Голови́ Верхо́вної Ра́ди Украї́ни — це народний депутат України, який заступає Голову Верховної Ради України в разі його відсутності та виконує обов'язки Голови Верховної Ради України в разі його звільнення з посади (за особистою заявою, у зв'язку з порушенням Регламенту Верховної Ради України або в разі розпаду коаліції). Рішення про обрання Першого заступника Голови Верховної Ради України приймаються відкритим поіменним голосуванням більшістю народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради й оформляються відповідною постановою.

Заступник Голови Верховної Ради України — це народний депутат України, який заступає Голову Верховної Ради України у разі його відсутності та виконує обов'язки Першого заступника Голови Верховної Ради України у разі неможливості заступання ним Голови Верховної Ради України. Рішення про обрання заступника Голови Верховної Ради України приймаються відкритим поіменним голосуванням більшістю народних депутатів від конституційного складу Верховної Ради і оформляється відповідною постановою (п. 3 ст. 79 Регламенту Верховної Ради України).

Апарат Верховної Ради України — внутрішній допоміжний орган Верховної Ради України, який складається з посадових, службових осіб та технічного персоналу і здійснює функції організаційного, правового, інформаційного, соціально-побутового, аналітичного, матеріально-технічного та іншого забезпечення діяльності парламенту, його структурних підрозділів і народних депутатів. Співробітники парламентського апарату самі ніяких державно-владних рішень від імені парламенту чи його структурних підрозділів не приймають, а лише забезпечують розробку проектів таких рішень, їх підготовку і виконання.

Коміте́т Верховної Ради України — орган Верховної Ради України, який утворюється з числа народних депутатів України для здійснення за окремими напрямами законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до повноважень Верховної Ради України, виконання контрольних функцій.

Верховна Рада України кожного скликання затверджує кількість комітетів, їх назви та предмети відання, установлює мінімальну та максимальну кількість осіб, які можуть входити до складу одного комітету.

Персональний склад комітетів формується Верховною Радою України нового скликання шляхом обрання голів, перших заступників, заступників голів, секретарів і членів комітетів. Обрання народних депутатів України до складу комітетів здійснюється на основі пропозицій депутатських фракцій, внесених з дотриманням квот, визначених Регламентом Верховної Ради. Якщо кількість членів депутатської фракції у Верховній Раді України дорівнює кількості комітетів або є більшою ніж кількість комітетів, депутатські фракції направляють не менш ніж по одному представнику до кожного комітету Верховної Ради України.

 

Міністерства

Міністерство є головним (провідним) органом у системі центральних органів виконавчої влади в забезпеченні впровадження державної політики у визначеній сфері діяльності. Міністр як член Кабінету Міністрів України особисто відповідає за розроблення і реалізацію державної політики, спрямовує і координує здійснення центральними органами виконавчої влади заходів з питань, віднесених до його відання, приймає рішення щодо розподілу відповідних бюджетних коштів. Не допускається прийняття актів Кабінету Міністрів України та утворених ним органів, внесення проектів законів та актів Президента України з таких питань без погодження з відповідним міністром. Міністр на виконання вимог законодавства в межах наданих повноважень визначає політичні пріоритети та стратегічні напрями роботи міністерства та шляхи досягнення поставлених цілей. Порядок виконання обов'язків міністра в разі його тимчасової відсутності визначається Кабінетом Міністрів України.

Центральні органи виконавчої влади (агентство, інспекція, служба)

Діяльність центральних органів виконавчої влади спрямовується і координується Прем'єр-міністром України або одним із віце-прем'єр-міністрів чи міністрів. Центральний орган виконавчої влади вносить пропозиції щодо формування державної політики відповідним членам Кабінету Міністрів України та забезпечує її реалізацію у визначеній сфері діяльності, здійснює управління в цій сфері, а також міжгалузеву координацію та функціональне регулювання з питань, віднесених до його відання. Центральний орган виконавчої влади очолює його голова.

КРИМІНАЛЬНЕ ПРАВО УКРАЇНИ

Види складів злочину.

Класифікація окремого складу злочину має важливе значення для відокремлення окремого складу, що в результаті допомагає правильно кваліфікувати злочинне діяння. В теорії кримінального права існує класифікація складу злочину за певними ознаками:

– залежно від способу описання злочину в законі;

– за ступенем суспільної небезпечності (тяжкості);

– від особливостей конструкції і моменту закінчення злочину.

Залежно від способу описання злочину в законі розрізняють склад злочину:

-простий;

-складний;

Простий склад злочину містить опис ознак одного суспільно небезпечного діяння, що посягає на один об’єкт, вчиняється однією дією і характеризується однією формою вини.

Складний склад злочину характеризується наявністю:

• двох і більше безпосередніх об’єктів (наприклад, склад розбійного нападу – ст. 187 ККУ);

• двох форм вини – складної (змішаної) (наприклад, склад умисного тяжкого тілесного ушкодження, яке потягло за собою смерть потерпілого – ч. 2 ст. 121 ККУ);

• двох або більше дій, що утворюють об’єктивну сторону складу злочину (викрадення, привласнення, вимагання офіційних документів, штампів чи печаток або заволодіння ними шляхом шахрайства чи зловживання особи своїм службовим становищем – ст. 357 ККУ);

• Різних способів учинення злочину або настанням різних наслідків.

За ступенем суспільної небезпечності (тяжкості) розрізняють склад злочину:

Основний (простий) склад злочину містить основні ознаки злочину без обтяжуючих (кваліфікуючих) та пом’якшуючих обставин. Наприклад крадіжка, тобто таємне викрадення майна.

Кваліфікований – це склад злочину з обтяжуючими обставинами (кваліфікуючими ознаками), тобто такими, що обтяжують покарання і впливають на кваліфікацію.

Особливо кваліфікованим є склад злочину з особливо кваліфікуючими обставинами, тобто такими, які надають злочину особливої суспільної небезпечності.

Склад злочину з пом’якшуючими обставинами (привілейований) – це склад злочину з обставинами, що значною мірою знижують суспільну небезпеку даного виду злочину і відповідно караність за нього. Наприклад, умисне вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання.

Залежно від особливостей конструкції і моменту закінчення злочину розрізняють склад злочинів:

Матеріальний склад злочину — це юридичний склад, що передбачає наслідки як обов'язковий елемент його об'єктивної сторони.

Формальний склад злочину — це юридичний склад, який не передбачає наслідки як обов'язковий елемент об'єктивної сторони. Типовими прикладами формальних складів злочинів є шпигунство, одержання хабара, незаконне перетинання державного кордону.

Усічений склад злочину — це юридичний склад, в якому момент закінчення злочину пов'язується з вчи­ненням діяння, що за своїм загальним кримінально-правовим змістом є попередньою злочинною діяльністю. У такому розумінні усічений склад є окремим різновидом формального складу злочину, оскільки підстава його виділення відрізняється від підстави поділу складів злочинів на формальні, матеріальні та формально-матеріальні.

Ліквідація

Загальні правила застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру

1. При застосуванні до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру судом враховуються ступінь тяжкості вчиненого її уповноваженою особою злочину, ступінь здійснення злочинного наміру, розмір завданої шкоди, характер та розмір неправомірної вигоди, яка отримана або могла бути отримана юридичною особою, вжиті юридичною особою заходи для запобігання злочину.

Застосування до юридичних осіб заходів кримінально-правового характеру за сукупністю злочинів

1. За сукупністю злочинів в межах одного провадження суд, застосувавши до юридичної особи заходи кримінально-правового характеру за кожен злочин окремо, визначає остаточний основний захід шляхом поглинення менш суворого заходу більш суворим.

2. При застосуванні до юридичної особи заходів кримінально-правового характеру за злочин за наявності невиконаного заходу за попереднім вироком (вироками) суду кожне з них виконується самостійно, крім випадків застосування судом ліквідації юридичної особи згідно з цим Кодексом.

 

ТРУДОВЕ ПРАВО

Види трудового договору.

Доцільно зазначити, що законодавство про працю передбачає види трудового договору залежно від терміну.
Так, залежно від строку трудовий договір може бути:

1) безстроковим, що укладається на невизначений строк;

2) на визначений строк, встановлений за погодженням сторін;

3) таким, що укладається на час виконання певної роботи.

Строковий трудовий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений строк з урахуванням характеру наступної роботи, або умов її виконання, або інтересів працівника та в інших випадках, передбачених
законодавчими актами.

Крім того, слід відмітити, що законодавство про працю передбачає укладання трудових договорів про тимчасову та сезонну роботи.

Трудові договори про тимчасову роботу укладаються з працівниками прийнятими на роботу на строк до двох місяців, а для заміщення тимчасово відсутніх працівників, за якими зберігається їх місце роботи (посада), - до чотирьох місяців. В наказі
(розпорядженні) про прийняття на роботу зазначається, що даний працівник приймається на тимчасову роботу, або зазначається строк його роботи.

Щодо укладення трудових договорів про сезонну роботу, слід зазначити, що сезонними вважаються роботи, які через природні і кліматичні умови виконуються не весь рік, а протягом певного періоду (сезону), але не більше 6 місяців. Порядок організації
сезонних робіт регулює, зокрема, Положення про порядок організації сезонних робіт, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 27 квітня 1998 р. N 578 (578-98-п).

Також варто зазначити, що особливою формою трудового договору є контракт, сфера застосування якого визначається законами України.
Відповідно до Кодексу законів про працю України (322-08) особливою формою трудового договору є контракт, в якому строк його дії, права, обов'язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення і організації праці
працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін.

Прийняття на роботу працівників шляхом укладення з ними контракту власником або уповноваженим ним органом, фізичною особою може здійснюватись у випадках, прямо передбачених законами.

На сьогоднішній день, контракт може бути укладено, наприклад, з:

педагогічними та науково-педагогічними працівниками;

помічником адвоката

Слід зазначити, що контракт як особлива форма трудового договору повинен спрямовуватися на забезпечення умов для проявлення ініціативності та самостійності працівника, враховуючи його індивідуальні здібності й професійні навички, підвищення
взаємної відповідальності сторін, правову і соціальну захищеність працівника.

Умови контракту, що погіршують становище працівника порівняно з чинним законодавством, угодами і колективним договором, вважаються недійсними.

Щодо порядку укладення контракту доцільно відмітити, що відповідно до статті 24 Кодексу законів про працю України (322-08) контракт укладається у письмовій формі.

Контракт оформляється у двох примірниках, що мають однакову юридичну силу і зберігаються у кожної із сторін контракту.

За згодою працівника копію укладеного з ним контракту може бути передано профспілковому чи іншому органові, уповноваженому працівником представляти його інтереси, для здійснення контролю за додержанням умов контракту.

Контракт набуває чинності з моменту його підписання або з дати, визначеної сторонами у контракті, і може бути змінений за згодою сторін, складеною у письмовій формі.
Крім того, контракт є підставою для видання наказу (розпорядження) про прийняття (найняття) працівника на роботу з дня, встановленого у контракті за угодою сторін.

Слід зазначити, що у контракті передбачається:

- обсяги пропонованої роботи та вимоги до якості і строків її виконання;

- строк дії контракту;

- права, обов'язки та взаємна відповідальність сторін;

- умови оплати й організації праці;

- підстави припинення та розірвання контракту;

- соціально-побутові та інші умови, необхідні для виконання взятих на себе сторонами зобов'язань, з урахуванням специфіки роботи, професійних особливостей та фінансових можливостей підприємства, установи, організації чи роботодавця.

 

Суміщення та сумісництво.

На практиці досить часто плутають такі поняття, як "суміщення" і "сумісництво". Особливо часто це відбувається, коли працівник виступає у двох особах на одному і тому ж підприємстві. Таблиці, які ми склали, допоможуть вам розібратися в цьому питанні.

1. Визначення

Сумісництво	Суміщення
Що це таке?
Виконання працівником, крім своєї основної, іншої регулярної оплачуваної роботи на умовах трудового договору у вільний від основної роботи час на тому ж або іншому підприємстві. Наприклад: Інженер Іванов працює за сумісництвом на своєму або на іншому підприємстві нічним сторожем. Майстер інструментального цеху Петров (цех працює у дві зміни) за сумісництвом викладає в коледжі	Виконання працівником на тому ж підприємстві поряд зі своєю основною роботою, обумовленою трудовим договором, додаткової роботи за іншою професією (посадою) або обов'язків тимчасово відсутнього працівника без звільнення від своєї основної роботи (ст. 105 КЗпП). Наприклад, бухгалтер Іванова виконує також обов'язки кадровика, суміщаючи дві посади (причина - кадровик у відпустці або ця посада вакантна)
У чому ж схожість?
Працівник крім основної виконує іншу додаткову роботу
У чому відмінності?
Коли виконується робота?
У вільний від основної роботи час	У робочий час
Де виконується?
На одному підприємстві або на різних підприємствах	На одному підприємстві
Як оплачується?
Платять за фактично виконану роботу без обмежень (ст. 1021 КЗпП, ст. 19 Закону № 108)	Доплачують до основного заробітку (розмір доплати визначається наявністю економії за тарифними ставками та окладами суміщуваних посад - додаток 3 до Генеральної угоди)

2. Обмеження

Для сумісництва

Законодавством установлені обмеження на роботу за сумісництвом для працівників державних підприємств, держслужбовців, працівників прокуратури, нотаріусів. Не мають права працювати за сумісництвом (за винятком наукової, викладацької, медичної та творчої діяльності) керівники державних підприємств, установ, організацій, їх заступники, керівники структурних підрозділів указаних підприємств та їх заступники (п. 4 Положення № 43). Крім того, працівники державних підприємств можуть працювати за сумісництвом: у робочі дні - не більше 4 годин на день (п. 2 Постанови № 245); у вихідні - повний робочий день. Загальна тривалість їх роботи за сумісництвом протягом місяця не повинна перевищувати половини місячної норми робочого часу

Можуть бути передбачені обмеження: У колективному договорі - для окремих професій і посад. Особливо це стосується працівників, зайнятих на важких роботах і на роботах зі шкідливими або небезпечними умовами праці, працівників віком до 18 років, вагітних жінок, оскільки їх додаткова робота може призвести до наслідків, які негативно позначаться на стані їх здоров'я і на безпеці виробництва. У трудовому договорі - з будь-яким працівником

Для суміщення заборон і обмежень у законодавстві не передбачено

3. Порядок оформлення

Сумісництво	Суміщення
Майже не відрізняється від звичайної процедури прийняття на роботу. Якщо немає заборон і обмежень (див. вище) - згодироботодавця з основного місця роботи не вимагається*. У заяві про прийняття на роботу працівник повинен указати, що збирається працювати за сумісництвом. Відповідно до цієї заяви оформляється наказ керівника про прийняття на роботу за сумісництвом. Трудову книжку пред'являти не треба, адже вона ведеться тільки за основним місцем роботи (п. 1.1 Інструкції № 58). Якщо працівник бажає, щоб до його трудової книжки був унесений запис про роботу за сумісництвом, він повинен принести на основне місце роботи копію наказу про прийняття на роботу за сумісництвом або довідку. На підставі пред'явлених документів буде зроблений відповідний запис	Суміщення професій (посад) можливе тільки за наявності вакансії в штатному розписі. У цьому випадку з працівником узгоджується доручення йому додаткової роботи в порядку суміщення і розмір доплати за неї. Якщо працівник згодний виконувати додаткові обов'язки в порядку суміщення, то керівник підприємства видає відповідний наказ. У наказі повинні бути вказані: 1) посада, що суміщається, 2) розмір доплати за суміщення. Термін, на який установлюється суміщення, може не застерігатися
* Працівник має право реалізовувати свої здібності до праці шляхом укладення трудового договору на одному або одночасно на кількох підприємствах, якщо інше не передбачене законодавством, колективним договором або угодою сторін (ч. 2 ст. 21 КЗпП).

4. Трудові права і соціальні гарантії

Сумісництво	Суміщення
На осіб, які працюють за сумісництвом і суміщенням, поширюються всі трудові права та соціальні гарантії, передбачені чинним законодавством і колективним договор<