Економічний розвиток українських земель у складі Російської імперії в другій половині 19 ст.

На початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) належали Російській імперії. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку. У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння (75% усієї землі). Риси: посилення експлуатації селян, низький рівень організації праці, технологічний застій, неефективне екстенсивне господарювання, зниження прибутків тощо. Прогресуючий занепад поміщицьких господарств виявив себе і у зростанні заборгованості поміщиків державі.

Для розвитку аграрних відносин у цей період характерне посилення експлуатації селян. Селянство поділялося на дві основні групи — поміщицькі та державні. Поміщицькі селяни переважали в Східній Україні, Правобережжі, а державні — на Лівобережжі та Півдні України. Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основними формами експлуатації. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно встановлював 3-денну панщину, на практиці вона становила 4—6 днів на тиждень.

Страждали селяни ще й від прогресуючого обезземелення, яке підривало їхні господарства. Форсований наступ поміщиків на селянські землі на початку XIX ст. поглиблював господарську кризу, оскільки цей процес руйнував самі основи феодального способу виробництва.

На ефективність сільськогосподарського виробництва суттєво впливали рутинний стан техніки та технологічно відстала традиційна система землеробства. Рутинний стан техніки, традиційна система землеробства, низька організація праці та малоземелля були головними чинниками прогресуючого падіння врожайності.

Прогресуюче обезземелення, руйнація індивідуальних господарств зумовили появу надлишків робочої сили в аграрному секторі. Спробою знайти вихід із скрутного становища були стихійні та організовані переселення селян у Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ, у Новоросійський край.

У першій половині XIX ст. почалися суттєві зрушення в аграрному секторі: поступова руйнація натурального господарства та еволюційний перехід господарської діяльності на рейки товарності та підприємництва. Характерною рисою розвитку аграрних відносин цього періоду була нерівномірність втягування поміщицьких господарств у товарне виробництво. Поступово в товарне виробництво втягуються і селянські господарства. В умовах масового обезземелення починає формуватися заможна селянська верхівка, представники якої володіли або ж орендували 100 і більше десятин землі. Шляхом дрібного підприємництва, лихварства, чумакування, посередницької торгівлі ця частина селянства накопичує капітали, готуючись до крупної підприємницької діяльності. У цей період розширюється сфера застосування вільної праці, поглиблюється галузева спеціалізація, в окремих господарствах дедалі помітнішими стають часткові агротехнічні зрушення.

Початок промислового перевороту (середина 30-х років) став своєрідним Рубіконом між двома якісно відмінними етапами в розвитку вітчизняної промисловості. Суть цього перевороту полягала в поступовому переході від феодальної мануфактури до капіталістичної фабрики. На першому етапі, який тривав від початку сторіччя до середини 30-х років, основними промисловими підприємствами були селянські промисли, міські ремісничі майстерні, мануфактури, що базувалися на примусовій кріпацькій праці та ручній техніці.

У першій третині XIX ст. сталися і певні якісні зміни, які мали надзвичайно серйозні наслідки. Йдеться насамперед про зростання ролі вільнонайманої праці. Характерною рисою цього етапу був уповільнений промисловий розвиток.

Промисловий переворот в українських землях, що належали Російській імперії, розпочався у ЗО—40-х роках. Він поклав початок новому етапові розвитку вітчизняної промисловості, що тривав до скасування кріпосного права 1861 р. У цей період зберігалася певна спадкоємність тенденцій в економічній сфері. Зокрема, продовжувався процес кількісного зростання промислових підприємств. Водночас у промисловій сфері виникають нові тенденції. В основі промислового перевороту лежав технічний переворот, суть якого полягала у заміні ручної праці машинною, широкому запровадженні у виробництво парових двигунів, удосконалених технологій. Відбувається поступове витіснення кріпосницької мануфактури капіталістичною фабрикою.

Потреби економіки та поглиблення диференціації промисловості сприяли появі в українських землях нових галузей — кам'яновугільної, машинобудівної, цукроварної тощо. Помітні зрушення відбулися в розміщенні промислових підприємств та в складі їхніх власників. Поступово формується спеціалізація районів на виробництві певної промислової продукції.

40. Суспільно – політичне життя України у складі Російської імпері в другій половині 19 ст.

Наприкінці XVIII — початку XIX ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після їхнього занепаду. Відродження пов'язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національне значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу відродження посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя — від культури до політики.

Характерною рисою відродження є те, що цей процес, як правило, спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. У зв'язку з цим закономірно, що наприкінці XVIII — початку XIX ст. помітно зріс інтерес до національної історії. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо. Характерними рисами історичних творів цієї доби були описовість, компілятивність, некритичне ставлення до джерел тощо. Варто зазначити, що в цей період мотивом написання історичних творів були не тільки своєрідне аматорське хобі, нерідко стимулом виступав і прагматичний інтерес.

Попри всі вади названих історичних творів, ці праці свідчили про появу двох важливих прогресивних тенденцій — розширення джерельної бази та початок активного осмислення й узагальнення вузлових моментів вітчизняної історії, у ході яких дедалі очевиднішою ставала думка про те, що український народ має власну історію та самобутню культуру. Копітка праця істориків-аматорів другої половини XVIII ст. підготувала появу в першій половині XIX ст. двох самобутніх, оригінальних творів - «Історію Русів» анонімного автора та працю Д. Бантиш-Каменського «Історія Малої Росії».

Розгортання буржуазних реформ, завершення промислового перевороту, що відбувалися у другій половині XIX ст., суттєво ускладнили соціальну структуру суспільства. Поряд з традиційними станами феодального суспільства — селянством та поміщиками, які у цей час зазнають значних змін під впливом майнової диференціації, виникають нові класи — пролетаріат і буржуазія. Робітничий клас України формувався як складова частина загально-російського пролетаріату. Порівняно із західноєвропейським робітничим класом він мав свої особливості: більш пізній час формування та виходу на політичну арену; надзвичайно високий ступінь концентрації на виробництві; надзвичайно важке економічне становище та політичне безправ'я; багатонаціональний склад; значний відсоток молоді у пролетарському середовищі. У своїй сукупності ці особливості визначили політичне обличчя та специфіку психологічного складу вітчизняного пролетаріату, стимулювали розвиток революційності та радикалізму в його поглядах та діях.
Суттєво відрізнялася від західної й національна буржуазія. У Російській імперії цей клас формувався за сприяння та під контролем самодержавства, був тісно пов'язаний з поміщицьким землеволодінням, що визначило консерватизм та вірнопідданість вітчизняної буржуазії. Зростаючи в умовах наздоганяючої модернізації, якій притаманне різке посилення ролі держави, цей клас був залежним не стільки від коливань на ринках сировини, капіталів, товарів, скільки від змін у політиці уряду, що виступав монополістом на цих ринках. Саме тому вітчизняні капіталісти-підприємці були зорієнтовані не на вільну конкуренцію, а на монополію держави, не на завоювання політичної влади, а на органічне «вписування» в жорстку, централізовану систему самодержавної влади.

Основними джерелами формування буржуазії в Україні були «обуржуазнене» дворянство, яке перейшло на капіталістичні методи господарювання; купці, чумаки, скупщики, сільські лихварі, які в дореформений період накопичили капітали; кустарі, які зуміли пристосуватися до нових буржуазних умов; заможні селяни, які господарювали на засадах фермерства, орієнтуючи своє виробництво на ринок та використовуючи найману робочу силу. Українська буржуазія утримувала провідні позиції в цукровій, винокурній, мукомельній, шкіряній, вугільній галузях промисловості. Поступово сформувалася українська торгово-промислова буржуазна еліта, представники якої (Терещенки, Ха-ритоненки, Яхненки, Симиренки, Алчевські та інші) за розмірами своїх капіталів належали до найбагатших людей не тільки України, а й усієї Російської імперії.

Скасування кріпацтва та низка буржуазних реформ не сприяли автоматичній ліквідації феодального ладу. Цей крок був спробою самодержавства модернізувати старорежимну феодальну машину, цивілізувати суспільні відносини. Оскільки реформи проводилися згори, базові феодальні структури певною мірою зберегли свої позиції. Залишилися поміщицьке землеволодіння, селянська община і самодержавство.

У 30-х роках змінюються акценти у внутрішній політиці Російської імперії. Новий міністр народної освіти граф С. Уваров наполягав на тому, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення трьох принципово важливих суспільних основ — самодержавства, православ'я, народності. У цьому контексті й слід оцінювати та сприймати факт виникнення 1846 р. у Києві української політичної організації — Кирило-Мефодіївського товариства. Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства були В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. Пізніше до його складу увійшли Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У роботі товариства активну участь брав і Т. Шевченко. Основні програмні положення цієї організації сформульовані у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія». Характерною рисою цього об'єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить той факт, що товариство назване на честь відомих слов'янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія, і сама форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, у яких домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цінностей — справедливості, свободи, рівності й братерства.

Програмні документи товариства народжувалися в дискусіях. Саме цим, очевидно, пояснюється їхня синтезність та поліфонічність, адже пріоритетну роль національних ідей обстоював П. Куліш, соціальних — Т. Шевченко, а загальнолюдських та християнських — М. Костомаров.Характерно, що, навіть виробивши компромісну концепцію суспільних перетворень, члени братства суттєво розходилися у питанні про шляхи її реалізації. Розбіжності в поглядах були значними: від ліберально-поміркованого реформізму (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш) — до революційних форм і методів (Г. Андрузький, М. Гулак, Т. Шевченко).Навесні 1847 р. після доносу студента О. Петрова Кирило-Мефодіївське товариство було викрите і розгромлене. Усі члени організації без усякого суду потрапили у заслання.