Поняття історіографії. Основні етапи розвитку історіографії історії України.

Історіогра́фія — історія історичної науки в цілому, а також сукупність досліджень, присвячених певній темі або історичній епосі (наприклад, історіографія Хмельниччини), або сукупність історичних робіт, об'єднані в ідеологічному або національному відношенні (наприклад, марксистська історіографія, французька історіографія). Також, історіографія це наукова дисципліна, що вивчає історію історичної науки. У найбільш широкому (і в менш вживаємому в сучасній мові) значенні історіографією називається сама історична наука, власне опис історії, історіограф - те ж, що історик.

Вісім основних періодів.

Перший період пов'язаний з княжою добою, з історією Київської Русі, Галицько-Волинської і Литовсько-Руської держав. Упродовж ХV-ХVІ ст. на історичну свідомість українців впливала західноєвропейська культура та історія.

Другий період охоплює козацько-гетьманські часи. Зародження українського козацтва, заснування Запорозької Січі, держави Богдана Хмельницького, Гетьманщини, розвити шкільництва, братств, колегій, діяльність учених Острозька та Києво-Могилянської академій.

Третій період, оплює другу половину XVIII - початок XIX ст., він дав перший професійних істориків і заклав основи української історичної науки.

Середина XIX ст. - це четвертий період, заклали національні традиції української історіографії. Університети у Львові, Харкові, Києві, Одесі, Товариство Нестора Літописця, М. Максимовича, М. Костомарова, П.Куліша.

Остання чверть XIX - початок XX ст. складають п'ятий період, який остаточно утверджує українську національну історичну науку як окрему, тобто за межами російської і польської історіографій.

Шостий період - це 20-ті - початок 30-х років XX ст., на Україну було експортовано тоталітарний режим.

У сьомому періоді, з середини 30-х до другої половини 80-х рр. XX ст., остаточна заідеологізованість офіційної історіографії в УРСР, Поява на еміграції О. Оглоблина, Н. Полонської-Василенко, двоколісність української історіографії: наукової в діаспорі і заідеологізованої в УРСР, енциклопедизація історичних знань, глибоку кризу і безперспективність радянської Історіографії.

Восьмий, рубіж 80-90-х рр. XX ст. рухом за суверенізацію і відновлення державної незалежності України, з відродженням національних традицій української історіографії, досягненням її соборності.

 

5. Первісне суспільство. Спосіб життя, форми соціальної ті господарської організації первісних людей.

Пе́рвісне суспі́льство — тривалий період в історії людства: від виникнення людини розумної (близько 2,5-2,8 млн. років тому) і до виникнення цивілізації і державності.

Для цього періоду існування людства характерна відсутність політичної влади та державних інститутів. Соціальні норми в цей період носять характер звичаїв, традицій, обрядів і табу. Члени первісного суспільства були рівні, вони не ділилися на керуючих та керованих, тому політична влада була відсутня. Однак владні інститути все-таки існували: члени первісного суспільства підпорядковувалися старійшинам, вождям, проте це підпорядкування було засновано на авторитеті цих людей, підкріпленим можливістю силового впливу на тих, хто відмовився підкорятися. Життя в первісному суспільстві (видобуток їжі, шлюбно-сімейні та інші відносини між людьми) не було хаотичним, воно підпорядковувалося певним звичаям і традицям, в яких закріплювалися ритуали, обряди, табу (заборони вчиняти певні дії) та інші правила поведінки людей в певних життєвих ситуаціях. Ці норми, як правило, виконувалися добровільно: за звичкою, в рамках наслідування іншим членам товариства або в силу їхньої корисності. Тим не менше, порушення цих норм могло спричинити покарання, аж до вигнання з общини (яке практично неминуче призводило до смерті вигнаного). У науці питання про те, чи можна вважати ці соціальні норми правом або протоправом, є дискусійним.

 

Трипільська культура.

Трипільська культура, або Кукутені культура (рум. Cucuteni), або культурна спільність “Кукутені-Трипілля”) — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді села Трипілля на Київщині (у вказаній “розширеній” назві культури присутня ще назва румунського села Кукутень). Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 рр. до н.е., розташовувалась між Карпатами та річкою Дніпро на території сучасних України, Молдови та Румунії, займаючи територію загальною площею понад 35 тис. км². В часи розквіту цій культурі належали найбільші за розміром поселення у Європі: кількість жителів деяких з них перевищувала 15 тис. осіб. Творцями трипільської культури були племена, що просунулися з Балкан та Подунав'я у Прикарпаття (територія сучасних Румунії, Молдови та України). Пам'ятки її дослідники поділяють на етапи:

Початковий: 5300—4000 до н. е. (румунське Прикарпаття)

Ранній: 4000—3600 до н. е. (Прутсько-Дністровське межиріччя)

Середній: 3600—3100 до н. е. (Дністро-Бузьке межиріччя)

Пізній: 3100—2500 до н. е. (Дністро-Дніпровське межиріччя)

Ранній етап:

У другій половині VI тисячоліття та у першій половині V тисячоліття до н. е. племена трипільської культури розселювалися в басейні Дністра і Південного Бугу, де дослідники виявили багато ранньотрипільських поселень. За цього періоду вони розташувалися здебільшого в низьких місцях біля річок, але виявлено також поселення, розміщені на підвищених плато. Житла будували у вигляді заглиблених землянок або напівземлянок, а також переважно наземні,підлогу і вогнище або печі з припічком зміцнювали глиною; стіни споруджували з дерева або плоту, обмазаного глиною. На ранньому етапі розвитку трипільської культури з'являються також наземні прямокутної форми будівлі на стовпах з обмазаними глиною дерев'яними плетеними стінами, що мали солом'яну або очеретяну покрівлю. У поселеннях, розташованих на підвищених плато, план розміщення жител наближався до форми кола чи овалу.Основою господарства за цього періоду було хліборобство і скотарство, полювання, рибальство і збиральництво також мали важливе значення. Сіяли пшеницю (однозернянку, двозернянку, полбу), ячмінь, горох. Землю обробляли з допомогою мотик, зроблених з рогу оленя, каменю або з кістки та з палиць-копалок з загостреними кінцями. Урожай збирали з допомогою серпів з кремінними вкладнями. Зерно розтирали кам'яними зернотерками. Жінка ліпила посуд, виробляла пряжу, одяг тощо і відігравала в суспільному житті значну роль. Чоловіки полювали, стерегли худобу, виробляли знаряддя з кременю, кісток та каменю. У тваринництві перше місце належало великій рогатій худобі, на другому були свині, вівці, кози. Відомий домашній кінь. Для поповнення м'ясної їжі за цієї доби мало велике значення полювання на оленя, дику свиню та козулю. Значного розвитку досягли гончарні вироби. Глиняний посуд різноманітної форми ліпили руками: великі посудини грушоподібної форми для зерна, різної форми горщики, миски, ложки, друшляки, біноклеподібний посуд. З глини ліпили жіночі статуетки, модельки житла, намисто, амулети. Поверхню посуду вкривали заглибленим орнаментом або канелюрами у вигляді стрічок з кількох паралельних ліній, що утворювали спіральні форми орнаменту.

Середній етап:

На середньому етапі розвитку племена трипільської культури посідали величезні простори лісостепу від Східної Трансільванії на захід до Дніпра на схід. Вони розселилися в районі сточищ Верхнього і Середнього Дністра, Прута, Серета, Південного Побужжя та Правобережжя Дніпра. Поселення цього періоду значно більші за розміром (що свідчить про збільшення кількості населення) і розташовані на підвищених плато біля річок та струмків. Наземні житла в них будувалися по колу або овалом. Житла в плані мали форму видовженого прямокутника й будувалися на фундаменті з розколотого дерева, покладеного впоперек, на нього накладався товстий шар або кілька шарів глини. Плетені дерев'яні стіни на стовпах і перегородки всередині житла обмазували глиною, з глини будували печі на дерев'яному каркасі, припічки, лежанки коло печі. З глини робили ритуальні жертовники в житлах, круглі або у формі хреста (с. Коломийщина, Володимирівка, Майданецьке, Тальянки). Разом зі збільшенням населення збільшувалися посівні площі. Скотарство також було розвинене більше, ніж раніше, але полювання далі мало допоміжне значення. Знаряддя праці вироблялося з кременю, каменю та кісток тварин, мотики для обробки землі з рогу оленя. У поселеннях виявлено клиновидної форми та провушні сокири з міді. Почалося видобування міді із родовищ на Волині та у Подністров'ї. Рівня ремесла досягло гончарство. Характерним для кінця цього періоду став монохромний спіральний орнамент, нанесений чорною фарбою на жовтувато-червонуватому ангобу. Посуд різних форм ліплено руками, можливе застосування повільного гончарного кола.

Пізній етап:

За пізнього періоду трипільської культури значно розширилася територія, заселена трипільцями: на землі східної Волині, сточища pік Случі й Горині, обидва береги Київського Придніпров'я та степи північно-західного Причорномор'я, де трипільці стикалися з носіями інших культур. Значно зросло значення скотарства. Скотарство напівкочового характеру складалося переважно з дрібної рогатої худоби (вівці, кози). Помітного значення набув кінь (Усатове). За цього періоду, на думку деяких фахівців, складається патріархальний лад. Під впливом контактів із племенами інших культур, коли на початку III тисячоліття до н. е. степову зону, південні райони Лісостепу Східної Европи та Дніпровського басейну займали скотарські племена так званої ямної культури, що посувалися зі степів Поволжя та Подоння в пошуках нових пасовищ, у культурі пізньотрипільських племен зникає багато рис, характеристичних для трипільської культури попереднього часу. Змінюється характер житлобудівництва, зникає спіральна орнаментація в мотивах розпису посуду і типові трипільські його форми, натомість з'являється новий тип посуду, орнаментованого відтисками шнура, схематизується антропоморфна пластика. З'являється новий тип поховання в ямах з насипом та без насипу з кам'яною обкладкою навкруги і витворюється обряд поховання, подібний до обряду сусідніх патріархальних племен ямної культури.