Селянський повстанський рух в Україні у 1918 – 1921 рр.

Повстанський рух на Україні 1918-22 і пізніших р-р., масовий збройний рух укр. селянства і частково робітництва, спрямований на захист соц. здобутків революції, зокрема права на вільне володіння землею й засобами виробництва, проти реставраторів старого ладу і чужих окупаційних режимів на Україні, за нар. владу і далі за нац. і соц. самовизначення укр. народу. Спершу обмежений своїм соц. спрямуванням й анархістський своїм характером, П. р. на У. набирав поступово все більше нац. змісту й оформився у виразну політ. визвольну боротьбу укр. народу.
Стихійний у своїй основі П. р. на У. не був об'єднаний в ініціятиві й виявах, не мав одного керівного центру і одностайного пляну дій. Неустійнені були також його ідеологічні й програмові засади і спрямування. Тільки в окремі періоди боротьби виявилася перевага певних ідеологічних настроїв, базованих на принципах самовизначення і незалежности укр. нації.

Однією з характеристичних ознак П. р. на У. була його нескоординованість, недостатній зв'язок окремих повстанських з'єднань і загонів з тодішніми укр. політ. і військ, центрами та поміж собою, особисті амбіції й дії на власну руку окремих отаманів, що дістало назву т. зв. отаманії (отаманщини) і виявлялося інколи у творенні місц. (волосних або сіль.) «республік», як, напр., Пашківська волость, махнівське Гуляй-Поле тощо, які боролися проти кожної влади і не визнавали нікого й нічого.

Одну з найбільших повстанських груп тоді й пізніше до 1921 р. очолював Н. Махно, керівник анархістського П. р.,.відомого п. н. махнівщина. Тереном його дій була гол. Катеринославщина. Об'єднуючися з ін. повстанськими групами, то з большевиками, то з УҐА, Махно вів бої й проти німців та гетьмана, і проти Директорії, і проти Денікіна, а, порвавши з большевиками, також і проти них. Цей рух визначався безоглядністю і спеціяльною партизанською тактикою та технікою бойових операцій. Подекуди він виливався в погроми, грабіжництво й ін. вияви бандитизму.
Після поновного больш. наступу на Україну у березні-червні 1919 р. розгорнулася широка хвиля протибольш. повстань. Вона була спричинена грабіжницькою екон. політикою моск. большевиків, спрямованою на знищення незалежности й добробуту укр. селянства, терором ВЧК, примусовими реквізиціями й вивозом хліба, цукру, м'яса в Росію. Цей рух оформлювався й поширювався під нац.-політ. гаслами: проти чужинецької влади, проти моск. комісарів і їхнього терору, за справжню нар. владу, за дійсні ради працюючих, проти диктатури рос. компартії. Керівники цього руху належали здебільша до УПСР і партії незалежних соціял-демократів, які стояли на позиціях рад. форми влади в незалежній Укр. Рад. Республіці.

Щодо діяльності махновських з'єднань на Півдні України, то їх можна розподілити таким чином:

І період - кінець вересень 1918 р. - 28 грудня 1918 р. - формування і розгортання повстанського руху, як такого. Його ідентифікація як повстанського. Вже на листопад 1918 р. махновські загони контролювали район від Павлограду і Синельниково до Азовського моря на півдні.

ІІ період - 28 грудня 1918 р. - 17 червня 1919 р. - призначення Н.Махна Головнокомандуючим Радянської Революційної Робітничо-Селянської армії Катеринославського району. На кінець грудня 1918 р. у повстанських лавах перебувало бл. 4 тис. бійців. Підписання з більшовиками військово-політичної угоди. Формування з загонів Махна 3 бригади І-у Задніпровської дивізії чисельністю у понад 6,5 тис. бійців. Спроба Махна переформувати бригаду у І-у повстанську дивізію. Телеграма Махна від 28 травня 1919 р. про складання з себе повноважень командира дивізії. Конфлікт з радянським командуванням, через спробу Махном провести 15 червня 1919 р. з'їзд представників Гуляйпільського району. Друга телеграма Махна від 9 червня 1919 р. про складання з себе повноважень командира дивізії. 17 червня 1919 р. - розстріл Надзвичайним трибуналом членів махновського штабу.

ІІІ період - після 17 червня 1919 р. - січень 1920 р. - об'єднання повстанських загонів Махна і Григор'єва 25 червня 1919 р. 27 липня 1919 - вбивство отамана Григор'єва. Проголошення Махна Командуючим Революційної повстанської армії України(махновці). Боротьба з Червоною армією, Директорією, Добровольчою армією. Розпуск повстанської армії. Зосередження Махна у Гуляйполі.

IV період - травня 1920 р. - 27 вересня 1920 р. - рішення командного складу махновського загону про форсовану відбудову повстанської армії (на той час загін нараховував бл. 500 шабель і 700 багнетів). Махно обраний командиром армії. артилерійської частини. Початок одноосібної боротьби зі Збройними силами Півдня Росії.

V період - 27 вересня 1920 р. - 26 листопада 1920 р. - проведення переговорів махновського штабу з радянським військовим керівництвом. Підписання 2 жовтня 1920 р. другої військово-політичної угоди між українським радянським урядом і РПАУ (м). Початок спільної боротьби проти Збройними силами Півдня Росії. Кримська операція. Розгром ЗСПР. Заява Ради повстанської армії до українського радянського уряду від13 листопада про початок репресій проти махновців. Оголошення Махна і махновської армії поза законом.

VІ період - 26 листопада 1920 р. - 28 серпня 1921 р. - розгром Кримської групи військ РПАУ(м). Боротьба проти радянських військ. Згортання махновського руху. Еміграція Н.Махна до Румунії.

Підводячи підсумок слід відзначити, що селянський повстанський рух на Півдні України протягом 1918-1921 років змінював свій політичний напрямок, але у своїй силі був єдиним.

50. Денікінський режим на території України Денікінці установили на захопленій території режим терористичної диктатури. Поява у тій чи іншій місцевості білогвардійців супроводжувалася масовими стратами. В’язниці були переповнені. Лютували військово-польові суди. Своїми розправами контррозвідка сіяла серед населення жах. В Одесі без суду й слідства було страчено близько 3 тисяч чоловік. У Києві на третій день після захоплення міста денікінцями ув’язнено було 700 чоловік, а через 13 днів – 1700. головний контингент в’язнів – комуністи, члени інших соціалістичних партій, чекісти, радянські службовці. Аграрна політика Денікіна передбачала відновлення поміщицької власностіна землю. Повертаючись за допомогою каральних команд у маєтки, поміщикипримушували селян віддавати майно і реманент, виплачувати великіконтрибуції. У майбутньому, щоправда, білогвардійці обіцяли наділити селян землею за викуп, залишивши за поміщиками досить значні земельні площі. Серед керівників білогвардійським рухом були й такі, які вимагали негайної земельної реформи. Тільки таким чином можна було, на їх думку, завоювати прихильність населення. У промисловості було скасовано восьмигодинний робочий день, збільшено норми виробітку. Але нормалізувати економічне життя не вдалось. Розвал народного господарства тривав. На багатьох заводах при денікінцях підтримувалася лише робота силових ліній. Зростало безробіття. У перший місяць денікінщини у Києві зареєстрованих безробітних налічувалося 40 тис. чоловік, стільки ж було й в Одесі. Реакційна, шовіністична політика денікінщини викликала хвилю обурення найширших мас населення України. Навіть середні верстви міських жителів, які свого часу були вкрай незадоволені політикою більшовиків і вітали білогвардійські війська, стали в опозицію у містах формувалося антиденікінське підпілля.Денікін на захоплених його військами територіях відновлював дореволюційний режим. Виступаючи під прапором "єдиної і неділимої" Росії, він не визнавав української нації. Ліквідуючи все, що нагадувало Українську Державу, Денікін поділив територію України на три окремі області: Харківську, Київську і Новоросійську (з центром в Одесі). Управління областями було доручено так званим головноначальствуючим - генералам з необмеженими повноваженнями: Харківською – Май-Маєвському, Київською - Драгомирову, Новоросійською - Шіллінгу. На чолі губерній стояли губернатори, на чолі повітів - повітові начальники, на селах поновлювалася волосна й сільська адміністрація царських часів. Для придушення опору робітників і селян створювалася "державна стража" - своєрідна жандармерія і контррозвідка. Для ведення пропаганди й агітації та шпигунства були організовані "Освідомче агентство" (Осваг) і "освідомчо-агітаційні" пункти на місцях. На зайнятих територіях денікінці передусім поновлювали приватну власність, повертали промислові підприємства і землі колишнім власникам. Не будучи впевненими в міцності й тривалості білогвардійського режиму, власники розпродавали заводське устаткування, майно з маєтків тощо. До повної розрухи були доведені кам'яновугільні шахти й залізорудні копальні, металургійні заводи Донбасу й Криворіжжя, цукрова й харчова промисловість. Унаслідок розвалу економіки збільшувалося безробіття, катастрофічно погіршувалося життя – зростали ціни на хліб і товари першої необхідності, ширилася спекуляція, частішали епідемічні захворювання, зокрема тиф. Денікінці змушували селян повертати в поміщицькі маєтки конфісковане радянською владою майно, сплачувати великі контрибуції. На селах лютували загони, які катували, убивали, вішали активістів, реквізували хліб, коней, фураж та ін. Селяни, що засіяли поміщицьку землю, зобов’язані були зібрати врожай і одну третину хліба, половину сіна, одну шосту частину картоплі та інших овочів віддати поміщикові. Крім того, з кожної десятини врожаю селянин мусив здати як одноразовий податок на утримання армії 5 пудів зерна. В Україні Денікін проводив великодержавну політику, поновлював національний гніт. Він прямо заявляв, що ніякої України знати не хоче. Книги й газети українською новою не тільки не видавалися, а й вилучалися з книгарень і бібліотек. Навіть написані українською мовою вивіски було наказано зняти. Школи з українською мовою викладання були закриті, припинено діяльність Академії наук. В установах були зняті портрети Т.Г.Шевченка, а в Києві його бюст був скинутий денікінцями. За короткий час денікінці влаштували в Україні 400 єврейських погромів.