Визначте особливості та хід промислового перевороту в Україні в другій половині 19ст.

Промисловий переворот – це перехід від мануфактури з її ручною ремісничою технікою до великого машинного фабрично - заводського виробництва, який забезпечував впровадження у промислове виробництво і транспорт системи робочих машин, порових двигунів, створення самостійної машинобудівної галузі. У соціальному плані головну роль почали відігравати фабриканти та люди найманої праці.У 1824 р. в Україні було збудовано перший цукровий завод, а загалом у першій половині століття було збудовано близько 200 цукроварень. Цукрова галузь посідає перше місце у промисловості України і Україна забезпечує 80% виробництва цукру в Російській імперії. Друге місце належало суконній промисловості. Реформи другої половини століття (відміна кріпосного права і т.п.) прискорили розвиток ринкових відносин, сприяли промисловому перевороту в Україні. Мануфактурне виробництво практично повністю було замінене на фабрично-заводське з використанням найманої робочої сили та різних машин. Особливість промислового перевороту в Україні полягала, що з 60-х років у першу чергу почало розвиватися будівництво та використання залізниць. З 1865 р. почалося спорудження першої в Наддніпрянській Україні залізниці між Одесою і Балтою, а вже на кінець століття довжина залізничних колій в Україні становили 8400 км. За 1861 — 1900 р.. видобуток вугілля в Україні зріс більш, як у 115 разів, залізної руди — відповідно в 158 разів. Слабким місцем промисловості було те, що лише 15% промислових підприємств на території України випускали готову продукцію, решта — давали сировину та напівфабрикати, які вивозилися в інші частини імперії. У сільському господарстві товарне виробництво найінтенсивніше розвивалося на Правобережжі (родючі ґрунти, транспортні комунікації до морських портів). В Україні вирощувалося 90% експортної пшениці імперії, 43% світового врожаю ячменю, 20% — пшениці і 10% — кукурудзи. Інтенсифікація призвела до утворення надлишку робочої сили в сільському господарстві — 7,3 млн. чоловік з 10,7 працездатних.

Визначте місце революційних народників у визвольному русі в Україні у другій половині 19ст.

Зростання національного гніту вело до активізації українського національно-визвольного руху. Естафету визвольної боротьби революційних демократів Росії 60-х рр. підхопили у 70-х рр. XIX ст. революціонери-народники. Ідеологи народництва — П. Лавров, М. Бакунін, П. Ткачов. Народницькі гуртки, що існували і в Україні (у Києві, Чернігові, Одесі), підтримували між собою зв’язки і були підпорядковані єдиному керівництву в Петербурзі (де в 1876 р. на базі гуртків (серед яких був і гурток у Києві — «Київська комуна») була створена організація «Земля і воля», яка в 1879 р. розкололася на «Народну волю» та «Чорний переділ»). Основа вчення народників — різні види утопічного соціалізму (зокрема побудова соціалізму в Росії на основі селянських громад) та радикально-демократичні погляди. Після провалу планів підняти селянське повстання шляхом «ходіння в народ» (1874–1875 рр.) в Україні помітною подією стала невдала «Чигиринська змова (1877 р. — організація народниками Я. Стефановичем, Л. Дейчем та І. Бохановським революційної селянської організації «Таємна дружина» на Київщині, розгромленої урядом), члени «Народної волі» перейшли до тактики терору, здійснивши низку замахів на царських чиновників, що увінчалася вбивством 1 березня 1881 р. імператора Олександра II. Після цього обидві організації були розгромлені, керівники (серед яких було чимало українців — А. Желябов, Ф. Лизогуб, М. Кибальчич, С. Степняк-Кравчинський) страчені або засуджені до каторги. Українське національне питання народниками вважалося в ліпшому випадку другорядним порівняно з соціальним визволенням народів Російської імперії.

Визначте досягнення освіти та науки в Україні в другій половині 19ст.

Друга половина 19ст. відзначилась інтенсивним розвитком науки, пов’язаним з її диференціацією, формуванням нових наукових напрямів, новими відкриттями. Особливо бурхливо розвивалися такі провідні галузі природознавства, як фізика, хімія, біологія, що й визначило якісно новий поступ наукового пізнання. В науці дедалі більше почали переважати новий спосіб організації наукових досліджень і колективний характер праці, пов’язані зі створенням науково-дослідних лабораторій та інститутів з відповідною технічною базою для виконання виключно наукових робіт, відбувалося подальше зближення науки з виробництвом, стрімко прогресували технічні науки. Дещо повільніше розвивалися науки гуманітарні, що було пов’язано з більшою їх залежністю від верховної влади країн. Наука розвивалася завдяки зусиллям окремих учених - одинаків, які, проте, внесли істотний вклад до світової скарбниці знань. Основними центрами освіти, наукової думки й проведення наукових досліджень на Україні були Харківський, Київський, Новоросійський, Львівський та Чернівецький університети. Освіта: Початкова освіта: За реформою 1864 р. всі початкові школи (церковнопарафіяльні, світські) перетворені на початкові народні училища, що стали загальностановими, і навчання в них велося за єдиними планами й програмами. Якість підготовки була дуже низькою, особливо в селах. Середня освіта давалася в 7-річних гімназіях, що поділялися на класичні (з поглибленим вивчанням гуманітарних дисциплін; випускники без іспитів приймалися до університетів) і реальні, де вивчали точні й природничі науки, готували учнів до вищих технічних закладів. Вища освіта давалася в університетах Харкова, Києва, Одеси. У Західній Україні — в університетах Львова й Чернівців. Вища освіта давалася в Харкові — у технологічному та ветеринарному інститутах; у Києві — у політехнічному; Ніжині — в історико-філологічному; Глухові — в учительському; Львові — в політехнічному та ін. У Західній Україні в цей період уряд іде на певні поступки українському руху — з’являються перші українські гімназії, а в 1894 р. при Львівському університеті було відкрито кафедру української історії, завідувачем котрої став М. С. Грушевський.

Оцініть діяльність та платформи українських політичних партій на початку 20ст.

Активізація громадсько-політичного життя в Україні на поч. XX ст. створила ґрунт для переростання культурно-освітнього громадівського руху в національно-визвольний. Велику роль у цьому відіграло створення українських політичних партій. Ще 1897 р. виникає Українська загальна організація, до якої увійшло бл. 20 громад, значна кількість студентських гуртків і окремих діячів. У 1900 р. з ініціативи групи харківських активістів була створена Революційна українська партія (РУП). Фактично її маніфестом стала виголошена М.Міхновським промова «Самостійна Україна», де було виразно сформульовано ідеали українського самостійництва на радикалістських засадах, для яких характерними є безкомпромісність, рішучість. У 1902 р від РУП відкололася Українська народна партія (УНП) - організація націоналістичного напрямку, яку очолював Махновський. Так званих «10 заповідей» партії проголошували самостійну демократичну республіку, шанування української мови, традицій. У грудні 1904 р. з РУП вийшла і створила Українську соціал-демократичну спілку (УСДС) група, яку очолював М.Меленевський. Вона намагалася перетворити партію на автономну організацій Російської соціал-демократичної робітничої партії (РСДРП), що об"єднувала б усіх робітників України, незалежно від національної, належності. Члени РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки», у грудні 1905 р. на своєму з"їзді перейменували РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Її лідерами стали В.Винниченко, С Петлюра та інші. УСДРП виступала за автономію України в складі Російської держави, проповідувала поділ соціал-демократичних партій за національною ознакою. Вона проголосила себе представником «українського пролетаріату». Отже,крім суто національних партій, на політичне життя України активно впливали і політичні партії.