Дайте оцінку політиці десталінізації суспільно-політичного життя в Україні.



Мы поможем в написании ваших работ!


Мы поможем в написании ваших работ!



Мы поможем в написании ваших работ!


ЗНАЕТЕ ЛИ ВЫ?

Дайте оцінку політиці десталінізації суспільно-політичного життя в Україні.



М. Хрущов робив спроби здійснити часткові реформи, які не торкалися фундаментальних засад системи, створеної за Сталіна. Разом із тим недостатньо продумані та непослідовні реорганізації в галузі економіки, домінування вольових рішень, серйозні прорахунки в зовнішній політиці — все це зводило нанівець «хрущовську відлигу» і покладало край будь-яким надіям на краще. Рівень життя народу падав. Виникли серйозні труднощі з хлібом. У країні зростало невдоволення. Загострювалась ситуація і в партійному керівництві. Стиль та методи керівництва М. Хрущова викликали роздратування значної частини партноменклатури, яка за роки сталінського режиму звикла до гарантованості свого панівного становища і не бажала цього втрачати.

Отож у жовтні 1964 р. М. Хрущов був звільнений з посади першого секретаря ЦК партії та Голови Ради Міністрів СРСР. Новим партійним керівником став Л. Брежнєв. Так завершилося «велике десятиліття». Очікування, пов'язані з оздоровленням суспільства, економічним зростанням, підвищенням життєвого рівня народу, розвитком національних культур, виявилися марними. І це цілком закономірно: і Хрущов, і ті, хто прийшли йому на зміну, були членами тієї ж самої партії, оборонцями комуністичної системи.

Під кінець «хрущовської відлиги» ставали дедалі помітнішими посилення ідеологічного пресингу, відмова від серйозного аналізу недоліків системи, намагання звести все до часткової критики лише однієї особи — Сталіна. Масовими були факти порушення прав людини, переслідування за погляди, котрі відрізнялися від офіційних. Політико-ідеологічний наступ ставав тотальним. Але в суспільстві не зникали ідеї боротьби проти режиму.

Один із виявів останнього — формування наприкінці 50-х — на початку 60-х років українського правозахисного руху. У травні 1961 р. відбувся судовий процес над Українською робітничо-селянською спілкою. Вона була організована у 1959 р. Л. Лук'яненком, який свого часу закінчив юридичний факультет Московського університету, а після цього був направлений на партійну роботу до Західної України. Спілка ставила за мету домогтися виходу УРСР зі складу СРСР шляхом реалізації відповідної статті Конституції СРСР. Отже, йшлося про законну, легітимну зміну статусу однієї з республік СРСР. За це юрист-дисидент був засуджений до страти, згодом заміненої 15-річним ув'язненням у таборах та 10-річним засланням. Разом з Л. Лук'яненком були засуджені В. Луцьків, І. Кандиба та ін. В 1961 р. з публічною критикою нової Програми КПРС виступив генерал П. Григоренко. Чимало сторінок розвитку українського правозахисного руху пов'язано з Київським університетом ім. Т. Г. Шевченка. Зокрема, в лютому 1963 р. тут відбулася конференція, учасники якої висловили протест проти заборон та обмежень розвитку української мови.

Прихід до влади Л. Брежнєва ознаменувався ще більшим наступом на українську культуру. Своєрідним протестом проти проведення у 1965 р. арештів українських дисидентів була праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Влада відповіла на це посиленням репресій. У другій половині 1965 р. пройшли політичні арешти в Києві, Одесі, Львові, Тернополі, Луцьку та інших містах. У вересні 1965 р. в кінотеатрі «Україна» в день прем'єрного показу кінофільму «Тіні забутих предків» представники української творчої інтелігенції виступили з рішучим протестом проти дій влади. В їх числі були І. Дзюба, В. Стус, В. Чорновіл, Ю. Бадзьо та ін. Десять членів Спілки художників України у квітні 1966 р. звернулися до Верховного Суду з клопотанням переглянути справу члена Спілки П. Заливахи. Кінорежисер С. Параджанов, композитор Г. Майборода, поети Л. Костенко, І. Драч, авіаконструктор О. Антонов звернулися з вимогою до ЦК Компартії України публічно роз'яснити причини масових арештів. На захист засуджених виступили також А. Малишко, М. Стельмах. Від переслідувань постраждали М. Вінграновський, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська, В. Стус, А. Матвієнко, М. Шаповал і багато інших діячів культури.

Правозахисний рух в Україні не став масовим з кількох причин, але головною було те, що тоталітарний режим мав щільну мережу своїх місцевих підрозділів, які були більш брутальними у своїх діях, ніж, скажімо, аналогічні служби в Москві. Майже зовсім ізольовані від засобів масової інформації країн Заходу, українські дисиденти не мали тієї «парасолі гласності», котра певною мірою допомагала їхнім московським колегам. До того ж проблема національних прав українців не викликала на Заході скільки-небудь значного інтересу. Вузькість соціальної бази дисидентського руху пояснювалася тим, що він не сформулював чіткої соціально-політичної програми, зрозумілої не тільки інтелігенції, а й широким масам. Разом із тим український Правозахисний рух зазначеного періоду відіграв відчутну роль у пробудженні національної свідомості нашого народу.

Охарактеризуйте Дисидентський рух в Україні в 60-70-ті роки ХХ ст.Наростання негараздів у радянському суспільстві викликало незадоволення різних верств населення, створюючи сприятливу атмосферу для діяльності дисидентів (дисидент - інакомислячий, не згідний з існуючим режимом). На зміну ув'язненим правозахисникам у суспільстві з'явилися нові представники дисидентського руху з числа української інтелігенції.

Дисидентство складалося з трьох основних течій:

> правозахисне, або демократичне, представлене у Росії академіком А. Сахаровим та письменником О. Соложеніциним, а в Україні - Петром Григоренком, Левком Лук'яненком, Олесем Бердником та іншими;

> релігійне дисидентство мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні, зокрема, воно вело боротьбу за відновлення Української греко-католицької церкви та Української автокефальної православної церкви, за свободу діяльності протестантських релігійних громад. Найвідомішими представниками релігійного дисидентства були Г. Вінс, І. Гель, В. Романюк, Й. Тереля.

^ Національне орієнтоване дисидентство, яке рішуче засуджувало російський шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю у боротьбі їй уміти ікиніі, іідні цивілізованого світу. До цього напряму належкли 1 ДішОч, (' Кііраванський, В. Мороз, В. Чорновіл та ін.

Репресіями середини 60-х років влада сподівалась зупинити наростання опозиційних настроїв у суспільстві. Частково цей розрахунок виправдався Спробу самоспалення біля Київського університету в березні 1969 р. вчинив 45-річний учитель із Бердянська Микола Бериславський, але був урятований. Він розклеїв листівки на захист української мови та мав при собі транспаранти: «Борітеся за законні права української мови» та «Свободу діячам української культури». Київський обласний суд відправив Бериславського на два з половиною роки у мордовські табори.

Опозиційні настрої тих років талановито відобразив журналіст В'ячеслав Чорновіл у книзі «Правосуддя чи рецидиви терору?». За її написання та ще відмову свідчити на процесі братів Горинів, Осадчого і Зваричевсь-кої його засудили 8 липня 1966 р. на три місяці примусової праці. Однак уже у квітні наступного року він підготував збірку документів «Лихо з розуму» про двадцятьох засуджених дисидентів. Обидві книги вийшли за кордоном. З серпня 1967 р. В. Чорновола заарештували, а 15 листопада засудили на 3 роки таборів.

З особливою нещадністю викорінювалося релігійне дисидентство.

Звільнення з посад та заборона на професію, інші покарання з політичних мо­тивів були звичайними, широко застосовуваними репресивними засобами. Так, за підписання листа на адресу Брежнєва, Косигіна та Підгорного з протестом проти дисидентських судових процесів 1965-1966 р. у 1968 р. були позбавлені роботи історик Михайло Брайчевський, філолог Михайлина Коцюбинська, композитор і мистецтвознавець Леопольд Ященко, фізик Ірина Заславська, викладач КДУ Віктор Боднарчук, математик Михайло Білецький, кібернетик Леонід Плющ та інші.

Формою поширення ідей представників опозиційного руху був «самви-дав» - машинописні журнали, збірки, літературно-публіцистичні доробки. Через «самвидав» громадськість України, СРСР, закордону познайомилася з творами І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» (1965 р.), В. Чорновола «Лихо з розу­му» (1967 р.), «Хроніками поточних подій» (1968-1973 рр.). Так починався в СРСР рух, який згодом одержав назву правозахисного й охопив переважно інтелігенцію.

 



Последнее изменение этой страницы: 2016-04-07; Нарушение авторского права страницы; Мы поможем в написании вашей работы!

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.11.178 (0.008 с.)