Осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

2. Не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка під час вчинен­ня суспільне небезпечного діяння, передбаченого цим Кодексом, перебу­вала в стані неосудності, тобто не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захво­рювання, тимчасового розладу психічної діяльності, недоумства або іншо­го хворобливого стану психіки. До такої особи за рішенням суду можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру.

3. Не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбав­ляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ни­ми. До такої особи за рішенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, а після одужання така особа може підляга­ти покаранню.

 

1. Відповідно до частини 1 ст. 18 КК осудність є обов’язковою ознакою суб’єкта. З частини 1 ст. 19 КК випливає, що осудність це такий психічний стан особи, при якому вона “під час вчинення злочину могла усвідомлюва­ти свої дії (бездіяльність) і керувати ними”, а тому і може нести криміна­льну відповідальність.

Здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) означає правильне розуміння фактичних об’єктивних ознак злочину (об’єкта, суспільне небезпечного діяння, обстановки, часу і місця, способу його вчинення, його суспільне небезпечних наслідків тощо). Здатність усвідомлювати свої дії (бездіяльність) повинна бути пов’язана зі здатністю контролювати, керувати своїми вчинками. Тут свідомість і воля взаємозалежні й лише в сукупності виступають передумовою визнання осо­би винною.

2. Стан осудності — це норма, типовий стан психіки людини, характер­ний для її певного віку, тому він, як правило, презюмується. На практиці питання про необхідність доведення осудності виникає тільки при сумніві у психічній повноцінності особи, яка вчинила передбачене кримінальним за­коном суспільне небезпечне діяння.

3. Частина 2 ст. 19 КК дає поняття неосудності, тобто такого стану, який виключає осудність, виключає суб’єкта та кримінальну відповідальність. Відповідно до закону неосудною визнається така особа, яка під час вчинен­ня суспільне небезпечного діяння, передбаченого КК, “не могла усвідомлю­вати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного психічного захворювання, тимчасового розладу психічної діяльності, слабо­умства або іншого хворобливого стану психіки”.

Як видно з цього визначення, поняття неосудності включає як медичні (біологічні), так і юридичні (психологічні) ознаки (критерії), які знаходять­ся між собою в певному співвідношенні. Передбачене у ч. 2 ст. 19 КК співвідношення медичного і юридичного критеріїв у науці і практиці називається змішаною формулою неосудності: обов’язковим при вирішенні пи­тання про неосудність конкретної особи є встановлення сукупності одного з медичних та одного з юридичних критеріїв.

З тексту ст. 19 КК видно, що неосудність (як, до речі, і осудність) визначається тільки щодо часу (моменту) вчинення особою суспільне небезпеч­ного діяння і тільки у зв’язку з ним.

4. Медичний критерій неосудності визначає всі можливі психічні захво­рювання, що істотно впливають на свідомість і волю людини. У частині 2 ст. 19 КК залежно від характеру та тяжкості виділяються чотири види психічних захворювань: а) хронічна психічна хвороба; б) тимчасовий роз­лад психічної діяльності; в) слабоумство; г) інший хворобливий стан психіки.

Хронічна психічна хвороба — досить розповсюджений вид захворювання психіки. До цих захворювань відносять: шизофренію, епілепсію, параною, прогресивний параліч, маніакально-депресивний психоз та ін. Усі ці хворо­би мають прогресуючий, важковиліковний чи взагалі невиліковний харак­тер. Хоч і при цих захворюваннях можливі так звані світлі проміжки.

Тимчасовим розладом психічної діяльності визнається гостре, коротко­часне психічне захворювання, що проходить у вигляді нападів. Це захворю­вання раптово виникає (найчастіше внаслідок тяжких душевних травм) і при сприятливих обставинах раптово припиняється. До таких захворювань відносять різного роду патологічні афекти, алкогольні психози, білу гаряч­ку та ін.

Слабоумство (олігофренія) — найбільш тяжке психічне захворювання (психічне каліцтво). Воно є постійним, природженим видом порушення психіки, що вражає розумові можливості людини. Можливі три форми слабоумства: ідіотія (найбільш глибокий ступінь розумового недорозвитку), імбецильність (менш глибокий), дебільність (найбільш легка форма). Отже, між собою ці захворювання відрізняються різним ступенем тяжкості розла­ду психіки.

Під іншим хворобливим станом психіки розуміють такі хворобливі роз­лади психіки, що не охоплюються вищезазначеними трьома видами психічних захворювань. Сюди відносять важкі форми психостенії, явища абстиненції при наркоманії (наркотичне голодування) та ін. Це не психічні за­хворювання у чистому вигляді, але за своїми психопатичними порушеннями можуть бути прирівняні до них.

Для наявності медичного критерію неосудності досить встановити, що на час вчинення суспільне небезпечного діяння особа страждала хоча б на од­не із зазначених захворювань.

Інші можливі психічні стани, що негативно впливають на поведінку осо­би, але не є психічними захворюваннями, наприклад, фізіологічний афект, не виключають осудності. У певних випадках вони можуть розглядатися лише як обставини, що пом’якшують відповідальність (наприклад, стан сильного душевного хвилювання при умисному вбивстві — ст. 116 КК).

Встановлення медичного критерію ще не дає підстави для висновку про неосудність особи на час вчинення суспільне небезпечного діяння, передба­ченого кримінальним законом. Воно є лише підставою для вирішення пи­тання про критерій юридичний, який остаточно визначає стан неосудності.

5. Юридичний критерій неосудності полягає у нездатності особи під час вчинення суспільне небезпечного діяння усвідомлювати свої дії (бездіяль­ність) або керувати ними саме внаслідок наявності психічного захворюван­ня.

У частині 2 ст. 19 КК юридичний критерій неосудності виражений дво­ма ознаками: 1) інтелектуальною — особа не могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність); 2) вольовою — особа не могла керувати своїми діями (бездіяльністю). Під “своїми діями” тут розуміється не будь-яка поведінка психічно хворого, а тільки ті його суспільне небезпечні дії (бездіяльність), що передбачені певними статтями Особливої частини КК.

Інтелектуальна ознака юридичного критерію означає, по-перше, що осо­ба не усвідомлює фактичну сторону, тобто не розуміє справжній зміст своєї поведінки (не розуміє, що позбавляє життя іншу людину, підпалює будинок та ін.).

 

Так, душевнохвора мати під час купання своєї малолітньої дитини вводила їй в тіло звичайні швейні голки, думаючи, що таким способом вона вилікує її від тяж­кої недуги. У кінцевому рахунку це призвело до смерті дитини, а в її тілі було ви­явлено понад сорок голок.

 

По-друге, інтелектуальна ознака означає, що особа не здатна усвідомлю­вати суспільне небезпечний характер своїх діянь. У ряді випадків це не ви­ключає того, що особа при цьому розуміє фактичну сторону своєї поведінки.

 

Так, хворий, який страждає на олігофренію, підпалив у вечірній час сарай сусіда для того, щоб освітити вулицю, де веселилася молодь. Тут він розумів фактичну сторону своїх дій, проте внаслідок психічного захворювання не усвідомлював їх суспільної небезпечності.

 

Вольова ознака юридичного критерію неосудності свідчить про такий ступінь руйнування психічною хворобою вольової сфери людини, при яко­му вона не може керувати своїми діями (бездіяльністю). Відомо, що вольо­ва сфера людини завжди органічно пов’язана зі сферою свідомості. Тому у всіх випадках, коли особа не усвідомлює свої дії (бездіяльність), вона не мо­же і керувати ними. Однак можливі ситуації, коли особа усвідомлює фак­тичну сторону свого діяння, усвідомлює його суспільну небезпечність, про­те не може керувати своєю поведінкою. Такий стан спостерігається у піро-манів, клептоманів, наркоманів у стані абстиненції та ін.

6. Відзначені особливості інтелектуальної і вольової ознак і обумовили те, що в кримінальному законі (ч. 2 ст. 19 КК) вони розділені між собою спо­лучником “або”. Тим самим законодавець підкреслив, що для визнання осо­би неосудною достатньо однієї з цих ознак.

Юридичний критерій визначає тяжкість захворювання, глибину розладу психіки, ступінь впливу психічного захворювання на здатність усвідомлюва­ти характер і наслідки вчинюваного діяння, керувати своїми вчинками. У цьому виявляється нерозривний зв’язок медичного і юридичного кри­теріїв: особа може бути визнана неосудною тільки тоді, коли встановлена од­на з ознак критерію юридичного на підставі хоча б однієї з ознак критерію медичного.

Для встановлення цих критеріїв слідчий, прокурор, суд повинні призна­чати судово-психіатричну експертизу, до компетенції якої відноситься вирішення питання про наявність як медичного, так і юридичного критеріїв щодо психічного стану конкретної особи (див. ст. 204 КПК).

Остаточне рішення про осудність або неосудність цієї особи виносять слідчі органи, прокурор, суд, виходячи з оцінки не тільки висновку екс­пертів, а й усіх конкретних матеріалів справи.

7. Відповідно до прямої вказівки закону особа, яка визнана неосудною, не підлягає кримінальній відповідальності, незалежно від тяжкості вчиненого нею суспільне небезпечного діяння. З іншого боку такий висновок базується на тому, що в цих діях людини відсутній склад злочину, оскільки відсутній сам суб’єкт злочину. До такої особи на підставі ч. 4 ст. 19 КК можуть бути застосовані примусові заходи медичного характеру, передбачені ст. 94 КК. Такі заходи не є кримінальним покаранням, однак, на відміну від звичайно­го психіатричного лікування, є примусовими і спрямовані як на лікування хворого, так і на охорону суспільства і держави від можливого повторення ним нових суспільне небезпечних діянь (див. коментар до ст. 94 КК).

8. Неосудність особи характеризує її психічний стан на час (на момент) вчинення суспільне небезпечного діяння, передбаченого кримінальним зако­ном.

Проте на практиці іноді мають місце випадки, коли особа під час вчинен­ня злочину була осудною, але після його вчинення до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними. Застосування покарання до такої особи, по-пер­ше, суперечило б принципу гуманізму, а по-друге, не могло б забезпечити досягнення мети покарання.

Частина 3 ст. 19 КК і передбачає саме таку ситуацію. У ній прямо сказа­но, що не підлягає покаранню особа, яка вчинила злочин у стані осудності, але до постановлення вироку захворіла на психічну хворобу, що позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними. Згідно із законом до такої особи за рішенням суду можуть бути вжиті при­мусові заходи медичного характеру, а після видужання така особа (на відміну від особи, визнаної неосудною) може підлягати покаранню на загальних засадах (див. коментар до ч. 4 ст. 95 КК).