Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України.

3. Злочин визнається вчиненим на території України, якщо його вико­навець або хоча б один із співучасників діяв на території України.

4. Питання про кримінальну відповідальність дипломатичних представ­ників іноземних держав та інших громадян, які за законами України і міжнародними договорами, згода на обов’язковість яких надана Верхов­ною Радою України, не є підсудні у кримінальних справах судам України, в разі вчинення ними злочину на території України вирішується диплома­тичним шляхом.

 

1. Чинність закону про кримінальну відповідальність у просторі визна­чається на підставі принципів: територіального, громадянства; космополітичного (універсального); реального.

2. Відповідно до територіального принципу, сформульованого в ч. 1 ст. 6, особи, які вчинили злочини на території України, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом. Територіальний принцип випливає із суверенітету держави, влада якої поширюється на всю її територію.

Особами, які вчинили злочин на території України, можуть бути громадя­ни України, іноземці (за винятком осіб, які зазначені в ч. 4 ст. 6 КК) та осо­би без громадянства. Згідно зі змінами від 6 лютого 2003 р., що були вне­сені до Закону України “Про правовий статус іноземців” від 4 лютого 1994 р., “ особа без громадянства — особа, яку жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїм громадянином” (Урядовий кур’єр. — 2003. - 1 березня).

3. Поняття “територія України” визначається на підставі норм державно­го і міжнародного права, зокрема Закону України “Про державний кордон України” від 4 листопада 1991 р. (ВВР. - 1996. - № 37. - Ст. 167). Стат­тя 1 цього Закону зазначає: “Державний кордон України є лінія і вертикаль­на поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території Ук­раїни — суші, вод, надр, повітряного простору”.

Поняттям “територія України” охоплюються:

а) суша, море, річки, озера та інші водойми, надра землі в межах кордо­ну України, а також повітряний простір над сушею і водним простором, у тому числі і над територіальним морем. “До територіального моря України належать прибережні морські води шириною 12 морських миль, відлічува­них від лінії найбільшого відпливу як на материку, так і на островах, що на­лежать Україні, або від прямих вихідних ліній, які з’єднують відповідні точ­ки. Географічні координати цих точок затверджуються в порядку, який вста­новлюється Кабінетом Міністрів України. В окремих випадках інша шири­на територіального моря України може встановлюватись міжнародними до­говорами України, а при відсутності договорів — відповідно до загальнови­знаних принципів і норм міжнародного права” (див.: ст. 5 Закону України “Про державний кордон України”);

б) військові кораблі, приписані до портів на території України, що знахо­дяться під прапором України у відкритому морі, в територіальному морі або портах інших держав;

в) невійськові судна, приписані до портів на території України, що зна­ходяться під прапором України у відкритому морі;

г) іноземні невійськові судна, що знаходяться в територіальному морі чи порту України. Згідно з п. 5 ст. 28 Закону України “Про державний кордон України” прикордонні війська України мають право знімати з такого судна і затримувати осіб, які вчинили злочин і підлягають кримінальній відповідальності за законодавством України, передавати цих осіб органам дізнання і слідства, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України;

ґ) військові повітряні судна України, приписані до аеропортів на її тери­торії, які під розпізнавальним знаком України знаходяться у відкритому повітряному просторі, в повітряному просторі чи на аеродромі іншої держави;

д) невійськові повітряні судна України, які приписані до аеропортів на її території і знаходяться поза межами держави у відкритому повітряному просторі під розпізнавальним знаком України.

4. Виділяють також об’єкти, які не є територією України, але на які при певних умовах, передбачених нормами міжнародного права та законодавством України, поширюються юрисдикція і сфера застосування кримінально­го законодавства України. Це:

а) континентальний шельф — поверхня і надра морського дна підводних районів, що примикають до узбережжя чи до островів України і знаходять­ся поза зоною територіального моря до глибини 200 м або за цими межами до такого місця, де глибина покриваючих вод дозволяє розробку природних багатств цих районів. Поверхня і надра морського дна впадин, що розташо­вані в суцільному масиві континентального шельфу України, незалежно від глибини, є частиною континентального шельфу України. Важливо при цьо­му зазначити, що дія закону про кримінальну відповідальність у просторі стосується тільки випадків учинення злочинів, пов’язаних з розвідкою кон­тинентального шельфу, розробкою його мінеральних і живих ресурсів, про­вадженням бурових робіт, спорудженням, експлуатацією і використанням штучних островів, установок і споруд, здійсненням морських наукових досліджень, захистом і збереженням морської сфери; прокладкою і експлуа­тацією підводних кабелів і трубопроводів. Разом з тим юрисдикція і сфера застосування кримінального законодавства України не поширюються на во­ди, що покривають континентальний шельф і повітряний простір над ним, режим яких регулюється міжнародним правом;

б) виключна (морська) економічна зона України — це морські райони, зовні прилеглі до територіального моря України, включаючи райони навко­ло островів, що їй належать. Її ширина становить до 200 морських миль, відлічених від тих самих вихідних ліній, що і територіальне море України (див. ст. 2 Закону України “Про виключну (морську) економічну зону України” від 16 травня 1995 р.). Питання використання виключної (морської) економічної зони регулюються Конвенцією ООН по морському праву 1982 р. (ратифікована Верховною Радою України у 1999 р.), Законом Ук­раїни “Про виключну (морську) економічну зону України” від 16 травня 1995 р., Кодексом України про надра від 27 червня 1994 р., “Положенням про порядок охорони суверенних прав України у її виключній (морській) економічній зоні”, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 12 червня 1996 р. № 642, та іншими законами і нормативно-правовими актами, що регулюють питання, пов’язані з правовим режимом виключної (морської) економічної зони України. Дія закону про кримінальну відповідальність у просторі поширюється на випадки вчинення в межах зони зло­чинів, пов’язаних з порушенням правил: ведення рибного промислу, веден­ня наукових досліджень, проведення робіт і спорудження штучних островів, установок, споруд і встановлення зон безпеки навколо них, запобігання за­брудненню морського середовища та ін. Суверенні права та юрисдикція Ук­раїни щодо морського дна виключної (морської) економічної зони і його надр реалізуються відповідно до законодавства України про континенталь­ний шельф та Кодексу України про надра (див.: ст. 4 Закону України “Про виключну (морську) економічну зону України” від 16 травня 1995 р.).

До зазначених об’єктів відносяться також підводні телеграфні кабелі і трубопроводи, що проходять по дну відкритого моря; наукова станція “Академік Вернадський”, розташована в Антарктиді на острові Галиндес цього материка; запущені в космос об’єкти, що належать Україні та включені відповідно до “Конвенції про реєстрацію об’єктів, що запускаються у космічний простір” від 14 січня 1975 р. до реєстру космічних об’єктів України; території дипломатичних представництв і консульських установ України за кордоном; автомашини послів під прапором України; місця розташування військових частин України на території інших країн та деякі інші об’єкти.

5. Згідно з ч. 2 ст. 6 КК злочин визнається вчиненим на території України, якщо його було почато, продовжено, закінчено або припинено на території України, незалежно від того, де особу було віддано до суду в зв’язку з його вчиненням. Зазначене положення охоплює як випадки вчинення всього діян­ня на території України, так і випадки вчинення діяння як на території Ук­раїни, так і на території інших держав. Злочин вважається вчиненим на те­риторії України, якщо його, наприклад, було почато за кордоном, а припи­нено чи закінчено на території України або, навпаки, розпочато в Україні, а припинено чи закінчено на території іншої держави. Злочин вважається вчи­неним також на території України, якщо він підготовлений за її межами, а дії, що його утворюють, початі або вчинені на її території, або якщо суспільне небезпечне діяння було почато чи вчинено поза межами України, а закінчено чи суспільне небезпечні наслідки настали на території України. Однак практично будь-яка із держав, на території якої була вчинена певна частина злочинних дій, може застосовувати щодо особи, яка вчинила зло­чин, свої кримінальні закони, якщо відповідальність за такі злочини в них передбачена.

6. Частина 3 ст. 6 КК вказує на випадки визнання вчинення злочину на те­риторії України, якщо його було скоєно у співучасті декількома суб’єктами, що діяли на території України та за її межами. Злочин визнається вчине­ним на території України, якщо його виконавець або хоча б один із співучасників діяв на території України. Тому відповідно до ст. 27 КК зло­чин належить вважати вчиненим на території України, якщо організаційна діяльність, підмовництво, пособництво були здійснені за кордоном, а виконавець діяв на території України, а також у протилежних випадках, коли той чи інший співучасник діяв в Україні, а виконавець злочину — за кордоном.

7. Відповідно до міжнародних договорів і законодавства України іноземні громадяни, які користуються дипломатичним імунітетом, виключені з-під юрисдикції судових властей України. Це положення закріплено в ч. 4 ст. 6 КК.

Норми міжнародного права — “Віденська конвенція про дипломатичні зносини” від 18 квітня 1961 р. (КК з пост. мат-ми. Кн. 1. — С. 145—148), “Віденська конвенція про консульські зносини” від 24 квітня 1963 р. (Там само. — С. 148—151), “Конвенція про привілеї та імунітети Об’єднаних Націй” від 13 лютого 1946 р. (Там само. — С. 154—155) та інші міжнародні договори, в яких бере участь Україна, закони України “Про дію міжнарод­них договорів на території України” від 10 грудня 1991 р. (Там само. — С. 143), “Про міжнародні договори України” від 22 грудня 1993 р. (Там са­мо. — С. 143-145), Указ Президента України від 10 червня 1993 р., яким затверджене “Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні” (Голос України. — 1993. — 26 червня) та інші нормативно-правові акти України надають дипломатичного імуніте­ту і виключають з-під кримінальної юрисдикції України дипломатичних представників іноземних держав і певне коло інших іноземних громадян або частково, на засадах взаємності, обмежують кримінальну юрисдикцію щодо консульських працівників, та інших осіб.

8. Повним дипломатичним імунітетом користуються: глава дипломатичного представництва в Україні (посол, посланник, повірений у спра­вах), члени дипломатичного персоналу дипломатичного представництва, які мають дипломатичний ранг (радники, торгові представники, військові аташе, перші, другі і треті секретарі, заступники торгових представників, помічники військових аташе), а також члени сімей усіх зазначених осіб, які проживають разом з ними і не є громадянами України. Згідно з пунк­тами 12 та 14 “Положення про дипломатичні представництва та кон­сульські установи іноземних держав в Україні” глава дипломатичного представництва і члени дипломатичного персоналу, члени їх сімей “кори­стуються особистою недоторканністю і не можуть бути заарештовані або затримані”.

Імунітети для членів дипломатичного персоналу дипломатичного пред­ставництва, передбачені вищезазначеним Положенням, поширюються на представників іноземних держав, на членів парламентських і урядових делегацій іноземних держав, які прибувають в Україну для участі в міжнарод­них переговорах, міжнародних конференціях і нарадах або з іншими офіційними дорученнями, а також на членів їх сімей, які їх супроводжують і не є громадянами України.

9. Обмеженим дипломатичним імунітетом користуються дипломатичні кур’єри, члени адміністративно-технічного і обслуговуючого персоналу дип­ломатичних представництв, консульські посадові особи і консульські служ­бовці, члени дипломатичного персоналу іноземних держав у інших країнах, які прямують транзитом через територію України, та інші особи. Ці особи не підлягають кримінальній юрисдикції України лише щодо дій, вчинених ними при виконанні своїх обов’язків (див., зокрема: п. 3 ст. 37, ст. 38 “Віденської конвенції про дипломатичні зносини”).

Дипломатичний кур’єр користується при виконанні обов’язків особистою недоторканністю і не може бути заарештований або затриманий (абз. 2 п. 10 Положення від 10 червня 1993 р.). Це положення застосовується також що­до тимчасових дипломатичних кур’єрів, призначених для разового переве­зення дипломатичної пошти. Імунітети, що надаються останнім, припиня­ються з моменту доставки ними дипломатичної пошти за призначенням (аб­заци 4 та 5 п. 10 Положення від 10 червня 1993 р.).

Члени адміністративно-технічного персоналу і члени сімей, які прожива­ють разом з ними, якщо вони не є громадянами України або не проживають в ній постійно, користуються імунітетом від кримінальної юрисдикції у та­кому ж обсязі, як і члени дипломатичного персоналу (п. 15 Положення від 10 червня 1993 р.). Члени обслуговуючого персоналу, які не є громадя­нами України або не проживають в Україні постійно, користуються імуніте­том від кримінальної юрисдикції лише щодо дій, вчинених ними при вико­нанні службових обов’язків (п. 16 Положення від 10 червня 1993 р.).

Члени дипломатичного персоналу іноземної держави в третій державі, які прямують транзитом через територію України, користуються імунітетом від кримінальної юрисдикції та іншими імунітетами, які необхідні для забезпе­чення їх проїзду. Це положення застосовується також і до членів їх сімей, які користуються привілеями та імунітетами, в тому числі від кримінальної юрисдикції, і супроводжують зазначених осіб або прямують окремо, щоб приєднатися до них чи повернутися до своєї держави (п. 17 Положення від 10 червня 1993 р.).

Обмеженим дипломатичним імунітетом користуються також працівники консульських установ, до яких відносяться консульські посадові особи (гене­ральний консул, консул, віце-консул, консульський агент), консульські служ­бовці, які здійснюють адміністративно-технічне обслуговування консульської установи та працівники обслуговуючого персоналу консульської установи.

Консульські посадові особи користуються особистою недоторканністю і не можуть бути затримані або заарештовані інакше як у разі переслідуван­ня за вчинення тяжкого злочину або виконання вироку (ухвали, постанови) суду, що набрав законної сили (ст. 25 Положення від 10 червня 1993 р.).

Консульські посадові особи та консульські службовці користуються імунітетом від кримінальної юрисдикції України щодо діяльності, яку вони здійснюють у межах службових обов’язків.

10. Встановлюючи обсяг дипломатичного імунітету консульських посадо­вих осіб і консульських службовців, а також співробітників адміністративно-технічного та обслуговуючого персоналу дипломатичного представництва, а також членів сімей цих осіб, треба, крім зазначених конвенцій та Положен­ня, звертатися ще й до конкретної угоди між Україною та відповідною іно­земною державою про заснування дипломатичного чи консульського пред­ставництва. Такою угодою даним особам на підставі взаємності може бути надано більшого обсягу імунітету від юрисдикції України (наприклад: “Кон­сульська конвенція між Україною та Угорською Республікою” від 31 травня 1991 р., ратифікована 29 жовтня 1992 р. (ВВР. - 1992. - № 51. - Ст. 682).

11. Питання про кримінальну відповідальність осіб, які мають диплома­тичний імунітет і вчинили злочини на території України, вирішується дип­ломатичним шляхом (ч. 4 ст. 6 КК). На цих осіб кримінальна юрисдикція України відповідно до абз. З ст. 13 Положення від 10 червня 1993 р. поши­рюється лише у разі згоди на це акредитуючої держави, яку вона згідно зі ст. 32 “Віденської конвенції про дипломатичні зносини” від 18 квітня 1961 р., визначає позбавленням певної особи дипломатичного імунітету від кримінальної юрисдикції держави перебування.

 

Стаття 7. Чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених громадянами України або особами без громадянства за межами України

1. Громадяни України та особи без громадянства, що постійно прожи­вають в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за цим Кодексом, якщо інше не передбаче­но міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких на­дана Верховною Радою України.

2. Якщо особи, зазначені у частині першій цієї статті, за вчинені зло­чини зазнали кримінального покарання за межами України, вони не мо­жуть бути притягнені в Україні до кримінальної відповідальності за ці злочини.

 

1. У частині 1 ст. 7 КК закріплено принцип громадянства чинності зако­ну про кримінальну відповідальність у просторі. Відповідно до цього прин­ципу громадяни України та особи без громадянства, що постійно прожива­ють в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають кримінальній відповідальності за КК України, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України. Зазначені особи підлягають відповідальності за вчинене за кордо­ном суспільне небезпечне діяння лише за умови, що таке діяння визнається злочином за законодавством України.

2. Притягнення особи до кримінальної відповідальності за злочин, що вчинений за межами України, потребує точного встановлення, що ця особа на час вчинення дії або бездіяльності, передбаченої статтею Особливої частини КК України, була громадянином України або особою без громадянст­ва, що постійно проживає в Україні.

3. Згідно зі ст. З Закону України “Про громадянство України” від 18 січня 2001 р. громадянами України є:

1) усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення неза­лежності України (24 серпня 1991 р.) постійно проживали на території України;

2) особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на момент набрання чинності Законом України “Про громадянство України” (13 листопада 1991 р.) проживали в Україні і не були громадянами інших держав;

3) особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листо­пада 1991 р. і яким у паспорті громадянина колишнього СРСР зразка 1974 р. органами внутрішніх справ України внесено напис “громадянин України”, а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, як­що на момент прибуття в Україну вони не досягли повноліття;

4) особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України.

Особи, зазначені в п. 1 ч. 1 цієї статті, є громадянами України з 24 серпня 1991 р., зазначені у п. 2, — з 13 листопада 1991 р., а у п. З — з моменту вне­сення відмітки про громадянство України (ВВР. — 2001. — № 13. — Ст. 65).

4. Особами без громадянства визнаються такі, яких жодна держава відповідно до свого законодавства не вважає своїми громадянами (ст. 1 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 4 лютого 1994 р. (ВВР. - 1994. - № 23. - Ст. 161; у редакції від 6 лютого 2003 р. — Урядовий кур’єр. — 2003. — 1 березня). Згідно з ч. 1 ст. 26 Конституції України іноземці і особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свобо­дами, а також мають такі самі обов’язки, як і громадяни України, — за ви­нятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними догово­рами України. З цих осіб ст. 7 КК має на увазі осіб без громадянства, що постійно проживають в Україні на підставі українських документів — по­свідки на постійне проживання.

5. Злочинність і караність діяння, вчиненого за кордоном громадянами України, а також особами без громадянства, що постійно проживають в Україні, визначаються за українськими законами незалежно від того, чи визнається таке діяння злочином у тій країні, де воно було вчинене.

6. Якщо громадяни України і особи без громадянства, які постійно в ній проживають, за вчинений в іншій державі злочин зазнали там же покаран­ня, то згідно з ч. 2 ст. 7 КК вони, у разі їх повернення в Україну, вдруге не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності за цей же злочин. Це нормативне положення введено до КК 2001 р. відповідно до ч. 1 ст. 61 Конституції України, де зазначено: “Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушен­ня”. Що стосується інших правових наслідків засудження судом іноземної держави громадянина України і особи без громадянства, яка постійно про­живає в ній, то такі наслідки можуть мати місце при притягненні їх до кримінальної відповідальності в Україні за новий злочин (див., зокрема, ко­ментар до ч. 2 ст. 9 КК).

7. Особами, які зазнали покарання, у ч. 2 ст. 7 КК вважаються особи, які відповідним судом іноземної держави були засуджені з призначенням їм кримінального покарання за суспільно небезпечне винне діяння, яке за законодавством України також кваліфікується як злочин. Не має значення, де було вчинене таке діяння: на території України чи за її межами.

Стаття 8. Чинність закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених іноземцями або особами без громадянства за межами України

Іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають в Україні відповідальності за цим Кодексом у випадках, передбачених міжнародни­ми договорами або якщо вони вчинили передбачені цим Кодексом особ­ливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України.

 

1. Стаття 8 КК містить положення, які відбивають космополітичний (уні­версальний) та реальний принципи чинності закону про кримінальну відпо­відальність у просторі. Вони передбачають поширення чинності криміналь­ного законодавства України на суспільне небезпечні діяння, вчинені за ме­жами України іноземцями або особами без громадянства.

2. Космополітичний (універсальний) принцип базується на міжнародно-правових зобов’язаннях України у сфері боротьби зі злочинністю. Він поля­гає в тому, що іноземці або особи без громадянства, що не проживають постійно на території України, які вчинили злочини за її межами, підляга­ють в Україні відповідальностіза КК у випадках, передбачених міжнарод­ними договорами.

3. Визначення поняття “ іноземець” наводиться у ст. 1 Закону України “Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 4 лютого 1994 р. (ВВР. - 1994. - № 23. - Ст. 161). Це – особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або дер­жав (у редакції Закону від 6 лютого 2003 р. (Урядовий кур’єр. — 2003. — 1 березня).

4. Особа без громадянства (див. п. З коментарю до ст. 7 КК).

5. Особлива частина КК містить низку статей, що були включені до КК 2001 р. згідно з міжнародними договорами про боротьбу з окремими злочи­нами. Це, зокрема, дозволяє ставити питання про видачу осіб, які вчинили на території іншої держави злочини проти інтересів України. Так, у ст. 199 КК “Виготовлення, зберігання, придбання, перевезення, пересилання, вве­зення в Україну з метою збуту або збут підроблених грошей, державних цінних паперів чи білетів державної лотереї” закріплені положення “Міжнародної конвенції про боротьбу з підробкою грошових знаків”, укладеною в Женеві 20 квітня 1929 р. У статті 284 “Ненадання допомоги судну та осо­бам, що зазнали лиха”, закріплені положення Брюссельської конвенції “Про зіткнення суден на морі і про надання допомоги на морі” від 23 вересня 1910 р. (СЗ СССР. - 1926. - Отд. П. - № 31. - Ст. 188). Стаття 447 КК “Найманство” була введена до кримінального законодавства України відповідно до “Міжнародної конвенції про боротьбу з вербуванням, використанням, фінансуванням і навчанням найманців” від 4 грудня 1989 р., що була ратифікована Верховною Радою України 14 липня 1993 р. (Україна у міжнародне -правових відносинах. Боротьба із злочинністю та взаємна правова допомога. — К.., 1995. — Кн. 1. - С. 293—301). На підставі космополітич­ного (універсального) принципу ці норми КК можуть застосовуватися в ме­жах положень, що відповідають міжнародним угодам, до іноземних грома­дян і осіб без громадянства, які не проживають постійно в Україні і вчини­ли злочини за її межами.

6. Згідно зі ст. 8 КК іноземці або особи без громадянства, що не прожи­вають постійно в Україні, які вчинили злочини за її межами, підлягають відповідальності за КК також у випадках, якщо вони вчинили особливо тяжкі злочини проти прав і свобод громадян України або інтересів України. Це положення відбиває реальний принцип чинності закону про кримінальну відповідальність у просторі. Цей принцип засновується на загальновизнаних нормах і принципах міжнародного права, сутність яких полягає в тому, що будь-яка держава має право карати діяння, що вчинені іноземцями за межа­ми її території і порушують кримінальні закони, якщо ці діяння посягають на основні права і свободи її громадян або ставлять під загрозу безпеку дер­жави. Наприклад, за ст. 115 КК у разі вбивства громадянина України на те­риторії іншої держави чи за ч. 2 ст. 258 КК за вчинення поза межами Ук­раїни терористичного акту групою осіб з метою провокації воєнного кон­флікту. Уведення реального принципу до кримінального законодавства Ук­раїни є однією з форм реалізації конституційного положення, яке зобов’язує державу гарантувати піклування та захист своїм громадянам, які перебува­ють за її межами (ч. З ст. 25 Конституції України).

7. Визнання злочину особливо тяжким можливе лише на підставі КК Ук­раїни (див. коментар до ч. 5 ст. 12 КК).

8. Поняття прав і свобод громадян України (див. коментар до ст. 1 КК).

9. Поняття інтересів України є оціночним і має визначатися з урахуван­ням значущості для держави охоронюваного КК об’єкта та суспільної небез­печності посягання. Зокрема, злочинами проти інтересів України можуть бути визнані злочини проти основ національної безпеки України, певні зло­чини проти громадської безпеки, у сфері охорони державної таємниці, недоторканності державних кордонів, забезпечення призову та мобілізації, проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядуван­ня та об’єднань громадян, проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку.

10. Застосування космополітичного (універсального) і реального прин­ципів можливе за умови, якщо іноземці або особи без громадянства, що не проживають в Україні постійно, не були засуджені в іноземній державі і притягаються до кримінальної відповідальності на території України.