Правові наслідки спливу позовної давності

 

 

Сплив позовної давності не є підставою для відмови у прийнятті позовної заяви. Її пропущення має своїм наслідком розгляд справи по суті. Сплив позовної давності не може бути також підставою для закриття провадження по справі або залишення заяви без розгляду. На це не раз зверталась увага вищою судовою інстанцією.

Так, в ухвалі судової колегії в цивільних справах Верховного Суду УРСР по справі Л. було відзначено: „якщо суд визнає неможливим захистити право зі спливом позовної давності, він повинен відмовити у позові, а не закривати справу провадженням, як це зробив суд[160, с.121-122]”.

В іншому випадку Ю. подав позов до К. і В. про захист честі, гідності та ділової репутації після спливу позовної давності. Клопотання позивача про поновлення позовної давності військовий суд гарнізону залишив без задоволення, а його позовну заяву – без розгляду. В ухвалі військової колегії Верховного Суду України по справі Ю. зазначалося: якщо в результаті дослідження у судовому засіданні доказів буде встановлено, що право позивача порушено і строк позовної давності пропущено без поважних причин, суд на підставі ЦК України постановляє рішення, яким відмовляє в позові у зв’язку із закінченням давності, а при визнанні причин пропущення такого строку поважними, порушене право має бути захищене. Залишення позову без розгляду з причин пропущення позовної давності, як це було зроблено судом першої інстанції, суперечить Цивільному кодексу України[161, с.15].

Спливом позовної давності не може бути обгрунтовано залишення заяви без руху. Так, постановляючи ухвалу в порядку ст. 139 ЦПК України суддя Першотравневого місцевого суду м. Чернівці вказав, що позивачем був пропущений загальний строк позовної давності, не зазначена причина його пропущення, що є підставою для залишення позовної заяви без руху і надання позивачеві строку для виправлення недоліків[162, с.130]. Така ухвала суду суперечить нормам цивільного процесуального та матеріального права. Відповідно до ст. 139 ЦПК України позовна заява залишається без руху лише внаслідок недотримання вимог до змісту та форми позовної заяви, неподання копій позовної заяви та доданих до неї документів або, якщо її не оплачено державним митом. Пропущення позовної давності не належить до жодного із цих порушень. Крім того, згідно з ч.2 ст. 267 нового Цивільного кодексу України (ст. 74 ЦК УРСР 1963 року) заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності.

Положення закону про правові наслідки спливу позовної давності можуть застосовуватися лише у тих випадках, „…коли буде доведено існування самого суб’єктивного цивільного права щодо якого заявлено вимогу[163; с.23]” і факт його порушення або оспорювання. Якщо ж під час розгляду справи буде встановлено, що у позивача немає суб’єктивного права, про захист якого він просить, або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити в позові не через пропущення позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової вимоги.

Суди України, однак, не завжди дотримуються цього правила.

При розгляді справи за позовом С. до ВАТ та ліквідаційної комісії приватного підприємства про поновлення на роботі, суд встановив, що позивачка була звільнена з роботи законно і без поважних причин пропустила місячний строк для звернення до суду згідно із ст. 233 КЗпП України. Рішенням суду С. відмовлено у задоволенні позову у зв’язку із пропущенням строку для звернення до суду[164]. Якщо звільнення було законним, суди повинні відмовляти у позовах про поновлення на роботі за безпідставністю, а не у зв’язку із спливом позовної давності.

Відповідно до ч.4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Відмова в позові як наслідок спливу позовної давності позбавляє заінтересовану особу можливості здійснити своє матеріальне право примусово. Це означає припинення права на захист. І хоча втрата права на захист після закінчення позовної давності загалом не викликає сумнівів у юридичній літературі, питання про долю самого суб’єктивного матеріального права, що його супроводжує право на захист, залишається спірним. Суть спору зводиться до того, чи припиняється зі спливом позовної давності суб’єктивне матеріальне право, чи воно продовжує існувати незалежно від погашення права на захист.

Причиною такої невизначеності та спірності щодо правових наслідків спливу позовної давності є відсутність у законі положення, яке б безпосередньо стосувалося долі суб’єктивного матеріального права після спливу позовної давності. Існуючі правові норми дають підстави вченим робити протилежні висновки щодо одного і того ж питання. Такий стан цивільного законодавства України прямо відображається і на судовій практиці. Суди, відмовляючи в позові у зв’язку з пропущенням позовної давності, в рішеннях не дають відповіді на питання чи припиняється матеріальне цивільне право, залишаючи її теоретикам.

Наприклад, у суд подано позов комерційного банку до ВАТ про стягнення суми кредиту та відсотків за користування ним. Розглянувши позовну заяву з доданими до неї матеріалами, заперечення відповідача та заслухавши представників сторін, суд встановив: між сторонами було укладено кредитний договір з визначеним строком погашення. Позов було заявлено після спливу позовної давності. Сплив позовної давності є підставою для відмови в позові. Суд не встановив поважних причин пропущення позовної давності. В зв’язку з цим було вирішено у задоволенні позову відмовити[165]. Постановивши рішення, суд не зазначив, що відбулося з договірним правом, яке виникло у комерційного банку.

Незважаючи на те, що у судових рішеннях прямо не вказується, чи припиняється матеріальне суб’єктивне право позивача чи ні, з впевненістю можна стверджувати: це стає відомим.

Відповідно до ч.4 ст. 267 ЦК України, яка називається „Наслідки спливу позовної давності”, сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у задоволенні позову. Передбачивши таке положення, законодавець, тим самим, встановив часову межу у здійсненні суб’єктивного матеріального права за допомогою сили державного примусу. Після спливу позовної давності суб’єктивне право не може бути реалізовано всупереч і поза волею зобов’язаної в минулому особи не лише за допомогою апарату держави, але й іншими способами, передбаченими законом. Із закінченням позовної давності, таким чином, погашується право на захист, внаслідок чого суб’єктивне матеріальне право стає незахищеним. В цьому контексті слід погодитись з думкою Олександра Огоновського, який вважав, що „з втратою позову правова вимога стає безуспішною і втраченою, оскільки можливість примусового її здійснення ударемнена, а в межах безуспішності задавненої вимоги стає безуспішним і саме право, із якого дотична вимога виникла[12, с.157]”. Після спливу позовної давності боржник звільняється від свого обов’язку щодо кредитора. А, як відомо, „…право є ніщо без кореспондуючого йому обов’язку[166, с.174]”.

Точка зору, за якою матеріальне суб’єктивне право після спливу позовної давності не втрачається, а продовжує існувати, є спірною.

Зокрема, важко погодитись із доводами М.Я. Кирилової, яка посилаючись, на відповідні норми попереднього цивільного законодавства (зараз – частини 2 та 5 ст. 267 Цивільного кодексу України), робить висновок про те, що матеріальне суб’єктивне право після спливу позовної давності продовжує існувати.

Згідно з ч.2 ст. 267 Цивільного кодексу України вимога про захист цивільного права або інтересу приймається до розгляду судом незалежно від спливу позовної давності. На думку М.Я. Кирилової, якщо б внаслідок спливу позовної давності припинялось порушене суб’єктивне право, суд повинен був би відмовляти у прийнятті позовної заяви, однак, він цього не робить. На противагу цій думці Є.А. Суханов вважає, що „суд не має права відмовляти у розгляді позовної вимоги, зокрема тому, що лише в результаті судового розгляду можна встановити, чи дійсно спливла позовна давність і чи не мали місце обставини, які були причиною її переривання, зупинення чи поважності її пропущення[60, с.469]”.

Наведена норма не може слугувати обгрунтуванням збереження суб’єктивного матеріального права після спливу позовної давності. Справа в тому, що відповідно до ч.3 ст. 267 Цивільного кодексу України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі. Така заява може бути належним чином оцінена судом лише в судовому засіданні, при розгляді справи. Суд з власної ініціативи не має права звертати увагу на сплив позовної давності. Відмова у прийнятті позовної заяви означала б, що суд вирішив питання про застосування позовної давності без відповідної заяви сторони у спорі.

У відповідній нормі, яка міститься в ч.5 ст. 267 Цивільного кодексу України, де передбачено обов’язок суду захистити порушене право, якщо він визнає причини пропущення позовної давності поважними, М.Я. Кирилова вбачала повноваження суду на поновлення строків позовної давності. Аналізуючи відповідне положення закону, вона робить несподіваний висновок: „логічно розмірковуючи, можна продовжити думку законодавця доповненням, якщо причини пропущення строку давності виявляться неповажними, то це порушене право захисту не підлягає[65, с.24]”. За переконанням автора, суд вирішує питання про те, захищати чи не захищати існуюче порушене право в зв’язку з тим, що пропущено строк позовної давності.

Стосовно повноваження суду поновлювати строки давності, то ні у відповідній нормі раніше діючого ЦК, ні в ч.5 ст. 267 Цивільного кодексу України таке не передбачено. На підставі досліджених матеріалів справи суд встановлює, що суб’єктивне право, про захист якого просить позивач, останньому дійсно належить, воно було порушено відповідачем, про що довідався позивач. Крім того, суд повинен переконатися, що з моменту, коли заявнику стало відомо про порушення його права і до моменту звернення з позовом, ним було пропущено позовну давність з урахуванням положень закону про її зупинення та переривання, однак, для цього були поважні причини. А оскільки пропущення давності сталося з поважних причин, то її не можна вважати такою, що спливла.

Сплив позовної давності можливий лише за певних умов, передбачених законом, в тому числі, і за умови відсутності поважних причин її пропущення. За висловом Б.Б. Черепахіна, „за наявності обставин, які визнані поважними причинами пропущення строку позовної давності, цей строк не спливає[167, с.458]”. Відмова в позові неможлива, якщо причини пропущення позовної давності були поважними. Таким чином, суд не поновлює позовну давність, а захищає порушене право, якщо встановить, що вона пропущена з поважних причин[168, с.40].

В судовій практиці вже починає простежуватися дотримання цього правила, встановленого законодавцем. Так, окремі судді не „поновлюють строки позовної давності”, а визнають причини їх пропущення поважними і захищають порушене право. У кількох цивільних справах, в яких було встановлено пред’явлення позову вже після того як минуло більше 3 років з моменту, коли управнена особа довідалася про порушення свого права, суддя використав таке формулювання: „суд визнав причини пропущення позовної давності поважними; порушене право підлягає захистові[169; 170]”.

Що ж до продовження „думки законодавця”, висловленої у наведеній нормі, то її треба розуміти як визнання припинення суб’єктивного права, його погашення зі спливом давності. А те, чого не існує, не може підлягати захистові.

„Концепція збереження суб’єктивного права після припинення права на захист не узгоджується із сутністю права взагалі, сутністю суб’єктивного права зокрема, оскільки правом не може вважатися благо, яке втратило примусовість свого здійснення[57, с.46]”.

Положення ч.1 ст. 267 Цивільного кодексу України, згідно з яким особа, яка виконала зобов’язання після спливу позовної давності, не має права вимагати повернення виконаного, навіть якщо вона у момент виконання не знала про сплив позовної давності, не дає підстав стверджувати про збереження суб’єктивного матеріального права. За умов застосування правових наслідків спливу позовної давності лише за заявою заінтересованої сторони в спорі, ситуації, коли б колишній боржник в момент виконання не знав про погашення права кредитора внаслідок спливу позовної давності, є взагалі неможливими. Вчиняючи дії, спрямовані на виконання погашеного давністю зобов’язання, колишній боржник завжди знатиме, що правові наслідки спливу позовної давності настали, бо застосувати їх суд зможе лише за його заявою. Якщо ж зобов’язання буде виконано поза судовим розглядом, то правові наслідки спливу позовної давності не можна буде вважати такими, що настали, оскільки їх настання залежатиме виключно від заяви сторони в спорі, зробленою до винесення судом рішення. Іншими словами, до звернення сторони в спорі із заявою про застосування позовної давності зобов’язання ще не вважається погашеним.

Дійти висновку про те, що зі спливом позовної давності матеріальне суб’єктивне право припиняє своє існування, можна і на підставі положень окремих нормативних актів та міжнародних договорів України.

Так, відповідно до ч.4 ст. 76 Закону України „Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” право на відшкодування ядерної шкоди, заподіяної майну або навколишньому природному середовищу втрачає силу, якщо позов не подано протягом трьох років від дня, коли особа, якій завдано ядерної шкоди, знала або мала знати про таку шкоду і про оператора, який є відповідальним за цю шкоду[133].

На таких же засадах побудовано і податкове законодавство України, яке містить поняття „безповоротна фінансова допомога” та „безнадійна заборгованість”. Відповідно до п.1.22 ст. 1 Закону України „Про оподаткування прибутку підприємств” під безповоротною фінансовою допомогою розуміється сума заборгованості платника податку перед іншою юридичною чи фізичною особою, що залишилася нестягнутою після закінчення строку позовної давності[171]. Безнадійна заборгованість згідно з п.1.25 цієї ж статті – це заборгованість за зобов’язаннями, за якою минула позовна давність.

Підстави стверджувати, що зі спливом позовної давності погашується суб’єктивне матеріальне право, яке є елементом зобов’язання, дають відповідні положення ст.ст. 4 та 5 згаданого закону. Суми безповоротної фінансової допомоги, отриманої платником податку на прибуток підприємств у звітному періоді, включаються у його валовий доход, і таким чином, – в об’єкт оподаткування. Що стосується сум безнадійної заборгованості, то вони після спливу позовної давності включаються до валових витрат платника податку, і відповідно, виключаються із його об’єкта оподаткування.

Відповідно до ч.1 ст. 9 Міжнародної конвенції про морські застави та іпотеки 1993 року (Україна приєдналася до неї у 2002 році) із закінченням строку давності погашаються морські застави[172].

Відповідно до ч.2 ст. 20 Цивільного кодексу України нездійснення особою права на захист не є підставою для припинення цивільного права, що порушене, крім випадків, встановлених законом. Це положення теж може бути використано для обґрунтування позиції згідно з якою цивільне право після спливу позовної давності не припиняється. Разом з тим, саму наявність в Цивільному кодексі України інституту позовної давності слід вважати тим випадком, встановленим законом, коли нездійснення у визначений строк права на захист припиняє цивільне право, що порушене. Таким чином, позовна давність це вийняток із загального правила, передбаченого ч.2 ст. 20 Цивільного кодексу України. Цей висновок може бути підтверджено також тим, що у Цивільному кодексі України не міститься єдиного і вичерпного переліку підстав для припинення цивільних прав.

На підставі наведених міркувань та законодавчих положень хочу приєднатись до позиції З.В. Ромовської, яка вважає, що „зі спливом позовної давності незахищене суб’єктивне право повинно вважатися втраченим[57, с.47]”.

Втраченим зі спливом позовної давності слід вважати, зокрема, і право власності. Воно втрачається лише для власника, однак не припиняється взагалі. Речове право продовжує своє існування, його зміст здійснює інша особа. „…Внутрішній зміст, сутність права залишається, але воно припиняється для попереднього власника, який позбавляється своєї речі, разом з тим, давнісний володілець набуває її[31, с.399]”.

Правило ч.1 ст. 267 Цивільного кодексу України про неможливість вимагати повернення виконаного після спливу позовної давності не поширюється на відносини власності. Після пропущення власником позовної давності щодо витребування належної йому в минулому речі, його право власності на річ вважається погашеним. Фактичний володілець, навіть якщо він добросовісний, теж не стає, за загальним правилом, її власником до спливу строку набувальної давності. Таким чином, фактичний володілець не може передати колишньому власнику те (право власності), чого він сам не має. Передача фактичним володільцем речі колишньому власнику після спливу позовної давності, за загальним правилом, не створює в останнього права власності на неї. З цих міркувань, перелік підстав припинення права власності має бути доповнено ще однією підставою – сплив позовної давності.

Для вирішення питання про долю суб’єктивного матеріального права важливе значення має момент втрати права на захист.

На думку В.П. Грибанова, „так як діюче законодавство розглядає позовну давність не як строк, зі спливом якого автоматично втрачається право на захист, а як строк, сплив якого є лише підставою для відмови в позові, то слід визнати, що відмова в захисті права співпадає з моментом винесення судом… рішення про відмову в позові…[173, с.190]”. Тому лише з цим моментом В.П. Грибанов пов’язує втрату управненою особою матеріального суб’єктивного цивільного права. Слід погодитись з В.П. Грибановим в тому, що припинення суб’єктивного матеріального права внаслідок спливу позовної давності залежить від рішення органу, який розглядає і вирішує відповідний спір, зокрема суду. Ця позиція підтверджується частиною 3 ст. 267 Цивільного кодексу України, якою встановлюється диспозитивність у застосуванні правових наслідків спливу позовної давності – позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення судом рішення. Сплив позовної давності може бути підставою для відмови в позові за умови, якщо сторона у спорі зробить заяву про застосування позовної давності (ч.4 ст. 267 Цивільного кодексу України). Разом з тим, правові наслідки, що передбачені у рішенні суду, виникають не з моменту його винесення, а з моменту набрання ним законної сили.

Для погашення права на захист, а з ним і матеріального суб’єктивного права, не достатньо самого факту прийняття рішення суду про відмову у захисті. Необхідно, щоб це рішення набрало законної сили. І хоча законодавець передбачив випадки, коли зі спливом позовної давності у захисті права може бути відмовлено не лише судом, а й іншим уповноваженим державою вирішувати спори про право органом, організацією, особою чи самою зацікавленою стороною, остаточне слово у таких випадках завжди залишається за судом. Тому, коли у захисті внаслідок спливу позовної давності відмовлено не судом, то треба виходити лише із презумпції втрати суб’єктивного матеріального права, яка може бути спростована, оскільки такий висновок можна достеменно зробити лише на підставі рішення суду.

Право на захист, а з ним і суб’єктивне матеріальне цивільне право, вважаються припиненими з моменту набрання законної сили рішенням суду про відмову у захисті в зв’язку зі спливом позовної давності. Тому дії, які будуть вчинені боржником щодо кредитора до моменту набрання законної сили рішенням суду про відмову в позові за спливом позовної давності, дійсно вважатимуться виконанням існуючого ще зобов’язання.

У законодавстві іноземних держав позовна давність розглядається як правоприпиняючий юридичний факт, який погашує не лише право на захист, але й саме суб’єктивне матеріальне право.

Відповідно до ст. 167 Цивільного кодексу Японії зобов’язальне право має бути втрачене, якщо позов не буде заявлено протягом 10 років. Щодо інших, крім права власності, майнових прав встановлюється строк погашувальної давності у 20 років[174, с.28]. В арт. 2219 Цивільного кодексу Франції давність визначається як засіб звільнення від зобов’язання[89, с.1754]. „З цієї підстави припиняється більша частина майнових прав, права зобов’язальні і речові права на чужі речі[143, с.581]”.

Матеріальне суб’єктивне право вважається погашеним за давністю також у східному католицькому церковному праві. У каноні 1540 Кодексу канонів Східних Церков давність розглядається „…як спосіб…втрати суб’єктивного права, а також звільнення себе від обов’язків…[22, с.376]”.

Висновки до РОЗДІЛУ 2

За змістом другого розділу роботи можна зробити певні висновки.

1. Сфера застосування позовної давності визначається колом вимог правового характеру, на які вона не поширюється.

Цивільний кодекс України не містить вичерпного переліку вимог, яких не стосується позовна давність.

2. Позовна давність не повинна поширюватися не лише на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, а й на вимогу про відшкодування майнової або моральної шкоди, завданої таким правовим актом. Відповідну зміну запропоновано внести у п.4 ч.1 ст. 268 Цивільного кодексу України.

Позовна давність не поширюється також на вимоги із суті відносин з яких вони виникають, випливає незастосування позовної давності та на вимоги, що виникають із триваючих правопорушень, якщо їх наслідки не припинені.

3. Диспозитивність у застосуванні правових наслідків спливу позовної давності повністю узгоджується з частиною другою статті 30 Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до якої, докази у справі подаються сторонами та іншими особами, що беруть у ній участь.

Суд сприяє сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі у витребуванні доказів лише за умови, якщо у них є труднощі щодо збирання доказів і ними заявлено суду відповідне клопотання. З власної ініціативи суд не може доповнювати матеріали справи новими доказами, крім випадків прямо передбачених законом (ч.2 ст. 30 ЦПК України). Тому на фактичні дані, що мають значення для застосування правових наслідків спливу позовної давності, можуть звертати увагу лише сторони як активні учасники процесу доказування, а не суд.

4. Заява про застосування позовної давності може бути зроблена будь-якою стороною в спорі.

Такою стороною у спорі, яка зацікавлена зробити заяву про застосування позовної давності, є, перш за все, відповідач, оскільки він користується правовими наслідками спливу давності. Однак, не лише відповідач, але й позивач може зробити відповідну заяву. Зокрема, позивач може вимагати застосування норми про зупинення перебігу позовної давності, про переривання позовної давності, про визнання причин пропущення позовної давності поважними і т.д.

Позовна давність застосовується на вимогу позивача і в тих випадках, коли він заперечує проти заліку зустрічної однорідної вимоги (ст. 602 ЦК України).

5. Положення закону про правові наслідки спливу позовної давності

можуть застосовуватися лише у тих випадках, коли буде доведено існування самого суб’єктивного цивільного права щодо якого заявлено вимогу і факт його порушення або оспорювання.

Якщо ж під час розгляду справи буде встановлено, що у позивача немає суб’єктивного права або ж воно не порушувалось чи не оспорювалось, суд повинен відмовити в позові не через пропущення позовної давності, а за безпідставністю матеріально-правової вимоги.

6. Із закінченням позовної давності погашується право на захист, внаслідок чого суб’єктивне матеріальне право стає незахищеним. Зі спливом позовної давності незахищене суб’єктивне право припиняє своє існування. Право на захист, а з ним і суб’єктивне матеріальне цивільне право, вважаються припиненими з моменту набрання законної сили рішенням суду про відмову у захисті в зв’язку зі спливом позовної давності.

Саму наявність в Цивільному кодексі України інституту позовної давності слід вважати тим випадком, встановленим законом, коли нездійснення у визначений строк права на захист припиняє цивільне право, що порушене. Таким чином, позовна давність це вийняток із загального правила, передбаченого ч.2 ст. 20 Цивільного кодексу України.