Виникнення права власності за набувальною давністю

 

Відповідно до ст. 344 Цивільного кодексу України для настання правових наслідків спливу строку набувальної давності (виникнення права власності) набувачеві достатньо володіти чужим майном з дотриманням вимог, встановлених законом. Для того, щоб набути право власності чи право користування на земельну ділянку з цієї ж підстави, самого володіння не достатньо. Відповідно до ст. 119 Земельного кодексу України громадянин повинен упродовж строку набувальної давності користуватися земельною ділянкою, тобто вилучати з неї її корисні властивості.

Строк набувальної давності спливає у відповідні місяць та число останнього року строку. „З моменту спливу строку набувальної давності у давнісного володільця, за загальним правилом, виникає право власності на чуже майно, яким він відкрито і безперервно володів[191, с.316]”. Із цього загального правила в ч.1 ст. 344 Цивільного кодексу України зроблено виняток. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Державна реєстрація права власності на нерухоме майно у цьому випадку не є підставою виникнення права власності, оскільки воно виникає на підставі набувальної давності. Реєстрація визначає лише момент виникнення права власності, але не є підставою для його набуття. Не можна погодитись з Ю.К. Толстим в тому, що державна реєстрація нерухомого майна є додатковим реквізитом набувальної давності, що має конститутивне, правоутворююче значення. Правоутворююче значення має сама набувальна давність. Однак такого значення щодо нерухомого майна, право власності на яке підлягає державній реєстрації, вона набуває не з моменту спливу її строку, а з моменту реєстрації права власності на майно, набуте за давністю. Це означає, що право власності виникає на підставі набувальної давності. Однак воно закріплюється за новим власником у момент його державної реєстрації.

З моменту спливу строку набувальної давності виникає також право власності на транспортні засоби та цінні папери. Разом з тим, для цієї категорії речей, а також для нерухомостей, законодавець вимагає, щоб виникнення за набувальною давністю права власності на них було підтверджено рішенням суду. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду (ч.4 ст. 344 ЦК). З цієї норми випливає, що державна реєстрація прав на нерухомі речі, набуті за давністю, здійснюється лише на підставі рішення суду. Це не означає, однак, що рішення суду в таких випадках є підставою виникнення права власності. Воно виникає на підставі набувальної давності. Слід погодитись з Б.Б. Черепахіним, на думку якого, „рішення суду про визнання набуття права власності на підставі набувальної давності має лише правозакріплювальне, а не прововстановлювальне (конститутивне) значення[99, с.60]”.

У Франції право, встановлене спливом строку набувальної давності, діє із зворотньою силою з дня, коли розпочалось володіння. Це означає, що всі плоди і доходи, отримані від речі в процесі володіння, стають власністю набувача за давністю. В Цивільному кодексі України це питання не врегульовано. Однак воно неодмінно постане в практиці. Пропоную доповнити ст. 344 ЦК України такою нормою: „усі плоди та доходи, отримані від речі в процесі володіння, стають власністю набувача з моменту виникнення права власності на річ на підставі набувальної давності”.

На противагу набувальній давності у Цивільному кодексі України, відповідно до ст. 119 Земельного кодексу України, сплив строку набувальної давності не є безпосередньою підставою для виникнення права власності або права користування земельною ділянкою. Він є лише умовою застосування інших способів встановлення цих прав. Так, відповідно до ч.1 ст. 119 ЗК України громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно користуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не мають документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю земельну ділянку, можуть звернутися до органу державної влади або органу місцевого самоврядування з клопотанням про передачу її у власність або надання у користування. При чому згідно з ч.2 ст. 119 Земельного кодексу передача земельної ділянки у власність або у користування громадян на підставі набувальної давності здійснюється в порядку, встановленому цим кодексом.

На підставі наведених норм можна зробити висновок про те, що набувальна давність за Земельним кодексом України не є підставою виникнення права власності чи права користування земельною ділянкою, юридичним фактом яким безпосередньо встановлюється відповідне речове право. Вона є умовою для виникнення цих прав з інших підстав, передбачених Земельним кодексом України.

Виникнення права власності на підставі набувальної давності повинно підтверджуватися в процесуальному порядку, передбаченому для встановлення фактів, що мають юридичне значення (Глава 37 ЦПК України). Цим шляхом іде, зокрема, судова практика Російської Федерації. Відповідно до постанови Пленуму Вищого арбітражного суду РФ від 31.10.1996 р. № 13 арбітражному суду серед інших справ про встановлення фактів, що мають юридичне значення, підвідомчі справи про встановлення факту добросовісного, відкритого і безперервного володіння як своїм власним нерухомим майном протягом 15 років або іншим майном протягом 5 років[184, с.358].

Набувальна давність є юридичним фактом. Тому якщо в суді буде встановлено факт спливу строку набувальної давності, це означатиме, що право власності виникло. Рішення суду про встановлення факту спливу строку набувальної давності не замінюватиме собою державної реєстрації права власності на нерухоме майно, а буде підставою для її проведення. Підтвердження судом виникнення права власності на підставі набувальної давності може відбуватися не лише в окремому провадженні, але й при вирішенні спору. Якщо при розгляді справи про встановлення факту спливу строку набувальної давності виникне спір про право, суд повинен залишити заяву без розгляду і роз’яснити заявникові його право подати позов на загальних підставах. В порядку позовного провадження, у разі виникнення спору, може бути підтверджено набуття права власності за давністю також на речі, які не передбачені в ч.4 ст. 344 Цивільного кодексу України. В зв’язку з цим, доповнення Цивільного процесуального кодексу України самостійною категорією справ окремого провадження про набуття права власності за давністю (новою главою ЦПК), як це пропонують окремі вчені[93, с.30; 180, с.35], є недоцільним.

Із запровадженням до Цивільного кодексу України інституту набувальної давності, постає питання про захист давнісного володільця до того моменту, як він стане власником. Такий володілець повинен бути захищений від будь-яких посягань на його володіння. Відповідно до ч.3 ст. 344 Цивільного кодексу в разі втрати володільцем майна не з своєї волі він може пред’явити позов про витребування цього майна. Інших норм, які б були спеціально присвячені захистові давнісного володільця, у ст. 344 немає. Але вони там і не потрібні.

В Цивільному кодексі України перемогла позиція, згідно з якою давнісне володіння визнається суб’єктивним правом, а не фактичним станом. Такий висновок можна зробити із змісту Глави 31 Цивільного кодексу України, яка має назву „Право володіння чужим майном”. Згідно з ч.1 ст. 397 Цивільного кодексу України особа, яка фактично тримає майно у себе, є володільцем цього майна, тобто суб’єктом права володіння на нього. Право володіння давнісного володільця базується на презумпції „правомірності володіння”. Відповідно до ч.3 ст. 397 нового ЦК України фактичне володіння майном вважається правомірним, якщо інше не випливає із закону або не встановлено рішенням суду. Іншими словами, за умов встановлених у цій нормі, фактичне володіння визнається суб’єктивним правом.

На давнісного володільця поширено загальну норму про захист речових прав на чуже майно. Згідно із ст. 396 Цивільного кодексу України особа, яка має речове право на чуже майно (такою особою є давнісний володілець), має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна на засадах, передбачених для захисту права власності.

Висновки до РОЗДІЛУ 3

За змістом третього розділу роботи можна зробити певні висновки.

1. Набувальна давність не поширюється (не виникає право власності за набувальною давністю) на такі речі:

1) вилучені з цивільного обороту;

2) які можуть належати лише певним учасникам обороту, якщо давнісний володілець не є таким учасником;

3) перебування яких в обороті допускається за спеціальним дозволом, якщо такого дозволу немає у давнісного володільця.

2. Набувачами права власності за набувальною давністю, окрім фізичних і юридичних осіб, є інші учасники цивільних відносин: держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб’єкти публічного права.

3. Заволодіння чужим майном вважається добросовісним, якщо:

1) воно відбулося на підставі договору з невласником майна (бо „придбане в особи, яка не мала права його відчужувати”);

2) набувач не знав і не міг знати, що він придбав майно в особи, яка не мала права його відчужувати.

За такої умови, виникнення права власності на підставі набувальної давності стає допустимим лише в окремих випадках. Тому мета запровадження набувальної давності – усунення невизначеності у правовідносинах власності, не завжди може бути досягнута. В інтересах розвитку інституту набувальної давності, під добросовісним треба розуміти заволодіння чужим майном з будь-яких підстав не заборонених законом, а не лише на підставі договору з невласником майна.

4. Набувальна давність не припиняє права власності попереднього власника, вона є лише підставою для його набуття новим власником. Право власності попереднього власника припиняється зі спливом позовної давності. До тих пір, поки не спливе позовна давність, право власності на річ, яка знаходиться у володільця, ще не вважається втраченим для її власника. До спливу позовної давності давнісний володілець не може стати власником цієї речі. Інакше, могли б виникнути ситуації, коли б володілець набув на підставі набувальної давності право власності, яке ще не втратив власник. Строк набувальної давності не може закінчитися раніше ніж спливе позовна давність. Тому, переривання та зупинення позовної давності повинно спричиняти переривання і зупинення строків набувальної давності.

Строк набувальної давності має перериватися з тих же підстав, що передбачені для переривання позовної давності. Із зупиненням позовної давності мають зупинятися і строки набувальної давності.

5. Встановлення тривалих строків – 15, 10 і 5 років для набуття права власності за набувальною давністю не є виправданим. При визначенні тривалості строку набувальної давності за основу слід брати максимальний строк позовної давності. Доцільно встановити однакові строки позовної і набувальної давності. Оскільки, статтею 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у 3 роки, таким же має бути і загальний строк набувальної давності, незалежно від того, яке майно – рухоме чи нерухоме, набувається за давністю.

6. Строк набувальної давності не може розпочати свого перебігу до того моменту, з якого починає спливати позовна давність. Але це не означає, що заволодівши чужим майном з підстав, не заборонених законом до моменту спливу позовної давності, фактичний володілець не може розпочати давнісне володіння. Строк відкритого і безперервного володіння чужим майном під час перебігу позовної давності має зараховуватися до загального строку набувальної давності.

7. Виникнення права власності на підставі набувальної давності повинно підтверджуватися в процесуальному порядку, передбаченому для встановлення фактів, що мають юридичне значення (Глава 37 ЦПК України). Доповнення Цивільного процесуального кодексу України самостійною категорією справ окремого провадження про набуття права власності за давністю (новою главою ЦПК) є недоцільним.