Поняття та види давності в цивільних правовідносинах

 

 

Усе відбувається в часі. Його вплив відображається і на цивільних правовідносинах: суб’єктивні цивільні права та обов’язки, що становлять зміст правовідносин, завжди існують у часі. Іноді з часом може бути пов’язано здійснення цивільних прав. Час може впливати на виникнення або припинення суб’єктивних прав. Такі випадки називають часовою межею права.

Час покладено в основу інституту давності. За висловом І.Б. Новицького, „слово „давність” у цивільних правовідносинах відображає думку про те, що якесь відношення, становище, явище існувало так давно, що цей давній характер відношення чи становища повинен певним чином відобразитись на правах та обов’язках осіб, яких він стосується[37, с.137]”.

Законодавству України відомі різні види давності. До них належать: позовна та набувальна давності[38], а також давність пред’явлення виконавчого документа до виконання (давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку)[39]. Ці види давності за характером правовідносин, щодо яких вони встановлюються є приватноправовими, тобто належать до видів давності у цивільних правовідносинах.

Окрім них, існують ще й інші види давності.

Так, у Кримінальному кодексі України передбачено давність звільнення від кримінальної відповідальності (ст. 49) та давність звільнення від відбування покарання (ст. 80)[40]. Статті 38 та 303 Кодексу України про адміністративні правопорушення містять відповідно давність накладення адміністративного стягнення та давність виконання постанов про накладення адміністративних стягнень[41]. У ст. 15 Закону України „Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” встановлено давність, якою погашується податкове зобов’язання[42]. Стаття 42 Закону України „Про захист економічної конкуренції” передбачає давність притягнення до відповідальності за порушення законодавства про захист економічної конкуренції[43]. Це – публічноправові види давності, оскільки встановлюються щодо правовідносин, які базуються на засадах влади і підпорядкування.

Усі перелічені види давності грунтуються на строках певної тривалості. Під строком у юридичній літературі прийнято розуміти період часу із закінченням якого пов’язані правові наслідки[44, с.65]. Отже, строк, який є періодом часу, виступає невід’ємним елементом давності.

Поділяю думку тих цивілістів, які вважають, що для цивільних правовідносин правове значення має не сам строк, а його сплив (закінчення). Правові наслідки, якими є припинення або набуття суб’єктивних цивільних прав, зумовлюються не часом як явищем соціальним, а його спливом. Відповідно до ст. 251 Цивільного кодексу України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов’язана дія чи подія, яка має юридичне значення.

Саме із спливом строку прийнято пов’язувати в цивільно-правовій науці поняття давності. Як вказує І. Енгельман, „слово давність вживається переважно для позначення того впливу, який має згідно з законами сплив визначеного строку щодо набуття чи погашення будь-якого права[31, с.111]”. На думку М.А. Кравцова, „позовна давність – це час, після закінчення якого погашується право на позов[45, с.4]”. За висловом І.М. Болотнікова, „якщо сплив певного проміжку часу (строку) призводить до втрати можливості позовного захисту порушеного права, вплив часу на цивільні правовідносини опосередковується інститутом позовної давності[46, с.5]”. Представники інших галузевих дисциплін теж підтримують цю думку. Так, С.В. Вишновецька вважає, що „у зв’язку із закінченням встановленого строку можливість захисту порушених (трудових – розрядка моя – В.І.) прав втрачається[47, с.154]”. Інакше кажучи, втрачається можливість здійснення трудового права в примусовому порядку. „Суть інституту давності, – стверджує В.Є. Смольников, – полягає у звільненні від кримінальної відповідальності і покарання особи після спливувстановленого у законі часу[48, с.20]”. Ю.М. Ткачевський родове поняття давності в найбільш загальному вигляді визначає як спливпевних строків[49, с.13].

Зі спливом строку пов’язуються правові наслідки і в цивільному законодавстві України. Згідно із ч.4 ст. 267 Цивільного кодексу України підставою для відмови в позові є сплив позовної давності.

Однак спливу періоду часу, наприклад, 3-х років, у випадку із позовною давністю ще не достатньо, щоб настали правові наслідки, які зумовлюються давністю. Сплив строку ще не свідчить про давність. Для настання правових наслідків давності необхідно, щоб строк сплив (закінчився), а у випадку із набувальною давністю і тривав, за відсутності і (або) наявності умов, встановлених законом.

Про недопустимість ототожнення давності із давнісним строком застерігав російський вчений Д.І. Мейєр: „у нас нерідко навіть розуміють під давністю саме давнісний строк; говорять, наприклад: „пройшла давність, пройшло дві, три давності” і т.п.[14, с.402]”. Ці вирази вказують лише на строк, а не на давність, якій властиві певні умови. Так, відповідно до параграфу 937 Німецького цивільного уложення, який і називається „Умови набувальної давності”, володілець може стати власником рухомої речі, якщо він у момент набуття володіння і вподальшому діяв добросовісно, здійснював володіння як власник протягом 10 років.

З аналізу ст.ст. 263–267 Цивільного кодексу України випливає, що позовною давністю може бути викликано правовий результат лише за встановлених умов. Зокрема, вимагається початок перебігу позовної давності. Треба, щоб протягом встановленого законом строку особа не вчинила дій, спрямованих на примусову реалізацію свого порушеного суб’єктивного права (не звернулася до суду). Необхідно також, щоб строк не переривався, не зупинявся і не було поважних причин його пропущення. Це – умови позовної давності.

Отже, сплив строку як давність може призвести до припинення або набуття прав та обов’язків лише за відсутності і (або) наявності умов, встановлених законом.

Залежно від наявності чи відсутності умов давності, їх можна поділити на: позитивні та негативні[50, с.303].

Позитивні умови давності – це умови, з наявністю яких закон пов’язує припинення або набуття цивільних прав та обов’язків. Зокрема, позитивними умовами набувальної давності можна назвати добросовісність заволодіння і відкритість володіння. Позитивною умовою позовної давності є початок її перебігу.

Негативними є такі умови, з відсутністю яких пов’язується припинення або набуття цивільних прав та обов’язків. До негативних умов позовної давності відносяться:

– не вчинення управненою особою дій, спрямованих на примусову реалізацію свого порушеного суб’єктивного права (не звернення з вимогою до суду або іншого уповноваженого державою органу, організації чи особи про прийняття рішення про захист);

– відсутність підстав для переривання позовної давності;

– відсутність підстав для зупинення позовної давності;

– відсутність поважних причин пропущення позовної давності.

Згідно з цивільним законодавством багатьох іноземних держав (Австрія, Німеччина, Португалія, Росія, Франція, Японія та ін.) правові наслідки спливу позовної давності застосовуються диспозитивно, тобто лише за заявою сторони в спорі. Така ж норма міститься у ч.3 ст. 268 Цивільного кодексу України. Однак заява про застосування наслідків спливу позовної давності не може розглядатися як її умова, оскільки здійснюється вже після спливу визначеного законом строку за наявності та відсутності певних умов. Звідси слід зробити висновок, що правові наслідки спливу позовної давності можуть і не настати, якщо не буде відповідної заяви заінтересованої сторони. Тому сплив позовної давності в таких випадках лише спрямовується на погашення цивільних прав та обов’язків, але не робить цього автоматично.

Подібне розуміння давності в цивільних правовідносинах з урахуванням її умов існує в літературі з цивільного права. Зокрема, Г.Ф. Шершеневич визначав давність як „сплив відомої кількості часу, який за наявності ще інших умов здатний припинити юридичне відношення, а в деяких випадках перетворити фактичне становище в юридичне відношення[29, с.176]”.

Інший учений-цивіліст Є.В. Васьковський дотримувався аналогічної думки: „…сплив визначеного періоду часу за певних умов перетворює фактичне відношення в юридичне, тобто, іншими словами, легалізує факт. Така легалізація називається давністю[51, с.147]”.

З урахуванням досягнень світової та української правничої науки, а також результатів власного дослідження автор виділяє такі характерні особливості інституту давності в цивільних правовідносинах:

– в основу інституту давності покладено час, зокрема, період часу, який називається строком;

– для настання давності юридичне значення має не сам строк, а його сплив (закінчення);

– спливу (закінчення) строку ще недостатньо для настання правових наслідків давності; необхідно щоб строк сплив, а у деяких випадках і тривав (набувальна давність) за наявності або відсутності умов встановлених законом (такі умови можуть бути позитивними або негативними);

– сплив строку, як правило, автоматично не викликає правових наслідків давності, він лише спрямований на їх настання.

Особливості інституту давності дали авторові підставу зробити висновок про те, що давність у цивільних правовідносинах – це сплив визначеного строку за умов, встановлених законом, який спрямований на припинення або набуття цивільних прав та обов’язків.

Разом з тим, такий погляд на давність не одержав належної підтримки серед науковців, і як результат, не був врахований законодавцем при визначенні поняття позовної давності. Законодавчо був закріплений інший усталений погляд на давність: давність – це строк, а не сплив строку. Хоча не можна не бачити, що правові наслідки давності нерозривно пов’язані саме із спливом цього строку[52, с.36].

Поняття давності в цивільних правовідносинах залежить від її правової природи.

Якщо давність визначати як вид цивільно-правових строків, що випливає, зокрема, із ст. 256 Цивільного кодексу України, то вирішення питання про її правову природу залежатиме від трактування правової природи строків у цивільному праві. З цього приводу в юридичній літературі немає єдиної думки.

Так, О.А. Красавчиков пропонував поділяти події як вид юридичних фактів на абсолютні та відносні. Під абсолютними подіями він розумів явища, виникнення та існування яких не зумовлені діяльністю людини. Відносні події – це явища, які виникли внаслідок діяльності людини, проте в подальшому розвитку не залежать від підстав їх виникнення. З огляду на це, автор вважав закінчення строків абсолютними подіями, бо „спливу часу людина не може протиставити свою діяльність, оскільки вона сама існує в часі[53, с.168]”.

На думку В.П. Грибанова, у цивільному праві строки можуть встановлюватися людьми, однак їх плин, за загальним правилом, від волі людей не залежить. На цій підставі він робить висновок, що „юридичні строки в системі юридичних фактів цивільного права посідають самостійне місце поряд з юридичними подіями та юридичними діями і за своїм характером представляють дещо середнє між ними[54, с.10]”.

О.П. Печений розуміє строк у цивільному праві як юридичний факт і в сучасний період[55, с.7].

В.В. Луць вважає, „що строки не посідають самостійного місця в загальній системі юридичних фактів, поряд з юридичними діями і юридичними подіями[56, с.20]”. Як форма час властивий і одним, і другим.

Разом з тим, давність – це не строк. Це – сплив строку.

Та обставина, що сплив позовної давності є причиною відмови в позові, тобто породжує правові наслідки, дала підстави вченим вбачати в давності ознаки юридичного факту.

Б. Віндшейд розглядав давність як юридичний факт, на підставі якого „…права можуть набуватися або припинятися[1, с.260]”. З.В. Ромовська вважає, що „сплив позовної давності – правоприпиняючий юридичний факт[57, с.47] ”. Думки про те, що „позовна давність – це юридичний факт[58, с.252] ”, дотримуються також інші вчені.

Істотною особливістю давності є її вплив на припинення або виникнення цивільних правовідносин. Такий вплив можуть спричиняти лише юридичні факти, тобто конкретні життєві обставини, з якими закон пов’язує настання юридичних наслідків: виникнення, зміну або припинення цивільних прав чи обов’язків.

Давність у цивільних правовідносинах може встановлювати або припиняти цивільні права та обов’язки. Отже, правова природа давності в цивільних правовідносинах полягає в тому, що вона є юридичним фактом[50, с.305].

Давність, зокрема позовна, як юридичний факт поєднує в собі обставини, які є наслідком свідомої поведінки людей, а також „які не залежать від волі й намірів суб’єктів права[59, с.129]”. Обставиною, яка є наслідком свідомої поведінки людини, слід, зокрема, вважати: невчинення управненою особою дій, спрямованих на примусову реалізацію свого порушеного суб’єктивного права. Обставиною, яка не залежить від волі і намірів суб’єкта матеріального цивільного права, є сплив визначеного в законі строку (позовної давності). Поважні причини пропущення позовної давності, відсутність яких розглядається як умова її настання, можуть мати характер як дій, так і подій. Отже, давність як юридичний факт не охоплюється ні поняттям „дія”, ні поняттям „подія”.

 

На цій підставі можна стверджувати, що давність у цивільних правовідносинах займає самостійне місце в системі юридичних фактів і поєднує в собі ознаки дії та події.

Запровадження інституту давності в цивільних правовідносинах до законодавства держав світу, і України в тім числі, пояснюється цілим рядом обставин. Коли дають характеристику цих обставин, то нерідко безпідставно змішують, фактично ототожнюючи, два різних поняття: мету та передумови запровадження давності. Введення інституту давності у законодавство обгрунтовують одночасно необхідністю забезпечення стійкості та усунення невизначеності у відносинах учасників цивільного обороту; ускладненням процесу збирання доказів зі спливом тривалого часу; інтересами другої сторони та правопорядку в цілому[60, с.468-469].

Вказані поняття треба розрізняти. Метою встановлення давності в цивільних правовідносинах є той правовий результат, на досягнення якого спрямоване її запровадження. Передумови введення давності – це конкретні соціально-економічні умови, які спонукають законодавця до оформлення цього інституту правовими нормами. Як мета правочину відрізняється від його мотиву, так і мета запровадження давності відрізняється від її передумов.

Мету і передумови введення інституту давності у законодавство необхідно відрізняти хоча б тому, що мета запровадження давності є єдиною для всіх її видів, в той час як для кожного виду давності властиві свої передумови. Про різні передумови запровадження давності не могло йти мови в радянській цивілістичній науці, оскільки визнавалося існування лише одного виду давності – позовної. Зараз, коли існують також інші види давності, треба відмовитись від однакового розуміння передумов їх запровадження.

Всі види давності мають різні сфери та напрями дії, а тому, наприклад, не можна передумови запровадження позовної давності поширювати на давність набувальну, і навпаки. Як немає „єдиної” давності, так і не можна знайти єдиних передумов існування усіх її видів. Щодо мети, з якою встановлюється інститут давності в цивільних правовідносинах, то вона, навпаки, є єдиною.

Метою запровадження давності в цивільне законодавство є, з одного боку, впорядкування правових відносин, тобто усунення невизначеності, яка у них існує. З другого – забезпечення їх стійкості, незмінності. Якщо одна особа не здійснює свого права або не захищає його, а друга, користується відповідним благом, то виникає невизначеність у відносинах між ними. Сторонні особи можуть сприйняти суб’єктом права того, хто його здійснює фактично. Управнена ж особа буде вважатися ними такою, що не має відношення до цього права. В той же час, неодноразова зміна суб’єктів існуючих правових відносин може викликати сумнів в обсязі та змісті їх прав і обов’язків щодо об’єктів цих правовідносин. Невизначеність правовідносин породжує їх нестійкість, а постійні зміни ведуть до невпорядкованості. Тому слід погодитись з тим, що “основна думка закону про давність у цивільному праві полягає в забезпеченні стійкості існуючого порядку та в усуненні невизначеності існуючих правових відносин[61, с.454]”.

Взаємозв’язок між стійкістю та впорядкованістю цивільних правовідносин впливає на визначення тривалості строків давності. В інтересах стійкості цивільних правовідносин строк давності повинен бути якомога тривалішим, а в інтересах іх впорядкованості – його доцільно скоротити.

Актами цивільного законодавства України встановлено три види давності:

1) позовна давність;

2) набувальна давність;

3) давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку (давність пред’явлення виконавчого документа до виконання).

Ці види давності за своєю юридичною природою можна розмежовувати один від одного за різними критеріями.

І За характером поведінки, яка спричиняє настання правових наслідків давності, вона поділяється на:

1) давність, що породжує правові наслідки внаслідок нездійснення права (позовна давність і давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку);

2) давність, що породжує правові наслідки внаслідок здійснення права (набувальна давність).

ІІ За видом цивільних правовідносин, до яких застосовується давність, вона поділяється на:

1) давність, що застосовується до речових і до зобов’язальних правовідносин (позовна давність та давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку);

2) давність, що застосовується лише до речових правовідносин (набувальна давність).

ІІІ За правовими наслідками, які настають зі спливом строку давності, вона поділяється на:

1) давність, на підставі якої припиняються (погашуються) цивільні права – погашувальна (правоприпиняюча) давність;

2) давність, на підставі якої набуваються (виникають) цивільні права – набувальна (правовстановлююча) давність.

Погашувальною давністю, в свою чергу, можуть припинятися різні елементи права на захист.

Право на захист як право суб’єктивне складається із декількох правових можливостей. Іншими словами, за своїм матеріально-правовим змістом право на захист складається з кількох елементів. До нього входить, зокрема, право на звернення з вимогою про прийняття рішення про захист, зміст якого складає не лише право подання вимоги про захист, але і можливість другої сторони заперечувати проти такої вимоги чи звернутися із зустрічною вимогою. Це право включає в себе також можливість брати участь у розгляді справи, користуватися процесуальними правами, вимагати прийняття рішення про той чи інший спосіб захисту, оскаржувати його[62, с.11-12]. Управнена особа може також вимагати примусового виконання рішення про захист. Однак, це вже інший елемент права на захист.

В залежності від того, який із елементів права на захист припиняється зі спливом строку давності, погашувальна давність поділяється на:

– давність, якою погашується право на звернення з вимогою про прийняття рішення про захист (позовна давність);

– давність, якою погашується право на звернення з вимогою про примусове виконання рішення про захист (давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку).

Як вбачається з наведеної класифікації, юридичний факт – давність має не один напрям дії і суттєво впливає на динаміку цивільних правовідносин.