Сутність і поняття набувальної давності

 

 

Якщо протягом тривалого часу власник не володіє річчю, а інша особа, навпаки, демонструючи свою зацікавленість, володіє нею з дотриманням встановлених у законі умов, дбайливість такої особи винагороджується: вона має можливість згодом стати власником цієї речі. Це зумовлюється набувальною давністю. Набувальна давність є підставою виникнення у володіючого невласника права власності або іншого речового права на чужу річ[87, с.286].

За допомогою набувальної давності право фактичного володіння перетворюється у право власності. Саме в цьому Є.В. Васьковський вбачав суть набувальної давності[88, с.141].

Для набуття права власності за давністю вимагається дотримання певних умов, встановлених законом. Ці умови Олександр Огоновський поділяв на дві групи: „умови щодо якості володіння, та умови щодо його тривалості12, с.228]”.

Цивільне законодавство тих держав, де застосовується набувальна давність, містить різноманітні умови набуття права власності за давністю.

Так, відповідно до артикула 2229 Цивільного кодексу Франції для виникнення права власності на підставі набувальної давності „вимагається володіння постійне і безперервне, відкрите, яке не викликає сумнівів і здійснюється особою у виді власності[89, с.1757]”. В параграфі 937 „Умови” Німецького Цивільного уложення передбачено дві обов’язкові умови набувальної давності для рухомих речей, які вказують на якість володіння: володіння у виді власності і добросовісність володіння[21, с.214]. Умови, які стосуються якості володіння, встановлені і Цивільним кодексом Швейцарії. У відповідності із статтею 661 особа, яка без достатніх підстав вказана в реєстрі нерухомостей як власник і добросовісно безперервно та безперешкодно володіє майном, фактично визнається його власником, бо такий запис у подальшому не можна буде оспорити. Оскільки правові наслідки спливу строку набувальної давності щодо нерухомих речей у Швейцарії тісно пов’язані із записом у відповідному реєстрі, вона отримала назву „книжної давності”[90, с.245].

Аналогічні за змістом умови набувальної давності містяться у статті 234 ЦК Російської Федерації та статті 235 ЦК Республіки Білорусь: „особа – громадянин чи юридична особа, яка не є власником майна, але добросовісно, відкрито і безперервно володіє ним як своїм власним набуває право власності на це майно[91, с.130; 92, с.324-325]”.

Тривалість строків набувальної давності в різних країнах залежить від кількох чинників. Як правило, на неї впливає вид речі, яка набувається за давністю, – рухома чи нерухома, та окремі умови володіння. Найчастіше такими умовами є добросовісність володіння (fides) та наявність законної підстави виникнення права володіння (titulus). Різні за тривалістю строки встановлюються залежно від місця знаходження майна і місця проживання його власника. Враховуються також інші обставини.

За загальним правилом перебіг строку набувальної давності починається з моменту виникнення права володіння за наявності всіх умов, встановлених законом. Разом з тим, він може початися і з іншого моменту. Ці випадки охоплюються поняттям спеціальні правила про початок перебігу строку набувальної давності. Зокрема, в разі набуття права давнісного володіння через представника строк набувальної давності має починатися не раніше, ніж про це довідається довіритель. Згідно з параграфом 939 Цивільного уложення Німеччини строк набувальної давності не може розпочатися до того моменту, поки недієздатній особі чи особі, обмеженій у дієздатності не буде призначено законного представника, або ж їх не буде визнано дієздатними. У Португалії строки набувальної давності обраховуються починаючи з дня реєстрації правової підстави виникнення права володіння.

Строки набувальної давності можуть перериватися або зупинятися. При перериванні вважається, що строк набувальної давності не починав спливати. Володілець може лише розпочати нове давнісне володіння з дня, коли відпаде обставина, яка спричинила переривання. Час, що минув до переривання, у новий строк не зараховується. Із зупиненням перебігу строку набувальної давності він на певний період перестає спливати, а після того, як підстава зупинення відпаде, продовжує свій перебіг. Час, що минув до зупинення, зараховується в загальний строк давності. Підстави для переривання та зупинення строків набувальної давності можуть бути різними.

У тих країнах, де існує інститут набувальної давності, давнісний володілець не зобов’язаний особисто володіти річчю протягом усього строку давності. Такий володілець може приєднати до строку, протягом якого володів він, строк володіння свого попередника. Так, відповідно до параграфу 943 Цивільного уложення Німеччини „якщо на підставі правонаступництва річ передано у володіння третьої особи, яка буде здійснювати володіння як власник, то строк набувальної давності, що сплив за час володіння попередника, зараховується на користь цієї третьої особи[21, с.214]”. Подібна норма міститься також у Цивільних кодексах Республіки Польща, Російської Федерації та Республіки Білорусь.

Строки набувальної давності обраховуються днями, тому вони вважаються такими, що спливли, із закінченням останнього дня строку. Лише сплив строку давності має правове значення. Для настання правових наслідків, які породжуються набувальною давністю, тобто набуття речового права, достатньо спливу строків давності за наявності умов, встановлених законом. Давнісний володілець речі стає її власником з моменту спливу строку набувальної давності. Іншими словами, право власності на підставі набувальної давності виникає автоматично, в силу самого спливу давнісного строку.

Право, набуте за набувальною давністю, є для давнісного володільця новим правом, яке виникає у нього незалежно від волі та прав попереднього власника. Таким чином, набувальна давність повинна бути віднесена до первісних способів набуття права власності, без огляду на те, „…який би критерій не було покладено в основу розмежування первісних та похідних способів: волі чи правонаступництва[93, с.25]”. На думку С. Погрібного, придбання за давністю належить до первісних способів набуття права володіння як і права власності[94, с.43]. На підтвердження цього висновку можна навести положення ч.2 ст. 48 Цивільного кодексу України, відповідно до якої у разі появи фізичної особи, яка була оголошена померлою, не підлягає їй поверненню майно придбане за набувальною давністю іншою особою.

В юридичній літературі, поряд з аналізом ознак набувальної давності робилися спроби дати її поняття.

Так, І. Барон визначав набувальну давність як „…набуття права власності внаслідок тривалого володіння річчю[4, с.62]”. Подібне визначення давав український вчений О. Огоновський: „під засидженням розуміємо набуття…права через його здійснення…протягом певного часу[12, с.46]”. На думку І. Новицького, набувальна давність – це „…спосіб набуття права власності, що зводиться до визнання власником особи, яка фактично володіла річчю протягом встановленого законом строку і за наявності певних умов[95, с.96]”. Ю. Толстой розумів під набувальною давністю „…набуття права власності за давністю володіння[96, с.190]”. В. Рясенцев вважав, що „набувальна давність – встановлений законом строк, зі спливом якого виникає право власності на чуже майно в особи, яка володіла ним добросовісно і відкрито як власник[97, с.21]”.

Однак ці визначення не можна вважати бездоганними.

Набувальна давність, як і давність в цивільних правовідносинах взагалі, базується на часі. Для виникнення права власності на підставі набувальної давності необхідно, щоб певний період часу сплив. Саме сплив строку набувальної давності спричиняє правові наслідки – набуття речового права. Але і спливу визначеного періоду часу, наприклад, 5 чи 10 років, ще не достатньо.

Для настання правових наслідків спливу строку набувальної давності вимагається, щоб цей період часу тривав і закінчився за наявності та відсутності певних умов.

На підставі вищенаведених положень про набувальну давність, можна запропонувати таке її визначення: набувальна давність – це сплив визначеного строку за умов, встановлених законом, що спрямований на набуття особою, яка володіє чужою річчю, права власності або інших речових прав на цю річ.

В юридичній літературі не склалось єдиної точки зору щодо передумов запровадження цього правового інституту в цивільне законодавство.

Так, російський вчений П.В. Попович вбачав передумову набувальної давності у мовчазній угоді між особою, яка набуває право, і особою, яка його втрачає. „В основі набувальної давності, – пише він, – лежить угода, визнання права власності за володільцем бездіяльністю власника[10, с.27]”. Ця теорія є спірною. Будь-яка угода, навіть мовчазна, передбачає обізнаність її сторін в істотних умовах цієї угоди. Разом з тим, особа, яка втрачає право власності, не завжди знає, що його набуде конкретний давнісний володілець. Крім того, власник втрачає право власності зі спливом позовної давності ще до того, як його набуде володілець. Тому не можна говорити, що в цих випадках має місце угода.

Автори іншої теорії вбачали передумову запровадження інституту набувальної давності у необхідності встановлення санкції для власника за недбале ставлення до свого права. „Якщо власник протягом довгого часу не здійснює своє право, то він не повинен отримувати правової охорони[98, с.28]”. Ця ідея теж не може бути сприйнятою. Сутність цивільного права, за словами Г.Ф. Шершеневича, полягає у свободі його здійснення. Нездійснення права навіть тривале, не може вважатись правопорушенням, за яке може застосовуватися санкція. На думку В.І. Синайського, „покарання в цьому випадку не досягне і виховної цілі[15, с.196]”.

Б. Віндшейд вважав, що передумови давності взагалі, і набувальної зокрема, слід шукати поза юридичною сферою, в загальному значенні часу. „Час є силою, від якої зовсім не може звільнитись людська думка; що довго існувало, вже лише тому, що воно існувало, видається нам чимось міцним і непорушним[1, с.260]”.

Продовжуючи думку Б. Віндшейда про часовий характер передумов введення інституту набувальної давності, їх почали вбачати у щоденній практиці і звичці. Передумови запровадження набувальної давності порівнювали із виникненням звичаїв. Як стійке і таке, що постійно повторюється, правило поведінки перетворюється з часом у звичай, так і тривале та безперервне володіння перетворюється у право власності. Будь-який юридичний інститут може зумовлюватися передумовами як правового, так і неправового характеру. Разом з тим, існування набувальної давності не може бути пояснено виключно категорією часу. Для сили набувальної давності не достатньо лише спливу певного строку, вимагається цілий ряд правових умов.

І. Барон передумовою запровадження набувальної давності вважав труднощі у доказуванні набуття права власності зі спливом тривалого строку. „Якщо набуття права власності мало місце без будь-яких недоліків, то це зі спливом тривалого часу часто доказати неможливо[4, с.62]”. На думку І. Барона, завданням законодавства є усунення таких незручностей для набувачів. І це завдання виконує набувальна давність. Подібна думка була висловлена і в радянській цивілістиці. Б.Б. Черепахін писав: „введення інституту набувальної давності піде…на користь і самому власнику, якщо для нього буде неможливим або утрудненим доведення свого права власності на цю річ[99, с.55]. З точки зору С.І. Вільнянського, в радянському праві набувальна давність повинна головним чином закріплювати і оформлювати право власності на своє майно[100, с.125].

Позиція І. Барона, Б. Черепахіна та С. Вільнянського, як і попередні, є спірною. Перш за все, набувальна давність є однією з підстав виникнення нового права – як правило, права власності. За логікою ж цих вчених набувальна давність покликана лише підтверджувати наявність вже існуючого права, яке виникло з інших підстав. Крім того, ретельний набувач не завжди втрачає докази, які підтверджують виникнення права власності. Та й самі строки набувальної давності не завжди є надто тривалими, такими, що давали б підстави стверджувати про безумовну втрату доказів з їх спливом.

Французький вчений Ж. Морандьер однією з передумов запровадження набувальної давності називав „…необхідність обмежувати завантаження судових органів[101, с.139]”. Вважаю це пояснення передумов введення набувальної давності у правову систему, зокрема нашої держави, несприйнятним як таке, що не відповідає українському законові. Воно не узгоджується із змістом ст. 15 ЦПК України, згідно з якою на суд покладається обов’язок у всіх випадках вживати передбачених законом заходів до всебічного, повного і об’єктивного з’ясування всіх обставин справи.

Введення набувальної давності пов’язували з усуненням недоліків титулу, тобто правової підстави виникнення володіння. Цю позицію підтримав Б. Черепахін: „інститут набуття права власності за давністю володіння має своїм головним завданням покрити давністю володіння деякі дефекти набуття права власності[99, с.56]”. Ця думка теж є спірною. Справа в тому, що набувальна давність є самостійним способом виникнення речових прав. Вона не усуває недоліків інших підстав виникнення права власності, а сама створює це право. За висловом С.І. Вільнянського, набувальна давність повинна замінити титул, якого не вистачає, вона не може усувати недоліків інших титулів.

Є підстави стверджувати, що в основі набувальної давності лежить інша ідея. З одного боку, особа, яка з дотриманням визначених законом умов протягом тривалого періоду часу володіла чужою річчю, проявляла свою дбайливість і зацікавленість нею, заслуговує на правовий захист. З другого боку, власник, який в той же час не проявляв такої дбайливості, справедливо втрачає своє право на захист, яке мусить бути перенесено на дбайливого давнісного володільця. Об’єктом правового захисту, як відомо, є право або охоронюваний законом інтерес, який в кінцевому результаті теж спрямований на виникнення або підтвердження суб’єктивного права. Для того, щоб отримати правовий захист від посягань будь-яких суб’єктів, в тому числі і недбайливого власника, давнісний володілець повинен бути наділений суб’єктивним правом. Таким правом може стати право власності або інше речове право, яке має абсолютний характер. Отож, інститут набувальної давності охороняє права теперішнього володільця не лише від попереднього володільця, але від будь-кого, хто посягатиме на його права.

Передумовою запровадження набувальної давності у законодавство є необхідність забезпечити ефективний правовий захист дбайливого володільця від посягань будь-яких осіб, в тому числі, і колишнього недбайливого власника.