Сутність і поняття позовної давності

Встановлюючи право особи на захист порушених прав або охоронюваних законом інтересів, закон, визначає водночас і межі їх здійснення. Як стверджували В.Г. Сокуренко та А.М. Савицька, „не може бути абсолютної свободи – вона завжди нормована відповідними соціальними нормами і знаходить свій вираз в правах і обов’язках; юридичною межею свободи є права і обов’язки, встановлені в законі…[63, с.168-169]”. Примусова реалізація передбачених законом способів захисту має певні межі. Однією з таких меж є позовна давність.

В Цивільному кодексі УРСР 1963 року позовна давність була визначена як строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено. Таке законодавче визначення дало окремим вченим підставу акцентувати увагу на декількох характерних особливостях цього виду давності.

По–перше, позовна давність вважалася одним із видів строків у цивільному праві, а саме: строком захисту цивільних прав[64, с.49-50; 54, с.14].

По–друге, існувала думка про те, що в межах строку позовної давності суд чи інші уповноважені державою органи здійснюють захист[65, с.10] або сприяють суб’єкту порушеного права в задоволенні його законних вимог[66, с.12].

І по–третє, термін „позовна давність” пов’язувався лише з позовною формою звернення за захистом цивільних прав, а тому застосування норм про позовну давність до випадків непозовної форми звернення за захистом порушеного права вважалося неможливим[46, с.5].

Кожен із цих поглядів на позовну давність є спірним і щонайменше вимагає уточнення.

В юридичній літературі вже зверталась увага на недосконалість визначення позовної давності, а також тавтологію у вживанні пов’язаних з нею термінів. Визначення позовної давності як строку для захисту права не узгоджується, зокрема, з назвою іншої статті Цивільного кодексу України: „Вимоги, на які позовна давність не поширюється” (ст. 268). „Із буквального смислу цієї статті виходить, що права взагалі не можуть бути захищені, так як для них не встановлено строку захисту[67, с.20]”. Крім того, розуміння позовної давності як строку не розкриває її правової природи.

Позовна давність – це правоприпиняючий юридичний факт. Сам строк, будучи визначеним періодом у часі, не здатний припиняти цивільні правовідносини. Юридичним фактом є сплив часу, а не строк. Сплив встановленого законом строку є підставою для настання тих юридичних наслідків, що викликаються позовною давністю.

В зв’язку з тим, що позовна давність вважалася різновидом строку в праві, термін, що вживався в законі „строк позовної давності”, був тавтологічним; „…словосполучення „тривалість позовної давності”, „загальна” і „спеціальна” позовна давність” є більш точними[57, с.44-45]”. У статтях 257 та 258 Цивільного кодексу України ця тавтологія усунена.

Не можна також погодитись і з тим, що захист порушених цивільних прав або сприяння у задоволенні вимог їх суб’єктів завжди відбувається в межах позовної давності. Захист цивільних прав не слід ототожнювати з формою діяльності тих чи інших уповноважених державою органів, організацій чи осіб, спрямованої на захист. Під правовим захистом розуміється результат такої діяльності, або, як стверджує З.В. Ромовська, „результат реалізації особою свого права на захист[68, с.183]”, тобто реальне застосування одного із способів захисту, передбачених законом.

Відомо, що позивач може звернутися до суду в останній день строку. В зв’язку з цим прийняття рішення про захист може відбутися вже за межами позовної давності. Прийняте рішення про захист в цей період часу може ще не набрати законної сили внаслідок апеляційного оскарження. А рішення, що набрало законної сили, може бути оскаржено і скасовано в касаційному порядку. З іншого боку, немає гарантії, що рішення суду, яке хоч і набрало законної сили і не було скасоване, буде виконано в цей строк. „Суд може також винести рішення, виконання якого неможливе, наприклад, у зв’язку з тяжким майновим становищем зобов’язаної особи чи її смертю[62, с.8]”. Таким чином, заздалегідь ніколи не відомо, коли відбудеться захист і чи він взагалі відбудеться. Якщо під тиском законодавчої традиції все ж погодитись з тим, що позовна давність – це строк, то в кожнім разі, не для захисту права.

Захист порушеного цивільного права чи інтересу може відбутися і після спливу позовної давності, зокрема тоді, коли сторона у спорі не зробить заяви про її застосування.

„Оскільки правовий захист – це реалізація обраного відповідним органом заходу примусу за вимогою заінтересованої особи, то позовну давність слід розуміти як строк, протягом якого організація чи громадяни мають право вимагати захисту[57, с.44]”, тобто звернутися з вимогою про прийняття рішення про захист.

Позовна давність у ст. 256 Цивільного кодексу України визначається як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу. Тим самим робиться наголос на тому, що позовна давність є часовою межею вчинення особою позову, тобто, звернення з вимогою про прийняття рішення про захист, а не самого захисту порушеного права або інтересу. Такої ж думки дотримуються і львівські дослідники римського приватного права Є.М. Орач та Б.Й. Тищик: „встановлений законом строк, протягом якого особа може звернутися за захистом порушеного права до суду, називається позовною давністю[69, с.111]”.

У ч.2 ст. 264 Цивільного кодексу України передбачено таку підставу для переривання позовної давності як пред’явлення особою позову. Після переривання перебіг позовної давності починається заново (ч.3 ст. 264 ЦК України). Це положення вступає у суперечність із ст. 256 Цивільного кодексу, де дається поняття позовної давності. Із нього випливає, що захист цивільного права або інтересу може відбутися під час перебігу позовної давності, яка була перервана. Разом з тим, не виключені такі ситуації, коли після переривання позовної давності пред’явленням позову протягом більше трьох років (а зі скороченою позовною давністю у коротший строк) рішення суду не буде прийнято або не набере законної сили. Іншими словами, захист не відбудеться в межах позовної давності, яка спливе під час розгляду справи у суді, оскільки інших підстав для її переривання немає. Це ще раз доводить, що позовна давність не строк для захисту права, а строк для звернення за ним. Вважаю, що позовна давність не повинна перериватися пред’явленням позову. Вчасне звернення з позовом до суду повинно припиняти її перебіг, оскільки особа звернулася за захистом в межах строку, встановленого законом. Після пред’явлення позову до суду в межах позовної давності немає потреби, щоб вона починала заново свій перебіг. Особа дотрималася вимоги закону про своєчасність звернення за захистом. З моменту подання позову до суду дія позовної давності повинна вважатися припиненою.

Спірною є думка М. Розенберга, який вважає, що „позовна давність – це не строк, протягом якого зацікавлена особа може звернутися до суду за захистом свого права. Звернутися до суду можна і після спливу строку позовної давності[70, с.20]”. Автор має на увазі положення Цивільного кодексу згідно з яким заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності (ч.2 ст. 267 ЦК України). Разом з тим, на момент прийняття позовної заяви суд не може достеменно зробити висновок про сплив позовної давності, він може лише встановити, що з моменту на який вказує позивач, минуло більше трьох років (у випадку із скороченими строками – менш тривалий період часу).

Для того, щоб зробити висновок про те, що позовна давність спливла, необхідно встановити, чи належало позивачу суб’єктивне право, про захист якого він просить, чи воно порушувалося відповідачем, і якщо так, то з якого моменту про це довідалася або могла довідатися управнена особа. Чи протягом перебігу давності вона не зупинялася або не переривалася, і нарешті, чи не було поважних причин її пропущення. Всі ці обставини можуть бути встановлені виключно в судовому засіданні, під час розгляду справи по суті. Відмова у прийнятті позовної заяви автоматично призводила б до неможливості встановлення цих обставин, які тісно пов’язані з позовною давністю. Тому зрозуміло, чому закон зобов’язує суди приймати до розгляду всі вимоги про захист порушеного права навіть, якщо, на перший погляд, могло скластися враження про сплив позовної давності.

Позовна давність дійсно є часовою межею реалізації судової (позовної) форми захисту порушених цивільних прав. В той же час, В.В. Луць не вбачає перешкод у застосуванні позовної давності „…і до тих цивільно-правових вимог, які не оформляються у вигляді позову[71, с.44-45]”. Вона поширюється на право звернення з вимогою про прийняття рішення про захист у будь-якій формі його прояву. Так, відповідно до ст. 602 ЦК України не допускається зарахування зустрічних вимог у разі спливу позовної давності. Нотаріус вчиняє виконавчі написи, згідно із ст. 88 Закону України „Про нотаріат”, якщо з дня виникнення права вимоги минуло не більше трьох років[72]. Працівник може звернутися до комісії по трудових спорах у тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права (ст. 225 КЗпП України)[73]. Третейський суд відмовляє в позові в разі спливу позовної давності (ч.4 ст. 267 ЦК України, ст.18 Положення про третейський суд)[74].

На підставі цих прикладів можна зробити висновок про те, що позовна давність застосовується не лише до можливості примусового здійснення суб’єктивного права в судовому, тобто позовному порядку, але й до інших способів його реалізації. Позовна давність, поряд з правом на позов, поширюється також на інші вимоги правового характеру. „Так як римляни розуміли правову вимогу взагалі як право позову, actio, то і давність правових вимог виступає у них у виді давності позовних прав, actiones [1, с.263]”. Ось чому і сьогодні прийнято говорити про давність позовів, а не давність правових вимог.

Позовна давність відображає зв’язок не лише з позовною, але й з іншими формами звернення за захистом. Використання терміну „позовна” для позначення цього виду давності може бути пояснено лише традицією, яка знайшла своє втілення в законодавстві та у навчальній і науковій літературі.

Усі правові вимоги, спрямовані на примусову реалізацію права, об’єднуються спільним терміном – вимога про захист порушеного права, якій відповідає поняття „право на захист”. Позовна давність має безпосереднє відношення саме до цього поняття. Напрям її дії не обмежується правом на позов[75, с.78].

В науці теорії права та держави право на захист прийнято вважати однією із складових частин суб’єктивного юридичного права: а саме „…правом на забезпечувальні дії держави [76, с.79]”. Проте, це не завжди так.

Відповідно до ст. 55 Конституції України кожен має право будь-якими незабороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань[77], тобто право на самозахист. Самозахистом відповідно до ч.1 ст. 19 Цивільного кодексу України є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом та не суперечать моральним засадам суспільства. Ці засоби не забезпечується діями держави.

На думку О.М. Молявко, „…право на захист включає в себе… і можливість вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи[78, с.21]”, наприклад, звернутися з претензією в порядку досудового вирішення спору. Цей порядок вирішення спору не є обов’язковим на сьогоднішній день, однак, зберігається як факультативний.

Рішення про захист порушеного права або охоронюваного законом інтересу може бути прийнято не лише державним органом, але й іншим уповноваженим на це органом, організацією чи особою.

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України захист особистих або майнових прав чи інтересів здійснюється судом. У випадках, встановлених законом, особа має право звернутися за захистом цивільного права та інтересу до органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування (ст. 17 ЦК України). Згідно з ст. 18 Цивільного кодексу України нотаріус здійснює захист цивільного права. Тому Є.Г. Пушкар та Й.Г. Богдан виділяють „судову та інші(вчинення нотаріальних дій, розгляд цивільних спорів третейськими судами і т.д.) форми захисту цивільних прав[79, с.19-20]”. Приведення ж в дію державного апарату примусу, як правило, не є ознакою інших форм захисту цивільних прав.

Таким чином, реалізуючи своє право на захист, управнена особа користується правом на свої дії (самозахист), правом на чужі дії (вимагати певної поведінки від зобов’язаної особи), а також правом на забезпечувальні дії держави та уповноважених нею недержавних органів, організацій чи осіб (звертатися за судовим, нотаріальним, адміністративним і т.д. захистом). Право на захист може бути реалізовано не лише в результаті застосування міри державного примусу, а й звернення до недержавних органів, організацій та осіб, що здійснюють захист, звернення до зобов’язаної особи, а також вчинення особистих активних дій управненої особи.

Право на захист – це самостійне суб’єктивне право, яке закріплено в ст. 55 Конституції України. Приєднуюсь до думки З.В. Ромовської, згідно з якою „право на захист – самостійне право особи, а не прив’язка до конкретного права; вважати право на захист складовим елементом кожного суб’єктивного права – значить применшувати його значення[68, с.183]”.

Позовна давність є часовою межею одного із елементів права на захист. На думку Є.Г Пушкара та Й.Г. Богдана, „засобом захисту суб’єктивних прав може бути лише процесуальний акт суду чи іншого органу[80, с.19]”, тобто рішення про захист. Таким чином, позовною давністю погашується право на звернення з вимогою про прийняття рішення про захист судом, а також іншими уповноваженими державою органами, організаціями та особами. З припиненням цього елементу права на захист, управненою особою не можуть бути реалізовані інші правові можливості, що складають зміст права на захист, вони теж вважаються погашеними. Право на захист із припиненням права на звернення за захистом припиняється в повному обсязі.

Позовна давність є лише одним із видів давності, а тому її визначення має відповідати визначенню давності в цивільних правовідносинах. Позовну давність треба визначати не як строк, а як „сплив цього строку…[31, с.399]”

Позовною давністютреба вважати сплив визначеного строку за умов, встановлених законом, який спрямований на припинення права на звернення з вимогою про прийняття рішення про захист.

В науці цивільного права загально визнаною є матеріально-правова природа позовної давності. На думку М.Я. Кирилової, „…немає сумнівів, що позовна давність є цивільно-правовим інститутом[65, с.8]”, так як вона встановлюється щодо порушеного матеріального права.

Окремі вчені-процесуалісти, аналізуючи норму Цивільного кодексу УРСР 1963 року про визнання причин пропущення строку позовної давності поважними, надавали їй виключно процесуального значення і на цій підставі робили висновок про те, що позовна давність є інститутом не лише матеріального, але й процесуального права. „Поновлення строку позовної давності означає лише можливість використання судового процесу для того, щоб отримати захист порушеного чи оспорюваного права[81, с.106]”. Редакція ч.2 ст. 80 ЦК УРСР вбачалася їм не зовсім вдалою, оскільки захист порушеного права позивача має залежати не від того, буде чи не буде поновлена пропущена позовна давність, а від того обгрунтована чи ні заявлена позовна вимога.

З висловленою думкою можна було б погодитись, „якщо б позови, заявлені з пропущенням позовної давності, розглядались у двохстадійному порядку: спочатку – про поновлення позовної давності, а згодом, у випадку її поновлення, – по суті матеріально-правового спору[57, с.48]”. Однак судам заборонено роз’єднувати ці вимоги, вони повинні розглядатися одночасно. В ч.2 ст. 80 ЦК УРСР було передбачено, що порушене право підлягає захистові, якщо суд визнає причину пропущення позовної давності поважною. Така ж норма міститься і в ч.5 ст. 267 Цивільного кодексу України.

Питання про поважність причин пропущення позовної давності не можна розглядати у відриві від самого суб’єктивного матеріального права, без дослідження всіх обставин справи. На тісний зв’язок між позовною давністю та матеріальним суб’єктивним правом зверталася увага в судовій практиці. Скасовуючи рішення суду, вищестоящий суд обгрунтував свою позицію тим, що суд застосував правила про позовну давність, не з’ясувавши чи існує в позивачки суб’єктивне право[82]. Визнання причин пропущення позовної давності поважними буде мати сенс лише в тому випадку, коли суд встановить, що суб’єктивне матеріальне право дійсно належить позивачу і воно порушено відповідачем.

Якщо суб’єктивне право чи інтерес відсутні, то не може йти мова про позовну давність та визнання причин її пропущення поважними. Встановити наявність суб’єктивного права та факт пропущення позовної давності, суд може лише розглянувши цивільно-правовий спір по суті, дослідивши всі обставини, що мають значення для справи. Редакція ч.5 ст. 267 Цивільного кодексу України як і редакція ч.2 ст. 80 Цивільного кодексу УРСР точно відображає суть визнання причин пропущення позовної давності поважними, оскільки визнати їх такими, можна не лише за наявності поважних причин пропущення, а, в першу чергу, за умов обгрунтованості позовної вимоги. Іншими словами, визнати причини пропущення позовної давності поважними щодо необгрунтованої позовної вимоги неможливо.

Це правило не завжди дотримується в судовій практиці. Так, Вищим господарським судом України було відмовлено у задоволенні позову за безпідставністю вимоги позивача і одночасно поновлено строк позовної давності. Постановляючи рішення, суд вважав, що наведені позивачем причини пропущення позовної давності є поважними і вона підлягає поновленню. Разом з тим, встановлено, що доводи позивача не підтверджені доказами, суперечать обставинам справи, не відповідають вимогам закону, а тому до уваги не можуть бути прийняті[83]. Суд не міг визнати наведені позивачем причини пропущення позовної давності поважними, оскільки вона не була пропущена через те, що взагалі не починала свого перебігу. Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ст. 261 ЦК України). В зв’язку з тим, що суб’єктивне право позивача не порушувалось, позовна давність не розпочинала свого перебігу.

Таким чином, правила про визнання причин пропущення позовної давності поважними мають матеріально-правовий, а не процесуальний характер.

Матеріально-правова природа позовної давності лежить в основі норм міжнародного приватного права.

„У Великобританії в 1984 році було прийнято Закон про іноземні строки позовної давності, в якому було встановлено, що правила про ці строки вважаються належними до матеріального права, а не до процесуальних норм[84, с.89]”. „В законодавстві багатьох європейських країн передбачена колізійна норма, згідно з якою правила про позовну давність визначаються правом, якому підпорядковане дане правовідношення[85, с.23]”. Цей принцип було розроблено німецьким вченим Фрідріхом-Карлом фон Савіньї, на думку якого вирішальне значення має той закон, що регулює матеріальний зміст договору.

На підставі наведених положень можна дійти висновку про те, що позовна давність є інститутом матеріального, а не процесуального права.

Враховуючи те, що позовна давність припиняє право на звернення з вимогою про прийняття рішення про захист, необхідно встановити причини, які зумовили таку її властивість. Інакше кажучи, суть позовної давності не може бути з’ясована без визначення передумов її запровадження в законодавство.

На відміну від Цивільного кодексу УРСР, Цивільний кодекс України допускає переривання позовної давності визнанням боргу або іншого обов’язку не лише у спорах, в яких однією або обома сторонами є громадяни, але й у спорах між іншими суб’єктами правовідносин (ч.1 ст. 264 ЦК України). Ця норма підтверджує думку про те, що позовна давність встановлена в інтересах відповідача. Особа, яка знає, що вона дійсно зобов’язана, і добросовісно ставиться до своїх обов’язків, не потребує давності, не ховається за її правоприпиняючою дією, а навпаки, вчиненням дій, що свідчать про визнання боргу чи іншого обов’язку, перериває її перебіг. Позовна давність з волі добросовісного боржника починає спливати спочатку.

Цивільний кодекс України, як і цивільне законодавство більшості європейських держав, передбачає застосування позовної давності судом лише за заявою сторони у спорі. Стороною, яка зацікавлена у настанні наслідків спливу позовної давності є відповідач. Таким чином, законом йому надається можливість захищатися не по суті спору, а шляхом заперечення давністю.

Інститут позовної давності побудований на положенні, згідно з яким, передумовою його запровадження є недопустимість ускладнити або зробити неможливим захист з боку добросовісного відповідача відкладенням пред’явлення позову позивачем[86, с.238]. При чому слід пам’ятати, що такі правила позовної давності можуть бути корисними і недобросовісному боржникові, який напевно знає про існування свого зобов’язання. Однак в інтересах захисту від необгрунтованих позовів публічний порядок повинен миритися з такими ситуаціями. Застосування ж позовної давності пояснюється необхідністю захистити того, хто в дійсності не зобов’язаний.