Імперативність і диспозитивність у визначенні та застосуванні

Норм про позовну давність

 

 

Метою запровадження позовної давності є впорядкування та забезпечення стійкості існуючих цивільних правовідносин. Разом з тим, її передумовою є необхідність забезпечити захист того, хто в дійсності не зобов’язаний. Таке співвідношення у запровадженні позовної давності між метою, що відображає публічний інтерес, та передумовою, що є проявом приватного інтересу, зумовило характер юридичних норм, які лежать в основі цього виду давності.

Інститут позовної давності відповідно до Цивільного кодексу України містить імперативні та диспозитивні норми. Імперативні норми приписують чітко визначені дії, однозначно закріплюють вичерпний перелік прав і обов’язків суб’єктів і не допускають жодних відхилень від них. Диспозитивні норми встановлюють певні права і обов’язки суб’єктів правовідношення, але допускають вибір ними поведінки.

Імперативність властива позовній давності у процесі її визначення, а диспозитивність – як у процесі її визначення, так і застосування.

Імперативність та диспозитивність у визначенні позовної давності включає в себе одразу кілька елементів.

Перш за все, сторони правовідношення не мають права своїми правочинами усувати дію позовної давності, так само, як і розширювати сферу її застосування. Це означає, що до спливу позовної давності ніхто не може відмовитися від неї. „Не можна заздалегідь відмовитись від давності[89, с.1754; 145, с.49]” і за цивільним законодавством Франції та Японії. „Ця заборона випливає з того, що давність є частиною публічного порядку[143, с.587]”. З іншого боку, не можна поширювати позовну давність на ті правові вимоги, до яких вона не застосовується (ст. 268 ЦК України).

По-друге, види позовної давності (загальна і спеціальна) встановлюються виключно законом або іншим актом цивільного законодавства (наприклад, тривалість позовної давності за позовами до залізниць, а також залізниць до вантажовідправників, вантажоодержувачів і пасажирів встановлена Статутом залізниць України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України[146].

Залежно від ступеня обов’язковоcті дотримання строків учасниками правовідносин строки поділяються на імперативні й диспозитивні. За визначенням В.М. Коссака: „імперативні – це строки, які не можуть бути змінені за погодженням сторін[147, с.23]”. Диспозитивними вважаються ті передбачені законом строки, які можуть бути змінені за згодою сторін.

Позовна давність базується на диспозитивних строках. Відповідно до ч.1 ст. 259 Цивільного кодексу України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін[38]. Подібна норма міститься і у ст. 22 Конвенції про позовну давність в міжнародній купівлі-продажу товарів. Там передбачено можливість для боржника продовжити строк позовної давності письмовою заявою кредиторові[148].

Світовій цивілістиці відомі також інші варіанти диспозитивності у визначенні позовної давності. Так, відповідно до § 2-725 Єдиного комерційного кодексу США „окремими домовленостями сторін договору строки позовної давності для вимог, що виникають із порушення договору, можуть скорочуватися не більше, як на 1 рік, але не можуть продовжуватися[149, с.82]”. „Скорочення строку позовної давності допускається[21, с.56]” також згідно з § 225 Цивільного уложення Німеччини. Такі положення іноземного законодавства можна пояснити інтересами відповідача, які є передумовою запровадження інституту позовної давності. Разом з тим, згідно з ч.2 ст. 259 Цивільного кодексу України позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін. Керуючись інтересами добросовісного відповідача, доцільно дозволити скорочення позовної давності за домовленістю сторін і у законодавстві України.

По-третє, не може бути змінений за домовленістю сторін порядок обчислення позовної давності (ч.2 ст. 260 ЦК України). Позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 Цивільного кодексу України[38].

Правила про початок перебігу позовної давності, їх зупинення та переривання імперативно визначені у статтях 261, 263, 264 ЦК України. Це означає, що сторони не уповноважені правочином визначати початок перебігу позовної давності, підстави та правові наслідки її зупинення і переривання інакше, ніж це встановлено у законі. „Недійсними слід визнати такі умови правочину, які встановлюють невідомі закону додаткові підстави для зупинення або переривання перебігу позовної давності, або, навпаки, виключають дію тієї чи іншої підстави зупинення або переривання перебігу давнісного строку[37, с.151]”.

По-четверте, сторони своїм правочином не можуть скасувати правило про визнання судом причин пропущення позовної давності поважними або встановити перелік таких причин. Відповідно до ч.5 ст. 267 Цивільного кодексу України, якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захистові. В той же час, якщо позивач звернувся з відповідною заявою, суд не може відмовити йому у розгляді питання про причини пропущення позовної давності.

За Цивільним кодексом Української РСР вирішення питання про застосування правових наслідків спливу позовної давності не залежало від волевиявлення сторони у спорі. Позовна давність застосовувалася судом, господарським або третейським судом незалежно від заяви сторін (ст. 75 ЦК УРСР 1963 року). Це означало, що суд розглядаючи спір, зобов’язаний був з власної ініціативи перевірити дотримання позовної давності і у разі її пропущення, застосувати відповідні правові наслідки. Вони повинні були застосовуватися, зокрема, коли відповідач не посилався на сплив позовної давності і не заперечував проти задавнення позову. На думку М. Агаркова, „навіть, якщо відповідач прямо заявляв, що не бажає застосування позовної давності і просив суд розглянути його спір з позивачем, суд все ж таки повинен був відмовити позивачеві в позові за пропуском давності[110, с.33]”.

Показовою в цьому відношенні є судова справа, яка розглядалася Господарським судом Львівської області. Суд застосував правила про позовну давність навіть без участі відповідача у розгляді справи.

Відкрите акціонерне товариство звернулося до райспоживспілки з позовом про стягнення заборгованості за отриманий товар. Відповідач не подав ні відзиву, ні доказів оплати, ні відповіді на претензію. У судовому засіданні відповідач участі не брав. Розглянувши матеріали справи, суд встановив, що позовна вимога не може бути задоволена, оскільки позивачем пропущено строк позовної давності. На підставі Цивільного кодексу у позові було відмовлено[150].

На тлі протилежного, принципово іншого регулювання порядку застосування правових наслідків спливу позовної давності у законодавстві усіх держав, з яким вдалося ознайомитись, правило статті 75 ЦК УРСР було однозначно застарілим.

Наприклад, відповідно до артикулу 2223 Цивільного кодексу Франції (Code civil) „судді не можуть з власної ініціативи доповнювати справу аргументами, що випливають із давності[89, с.1755]”. Згідно з параграфом 1501 Австрійського Цивільного кодексу „суд не порушує питання про давність, якщо на неї не посилаються сторони у спорі[151, с.205] ”.

Загальносвітова тенденція визначення наслідків спливу позовної давності зафіксована у статті 24 Конвенції ООН про позовну давність в міжнародній купівлі-продажу товарів: „закінчення строку позовної давності береться до уваги під час розгляду спору лише за заявою сторони, що бере участь у такому розгляді[148]”.

На диспозитивності в застосуванні правових наслідків спливу позовної давності побудовано цей інститут і в законодавстві Російської Федерації та Республіки Білорусь.

Зокрема, в статті 199 Цивільного кодексу Російської Федерації та статті 200 Цивільного кодексу Республіки Білорусь встановлено положення, згідно з яким „позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони в спорі, зробленою до винесення судом рішення[91, с.116; 92, с.300]”.

Сприйнявши ідею диспозитивності у застосуванні правових наслідків спливу позовної давності, законодавець у ч.3 ст. 267 Цивільного кодексу України встановив правило, згідно з яким позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення[38].

На користь відповідного положення можна висловити цілий ряд міркувань.

Перш за все, правило про застосування правових наслідків спливу позовної давності лише на вимогу зацікавленої сторони відповідає сучасній тенденції розвитку принципу диспозитивності регулювання цивільних відносин[152, с.77; 135, с.64].

Диспозитивність у застосуванні правових наслідків спливу позовної давності повністю узгоджується з частиною другою статті 30 ЦПК України 1963 р., відповідно до якої, докази у справі подаються сторонами та іншими особами, що беруть у ній участь[153]. Суд сприяє сторонам та іншим особам, які беруть участь у справі у витребуванні доказів лише за умови, якщо у них є труднощі щодо збирання доказів і ними заявлено суду відповідне клопотання. З власної ініціативи суд не може доповнювати матеріали справи новими доказами, крім випадків прямо передбачених законом. Тому на фактичні дані, що мають значення для застосування правових наслідків спливу позовної давності, можуть посилатися сторони як активні учасники процесу доказування, а не суд[154, с.96]. Таке застосування правових наслідків спливу позовної давності відповідає засадам змагальності в цивільному процесі.

Наступний аргумент на користь диспозитивності у застосуванні правових наслідків спливу позовної давності слід виводити із передумови запровадження цього інституту. Як стверджував Олександр Огоновський: „коли одною із головних причин, задля котрої із задавнення має настати втрата позову, є інтерес супротивника, то без зголошення такого інтересу із сторони супротивника, без його заяви, задавнення не може бути успішне[12, с.158]”. Позовна давність, як відомо, сконструйована таким чином, щоб дати можливість боржникові захиститися від задавнених правових вимог кредитора. Вона, за словами Дмитра Азаревича, є засобом, який покликаний „охороняти теперішнє від минулого[9, с.259]”.

Німецькі вчені вбачають мету позовної давності у забезпеченні загального публічного інтересу – стійкості права, який, на їхню думку, співпадає з інтересом окремої особи. Звідси, диспозитивність у застосуванні правових наслідків спливу позовної давності пояснюється ними тим, що „достатньо дати засіб захисту в руки кожній окремій особі[16, с.406]”. Таким чином, немає жодного протиріччя з ідеєю загальної стійкості правовідносин у тому, що заперечення давністю залежить від заінтересованої особи. Її інтерес в цьому відношенні не суперечить інтересові публічному.

Обгрунтовуючи диспозитивність у застосуванні правових наслідків спливу позовної давності, не варто забувати і про моральний аспект проблеми, про внутрішній стан особи, яка користає із закінчення строку давності. „Право повинно виявляти повагу до моральних принципів особистості, коли певна особа вважає таким, що суперечить її гідності звільнення від обов’язків на підставі позовної давності, тому вона може з власної волі прийняти правові наслідки цього інституту або відмовитись від них[142, с.148]”.

Цю обставину безпідставно іноді ігнорують в юридичній літературі, заперечуючи положення нового Цивільного кодексу України про застосування правових наслідків спливу позовної давності судом лише за заявою сторони у спорі. „Якщо позивач пропустив строк позовної давності, а відповідач, незважаючи на це, згоден задовольнити його вимоги, то він має можливість задовольнити їх у порядку досудового врегулювання, а не доводити справу до суду, щоб мати відтак додаткові збитки у вигляді сплати державного мита та інших судових витрат[155, с.143]”.

Однак відповідач виявляє таку згоду лише в тих випадках, коли у нього існує впевненість у тому, що він справді зобов’язаний. Ця обставина може бути встановлена лише судом. Автори ж підручника з цивільного права не враховують того, що відповідач може бути зацікавлений перемогти у справі за безпідставністю позову, а не у зв’язку із пропущенням позивачем позовної давності. „Ті особи, які цінують свою репутацію, авторитет у підприємницькій діяльності, не будуть вимагати застосування давності щодо законних вимог кредиторів і клієнтів[66, с.12]”.

Таким чином, встановлення диспозитивності у застосуванні правових наслідків спливу позовної давності є більш обгрунтованим[156, с.58].

Для того, щоб уникнути зловживань з боку недобросовісного відповідача у використанні правових наслідків спливу позовної давності та стимулювати його до вирішення спору по суті, пропоную встановити у законі норму, яка б передбачала покладення усіх судових витрат на відповідача в тих випадках, коли він робитиме заяву про застосування правових наслідків спливу позовної давності.

У ст. 267 Цивільного кодексу України передбачено правило, згідно з яким позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення судом рішення[38].

Такою стороною у спорі, яка зацікавлена зробити заяву про застосування позовної давності, є, перш за все, відповідач, оскільки він користується правовими наслідками спливу давності. На думку японських вчених, такою особою може бути не лише безпосередньо відповідач, але також той, хто звільняється від зобов’язань завдяки давності, наприклад, поручитель відповідача[142, с.149-150]. Однак не лише відповідач, але й позивач може зробити відповідну заяву. „Зокрема, позивач може вимагати застосування норми про зупинення перебігу позовної давності, про переривання позовної давності, про визнання причин пропущення позовної давності поважними і т.д.[124, с.10]”.

Позовна давність застосовується на вимогу позивача і в тих випадках, коли він заперечує проти заліку зустрічної однорідної вимоги (ст. 602 ЦК України). Суд не може з власної ініціативи вирішувати питання про недопустимість заліку зустрічних однорідних вимог у зв’язку з пропущенням позовної давності.

 

За Цивільним кодексом України суд не має права без заяви позивача застосовувати правила про зупинення або переривання позовної давності.

Лише з ініціативи позивача суд може розглянути питання про визнання причин пропущення позовної давності поважними. Ні на момент звернення позивача з позовною заявою, ні в процесі розгляду справи суд не має права піднімати питання про поважність причин пропущення позовної давності. Таку позицію суди України зайняли ще до моменту введення в дію нового Цивільного кодексу України.

Так, постановою Львівського апеляційного господарського суду було повністю скасовано рішення місцевого господарського суду на тій підставі, що він з власної ініціативи, без заяви позивача, розглянув питання про поважність причин пропущення позовної давності. Оскільки позовна давність за своєю природою є матеріально-правовим строком та враховуючи те, що законодавством встановлено можливість відновлення з ініціативи суду лише процесуальних строків (ст. 53 ГПК України), господарський суд при вирішенні спору позбавлений правових підстав для його відновлення з своєї ініціативи. За викладених обставин відновлення з ініціативи суду пропущеної позивачем позовної давності є необгрунтованим[157].

„Судове рішення – основний акт правосуддя, яким вирішується цивільна справа по суті[107, с.290]”. По суті цивільні справи розглядаються в Україні місцевими судами. Заява про застосування позовної давності може бути зроблена в будь-який час судового розгляду до винесення рішення судом. Це пояснюється тим, що питання про позовну давність можуть розглядатися лише в сукупності з іншими фактичними даними, що мають значення для справи і досліджуються у суді.

Позовна давність не може бути самостійним предметом розгляду, оскільки початок її перебігу залежить від порушення суб’єктивного матеріального права особи, наявність якого треба встановити. Тому спірною є думка Ю.К. Толстого, згідно з якою заяву про застосування позовної давності можна буде подавати і при перегляді справи у касаційному порядку[140, с.16]. Касаційний суд не наділений повноваженням досліджувати фактичні обставини справи. Він створений з метою перевірки лише законності судового рішення (правильності застосування судом норм матеріального права чи відсутності порушення норм процесуального права – ч.2 ст. 320 ЦПК України), а не для нового розгляду справи по суті. Подібну позицію зайняли вищі судові інстанції Російської Федерації, в Цивільному кодексі якої норма про застосування позовної давності сформульована, як і у Цивільному кодексі України. Відповідно до спільної постанови Пленумів Верховного Суду та Вищого арбітражного суду Російської Федерації № 2/1 заява про застосування позовної давності може бути зроблена зацікавленою стороною на будь-якій стадії процесу до винесення рішення судом першої інстанції[158, с.403].

Інша річ, перегляд цивільних справ в апеляційному суді. Згідно з ч.2 ст. 301 ЦПК України апеляційний суд може встановлювати нові факти, досліджувати нові докази, а також докази, які на думку осіб, що беруть участь у справі, судом першої інстанції досліджувались з порушенням встановленого цим кодексом порядку. А відповідно до п.4 ч.1 ст. 305 ЦПК суд в апеляційному провадженні має право змінити або ухвалити нове рішення по суті позовних вимог. „Суть апеляції полягає в новому (повторному) розгляді і перевирішенні справи судом апеляційної інстанції [159, с.575] ”, а це означає нове вирішення спору між сторонами по суті. Таким чином, заяву про застосування позовної давності можна подавати не лише при розгляді спору у суді першої, але й апеляційної інстанції.

Щоб уникнути можливої двозначності у тлумаченні ч.3 ст. 267 Цивільного кодексу України, пропоную викласти її в такій редакції: „позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення рішення судом, що розглядає спір по суті”.