Добровільно невиконаного обов’язку

 

 

В Законі України „Про виконавче провадження” давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку розглядається як строк для звернення з вимогою про примусове виконання рішення. Так, відповідно до ч.1 ст. 23 Закону України „Про виконавче провадження” державний виконавець відмовляє у прийнятті до провадження виконавчого документа, строк пред’явлення для примусового виконання якого минув. На цій підставі він виносить постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження, яку не пізніше наступного дня надсилає заявникові (ст. 26 Закону України „Про виконавче провадження”).

Державним виконавцем винесено постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження (відмову в прийнятті до провадження виконавчого документа) щодо наказу господарського суду, який пред’явлено дочірним підприємством (стягувачем) до виконання після закінчення строку для пред’явлення його до виконання. У постанові встановлено, що вимогу про примусове виконання рішення господарського суду подано з пропущенням строку, встановленого у ст. 21 Закону України „Про виконавче провадження”[210]. Таку ж постанову винесено і за результатами розгляду заяви Львівської залізниці про примусове виконання наказу господарського суду. Зокрема, встановлено, що з моменту набрання рішенням господарського суду законної сили і до моменту пред’явлення вимоги про його примусове виконання разом з виконавчим документом заявником пропущено встановлений законом строк[211].

З наведених положень закону та прикладів судової практики випливає висновок про імперативний характер норм, на яких базується застосування правових наслідків спливу строку давності примусового виконання. „За змістом ч.1 ст. 23 Закону України „Про виконавче провадження” відмова у прийнятті до провадження виконавчого документа, строк пред’явлення для примусового виконання якого минув, є обов’язком державного виконавця незалежно від поважності причин пропущення вказаного строку[113, с.95]”.

Вирішення питання про застосування правових наслідків спливу строку давності примусового виконання не залежить від волевиявлення сторони у спорі.

Давність примусового виконання застосовується державним виконавцем незалежно від заяви сторін. Це означає, що, розглядаючи заяву про відкриття виконавчого провадження, державний виконавець повинен за власною ініціативою перевірити, чи не сплив строк давності, і, у разі виявлення його пропущення, застосувати відповідні правові наслідки. Вони мусять застосовуватися і тоді, коли боржник не посилається на сплив давності і не заперечує проти задавнення вимоги про примусове виконання рішення про захист.

Така імперативність у застосуванні правових наслідків спливу строку пред’явлення виконавчого документа для примусового виконання має враховуватися не лише державним виконавцем, але й органом, який прийняв рішення, що підлягає примусовому виконанню. Суд, а також інший державний або недержавний орган, організація, особа, які прийняли рішення про захист, повинні відмовляти у видачі цих рішень (виконавчих документів) особам, які звернулися за їх отриманням із пропущенням строку давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку.

Не виключені такі випадки, коли ні орган, який видав виконавчий документ, ні державний виконавець, який прийняв його до провадження, не виявили пропущення управненою особою строку давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку. Однак у процесі вчинення виконавчих дій державний виконавець все ж виявить цей факт. Керуючись імперативністю у застосуванні правових наслідків спливу строку давності примусового виконання, державний виконавець мав би відмовити стягувачеві у подальшому провадженні виконавчих дій – примусовому виконанні. Ця ситуація у чинному Законі України „Про виконавче провадження” не врегульована. Тут передбачено вчинення двох процесуальних дій, які мають своїм наслідком припинення виконавчого провадження, а саме:

– закінчення виконавчого провадження (ст. 37);

– повернення виконавчого документа стягувачеві (ст. 40).

Кожна із цих статей містить вичерпний перелік підстав для прийняття відповідних рішень державним виконавцем, проте, у жодній з них немає такої підстави як пропущення строку пред’явлення виконавчого документа до виконання. Таким чином, можливі випадки, коли відмовляти у примусовому виконанні треба, а передбаченої для цього в законі підстави немає. За таких умов слід було б закінчувати виконавче провадження, оскільки виявлено обставину, яка вказує на незаконність його відкриття. Стаття 37 Закону України „Про виконавче провадження” вимагає відповідного доповнення.

Правила про застосування правових наслідків спливу строку давності мали б узгоджуватися із сучасною тенденцією розвитку принципу диспозитивності регулювання цивільних відносин. Імперативність у їх застосуванні такій тенденції не відповідає. В умовах, коли позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, подібне положення варто було б встановити і для застосування правових наслідків спливу строку давності примусового виконання.

Отож, правові наслідки спливу строку давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку мають застосовуватися диспозитивно, тобто за заявою боржника.

Для обгрунтування цієї пропозиції можна використати ті ж аргументи, що вже висловлювалися на користь диспозитивності у застосуванні позовної давності. До того ж, це правило вже частково застосовується в Україні на підставі Угоди про порядок вирішення спорів, пов’язаних із здійсненням господарської діяльності, яка була підписана у Києві урядами держав учасниць і ратифікована Україною 19.12.1992 р. Відповідно до ст. 9 цієї Угоди у приведенні до виконання рішення може бути відмовлено за проханням Сторони, проти якої воно спрямоване, якщо ця сторона надасть компетентному суду за місцем, де має бути проведено виконання, докази того, що сплив 3-річний строк давності пред’явлення рішення до примусового виконання[212]. Іншими словами, суд, який вирішує питання про виконання рішення іноземного суду, може відмовити у зверненні його до виконання через сплив строку давності примусового виконання не з власної ініціативи, а лише за заявою сторони, проти якої спрямовується виконання.

Встановлення такого правила у Законі України „Про виконавче провадження” звільнило б державного виконавця від обов’язку перевіряти на момент звернення стягувача з вимогою про примусове виконання чи не сплив строк давності. Слід було б заборонити державному виконавцеві з цієї підстави відмовляти у прийнятті до провадження виконавчого документа.

На момент розгляду вимоги стягувача про примусове виконання державний виконавець не міг би ще зробити висновок про настання правових наслідків спливу строку давності пред’явлення виконавчого документа до виконання. Це питання вирішувалося б вже після відкриття виконавчого провадження, лише за умови, якщо на сплив строку давності зверне увагу боржник. Вчинення заяви боржником про застосування правових наслідків спливу строку пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання повинно було б розглядатися як підстава для відмови у примусовому виконанні. Процесуально таку відмову треба було б оформляти постановою державного виконавця про закінчення виконавчого провадження у зв’язку з відмовою у примусовому виконанні за спливом строку давності.

Можливість зробити таку заяву слід надати боржнику в будь-який момент виконавчого провадження, до фактичного повного виконання рішення.

Зрозуміло, що після вчинення заяви боржника про застосування правових наслідків спливу строку давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку, виникло б питання про долю того майна, заробітної плати та інших доходів боржника, на які вже було звернуто стягнення державним виконавцем. Те ж саме стосується виконання рішень немайнового характеру. Відповідь на це питання випливає із суті самої давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку.

Правові наслідки спливу строку давності наставали б, тобто могли б бути застосовані, лише з ініціативи боржника – за його заявою. До моменту вчинення боржником заяви про застосування правових наслідків спливу строку давності примусового виконання вони вважалися б такими, що ще не настали. Отож, все майно, заробітна плата та інші доходи боржника, які були б стягнуті з нього до моменту вчинення такої заяви, поверненню не підлягали б, оскільки ще б не настали правові наслідки спливу строку пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання.

У такий же спосіб застосовувалися б правові наслідки спливу строку давності примусового виконання у немайнових спорах, за якими боржник зобов’язаний особисто вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення. Якщо б боржник вже видав наказ про поновлення працівника на роботу, виселився із займаного житла чи допустив вселення стягувача, передав дитину іншій особі до моменту вчинення заяви про застосування правових наслідків спливу строку давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку, від вчинених дій або утримання від них він уже б не зміг відмовитись. Ці дії були б ним вчинені, або він утримався від них, до того як настали правові наслідки спливу строку пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання.

Пропущення строку давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку закриває стягувачеві шлях до державної виконавчої служби для звернення з вимогою про примусове виконання рішення про захист. Разом з тим, згідно з ч.2 ст. 23 Закону України „Про виконавче провадження” стягувач, який пропустив строк пред’явлення виконавчого документа до виконання, має право звернутись із заявою про поновлення пропущеного строку до суду, який видав відповідний документ, або до суду за місцем виконання. Таким же правом наділені особи, які від імені стягувача можуть звертатися з заявою про примусове виконання, тобто представник стягувача або прокурор, який представляє його інтереси (ст. 18 Закону України „Про виконавче провадження”). „Право на звернення до суду з заявою про поновлення строку на пред’явлення виконавчого документа до виконання належить також правонаступнику стягувача[213, с.171-172]”

В ч.3 ст. 23 Закону України „Про виконавче провадження” встановлено, що по інших виконавчих документах пропущені строки поновленню не підлягають. З цього правила у вітчизняній літературі було зроблено однозначний висновок про обмежене коло рішень, строк для звернення з вимогою про примусове виконання яких може бути поновлено. Однак при визначенні кола таких рішень єдності не досягнуто.

Так, Д.М. Сибільов вважає, що „поновленню підлягають лише строки пред’явлення до виконання виконавчих документів, виданих на підставі рішень, прийнятих судами загальної юрисдикції (виконавчих листів)[206, с.35]”. Таку ж позицію займають С.Я. Фурса та С.В. Щербак[106, с.185]. На думку О.І. Ющика, „допускається поновлення пропущеного строку пред’явлення до виконання виконавчих документів, які видано на виконання рішень суду (пункти 1-6 ст. 3 Закону України „Про виконавче провадження”)[113, с.96]”, в тому числі, і господарського суду. Міркування про те, що господарський суд може поновлювати строки для пред’явлення до примусового виконання, прийнятого ним рішення висловив також М.І. Тітов[105, с.172]. Ще іншу позицію займають В.І. Тертишніков та Р.В. Тертишніков: „звернутися в суд із заявою можна лише у разі пропущення строку пред’явлення до виконання виконавчих документів суду і виконавчого напису нотаріуса (ст. 91 Закону України „Про нотаріат”)[119, с.36] ”.

У ч.2 ст. 23 Закону України „Про виконавче провадження” серед виконавчих документів, строк для пред’явлення яких до виконання підлягає поновленню, названо лише ті, що видано судом.

Відповідно до ст. 19 Закону України „Про судоустрій України” господарські суди є спеціалізованими судами в системі судів загальної юрисдикції[214]. Примусове виконання рішень господарських судів проводиться на підставі виданих ними наказів (ч.1 ст. 116 ГПК України), а не виконавчих листів. Тому поновленню підлягають пропущені строки для пред’явлення до примусового виконання не лише виконавчих листів судів, але й наказів господарських судів. Судами видаються також виконавчі документи за рішеннями третейських судів (ст. 17 Положення про третейський суд) і рішеннями іноземних судів (ст. 10 Закону України „Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів”). Отже, пропущені строки пред’явлення цих виконавчих документів для примусового виконання теж підлягають поновленню.

У ч.2 ст. 91 Закону України „Про нотаріат” передбачено можливість поновлення пропущеного строку для пред’явлення до примусового виконання виконавчого напису нотаріуса відповідно до Закону України „Про виконавче провадження”. Статтею 23 цього закону встановлено судовий порядок поновлення строків давності примусового виконання.

Таким чином, на сьогоднішній день, можна звернутися з заявою про поновлення пропущеного строку для пред’явлення до примусового виконання рішень, вироків у частині майнових стягнень, ухвал, постанов судів загальної юрисдикції (в тому числі і господарських судів), рішень третейських судів, рішень іноземних судів, а також виконавчих написів нотаріусів.

Строки пред’явлення для примусового виконання рішень інших державних або недержавних органів, організацій чи осіб поновленню не підлягають.

Обмеження кола рішень, строк для пред’явлення яких до примусового виконання може бути поновлено, є сумнівним.

По-перше, в окремих випадках, це може ускладнити реалізацію управненою особою свого права на захист, реалізувати яке вона мала намір. Такі випадки О. Хотинська вважає „…порушенням прав осіб, щодо яких було винесене рішення іншим органом (посадовою особою)[215, с.94]. Пропущення строку давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку може мати місце з незалежних від стягувача причин, наприклад, з вини органу, який прийняв рішення. Згідно з п.6 ч.1 ст. 19 Закону України „Про виконавче провадження” у виконавчому документі повинен бути зазначений строк пред’явлення його до виконання. Ці відомості вносяться до виконавчого документа органом, який його видав. Припустимі такі ситуації, коли цим органом буде допущена помилка і замість строку, встановленого законом, там буде зазначено більш тривалий строк. Стягувач, будучи впевненим, що пред’являє виконавчий документ до примусового виконання своєчасно, зробить це вже за межами строку давності. Якщо законом суб’єктові права не буде надана можливість просити про визнання причин пропущення строку поважними, його цивільне право залишиться незахищеним. Зрозуміло, що така особа матиме можливість звернутися з вимогою про прийняття рішення про захист свого цивільного права до суду і вже просити у нього захисту. Але судовий захист пов’язаний із матеріальними витратами та може бути віддалений у часі. Крім того, можливість звернутися до суду за захистом суб’єктивного цивільного права теж має часову межу – позовну давність.

По-друге, встановлення таких обмежень применшує значення інших державних та недержавних органів, організацій чи осіб, які наділені правом приймати рішення про захист, а з ним, також інших форм захисту цивільних прав. На цю обставину вже зверталася увага в юридичній літературі[106, с.185]. Такі обмеження, на мою думку, мають бути зняті.

Стаття 23 Закону України „Про виконавче провадження” не містить вказівки на підставу, з якої суд може поновити пропущений строк давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку. Така підстава передбачена у ст. 350 ЦПК та ст. 119 ГПК України, які регулюють порядок поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання. Нею є наявність поважних причин пропущення строку давності.

Закон не дає тлумачення поняття „поважні причини” пропущення строку давності пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання. Це поняття є оцінювальним, бо причини пропущення строку давності мають бути визнані поважними судом. Не вироблено єдиного підходу до розуміння суті цих причин і в юридичній літературі. Окремі вчені лише називають ті чи інші причини, які, на їх думку, є поважними, або ж наводять приклади з практики.

На думку авторів коментара до Закону України „Про виконавче провадження” Тертишнікова В.І. та Тертишнікова Р.В., такими причинами є „хвороба, тривале відрядження, стихійне лихо і т.д.[119, с.36]”. Професор І.Б. Новицький звертав увагу на винятковий характер поважних причин пропущення строку пред’явлення виконавчих документів до виконання і, як приклад, навів ситуацію, що мала місце в практиці: „…отримання виконавчих документів стягувачем із запізненням з вини працівників суду[37, с.243]”.

У судовій практиці заявники обгрунтовують поновлення пропущеного строку пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання наявністю домовленості між кредитором і боржником про продовження строку виконання[216].

Поважні причини пропущення строків давності примусового виконання не можуть бути визначені в законі у вигляді вичерпного або хоча б приблизного переліку з двох причин:

1) та чи інша причина, залежно від обставин справи, в одному випадку, може бути визнана поважною, а в іншому, – ні;

2) такий перелік не міг би залишитись сталим і потребував би постійних змін через те, що стрімкий розвиток суспільних відносин постійно супроводжується новими життєвими ситуаціями, яких не можна не враховувати.

Тому для їх розуміння доцільним є формулювання загального напрямку, як це було зроблено М.П. Рингом, а згодом і В.П. Грибановим щодо поважності причин пропущення позовної давності. На відміну від підстав зупинення строку давності, В.П. Грибанов вбачає поважність причин його пропущення в тому, що „по-перше, вони можуть і не мати надзвичайного характеру, хоча об’єктивно перешкоджають своєчасному зверненню з відповідною вимогою; по-друге, вони не передбачені законом безпосередньо і лише можуть бути визнані такими судом; по-третє, це такі обставини, які не застосовуються автоматично, а лише з урахуванням конкретного випадку[87, с.198]”.

Поважними можуть бути визнані такі причини пропущення строків давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку, які унеможливлюють або ускладнюють для стягувача звернення за примусовим виконанням і виникнення яких не залежить від його волі.

Так, господарським судом було поновлено строк пред’явлення до примусового виконання наказу про стягнення грошових сум. Він був пропущений стягувачем через те, що банк, який обслуговував боржника під час перебігу цього строку, було ліквідовано, а про відкриття рахунку в іншому банку боржник повідомив несвоєчасно[217].

З урахуванням відсутності в законодавстві України підстав для зупинення строків давності пред’явлення виконавчих документів до примусового виконання, в якості поважних причин їх пропущення, зараз повинні розглядатися обставини, що є підставами для зупинення позовної давності.

Відповідно до ст. 350 ЦПК та ст. 119 ГПК України в разі визнання судом причин пропущення строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання поважними, пропущений строк може бути поновлено (відновлено). У цьому законодавчому положенні викликають заперечення термін “поновлено (відновлено)” та словосполучення „може бути”.

Час є явищем об’єктивним, його плин не залежить від волі людини, його не можна повернути назад. Строк є періодом часу, який не можна поновити (відновити) в тому сенсі, що має на увазі законодавець. Не можна поновити (відновити) те, що вже минуло, чого вже немає. Давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку – це сплив строку за відсутності встановлених законом умов, зокрема, поважних причин його пропущення. Крім того, „за наявності поважних причин пропущення давності цей строк не спливає[167, с.457-458]”. Тобто, якщо були поважні причини пропущення строку давності пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання, то він не вважається таким, що сплив. Минув певний проміжок часу, але не закінчився строк давності. На це звертається увага, зокрема, В.І. Тертишніковим та Р.В. Тертишніковим: „оскільки поновлення строку не передбачає надання нового строку, до заяви про поновлення строку додається виконавчий документ; поновлення строку якраз і передбачає, що виконавчий документ вважається поданим у належний строк[119, с.36]”.

Суду слід не поновлювати строк давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку, а на зразок із позовною давністю, визнавати причини його пропущення поважними і допускати рішення до примусового виконання. Законодавець не випадково не передбачив можливості поновлення позовної давності, але встановив повноваження суду визнати причини її пропущення поважними і захистити порушене право (ч.5 ст. 267 нового ЦК України). Так має бути і зі строками давності примусового виконання.

Визнання причин пропущення позовної давності поважними прирівнюється до здійснення захисту, який відбувається в момент постановлення судового рішення про задоволення позову. При поновленні пропущеного строку давності для пред’явлення виконавчого документа до виконання чогось подібного не відбувається. В законі лише зазначено, що за результатами розгляду заяви про поновлення пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до виконання виноситься ухвала (ч.3 ст. 350 ЦПК, ч.3 ст. 119 ГПК України). В.І. Тертишніковим та Р.В. Тертишніковим висловлено думку про те, що в ухвалі про поновлення строку давності для пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання суд повинен „…зобов’язати державного виконавця прийняти виконавчий документ до виконання[218, с.142]”. Однак змісту резолютивної частини відповідної ухвали суду у вказаних статтях ЦПК та ГПК України не визначено. Не зроблено цього і у ст. 23 Закону України „Про виконавче провадження”. На практиці господарські суди обмежуються таким формулюванням: „поновити пропущений строк для пред’явлення наказу до виконання[219; 220]”.

Словосполучення „може бути” у цьому законодавчому положенні означає, що поновлення строку давності пред’явлення виконавчого документа до виконання здійснюється завжди на розсуд суду. Навіть, якщо суд встановить поважність причин пропущення строку давності, він може і не поновити його. Таке вирішення питання видається спірним. Суд зобов’язаний допустити рішення про захист до примусового виконання, коли ним будуть встановлені поважні причини пропущення строку давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку.

Після вступу ухвали про поновлення строку пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання в законну силу вона видається або надсилається стягувачеві і боржникові. Виникає запитання: в який строк і з якого моменту стягувач повинен пред’явити виконавчий документ разом з такою ухвалою для примусового виконання? Чи на наступний день, чи через місяць, чи можливо в межах строку давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку? Відповіді на це запитання в законі немає. У зв’язку з цим, у державного виконавця можуть виникнути труднощі в момент вирішення питання про відкриття, чи навпаки, відмову у відкритті виконавчого провадження. Формальних підстав для відмови у прийнятті до провадження виконавчого документа у державного виконавця немає, незалежно від того, коли вияве бажання звернутися з відповідною заявою стягувач. Суд поновив строк давності, а тому виконавчий документ вважається поданим в межах встановленого законом строку.

У Законі Російської Федерації „Про виконавче провадження” це питання вирішено з дотриманням певної послідовності. У ч.2 ст. 14 цього закону передбачено, що строки для пред’явлення виконавчого документа до виконання „…починаються з дня винесення ухвали про поновлення строку, пропущеного для пред’явлення виконавчого документа до виконання[204, с.57-58]”. Виконавчий документ після винесення ухвали суду про поновлення строку давності може бути пред’явлено до примусового виконання протягом 3 років для актів судів загальної юрисдикції і 6 місяців – для актів арбітражних судів. Таким чином, за законодавством Російської Федерації, стягувачу після поновлення строку давності повторно надається можливість пред’явити виконавчий документ до примусового виконання упродовж того ж строку, який він уже пропустив.

Таке вирішення питання не є безспірним.

По-перше, поновлення строків давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку в таких випадках за правовими наслідками прирівнюється до переривання цих строків. Вони фактично починають сплив заново. А по-друге, знову на тривалий час залишаються невизначеними правовідносини між стягувачем і боржником, що суперечить меті запровадження інституту давності в цивільних правовідносинах.

Пропоную надати повноваження по визнанню причин пропущення строків для пред’явлення виконавчих документів до виконання поважними Державній виконавчій службі України, в особі державних виконавців. Вони повинні мати право визнавати поважними причини пропущення строків давності примусового виконання щодо всіх рішень державних і недержавних органів, організацій чи осіб, які підлягають примусовому виконанню. Вирішення цього питання повинно залишатися на диспозитиних засадах, тобто лише за заявою стягувача.

Визнавши причини пропущення строків давності пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання поважними, державний виконавець допускав би рішення до виконання. Іншими словами, воно б підлягало примусовому виконанню. Водночас, зберігався б і судовий контроль за визнанням причин пропущення строків давності примусового виконання поважними. Постанови, винесені державними виконавцями з цих питань, підлягали б оскарженню в загальному порядку, передбаченому Главою 31-Г ЦПК України та ст. 121-2 ГПК України.

Якщо суд відмовить у поновленні пропущеного строку для пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання, стягувач не зможе звернутися до органу державної виконавчої служби з вимогою про прийняття до провадження виконавчого документа. У відкритті виконавчого провадження має бути відмовлено у зв’язку з пропущенням строку давності примусового виконання.

Пропущення строку давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку позбавляє стягувача можливості здійснити своє матеріальне цивільне право за допомогою органів примусового виконання. Це означає припинення одного із елементів права на захист: права звернутися з вимогою про примусове виконання рішення про захист цивільного права або інтересу, а заодно припинення самого права на захист в повному обсязі. Стягувач не може захистити своє цивільне право іншими способами, оскільки їх в законі не передбачено.

З припиненням права на звернення з вимогою про примусове виконання рішення про захист суб’єктивне цивільне право стає незахищеним. Без можливості бути захищеним це матеріальне цивільне право не може існувати. З втратою можливості використання апарату державного примусу, зокрема, органів державної виконавчої служби, втрачається матеріальне цивільне право, яке не може бути захищено.

Після спливу строку давності примусового виконання погашується право на звернення з вимогою про примусове виконання рішення про захист цивільного права, а з ним, погашується і саме це цивільне право. „Зрозуміло, що з припиненням права за давністю припиняється і обов’язок, що йому відповідав[14, с.323]”. Разом з тим, треба погодитися з І.Б. Новицьким, В.І. Тертишніковим та Р.В. Тертишніковим, які вважають, що „в разі добровільного виконання відповідачем судового рішення після спливу строків, встановлених на предмет його виконання, це виконання не буде вважатися неналежним, а сплачені суми, передані речі та ін. не можуть бути витребувані від позивача[37, с.240; 221, с.63]”.

З урахуванням висловлених у цій главі міркувань пропоную внести такі зміни і доповнення до Закону України „Про виконавче провадження”:

І. Із ч.1 ст. 24 виключити слова: „не закінчився строк пред’явлення виконавчого документа до виконання і”.

ІІ. Із ч.1 ст. 26 виключити п.1; відповідно п.п.2 і 3 вважати 1 і 2.

ІІІ. Частину 1 ст. 37 доповнити новим пунктом: „відмови у примусовому виконанні за пропущенням строку пред’явлення виконавчого документа до виконання”.

ІV. Статтю 23 викласти в новій редакції:

„Наслідки спливу строку давності пред’явлення виконавчого документа до виконання

1. Особа, яка виконала рішення, що підлягає примусовому виконанню після спливу строку давності пред’явлення виконавчого документа до виконання, не має права вимагати повернення виконаного.

2. Державний виконавець приймає виконавчий документ до провадження незалежно від спливу строку давності пред’явлення виконавчого документа до виконання.

3. Наслідки спливу строку давності пред’явлення виконавчого документа до виконання застосовуються державним виконавцем лише за заявою боржника, зробленою до фактичного повного виконання рішення згідно з виконавчим документом.

4. Сплив строку давності пред’явлення виконавчого документа до виконання, про застосування якого заявлено боржником, є підставою для відмови у примусовому виконанні.

5. Майно, передане стягувачеві до подання боржником заяви про застосування наслідків спливу строку давності пред’явлення виконавчого документа до виконання, поверненню не підлягає.

Боржник, який на виконання рішень у немайнових спорах вчинив дії чи утримався від їх вчинення на користь стягувача до моменту, коли ним була зроблена заява про застосування наслідків спливу строку давності пред’явлення виконавчого документа до виконання, не може від них відмовитись.

6. Якщо державний виконавець за заявою стягувача визнає поважними причини пропущення строку давності пред’явлення виконавчого документа до виконання, рішення підлягає примусовому виконанню”.

 

Висновки до РОЗДІЛУ 4

За змістом четвертого розділу роботи можна зробити певні висновки.

1. Давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку поширюється на вимоги про примусове виконання рішень про присудження та частини перетворювальних рішень, за якими на одну із сторін покладається обов’язок вчинити певну дію чи утриматися від її вчинення.

2. Давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку, як і позовна давність, має своїм безпосереднім предметом впливу один із елементів права на захист. Разом з тим, з її настанням право на захист не може бути реалізовано взагалі. Те ж саме має місце і зі спливом позовної давності. Передбачені законом матеріально-правові вимоги вилучені із сфери дії позовної давності для того, щоб цивільні права, з яких ці вимоги виникають, могли бути захищені в будь-який час. Встановлення для них часової межі у виді давності примусового виконання є непослідовним і невиправданим. З тих же міркувань, з яких на певні матеріально-правові вимоги не поширюється позовна давність, на них не повинна поширюватись і давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку.

Закон України „Про виконавче провадження” пропонується доповнити новою статтею, де передбачити перелік вимог, на які не поширюється давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку. Цей перелік вимог повинен співпадати з переліком вимог, на які не поширюється позовна давність.

3. Тривалість строків давності примусового виконання повинна залежати не від виду рішення, яке підлягає примусовому виконанню, а від виду матеріального цивільного права, що має бути примусово реалізоване. Пропоную тривалість строків давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку зрівняти із тривалістю загальної та спеціальних видів позовної давності. Таким чином, загальний строк давності примусового виконання повинен становити три роки, а спеціальні строки повинні відповідати строкам, встановленим у ст. 258 Цивільного кодексу України („Спеціальна позовна давність”).

4. В умовах, коли позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, подібне положення варто встановити і для застосування правових наслідків спливу строку давності примусового виконання. Правові наслідки спливу строку давності примусового виконання теж повинні застосовуватися лише за заявою боржника.

5. Більш обґрунтованим є встановлення можливості визнання поважними причин пропущення строків давності пред’явлення до примусового виконання будь-яких рішень про захист, що підлягають примусовому виконанню, а не лише тих, що передбачені у ст. 23 Закону України „Про виконавче провадження”.

6. Строк давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку треба не поновлювати, а на зразок із позовною давністю, визнавати причини його пропущення поважними і допускати рішення до примусового виконання.

7. Слід надати повноваження щодо визнання причин пропущення строків для пред’явлення виконавчих документів до виконання поважними Державній виконавчій службі України, в особі державних виконавців. Вони повинні мати право визнавати поважними причини пропущення строків давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку щодо всіх рішень державних і недержавних органів, організацій чи осіб, які підлягають примусовому виконанню.

ВИСНОВКИ

 

У дисертації представлено узагальнення і нове вирішення наукового завдання, яке полягає в тому, що започатковано теорію інституту давності в цивільних правовідносинах, що є відповідним внеском у розвиток науки цивільного права.

Виконане дослідження дозволяє зробити певні висновки.

1. Інститут давності в цивільних правовідносинах сягає далеко в історію. Він був відомий ще в римському приватному праві. Починаючи із середніх віків, у правовій науці для давності було прийнято загальну назву – p r a e s c r i p t i o (давність). Цей термін означав особливий вид заперечення проти позову (e x c e p t i o). І хоча термін p r a e s c r i p t i o вживався виключно щодо позовної давності, він отримав у науці стійке положення, чому і слід вважати його доцільним в юридичній термінології для позначення всіх видів давності.

2. Перші пам’ятки українського писаного права не визнавали давності. „Руська Правда” в усіх її редакціях прямо заперечувала давність. У цивільному законодавстві, яке діяло на території України, інститут давності бере свій початок із Віслицького статуту польського короля Казимира 1347 року. Своє продовження в Україні цей інститут отримав у таких систематизаціях: Литовські статути (1529, 1566 та 1588 років), „Права, за якими судиться малоросійський народ” 1743 року, Загальне австрійське цивільне уложення 1811 року та Звід законів Російської імперії 1832 року. Радянський період в історії давності в цивільних правовідносинах представлений двома Цивільними кодексами УРСР 1922 і 1963 років.

3. З урахуванням досягнень світової та української правничої науки, а також результатів власного дослідження автор виділяє такі характерні особливості інституту давності в цивільних правовідносинах:

– в основу інституту давності покладено час, зокрема, період часу, який називається строком;

– для настання давності юридичне значення має не сам строк, а його сплив (закінчення);

– спливу (закінчення) строку ще недостатньо для настання правових наслідків давності; необхідно щоб строк сплив, а у деяких випадках і тривав (набувальна давність) за наявності або відсутності умов встановлених законом (такі умови можуть бути позитивними або негативними);

– сплив строку, як правило, автоматично не викликає правових наслідків давності, він лише спрямований на їх настання.