Сфера застосування норм про позовну давність

 

 

Сфера застосування норм про позовну давність визначається колом вимог правового характеру, на які вона не поширюється.

Відповідно до ст. 268 Цивільного кодексу України позовна давність не поширюється на:

– вимогу, що випливає із порушення особистих немайнових прав, крім випадків, встановлених законом;

– вимогу вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу;

– вимогу про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров’я або смертю;

– вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право;

– вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування)[38].

Особливістю особистих немайнових прав є їх існування протягом невизначеного строку. „За життя їх носіїв вони не можуть бути припинені ні добровільно, ні примусово, тому повинні розглядатися як права, органічно пов’язані з особистістю суб’єкта[121, с.20]”. Саме тому закон не обмежує у часі можливість звернення за захистом цих прав. Такий же підхід покладено в основу інституту давності у Кодексі канонів Східних Церков. Відповідно до канона 1542 „не підлягають давності: права й обов’язки, які безпосередньо стосуються духовного життя вірних; права й обов’язки, які випливають з Божого закону[22, с.376]”.

Разом з тим, у п.2 ч.2 ст. 258 Цивільного кодексу України встановлено скорочену позовну давність тривалістю в один рік до вимог про спростування поміщеної у засобах масової інформації недостовірної інформації. До вимог про відшкодування моральної шкоди власником або уповноваженим ним органом, заподіяної порушеннями законних прав працівника, якщо вони призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв’язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя, застосовується тримісячна, а у справах про звільнення – місячна давність (ст.ст.233, 237-1 Кодексу законів про працю України)[122].

Вважаю встановлення винятків із правила про незастосування позовної давності до вимог, що виникають з порушення особистих немайнових прав, спірним. В зв’язку із прийняттям Конституції України 1996 року, в якій людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю (ст. 3), особистим немайновим правам фізичних осіб має бути забезпечено підвищений правовий захист. Він, зокрема, має проявлятися і у незастосуванні до вимог, що випливають із порушення цих прав, позовної давності. Положення чинного законодавства України, що встановлюють винятки із правила про незастосування позовної давності до вимог, які випливають з порушення особистих немайнових прав, суперечать правовій природі цих прав. Будучи необмеженими в часі, особисті немайнові права повинні бути захищені незалежно від того, скільки часу минуло з моменту їх порушення[123, с.64]. „Загальна суть норми про незастосування позовної давності до порушень особистих немайнових прав зрозуміла – цим правам надається підвищений правовий захист, однак, на цьому фоні „погано виглядає” можливість введення законом винятків з цієї норми[124, с.11]”.

Відповідно до ст. 47 Закону України „Про банки і банківську діяльність” операції щодо приймання вкладів (депозитів) від юридичних і фізичних осіб можуть здійснювати будь-які банки[125]. Під банком у цьому законі розуміється юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії Національного банку України здійснювати у сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені на власних умовах та на власний ризик, відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Поняття фінансової установи розкривається у ст. 1 Закону України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”. Фінансова установа – це юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом.

До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг[126].

На думку В.В. Луця „…застосування позовної давності в цьому випадку суперечило б суті кредитних відносин, що розглядаються як…не обмежені будь-якими часовими рамками[127, с.190]”. З урахуванням норм нового ЦК України про договір банківського вкладу треба погодитись з цим аргументом. Так, відповідно до ст. 1060 Цивільного кодексу України договір банківського вкладу укладається на умовах видачі вкладу на першу вимогу (вклад на вимогу) або на умовах повернення вкладу зі спливом встановленого договором строку (строковий вклад). Проте у випадках, коли власник не вимагає повернення суми строкового вкладу зі спливом строку, договір вважається таким, що продовжений на умовах вкладу на вимогу, якщо інше не встановлено договором[38]. Як видно, ці відносини є строковими, однак, вони можуть продовжуватися на невизначений строк. Відповідне положення ст. 268 ЦК України можна пояснити також бажанням закондавця максимально забезпечити інтереси клієнтів банків, з метою їх заохочення до вкладення своїх коштів в економіку України.

Згідно з ст. 268 ЦК України позовна давність не поширюється також на вимогу страхувальника (застрахованої особи) до страховика про здійснення страхової виплати (страхового відшкодування). За висловом Г.Ф. Шершеневича, „строк виплати страхової суми обумовлюється поданням страхувальником доказів збитків, яких він зазнав[29, с.452-453]”. Іншими словами, якщо збитки можуть бути підтверджені страхувальником через невизначений час з моменту настання страхового випадку, то і страхова сума (страхове відшкодування) повинна бути виплачена через невизначений час. І хоча „законодавства, як правило, встановлюють скорочену позовну давність для звернення з вимогами про видачу страхової винагороди[128, с.546]”, немає достатніх підстав встановлювати часові межі для виплати страхової суми (страхового відшкодування). За умов, якщо страхувальник (застрахована особа) зможе довести факт заподіяння йому (їй) збитків, а також їх розмір, страхова сума (страхове відшкодування) мають бути виплачені незалежно від того, скільки часу минуло.

До невід’ємних прав людини ст. 56 Конституції України відносить право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями органів державної влади та місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень. З урахуванням цієї норми Конституції та абсолютного характеру права власності, за Цивільним кодексом України не поширюється позовна давність на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта вказаних органів, яким порушено його право власності або інше речове право. Оскільки правова можливість, закріплена у ст. 56 Конституції України, не пов’язується лише з порушенням права власності, більш послідовним було б відповідне положення нового Цивільного кодексу сформулювати так: позовна давність не поширюється „на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, а також на вимогу про відшкодування майнової або моральної шкоди, завданої таким правовим актом”.

У ч.2 ст. 268 Цивільного кодексу України передбачено можливість встановлення законом інших вимог, на які не поширюється позовна давність. Це означає, що ст. 268 не містить вичерпного переліку таких вимог.

Позовна давність не поширюється, зокрема, на вимоги, що випливають із сімейних відносин (ст. 20 Сімейного кодексу України). Позовна давність застосовується лише у випадках, передбачених Сімейним кодексом України: до вимог про поділ майна, що є об’єктом права спільної сумісної власності подружжя (ч.2 ст. 72), до вимог особи, яка вважає себе батьком дитини про визнання батьківства (ч.2 ст. 129), до вимог матері про внесення змін до актового запису про народження дитини (ч.3 ст. 138) та до вимог матері про визнання материнства (ч.3 ст. 139)[129]. Інші вимоги про внесення змін до актового запису про народження дитини вилучені із сфери дії позовної давності.

Однією з підстав запровадження інституту позовної давності є її спрямованість на усунення невизначеності в існуванні правових відносин. Позовна давність, таким чином, встановлювалася для усунення невизначеності у правовових відносинах між батьком (матір’ю) та дитиною. Разом з тим, невизначеність у правових відносинах між батьком чи матір’ю і дитиною можна поділити на два види: таку, що суперечить інтересам дитини і таку, що їм не суперечить[130, с.11].

На думку автора проекту Сімейного кодексу України З. В. Ромовської, „невизначеність у відносинах між дитиною і тим, хто записаний її батьком, на усунення якої спрямована позовна давність, нікому не шкодить, і насамперед дитині, у житті якої, з правової точки зору, нічого не змінюється[131, с.67]”.

Інша справа, коли невизначеність існує у правових відносинах між особою, яка вважає себе батьком чи матір’ю, і дитиною. Звернення таких осіб через невизначений період часу з вимогою про визнання батьківства чи материнства за умови, коли у дитини вже є батьки, могло б завдати шкоду дитині. Невизначеність у правових відносинах між особою, яка записана батьком чи матір’ю, і дитиною суперечить інтересам останньої. Тому, у ч.2 ст. 129 та ч.3 ст. 139 Сімейного кодексу України встановлено позовну давність в один рік до вимог про визнання відповідно батьківства чи материнства.

Положення про незастосування позовної давності до вимог, що виникають із сімейних правовідносин, влучно обгрунтував у свій час Олександр Огоновський: „права родинні не є самостійні, вони є правовими можливостями, що залежать від певного родинного стану, наслідком того стану, котрі мусять тривати так довго, як довго триває дотичний стан[12, с.144]”.

Згідно з ч.2 ст. 233 Кодексу законів про працю України у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком[132].

Відповідно до ч.1 ст. 76 Закону України „Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку” право на подання позову про відшкодування ядерної шкоди, заподіяної життю і здоров’ю особи, не обмежується строком давності[133].

Не підлягають дії позовної давності вимоги про застосування майнової відповідальності до постачальника (виготовлювача) матеріальних цінностей, поставлених (закладених) до державного резерву у разі виявлення в них прихованих дефектів (ч.6 ст. 14 Закону України „Про державний матеріальний резерв”)[134].

Крім вимог, передбачених у ст. 268 ЦК України, та випадків, спеціально встановлених іншими нормативно-правовими актами, існує ряд вимог правового характеру, про які можна зробити висновок, що на них не поширюється позовна давність виходячи із суті відносин, з яких ці вимоги виникають. На це неодноразово зверталась увага вченими-цивілістами[135, с.68; 65, с.65].

Так, не поширюється позовна давність на вимоги про безоплатне вилучення самовільно спорудженого жилого будинку або частини його, оскільки такі будівлі не можуть бути об’єктом права приватної власності, незалежно від того, протягом якого часу вони знаходились в користуванні громадянина, який здійснив самовільне будівництво, або інших осіб (п.13 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 19.09.1975 р. № 9 „Про практику застосування судами України статті 105 Цивільного кодексу України”)[136].

Не застосовується позовна давність до вимог власника або іншого володільця про усунення будь-яких порушень його права, хоча б ці порушення і не були поєднані з позбавленням володіння. Це пояснюється триваючим характером порушення права власності, яке постійно повторюється і наслідки його залишаються не припиненими. „Сплив давності щодо негаторного позову привів би до того, що не були б усунені порушення права власності і не могли б бути заборонені в подальшому подібні порушення[137, с.85]”. Таку ж позицію займає Вищий господарський суд України, який роз’яснив, що до вимог про усунення будь-яких порушень права власника, не пов’язаних з неправомірним позбавленням володіння, позовна давність не застосовується, оскільки правопорушення триває у часі[138]. Визнаною є ця думка і в навчальній літературі з цивільного права. „Слід враховувати, що правила про позовну давність не поширюються на „…вимоги власника про усунення перешкод у користуванні своїм майном[139, с.175]”. Оскільки, триваючі порушення можуть стосуватися не лише права власності, то слід погодитись з професором Ю.К. Толстим, який вважає, „що позовна давність не повинна поширюватися і на інші вимоги, якщо правопорушення має триваючий характер[140, с.20]”.

Таким чином, позовна давність не поширюється також на вимоги із суті відносин з яких вони виникають, випливає незастосування позовної давності та на вимоги, що виникають із триваючих правопорушень, якщо їх наслідки не припинені[141, с.238].

В окремих державах світу позовна давність не поширюється на віндикаційні позови власників. Наприклад, в Японії „право власника вимагати повернення власності не має строку погашувальної давності[142, с.159-160]”. „Не підлягає дії позовної давності віндикація та саме право власності[143, с.581]” і за законодавством Франції. У В’єтнамі, з метою сприяння залученню в економіку цієї країни іноземних інвестицій, із сфери впливу позовної давності вилучено віндикаційні позови спільних підприємств, „…крім випадків витребування речі, що знаходиться у державних підприємств або інших СП[144, с.50]”.

Це не означає, однак, що відповідне майно не може перейти у власність їх фактичних володільців. В тих країнах, де існує інститут набувальної давності, речі можуть стати власністю осіб, які ними володіють, незалежно від того, що на віндикаційні позови про витребування цих речей не поширюється позовна давність.