Тривалість та перебіг строків давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку

 

 

Відповідно до ст. 21 Закону України „Про виконавче провадження” тривалість строків давності примусового виконання встановлюється з урахуванням виду виконавчого документа, який пред’являється до примусового виконання.

Так, виконавчі листи та інші судові документи (наприклад, ухвала про затвердження мирової угоди), в тому числі, накази господарського суду, рішення іноземного суду чи арбітражу, можуть бути пред’явлені до примусового виконання протягом 3 років. Посвідчення комісій по трудових спорах пред’являються до виконання протягом 3 місяців (спеціальні строки давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку). Інші виконавчі документи – протягом року (загальний строк давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку), якщо інше не встановлено законом. Наприклад, у ст. 91 Закону України „Про нотаріат” для пред’явлення до примусового виконання виконавчого напису нотаріуса, якщо стягувачем або боржником є громадянин, встановлено 3-річний строк.

Разом з тим „підставами примусового виконання є акти органів правосуддя та інших компетентних органів, предбачених у ст. 3 Закону України „Про виконавче провадження”[112, с.202]”, а не виконавчі документи, які видаються за цими актами. За співвідношенням між правовими актами (рішеннями), що підлягають примусовому виконанню, і виконавчими документами, перші можна поділити на дві групи:

1) правові акти (рішення), на підставі яких видаються виконавчі документи;

2) правові акти (рішення), на підставі яких не видаються виконавчі документи.

Першу групу правових актів за суб’єктом видачі виконавчого документа, в свою чергу, можна поділити ще на два види:

– правові акти (рішення), за якими виконавчі документи видаються органом, що їх прийняв (рішення суду та господарського суду, рішення комісій по трудових спорах);

– правові акти (рішення), за якими виконавчі документи видаються не тим органом, який їх прийняв (рішення третейських судів – ст. 17 Положення про третейський суд; рішення іноземних судів, якщо вони визнані і надано дозвіл на їх примусове виконання – ст. 10 Закону України „Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів”[198]).

Усі інші правові акти, передбачені у ст. 3 Закону України „Про виконавче провадження”, відносяться до другої групи. Вони одночасно є і правовими підставами для примусового виконання і виконавчими документами, що пред’являються органові державної виконавчої служби. Це випливає із ст. 18-1 Закону України „Про виконавче провадження”, в якій передбачено перелік виконавчих документів.

Незалежно від того, що пред’являється державному виконавцеві: виконавчий документ чи рішення, на підставі якого виконавчий документ не видається, підставою примусового виконання завжди є рішення про захист. Таким чином, в межах строків давності заявляються вимоги про виконання рішень про захист, а не виконавчих документів. На цій підставі можна зробити висновок про те, що тривалість строків давності примусового виконання залежить від виду рішення, яке підлягає примусовому виконанню, а не від виду виконавчого документа.

Така позиція законодавця викликає заперечення. Давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку є часовою межею права на звернення з вимогою про примусову реалізацію порушеного або оспорюваного матеріального права, існування якого визнано або підтверджено правозахисним рішенням. Тому тривалість строків давності примусового виконання повинна залежати не від виду рішення, яке підлягає примусовому виконанню, а від виду матеріального цивільного права, що має бути примусово реалізоване. У зв’язку з цим пропоную тривалість строків давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку привести у відповідність із видом цивільного матеріального права, яке реалізується у їх межах і зрівняти ці строки із тривалістю загальної та спеціальних видів позовної давності. Таким чином, загальний строк давності примусового виконання повинен становити три роки, а спеціальні строки повинні відповідати строкам, встановленим у ст. 258 Цивільного кодексу України („Спеціальна позовна давність”).

Встановлення та перебіг строків давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку визначаються імперативними нормами.

Сторони матеріального правовідношення не мають права своїми правочинами усувати дію давності примусового виконання або розширювати сферу її застосування. До спливу строку давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку ніхто не може відмовитися від неї.

Строки давності примусового виконання (загальний і спеціальні) та їх тривалість встановлюються виключно законом або іншим актом цивільного законодавства. Забороняється скорочення або продовження строків давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку за домовленістю сторін.

Правочином сторін не допускається зміна порядку обчислення цих строків.

Правила про початок перебігу строків давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку та їх переривання імперативно визначені у ст.ст. 21, 22 Закону України „Про виконавче провадження”. Це означає, що сторони не уповноважені правочином визначати початок перебігу строків давності примусового виконання, підстави та правові наслідки їх переривання, інакше ніж це встановлено у законі.

У ч.ч.2 і 3 ст. 21 Закону України „Про виконавче провадження” встановлено загальне і спеціальні правила про початок перебігу строків давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку.

За загальним правилом, ці строки починаються з наступного дня після видачі виконавчого документа, незалежно від того, яким органом було прийнято рішення, що підлягає примусовому виконанню. Днем видачі виконавчого документа є день його вручення (отримання поштою) зацікавленій особі. Такою зацікавленою особою, перш за все, є стягувач. Стягувач може доручити отримати виконавчий документ своєму представникові або прокуророві, який представляє його інтереси у випадках встановлених законом. Тому днем видачі виконавчого документа має вважатися день його вручення (отримання поштою) самому стягувачеві, його представникові або прокуророві, який представляє інтереси стягувача.

День видачі виконавчого документа може не співпадати з моментом набрання законної сили правовим актом, що підлягає примусовому виконанню. Наприклад, зі змісту ст.ст. 15 та 17 Положення про третейський суд випливає, що рішення третейського суду набирає законної сили з моменту його оголошення сторонам. Однак воно може бути виконано примусово лише після видачі судом виконавчого листа.

Тому, за загальним правилом, пребіг строків давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку починається не з моменту набрання законної сили правовим актом, який підлягає примусовому виконанню, а з більш пізнього моменту – з наступного дня після видачі виконавчого документа.

В кожнім разі, за винятком негайного виконання рішення суду, строки пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання не можуть почати спливати до моменту набрання рішенням, яке підлягає примусовому виконанню, законної сили.

Із загального правила є винятки, які складають спеціальні правила початку перебігу строків давності примусового виконання.

Відповідно до п.п.1 і 2 ч.2 ст. 21 Закону України „Про виконавче провадження” строки давності примусового виконання починаються для пред’явлення вимоги про примусове виконання рішень і вироків у частині майнових стягнень судів, а також рішень господарських судів з наступного дня після набрання ними законної сили.

Це правило іноді не дотримується судами.

Так, господарським судом при постановленні рішення по справі було визначено початок перебігу строку пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання не з моменту набрання рішенням суду законної сили, а з моменту його прийняття[199].

Відповідно до ч.ч.3 та 4 ст. 85 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення десятиденного строку з дня його прийняття, а у разі подання апеляційної скарги або внесення апеляційного подання, якщо його не скасовано – після розгляду справи апеляційною інстанцією[200]. Отже, перебіг строку давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку в даному випадку не міг розпочатися з дня прийняття рішення. Він розпочався з моменту набрання ним законної сили.

В іншій справі суддею місцевого господарського суду в наказі встановлено, що він дійсний до пред’явлення з моменту закінчення десятиденного строку для оскарження рішення суду[201]. Однак, на момент видачі наказу, день набрання законної сили рішенням господарського суду не міг бути відомий, оскільки воно (рішення) могло бути оскаржено в апеляційному порядку. Суддя не мав права видавати наказ і визначати у ньому початок перебігу строку пред’явлення виконавчого документа для примусового виконання ще до набрання рішенням законної сили.

До моменту набрання рішенням законної сили, за винятком випадків негайного виконання рішення, виконавчий лист суду чи наказ господарського суду не можуть бути видані (ст. 348 ЦПК та ст. 116 ГПК України).

Ні у ст. 348 ЦПК, ні у ст. 116 ГПК України не встановлено строків видачі стягувачам виконавчих документів від моменту їх звернення з відповідною заявою до суду чи господарського суду. Такий строк не встановлено також у Законі України „Про виконавче провадження”. У п.9.19. Інструкції з діловодства у Верховному Суді Автономної Республіки Крим, обласному, міжобласному, Київському і Севастопольському міських, районному (міських) судах передбачено, що виконавчі листи виписуються не пізніше другого дня після набрання рішенням суду законної сили[202]. Таким чином, тут визначено строк, упродовж якого виписуються виконавчі листи, але не строк їх видачі стягувачу.

Разом з тим, встановлення такого строку (видачі) є дуже важливим, оскільки день видачі зацікавленій особі виконавчого документа, зокрема, виконавчого листа судом чи наказу господарським судом є тим моментом, з якого стягувач може реально здійснити своє право на звернення з вимогою про примусове виконання рішення про захист. Цей строк має бути максимально короткий, так як від його тривалості залежить можливість реалізації права на захист.

Тому пропоную доповнити перші частини ст. 348 ЦПК та ст. 116 ГПК України відповідно після першого та другого речення, реченням такого змісту: „Виконавчий лист (наказ) має бути виданий особі, на користь якої постановлено рішення, або її представникові чи прокуророві, який представляє її інтереси, не пізніше наступного дня з моменту звернення з заявою про його видачу”.

Це правило має поширюватися і на випадки видачі інших виконавчих документів.

У випадках відстрочки чи розстрочки виконання рішення суду або господарського суду строки давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку починають спливати з наступного дня після закінчення строку відстрочки чи розстрочки (п.1 ч.2 ст. 21 Закону України „Про виконавче провадження”, ст. 118 ГПК України).

У разі, коли рішення суду підлягає негайному виконанню (ст.ст. 217, 218 ЦПК України), строки давності примусового виконання починають обчислюватися з наступного дня після його постановлення, тобто ще до набрання судовим рішенням законної сили.

Відповідно до п.3 ч.2 ст. 21 Закону України „Про виконавче провадження” строки давності примусового виконання для пред’явлення до виконання рішень комісій по трудових спорах починаються з дня видачі посвідчення на примусове виконання рішення.

Під час провадження виконавчих дій державним виконавцем може бути встановлено неможливість повного або часткового виконання рішення про захист. Ця неможливість, зокрема, виникає, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення і здійснені державним виконавцем заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними. В таких випадках, у відповідності до ст. 40 Закону України „Про виконавче провадження” виконавчий документ повертається стягувачеві. Це не позбавляє стягувача можливості повторно звернутися з вимогою про примусове виконання за повернутим виконавчим документом в межах строків давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку.

На це положення звертається увага і в судовій практиці. Так, постановляючи рішення за скаргою на дії державного виконавця, суд зазначив, що повернення виконавчого документа без виконання внаслідок відсутності майна боржника, не позбавляє стягувача права повторно пред’явити виконавчий документ до виконання в межах строків, встановлених ст. 21 Закону України „Про виконавче провадження”[203]”.

Оскільки неможливість виконання виникла не з вини стягувача, законодавець урахував цю обставину при визначенні початкового моменту перебігу строку давності. Згідно з ч.3 ст. 22 Закону України „Про виконавче провадження” у разі повернення виконавчого документа стягувачеві у зв’язку з неможливістю повного або часткового виконання рішення, перебіг строку пред’явлення виконавчого документа до виконання після переривання починається з дня повернення виконавчого документа стягувачеві.

До закінчення перебігу, строки давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку можуть бути перервані. Переривання строків пред’явлення виконавчих документів до виконання означає, що час, який минув до переривання, до нового строку не зараховується (ч.2 ст. 22 Закону України „Про виконавче провадження”). „Після переривання перебіг цього строку починається заново на весь період, передбачений у законі для відповідного виконавчого документа[204, с.61]”.

У ч.2 ст. 22 Закону України „Про виконавче провадження” передбачено положення, згідно з яким після переривання строку пред’явлення виконавчого документа до виконання перебіг строку поновлюється. З цим положенням важко погодитись. Поновленню підлягає лише те саме правове явище, яке існувало раніше. У випадку із строком давності мав би поновлюватися той же строк, який з певних причин припинив свій перебіг. В той час, як при перериванні, строк давності починає спливати заново, а строку, який минув до переривання, вважається, що не було. Крім того, у ст. 23 цього ж закону та ст. 350 ЦПК України термін „поновлення строку давності” вживається для позначення тих ситуацій, коли суд визнає причини пропущення строку давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку поважними. Ці ситуації не мають відношення до переривання строків пред’явлення виконавчих документів до виконання.

Використання одного і того ж поняття – „поновлення” для позначення різних правових явищ суперечить правилам юридичної техніки. Тому пропоную в першому реченні ч.2 ст. 22 Закону України „Про виконавче провадження” слово „поновлюється” замінити словами „починається заново”.

Стаття 22 Закону України „Про виконавче провадження” містить три підстави для переривання строків давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку:

1) пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання;

2) часткове виконання рішення боржником;

3) надання судом, який видав виконавчий документ, відстрочки виконання рішення.

Під пред’явленням виконавчого документа до примусового виконання треба розуміти його передачу разом із заявою про примусове виконання (про відкриття виконавчого провадження) органові примусового виконання особисто стягувачем, його представником чи прокурором або здавання їх органам поштового зв’язку для відправлення відповідному відділові державної виконавчої служби.

Вчинення такої дії є достатнім для висновку про те, що зацікавлена особа (стягувач) виявила свою волю на примусове виконання рішення про захист.

Так, судом було встановлено, що виконавчий документ надійшов у відділ державної виконавчої служби в межах строку пред’явлення його до примусового виконання, однак, постанова про відкриття виконавчого провадження була винесена державним виконавцем вже поза межами цього строку. Це сталося через недобросовісне виконання своїх обов’язків працівником канцелярії відділу виконавчої служби, яка із значним затриманням передала виконавчий документ державному виконавцеві. Суд своїм рішенням визнав постанову про відкриття виконавчого провадження незаконною і зобов’язав державного виконавця винести постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження у зв’язку із закінченням строку примусового виконання рішення[114]. Це рішення не відповідає законові, оскільки строк давності примусового виконання стягувачем не пропущено, а пред’явленням виконавчого документа до примусового виконання його перебіг перервано.

Днем переривання строку давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку треба вважати день надходження виконавчого документа у відповідний відділ державної виконавчої служби або день здавання його органові зв’язку для відправлення у виконавчу службу, але не день вручення виконавчого документа безпосередньо державному виконавцеві. Ці дні, як правило, не співпадають. Обов’язок по передачі виконавчого документа на виконання державному виконавцеві відповідно до п.3.5. Інструкції з діловодства в районних, міських (міст обласного значення), районних у містах відділах державної виконавчої служби покладається на діловода відділу Державної виконавчої служби, а не на стягувача[205].

Ця обставина перериває строк давності примусового виконання, якщо виконавчий документ пред’явлено до виконання лише відповідному органові Державної виконавчої служби, а не іншому органові, установі чи організації.

Із змісту ч.2 ст. 19 Закону України „Про виконавче провадження”, де передбачено, що виконавчі документи мають бути підписані уповноваженою посадовою особою і скріплені печаткою, можна зробити висновок про те, що вони подаються для примусового виконання лише в оригіналі. Тому не може, наприклад, вважатися передачею виконавчого документа органові примусового виконання його направлення з використанням факсимільного зв’язку.

В літературі висловлена думка про те, „що пред’явлення виконавчого документа до виконання перериває перебіг строку давності лише за умови додержання вимог до виконавчого документа, встановлених у ст. 19 Закону про виконавче провадження[113, с.93]”. За переконанням автора коментара, у разі порушення вказаних вимог, пред’явлення виконавчого документа до виконання перериває строк давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку лише за умови усунення допущених порушень у визначений державним виконавцем строк. „Тривалість цього строку встановлюється на розсуд державного виконавця[206, с.39]”, з урахуванням строків здійснення виконавчого провадження (ст. 25 Закону України „Про виконавче провадження”). Якщо продовжити висловлену думку, можна дійти висновку, що у випадку, коли порушення, допущені у виконавчому документі, не будуть усунені у встановлений державним виконавцем строк, строк давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку не буде вважатися перерваним.

Така позиція є спірною.

Стаття 22 Закону України „Про виконавче провадження” обумовлює переривання строку давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку пред’явленням виконавчого документа до примусового виконання, а не його прийняттям державним виконацем.

Переривання строку давності примусового виконання, так само як і переривання позовної давності, пов’язується в часі з днем фактичного подання виконавчого документа і заяви про примусове виконання безпосередньо органові державної виконавчої служби або здавання кореспонденції органам зв’язку, а не з днем винесення державним виконавцем постанови про відкриття виконавчого провадження. Саме так повинно вирішуватися питання при втраті поданого у відділ державної виконавчої служби виконавчого документа.

Крім того, обов’язок дотримання вимог до змісту виконавчого документа, передбачених у ст. 19 Закону України „Про виконавче провадження”, та усунення допущених порушень покладається на орган, який видав виконавчий документ, а не на стягувача. Це, зокрема, випливає із ч.1 ст. 27 Закону України „Про виконавче провадження”, згідно з якою державний виконавець, виявивши невідповідність виконавчого документа вимогам закону, повертає його для усунення порушень органу, який його видав, а не заявникові, тобто стягувачеві. Саме цей орган може допустити порушення, про які йдеться у ст. 27 Закону України „Про виконавче провадження”. Стягувач може і не знати, які вимоги ставляться до виконавчих документів. Було б несправедливим покладати невигідні правові наслідки, які полягають у тому, що строк давності примусового виконання не вважається перерваним, на особу (стягувача), яка не допустила жодних порушень.

Пред’явлення виконавчого документа для примусового виконання не тому органові державної виконавчої служби, що має вчиняти виконавчі дії, не перериває строку давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку. „Якщо вимога про примусове виконання рішення подана була у неналежне місце, то подання її не може перервати давність[18, с.51]”. Пред’явити заяву про примусове виконання і виконавчий документ заявник мусить тому органові державної виконавчої служби, на території якого слід вчинити виконавчі дії. Порушення цієї вимоги є підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження (п.3 ч.1 ст. 26 Закону України „Про виконавче провадження”), оскільки закон не передбачає обов’язку органу державної виконавчої служби пересилати заяву з виконавчим документом до належного органу примусового виконання. Якщо б такий обов’язок був передбачений у законі, пред’явлення виконавчого документа неналежному органові державної виконавчої служби спричиняло б переривання строків давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку.

Разом з тим, у ст. 37 Закону України „Про виконавче провадження” серед підстав для закінчення виконавчого провадження передбачено направлення виконавчого документа за належністю до іншого відділу Державної виконавчої служби. Таким чином, можливі випадки відкриття виконавчого провадження не за місцем виконання. Якщо ця обставина буде виявлена під час примусового виконання, державний виконавець зобов’язаний закінчити виконавче провадження і направити виконавчий документ за належністю. В таких ситуаціях строки давності пред’явлення до примусового виконання слід вважати перерваними з моменту подання заяви про примусове виконання до того органу Державної виконавчої служби, який направив виконавчий документ за належністю.

В практиці діяльності Державної виконавчої служби в разі пред’явлення заявником виконавчого документа не за місцем виконання йому відмовляють у відкритті виконавчого провадження, однак, виконавчий документ не повертають, а скеровують на виконання за належністю. Рішення про направлення виконавчого документа органові виконавчої служби за місцем виконання включається у постанову про відмову у відкритті виконавчого провадження (відмову у прийнятті до провадження виконавчого документа).

Так, розглянувши заяву стягувача про примусове виконання, державний виконавець встановив, що боржник знаходиться на території, на яку поширюються функції іншого відділу державної виконавчої служби, і тому скерував виконавчий документ на виконання за належністю у цей відділ[207].

Аналогічне рішення прийнято іншим державним виконавцем [208].

В таких випадках, строк давності примусового виконання треба вважати перерваним з моменту надходження відповідного виконавчого документа до відділу державної виконавчої служби, в якому працює державний виконавець, що має провадити виконавчі дії.

Відповідно до ст. 348 ЦПК України коли за постановленим рішенням належить передати майно, що є в кількох місцях, або коли рішення постановлено проти кількох відповідачів, суд має право за заявою стягувача видати кілька виконавчих листів, точно зазначивши, яку частину рішення треба виконати за кожним листом. У разі видачі кількох виконавчих листів, пред’явлення до примусового виконання хоча б одного з них перериває строк давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку щодо усіх вимог про передачу майна, що є в кількох місцях або щодо вимог до усіх відповідачів. Давність примусового виконання переривається у разі пред’явлення особою вимоги про примусове виконання до одного із кількох боржників, а також якщо предметом такої вимоги є передача майна, що знаходиться в кількох місцях, – пред’явлення вимоги про передачу майна хоча б з одного місця. Такий висновок випливає із самої суті давності примусового виконання як часової межі для звернення за захистом права.

Давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку переривається щодо захисту конкретного суб’єктивного цивільного права в його повному обсязі, а не лише по відношенню до одного із боржників чи вимоги про передачу майна, що є в якомусь одному місці.

Наявність такої підстави для переривання строку пред’явлення виконавчого документа до виконання вступає у суперечність із запропонованим поняттям давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку. Із нього випливає, що захист цивільного права або інтересу може відбутися під час перебігу цієї давності, яка була перервана. Разом з тим, не виключені такі ситуації, коли після переривання давності примусового виконання пред’явленням виконавчого документа протягом більше трьох років (а зі скороченою давністю примусового виконання у коротший строк), рішення суду або іншого органу (особи) не буде виконано. Іншими словами, захист не відбудеться в межах давності пред’явлення виконавчого документа до примусового виконання, яка спливе під час виконавчого провадження, оскільки інших підстав для її переривання немає. Це ще раз доводить, що давність примусового виконання не строк для захисту права, а строк для звернення за ним. Вважаю, що давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку не повинна перериватися пред’явленням виконавчого документа до виконання. Вчасне звернення з виконавчим документом до органу державного виконання повинно припиняти її перебіг, оскільки особа звернулася за захистом в межах строку, встановленого законом. Після пред’явлення виконавчого документа органові державного виконання в межах давності примусового виконання немає потреби, щоб вона починала заново свій перебіг. Особа дотрималася вимоги закону про своєчасність звернення за захистом. З моменту подання виконавчого документа органові державного виконання дія давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку повинна вважатися припиненою.

Самостійною підставою для переривання строків давності примусового виконання є часткове виконання боржником рішення про захист. Таке виконання має бути підтверджено документами. Щоб перервати перебіг строку давності, виконання повинно бути здійснено боржником або іншою особою, на яку покладено виконання зобов’язання, якщо з умов договору, вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства або суті зобов’язання не випливає обов’язок боржника виконати зобов’язання особисто (ст. 528 Цивільного кодексу України). Пред’являючи виконавчий документ до примусового виконання після спливу встановленого у ньому строку, стягувач повинен згідно з п.3.4.1. Інструкції про проведення виконавчих дій додати підтверджувальні документи про часткове виконання рішення.

Ще однією підставою для переривання строку давності пред’явлення виконавчого документа до виконання є надання судом, який видав виконавчий документ, відстрочки виконання рішення. З цього положення закону випливає кілька висновків:

1) давність вважається перерваною з моменту надання відстрочки;

2) давність вважається перерваною, якщо відстрочка надана під час перебігу давності примусового виконання, тобто після моменту початку її перебігу;

3) давність може бути перерваною лише в разі надання відстрочки судом, тобто після набрання законної сили відповідної судової постанови;

4) давність переривається лише при наданні відстрочки виконання рішення суду, а не іншого акту, що підлягає виконанню.

Оскільки відстрочка виконання рішення суду має триваючий характер, а також властивість припинятися, то вона повинна бути підставою не для переривання, а для зупинення давності примусового виконання на весь період існування цієї обставини.

В Законі України „Про виконавче провадження” не передбачено підстав для зупинення строків давності примусового виконання. Разом з тим, під час їх перебігу можуть виникати обставини об’єктивного характеру, які перешкоджають стягувачеві звернутися до органу державної виконавчої служби з вимогою про примусове виконання рішення.

Так, протягом перебігу строку давності примусового виконання може настати надзвичайна або невідворотна за цих умов подія (непереборна сила); стягувач або боржник можуть перебувати у складі Збройних Сил України та інших створених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан; може бути відстрочено примусове виконання на підставах, встановлених законом; зупинено дію Закону України „Про виконавче провадження”.

Законом України „Про введення мораторію на примусову реалізацію майна” встановлено мораторій на застосування примусової реалізації майна державних підприємств та господарських товариств, у статутних фондах яких частка держави становить не менше 25 відсотків, до вдосконалення визначеного законами України механізму примусової реалізації майна[209]. Під примусовою реалізацією майна в цьому законі розуміється і звернення стягнення на майно боржника за рішеннями, що підлягають виконанню Державною виконавчою службою.

Наявність таких обставин повинна впливати на перебіг строків давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку. Цей вплив мусить проявлятися у їх зупиненні. При виникненні цих обставин перебіг строку давності повинен зупинятися на весь час їх існування. Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу строку давності примусового виконання, його перебіг має продовжитися з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

При чому, така підстава як відстрочення виконання має поширюватися на всі види виконавчих документів, а не лише на рішення судів.

Пропоную доповнити Закон України „Про виконаче провадження” новою статтею такого змісту: „Зупинення строку давності пред’явлення виконавчого документа до виконання.

1. Перебіг строку давності пред’явлення виконавчого документа до виконання зупиняється:

1) якщо пред’явленню до примусового виконання виконавчого документа перешкоджала надзвичайна або невідворотна за цих умов подія (непереборна сила);

2) у разі відстрочення виконання зобов’язання (мораторій) на підставах, встановлених законом;

3) у разі зупинення дії закону або іншого нормативно-правового акта, який регулює відповідні відносини;

4) якщо стягувач або боржник перебувають у складі Збройних Сил України та інших створених відповідно до закону військових формувань, що переведені на воєнний стан.

2. У разі виникнення обставин, визначених в частині першій цієї статті, перебіг строку давності пред’явлення виконавчого документа до виконання зупиняється на весь час існування таких обставин.

3. Від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу строку давності пред’явлення виконавчого документа до виконання, перебіг цього строку продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення”.