Сфера застосування норм про давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку

 

 

Без пред’явлення вимоги про примусове виконання рішення про захист не може бути відкрито виконавче провадження і прийнято до виконання виконавчий документ. Ця вимога відповідно до ст. 18 Закону України „Про виконавче провадження” оформляється заявою. Закон не регламентує форми та змісту такої заяви. Однак на думку Штефана М.Й. та Штефан С.М., заява, яка подається на примусове виконання рішення має бути письмовою і містити зміст заявленого клопотання. Ця позиція дотримується і на практиці.

Державні виконавці вимагають, щоб стягувачі подавали письмово оформлені заяви із зазначенням вимоги про примусове виконання рішення. Так, вимагаючи відкриття виконавчих проваджень по виконанню рішень судів, стягувачі звертаються до відділів Державної виконавчої служби з письмовими заявами[192; 193; 194]. До заяви про відкриття виконавчого провадження, тобто про примусове виконання добровільно невиконаного обов’язку стягувач зобов’язаний додати виконавчий документ, який підлягає виконанню (ст. 18 Закону України „Про виконавче провадження”).

Заяви-вимоги про примусове виконання рішень про захист цивільних прав можуть бути пред’явлені органові примусового виконання лише в межах строків, встановлених у ст. 21 Закону України „Про виконавче провадження”. Цією статтею встановлено строки давності примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку. Таким чином, давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку застосовується до вимог про примусове виконання рішень про захист матеріальних цивільних прав. Перелік таких рішень (що підлягають виконаню Державною виконавчою службою) встановлено у ст. 3 Закону України „Про виконавче провадження”.

Разом з тим, не всі із перелічених у цій статті рішень про захист підлягають

примусовому виконанню.

Здатністю бути виконаними примусово наділені, зокрема, рішення про присудження.

„Характерною особливістю рішень про визнання, – як стверджував Є.Г. Пушкар, – є те, що вони ніколи не вимагають примусового виконання, а захист права здійснюється безпосередньо рішенням[195, с.8]”. Із набранням законної сили рішенням про визнання захист є таким, що вже відбувся. Від протилежної сторони не вимагається вчинення якихось дій або утримання від них. Такі акти не треба розглядати в якості підстав виконання.

Що стосується перетворювальних рішень, то ті з них, реалізація яких залежить від подальшої поведінки (вчинення певних дій чи утримання від них) протилежної сторони, можуть бути примусово виконані. Наприклад, виділ частки із спільного майна одному із співвласників, як правило, неможливий без певних активних дій, або, навпаки, утримання від них, інших співвласників. Якщо ж вони не вчиняють дій по виділу частки або ж перешкоджають у цьому, рішення про виділ буде виконано примусово. Що ж до реалізації таких перетворювальних рішень як, наприклад, про розірвання шлюбу чи визнання особи такою, що втратила право користуватися жилим приміщенням, то вони не вимагають примусового виконання.

Слід тому погодитись з Є.В. Васьковським, на думку якого існують рішення, що не потребують примусового виконання: „такими є рішення по установчих (про визнання) та багатьох перетворювальних позовах[196, с.191]”. В таких випадках „…фактично йдеться не про виконання, а про реалізацію рішення суду, оскільки реалізуються всі рішення, а виконуються не всі[105, с.169]”.

Отже, примусовому виконанню підлягають всі рішення про присудження та частина перетворювальних рішень, за якими на одну із сторін покладається обов’язок вчинити певну дію чи утриматися від її вчинення. Саме з таких рішень може виникнути вимога про їх примусове виконання[197, с.260]. Тому не можна погодитися з думкою С.Я. Фурси та С.В. Щербак, які вважають, що „лише рішення про присудження можуть виконуватися державними виконавцями, а всі інші рішення не повинні надходити до державної виконавчої служби[106, с.142]”.

Давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку, таким чином, поширюється на вимоги про примусове виконання рішень про присудження та частини перетворювальних рішень.

В Законі України „Про виконавче провадження” не встановлено переліку вимог, на які не поширюється давність примусового виконання. З цього можна зробити висновок, що рішення по вимогах, до яких не застосовується позовна давність (ст. 268 ЦК України), теж пред’являються до примусового виконання лише в межах строків, встановлених ст. 21 Закону України „Про виконавче провадження”. Таким чином, право на захист цивільних матеріальних прав, навіть якщо на вимоги, що виникають з цих прав, не поширюється позовна давність, все ж має часову межу. Такою межею є давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку.

Вважаю, що така позиція законодавця є помилковою.

Давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку, як і позовна давність, має своїм безпосереднім предметом впливу один із елементів права на захист. Разом з тим, з її настанням право на захист не може бути реалізовано взагалі. Те ж саме має місце і зі спливом позовної давності. Передбачені законом матеріально-правові вимоги, вилучені із сфери дії позовної давності для того, щоб цивільні права, з яких ці вимоги виникають, могли бути захищені в будь-який час. Встановлення для них часової межі у виді давності примусового виконання є непослідовним і невиправданим. З тих же міркувань, з яких на певні матеріально-правові вимоги не поширюється позовна давність, на них не повинна поширюватись і давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку.

Тому пропоную доповнити Закон України „Про виконавче провадження” новою статтею, де передбачити перелік вимог, на які не поширюється давність примусового виконання добровільно невиконаного обов’язку. Цей перелік вимог повинен співпадати з переліком вимог, на які не поширюється позовна давність.