ТОП 10:

Структура філософського знання (онтологія, гносеологія, методологія, аксіологія) та його основні проблеми.



Структура світогляду

Схема 2. Структура світогляду

Залежно від того, які методи використовуються в пізнанні світу і наскільки глибоко суб'єкт, який пізнає, проникає в сутність світу, виділяються рівні світогляду: буденно-життєвий (стихійні, несистематизовані уявлення про світ і людину, здоровий глузд) і теоретичний, науковий (пізнання світу і людини на рівні законів - істотних зв'язків, - систематизоване знання). Філософію звичайно пов'язують з теоретичним рівнем світогляду, так як вона являє собою систематизоване, логічно обгрунтоване знання. Філософія не просто висловлює судження про що-небудь, а і розгортає його в логічно-обґрунтовану систему. Однак існує і так звана життєва мудрість, здатність людини вирішувати універсальні загальні проблеми. От чому іноді стверджують, що кожна людина - філософ або філософом називають людину, схильну до загальних міркувань, до узагальнених висновків.

3.Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія, наука.

 

Для розуміння специфіки філософського світогляду порівняємо його з такими історичними типами світогляду як міфологія і релігія.

Міфологія - цілісне світорозуміння, в якому різні уявлення зв'язані в єдину образну картину світу, яка об'єднує у собі реальність і фантазію, природне і надприродне, знання і віру, думку і емоції. У міфологічному світогляді структура космосу, сутність людини, добро і зло, прекрасне і потворне виражені в конкретних образах, які часто є метафорами і символами. Наприклад, у слов'янській міфології, дерево - це образ світу. Дерево поєднує три головних "поверхи" світобудови: небо, землю і пекло. У "Вечорах на хуторі біля Диканьки" М.В.Гоголь пише: "Є десь, у далекій землі, таке дерево, яке шумить вершиною в самому небі, і бог сходить по ньому на землю в ніч перед світлим святом"1.

Конкретнообразне міфологічне подання про світ було безпосередньо включене в сферу практичної життєдіяльності людини (єдність обряду і міфу в первісній культурі). Міфологія - це нерозчленована єдність релігійних вірувань (наприклад, анімізм2, фетишизм3), зачатків наукових знань, моральних принципів (життя і діяльність героя у міфі було моделлю поводження людей, моральною повинністю або забороною), форм естетичного засвоєння світу (казка, героїчний епос, легенда, історичний переказ). Пізніше, коли окремі сфери культури, мораль, релігія, мистецтво, наука, знайшли своє відносно самостійне існування, міф все-таки залишився в духовній культурі, як специфічна мова в мистецтві, а також форма ідеології (політичний, соціальний міф). Якщо міфологія - це образне знання про світ, звернене до почуттів і емоцій людини, то філософія - це раціональне обґрунтоване знання, звернене до розуму.

Релігія - це історичний тип світогляду, в основі якого віра в існування надприродних сил і в їх головну роль у світобудові і житті людей.

Релігія, яка виникла в кам'яному віці 50-40 тисяч років тому, тривалий період залишалася пануючим світоглядом. Пропонуючи специфічні варіанти відповідей на складні світоглядні питання, вона і зараз існує і розвивається поряд з філософією і наукою. Філософія у своєму історичному розвитку то, зближалась (майже зливаючись) з релігією (середньовічна філософія - богослов'я, теологія), то віддалялася і протистояла їй (атеїзм). Історичний приклад: в 1770 році прокурор Паризького Парламенту Сегьє, вимагаючи офіційного осуду і спалення книги "Системи природи" П. Гольбаха заявив, що філософи зробилися наставниками людському роду. Свобода мислити - от їхній вигук і цей вигук чується з одного краю світу до іншого. Однією рукою вони прагнуть похитнути престол, а іншою хочуть перекинути вівтар.

Якщо релігія опирається на віру, то філософія в пошуку відповідей на ті ж світоглядні питання опирається на розум.

Філософія, як тип світогляду, інтерпретує основне питання будь-якого світогляду - питання про відношення людини і світу (дивись схему 3).

Основне питання філософії виникає із самопізнання, саморефлексії людини. Куди повинна була подивитися людина, щоб задатися запитанням про співвідношення матеріального і духовного? Очевидно, що вона подивилася вглиб себе і помітила, що є носієм двох сутностей - матеріальної і духовної - душі і тіла. "Звідки взялися в мені ці дві сутності? - задає собі людина наступне питання - "Тіло те саме що природа, а душа?" Звідси і пішла філософія. Тому основне питання філософії можна визначити і як головне, і як вихідне, а філософію, як один зі способів самопізнання людини, самоствердження її у світі. В основному питанні фіксуються різні аспекти відносин матеріального і духовного. Два перших аспекти називаються першою і другою сторонами основного питання. Залежно від відповіді на питання: що первинно: матерія або свідомість? - всі філософи відносяться до одного із трьох напрямків:

■ матеріалізм - філософи, які обґрунтовують первинність матеріальної сутності світу; увесь світ - матерія, яка рухається; свідомість залежить від матерії і не може існувати без її;

■ ідеалізм - філософія, що обґрунтовує первинність духовної сутності світу; виділяється об'єктивний ідеалізм - визнання первинним світового, об'єктивно - (незалежно) - існуючого духовного початку (бог, дух, "абсолютна ідея", "світовий розум") і суб'єктивний ідеалізм, що стверджує, що первинне - свідомість окремої людини (суб'єкта);

■ дуалізм - філософія, яка обґрунтовує рівноправну єдність у світі двох початків - матерії і духу.

Слід зазначити, що первинність у філософії розуміється у двох аспектах:

1) первинно те, що з'явилося раніше (або існувало завжди), наприклад, у матеріалізмі - матерія нескінченна, несотворима, незнищувана; в ідеалізмі цією ж якістю володіє дух, свідомість;

2) первинно те, що важніше, головніше; те, що визначає, від чого залежить все інше; так в ідеалізмі дух може існувати сам по собі і маючи нескінченний творчий потенціал, на певному етапі розвитку створює матерію (природу).

В історії філософії виділяються три основні форми матеріалізму:

> стихійний, наївний матеріалізм (дивись розділ "Антична філософія");

> метафізичний, механічний матеріалізм розглядає першооснову світу - матерію, як пасивне начало, яке приводиться в рух якою-небудь зовнішньою силою;

> діалектичний матеріалізм трактує матерію як активну першооснову світу (саморух матерії - істотна властивість буття).

Друга сторона основного питання філософії фіксує пізнавальне відношення людини до світу. На питання: "чи можна пізнати світ?" - більшість філософів відповідають ствердно. Вони трактують пізнання як процес відбиття суб'єкта об'єктом - гносеологічний оптимізм (від лат. gnosis - знання, пізнання). Протилежна позиція - агностицизм (gnosis - знання; а - префікс "ні", дослівно - незнання) - напрямок у філософії, які заперечує пізнаванність світу. В агностицизмі абсолютизується активність суб'єкта у пізнанні, отже, знання залежить не стільки від об'єкта, скільки від суб'єкта.

Тут схематично позначені лише основні філософські напрямки. Реальний філософський процес значно різноманітніший і багатший цієї схеми. Усередині кожного з напрямків існує розмаїтість шкіл, вчень, варіантів вирішення тих або інших проблем; є філософи, які у своєму розвитку еволюціоні-зувалися від одного напрямку до іншого; відомі також філософські школи, які заперечують світоглядні проблеми (позитивізм, наприклад) і тому не вписуються в наведену схему.

Застосовуючи метод підіймання від абстрактного до теоретично-конкретного ми надалі наповнимо цю абстрактну схему конкретно-історичним змістом.

Отже, філософія - це теоретично сформульований світогляд, один зі способів духовного освоєння людиною світу. В філософії, як у світогляді завжди, явно або неявно, присутня людина. Філософія вивчає Світ, Космос, для того щоб розуміти в них місце Людини. Спрямованість до людини, гуманістичний пафос філософії полягає в тому, що вона покликана відповісти на смисложиттеві питання людини, в центрі філософських теоретичних узагальнень, пошуків стоїть людина. Філософія служить способом самопізнання і духовного розвитку людини і людства.

4.Специфіка і структура філософського знання.

Конфуціанство — етико-політична концепція, яка істотно вплинула на розвиток філософії Китаю, хоча постановка та розв'язання філософських проблем в ній знаходилась у зародковому стані. Навіть у вченні про небо й небесне веління Конфуцій виходив із натурфілософських уявлень попередніх епох. Основне місце в конфуціанстві займали проблеми природи людини, її моралі та етики, життя сім'ї, управління державою. Конфуцій учив, ніби поведінка людей, їх суспільний статус залежить від неба, вищої духовної сили, яка, разом з тим є частиною природи. Моральні норми, за Конфуцієм, теж залежать від неба.

Моїзм — вчення, яке набуло поширення в Китаїу V—III ст. до н.е. Автор його — Мо-цзи. Збереглася значна частина трактату "Мо-цзи", написаного учнями засновника цієї школи. Ось назви деяких розділів нього трактату: "Шанування мудрості", "Шанування єдності", "Всезагальна любов", "Проти нападів", "Про економію у витратах", "Воля неба".

 

Легізм - етико-політичне вчення про управління людиною, суспільством і державою, яке виникло і сформувалося в VI— III ст. до н.е. Як і конфуціанство, легісти прагнули створити вчення про створення могутньої оптимально керованої держави. Та якщо конфуціанці на перший план висували моральні якості людей, то прибічники легізму вище всього ставили закон. "Закони-батько і мати народу", - учив один з основних творців легізму Гуань-Чжун. Він зробив спробу поставити закон вище всіх, навіть від правителя. "Правитель і чиновники, вищі і нижчі, знатні і підлі - всі повинні дотримуватися закону. Це і називається великим мистецтвом управління". Проте ця думка не була підтримана його послідовниками. Легісти, створивши концепцію деспотичної держави, яка ґрунтувалася б на рівності всіх перед законом, за винятком правителя, єдиного творця законів, зіграли не останню роль у формуванні імператорсько-бюрократичної системи управління, яка без істотних змін проіснувала в Китаї до початку XX століття.

Легізм, або "школа закону", є тим теоретичним обґрунтуванням тоталітарно-деспотичного управляння державою і суспільством, що сформувалося в 4-3 ст. до н.е., яке першим в китайській теорії добилося статусу єдиної офіційної ідеології в першій централізованій імперії Цинь. Легістське вчення виражено в автентичних трактатах 4-3 ст. до н.е. Гуань-цзи, Шан цзюнь шу, Шень-цзи, Хань Фей-цзи, а також менш значущих через сумніви в автентичності і змістовній недиференційованій щодо "школи імен" і даосизму Ден Си-цзи і Шень-цзи[3, c. 21-22].

11.Загальна характеристика та етапи розвитку античної філософії.

 

 

Слово "античний*9 в перекладі з давньогрецької означає "давній". Але у звуженому й усталеному вживанні воно позначає початок європейської культури та цивілізації, греко-римський давній світ. Відповідно до "античної філософи"" входять філософські здобутки цього світу. Зауважимо, що поняття "антична філософія"ширше від поняття "давньогрецька філософія", бо охоплює, крім давньогрецької, ще елліністичну, римську й олександрійську філософії. Зазначену відмінність понять чітко видно при розгляді етапів розвитку античної філософії.

На двох перших етапах розвитку поняття античної філософії збігається з поняттям давньогрецької філософії, а в подальшому історичному розвитку сюди додалися і філософські досягнення інших, культурно споріднених із Грецією регіонів. Проте і надалі грецька філософія була не простою, а основною складовою античної філософії, оскільки поставала як вихідна інтелектуальна засада та освячений традицією взірець філософствування.

Чому ж завдячує антична філософія такими своїми якостями? Відповісти на це запитання означає зрозуміти, які умови й донині необхідні для нормального розвитку філософії, і побачити в історії античної філософії деякі виходи на сучасність.

Апологетика

Розпочинається становлення філософії Середніх віків періодом так званої апологетики (від грец. apologia - захист). За умов, коли християнство становило переслідувану меншість Римської імперії, коли з нового вчення глузували, представники апологетики зверталися до римських імператорів або широкого загалу із посланнями на захист християн. У таких зверненнях апологети почали розглядати та розробляти важливі світоглядні ідеї, такі як розуміння сутності Бога, характеру та змісту божественного творіння, природи та сутності віри, співвідношення віри та знання.

Від самого початку апологетика розділилася на два напрями в питанні ставлення до попередньої язичницької (античної) мудрості: позитивний і негативний.

Прихильники позитивного ставлення - Юс тин Мученик (бл. 100-165), Афінагор (II ст.), Климент Олександрійський (150-215), Оріген (бл. 185-254) - вважали, що грецькі філософи йшли шляхом істини, але не могли досягти її, бо вона ще не виявила себе в особі Христа. Тому філософію треба використовувати, підпорядковуючи її теології, оскільки християнський світогляд більш істинний, ніж попередній.

Прихильники негативного ставлення до античної філософії - найвидатнішим їх представником був Квінт Тертулліан (бл. 155-220 pp.) - не лише засуджували античну філософію, а й вважали, що греко-римська культура взагалі зіпсувала й спотворила людину, задавила її природні нахили, вибудувала у свідомості цілий світ штучних цінностей. Серед таких цінностей, на думку Тертулліана, є і безплідна у своїй витонченості наука, і занадто розніжене мистецтво, і до краю розбещена мораль, і аморальна релігія. Єдиний вихід зі скрути полягає у спрощенні і поверненні до природного - християнського стану. Мудрування ж учених і філософів на цьому шляху не тільки зайві, а й шкідливі. Досягти мети можна через аскезу, самопізнання і, найголовніше, через віру в Ісуса Христа.

Патристика

Зміни в суспільному стані християнства не могли не відбитися на характері його ідеології: відпала необхідність захищатися і обґрунтовувати своє право на життя, настав час вказувати шлях і вести світ, що руйнувався, до спасіння1. На зміну активності апологетів прийшла діяльність отців церкви, розпочався етап патристики (від ті. pater - отець). Одним з найуславленіших її представників вважається Аврелій Августин, або, у вітчизняній традиції, Августин Блаженний (354-430). У своїх працях "Про град Божий", "Сповідь", "Про Трійцю" Августин розробив філософське вчення про свободну волю і вважав, що людина як своєрідний мікрокосм поєднує у собі природу матеріальних тіл - рослин та тварин, розумну душу і свободну волю. Душа нематеріальна, безсмертна, вільна у своїх рішеннях. Філософ віддавав перевагу вольовим характеристикам людської душі перед розумовими. Звідси виводилася незаперечна першість віри перед розумом (віра передує розумінню) і, зрештою, утверджувався беззастережний авторитет церкви як останньої інстанції у ствердженні будь-якої істини. Отже, свобода волі, за Августином, не абсолютна. Вона обмежена божественним передвічним рішенням, яким Бог одних обрав для врятування та насолоди в майбутньому житті, а інших прирік на одвічні тортури (у цьому суть християнського вчення про божественне приречення). Подібним чином Августин розмежував науку й мудрість. Наука підпорядкована мудрості, бо навчає лише вмінню користуватися речами, тоді як мудрість орієнтує на пізнання божественних справ і духовних об'єктів.

Суттєву роль в утвердженні християнського світомислення відіграли Ієронім Блаженний (345-420), що переклав Біблію латиною; римський письменник V ст. Марціал Капелла, що висунув ідею "семи вільних мистецтв", серед яких основою всіх знань виступають перші три - граматика, риторика та діалектика; Аніцій Матій Северин Боецій (480-524), твори якого "Про музику", "Про Святу Тройцю", "Про католицьку віру", "Розрада філософією" доволі органічно поєднували грецьку філософію із християнським світобаченням; Флавій Магн Касіодр (477-570), який у своєму мастку на півдні Італії заснував школу, де почалися систематичні переклади та переписування книжок і текстів, важливих для християнської освіченості.

У період раннього сформованого Середньовіччя існував ще один цікавий філософ і богослов Іоанн Скот Еріугена (бл. 810-877 рр.). У своєму відомому творі "Про розподілення природи" він писав, що все буття поділяється на чотири "природи": перша - природа не створена, але здатна сама творити-Бог; друга-природа створена і сама здатна творити-сукупність першоформ (у платонівському розумінні) і діючих причин; третя - природа створена і нездатна творити - світ чуттєвих речей. Існування світу речей Еріугена пов'язує з гріхопадінням людини, яке й призвело до того, що цей світ відійшов від Бога. У остаточному підсумку (на основі спокути) чуттєвий світ повернувся до Бога, і цей стан буття характеризує, як вказує Еріугена, четверту природу - Бога як кінцеву мету всього, як субстанцію, до якої все повертається.

 

14.Середньовічна схоластика і містика. Проблема Бога.

Схоластика (від грец. - школа)- тип середньовічної філософії, цілком підпорядкованої релігії. Це філософське вчення, котре було відірване від життя, від реальних проблем, мало єдину мету - обґрунтування і захист теології, релігійного світогляду. Тому основними проблемами, на які звертали увагу схоласти, були: примат віри над розумом, віри над знанням, наукою; теоцентризм; бог як абсолютна сила й абсолютна влада: бог як буття, істина і благо тощо. Філософською основою схоластичних вчень були ідеї античної філософії, особливо Платона й Аристотеля про вічність "ідей" про бога як рушійну силу, "форму усіх форм" і т. ін.

Схоластика набуває свого розвитку (ХІ - ХІІ ст. - рання схоластика, ХІІ - ХІІІ ст. - зріла схоластика, ХІІІ - ХІV ст. - пізня схоластика).

Важливе місце у середньовічній філософії займала боротьба номіналістів і реалістівз приводу природи загальних понять (універсалій).

Реалізм (Ансельм Кентерберійський, Іоанн Скот Еріугена), відповідно із вченням Платона, вважали, що реально існують лише загальні поняття, які є вічними. Вони існують до речей, до природи; нібито поняття "будинок взагалі", "людина взагалі" і т. д. існують до появи конкретного будинку, людини тощо. Ансельм Кентерберійський формулює "онтологічне доведення" буття Бога: Бог існує, оскільки існує поняття найвищої досконалості

Номіналізм (Іоанн Росцелін, П'єр Абеляр, Вільям Оккам) стверджували, що реально існують лише окремі речі, котрі передують поняттям про них. Поняття є лише іменами, назвами речей (лат. nomina - назва, ім'я). Поняття утворюються у процесі пізнання окремих речей і окремо від них не існують.

За цією, здавалось би, абстрактною суперечкою таїлася суттєва філософська проблема, а саме - що чому передує: об'єктивно існуючі речі поняттям про них чи, навпаки, поняття, котрі є продуктами мислення, передують самим речам; наше пізнання йде від речі до поняття чи від поняття до речі. Слід відзначити, що тут, у зародку, вже містилися елементи емпіризму і раціоналізму, матеріалізму та ідеалізму, котрі отримали свій розвиток пізніше.

 

15.Двоїстий статус людини в середньовічній філософії. Християнський гуманізм.

Першим із філософів, які спробували навести систему християнські догмати і основі створити вчення про людину, був Ориген (прибл. 185 - прибл. 255). Ориген вважав, що людина складається з духу, душі, й тіла. Дух не належить самої людини, він би дарується йому Богом (пригадаємо вчення Аристотеля про активному розумі) і завжди спрямований на добро й істині. Душа ж становить хіба що наш власний Я, вона в нас початком індивідуальності, а оскільки, як ми знаємо, свобода волі становить найважливіше визначення людської сутності, те ж саме душа, по Оригену, і вибирає між добро і зло. За природою душа повинна коритися духу, а тіло - душі. Але з двоїстості душі нижча значна її частина нерідко спрацьовує над вищої, спонукаючи людини слідувати влечениям і пристрастям. Принаймні того як і стає звичкою, людина опиняється гріховним істотою, переворачивающим природний порядок, створений творцем: він підкоряє вище нижчого, і такою шляхом у світ приходить зло. Отже, зло не від Бог і погода немає від саму природу, немає від тіла, воно походить від людини, а точніше - від зловживання свободою, цим божественним задарма.

Постає питання: якщо тіло до середньовічної філософії і теології не є саме собою початок зла, то звідки ж з'являється відомий усім середньовічний аскетизм, особливо характерний чернецтва? Чи немає тут протиріччя? І що відрізняється середньовічний чернечий аскетизм від типів аскетизму, хто був притаманні філософських шкіл античності, особливо стоїків? Адже заклик до врівноваженості і поміркованості - загальний мотив практически-нравственной філософії греків.

Аскетизм середньовіччя має на меті не відмови від плоті як такої (невипадково у середні віки самогубство вважалося смертним гріхом, що відрізняло християнську етику, зокрема, від стоїчної), а виховання плоті з єдиною метою підпорядкувати її вищому - духовному початку.

 

16.Антропоцентризм філософії Відродження

Філософія Відродження ставила і прагнула вирішити важливі філософські проблеми. В цілому філософське мислення цього періоду прийнято називати антропоцентричним, в центрі уваги якого була людина, тоді як античність зосереджувала увагу на природно космічному житті, а в середні віки в основу брався Бог та пов'язана з ним ідея спасіння. Звідси — характерна риса світогляду епохи Відродження: орієнтація на мистецтво.

Поняття "гуманізм" (лат. humanism — людяний, людсь­кий) у філософській літературі вживається у двох значен­нях. В широкому — це система ідей і поглядів на людину як найвищу цінність, у більш вузькому — це прогресивна течія західноєвропейської культури епохи Відродження, спрямована на утвердження поваги до гідності і розуму людини, її права на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

Носіями нового світогляду були люди різного соціаль­ного стану, насамперед городяни, які вивчали філософію, а також поети, художники. Об'єктом їхнього вивчення стала людина, усе людське. Звідси і назва цих діячів — гуманісти.

Якщо середньовіччя можна назвати епохою релігійною, то Відродження — епохою художньо-естетичною. Адже саме за допомогою мистецтва змальовується розмаїтий світ людського почуття та його величезна цінність. Саме людина з й тілесністю почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюється і змальовується такою, якою вона є насправді: не носієм гріховності, а як вища цінність і онтологічна реальність.

 

 

17. Пантеїзм та натурфілософія Відродження.

• Боротьба за істину в епоху Відродження мала значення інтелектуального і морального подвигу, тому що створена нова картина світу протистояла теології та схоластичній традиції. У зв'язку з розвитком виробництва і науки філософія знову повернулася до вивчення природи. Винайдення книгодрукування, компаса, пороху, доменно-металургійного процесу; зацікавленість в астрономії, фізиці, анатомії, фізіології; розвиток експериментального природознавства - все це розширювало людський світогляд, зміцнювало владу людини над природою. Математично обґрунтована М. Коперником геліоцентрична система світу суттєво змінила середньовічні погляди на світ, підірвала авторитет геоцентричної системи Птолемея. Значний внесок у нове осмислення природи роблять такі видатні вчені, як Т. Браге, Г. Галілей та ін.

Галілео Галілей (1564-1642 рр.), якого називали «Колумбом неба», відкрив кратери і гірські хребти на Місяці, побачив супутники Юпітера, плями на Сонці. Займаючись механікою, Галілей прийшов до висновку, що існує природна необхідність, і він вводить поняття закону природи. До цього висновку в тій чи іншій формі приходили Б. Телезіо (1509-1588 рр.), Дж. Кардано (1501-1576 рр.), Ф. Петріці (1529-1597 рр.) та ін.

Філософія епохи Відродження сприймається насамперед як натурфілософія (філософія природи). Як наслідок зв'язку з середньовічною філософією центральною для неї залишається трактування питання про взаємовідношення Бога і світу. Однак методологія її має свою специфіку, характерною рисою якої є антисхоластична, антиарістотелівська спрямованість. Проголошена філософами свобода думки втілюється в новому підході до трактування понять матерії, форми, руху, часу, простору і в кінцевому результаті веде до принципового переосмислення місця і ролі божественного начала. Взаємовідношення Бога і світу втрачає схоластичний характер, на зміну теїзму приходить пантеїзм («Бог у всьому»), відбувається певне повернення до ідей платонізму і неоплатонізму. Нове народжується і зріє, проте попереднє багато в чому бачиться непорушним Отже, новий зміст втілюється у старі форми.

• Один з найцікавіших і характерних представників філософії епохи Відродження - виходець з Німеччини Микола Кузанський (1401-1464 рр.). Як більшість філософів того часу, Кузанський орієнтується на традиції неоплатоніків. Заперечуючи античний дуалізм («Єдине» протистоїть «неєдиному», «іншому»), він стверджує, що «Єдине є всім». Ця філософська настанова служить основою пантеїстичного світогляду. Оскільки «Єдине» не має протилежності, то воно тотожне безмежному, нескінченному. Нескінченне — це більше над усе, воно — максимум, а «Єдине» — це мінімум, найменше від усього.

• Ідеї М. Кузанського поглибив Джордано Бруно (1548-1600 рр.). Вихідна теза його філософії - єдність і нескінченність світу, його нестворюваність і незнищуваність. На цьому базуються космологічні уявлення, в яких Дж. Бруно відкрито пориває з теоцентричною концепцією побудови світу. На його думку, Земля рухається навколо своєї осі та навколо Сонця і в той же час є піщинкою в безмежному просторі. Земля може бути центром Космосу, тому що у Всесвіті взагалі немає ні центру, ні межі.

18.Реформація і становлення нового світорозуміння.

Найсуттєвіша особливість філософії Нового часу — принципова орієнтація на науку, розв'язання проблем наукового пізнання. Якщо спробувати визначити центральну ідею нової філософії, то такою є саме наукове пізнання як головний засіб морального й соціального оновлення людства, утвердження гідності й могутності людини, як джерело її свободи і щастя.

Подолання феодальних порядків, які, на думку ідеологів буржуазних революцій, спотворювали справжню природу людини, виступало як критика старих передсудів і забобонів, тієї несправедливості, що грунтувалася на омані й облуді. Створення нових суспільних умов життя людини розглядалося ними як утвердження вічної істини й справедливості, невід'ємних прав людини, що випливають із самої її природи. Але цю істину необхідно ще пізнати. Тому першочерговим завданням нової філософії стало пізнання сутності людини і природи. Привести соціальні відносини й закони у відповідність із нею — ось у чому полягав головний сенс революційних перетворень. Тому пізнання природи, людини і суспільного життя стає найважливішим об'єктом філософської рефлексії, а обгрунтування наукових засад пізнання і способів його отримання — її основним завданням.

Не менш важливою для філософії Нового часу була проблема методологічного обгрунтування науки. Вчені обстоюють незалежний характер наукового пізнання, необхідність пояснення явищ природи, виходячи з неї самої. Важливим досягненням на цьому шляху стає розуміння об'єктивності природних процесів, вироблення самого поняття об'єктивного закону природи, пізнання якого оголошується метою природничої науки. Особливого значення набуває проблема вірогідності знання і методів її досягнення. І якщо у визначенні мети наукового пізнання майже всі філософи XVII ст. сходяться, то філософське осмислення його способів, методів, шляхів набуває двох крайніх форм — емпіризму і раціоналізму.

Пошуки відповіді на питання, що постали перед філософією Нового часу, відбуваються у безперервному обміні думками, співставленні й навіть зіткненні протилежних ідей. Лише у творчій атмосфері спілкування вчених багатьох країн і національностей, різних напрямів і орієнтацій виникла ціла низка оригінальних філософських систем.

 

19.Філософія Нового часу. Утворення механістичної картини світу.

 

Певним підсумком діяльності філософів - матеріалістів і натуралістів Нового часу стала наукова картина світу. Наукова картина світу як вищий синтез наукового знання містить у собі найбільш загальні знання про світ і людину, а також основні методологічні принципи вивчення буття. Наукова картина світу, створена в XVII-XVIII століттях грунтувалася на матеріалістичному світогляді і вирішувала завдання радикального подолання релігійного світогляду і у той же час мала історично обмежений механістичний і метафізичний (антидіалектичний) характер. Механіцизм поглядів на природу був обумовлений особливим положенням в той період механіки як науки, яка раніше за інших отримала закінчену систематичну обробку і широке практичне застосування. Природознавство того часу не мало достатнього матеріалу, щоб відобразити світобудову як процес, який постійно розвивається. Ф. Енгельс, характеризуючи розглянутий період приводить таке порівняння: наскільки високо природознавство першої половини XVIII століття піднімалось над грецькою стародавністю по обсягу свого пізнання і навіть по систематизації матеріалу, настільки ж воно уступало йому в ідейному оволодінні цим матеріалом, у загальному погляді на природу. Для грецьких філософів світ був по суті чимось що розвивалось. Для натуралістів розглянутого нами періоду він був чимось окостенілим, незмінним, а для більшості чимось створеним відразу1.

Філософська антропологія

Починаючи вивчення питання, студентам треба мати на увазі, що філософська антропологія ХХ століття почала свій розвиток у Німеччині і пов’язана з розробкою концепції людини таких видатних філософів як Макс Шелер, Гельмут Плеснер, Ернст Кассірер та інших.

Серед визначних попередників філософської антропології слід назвати І.Канта, Л.Фейербаха, А.Шопенгауера, Ф.Ніцше. Значний вплив на філософську антропологію здійснили психоаналіз З.Фрейда, феноменологія Е.Гуссерля, фундаментальна онтологія М.Гайдеггера.

Макс Шелер (1874-1928) вважається одним із фундаторів філософської антропології ХХ століття. У широкому розумінні деякі дослідники вважають цього мислителя ініціатором „переорієнтації” філософії на антропологічний спосіб мислення.

Головне своє завдання М.Шелер бачить у створенні цілісного вчення про людину, яке змогло б об’єднатинайрізноманітніші антропологічні концепції, що існували у європейській культурі: теологічну, філософську і природничо-наукову.

Пошук сутнісного визначення людини приводить М. Шелера до питання: що робить людину людиною? Відповідаючи на це важке питання філософ знаходить єдину категорією, яка здатна відбити специфіку людського буття в світі. Такою категорією, вважає М.Шелер, є “дух”. Останньому властиві такі риси і якості, котрі ніколи не може мати найрозвинутіша тварина. Серед них – здатність “дистанціюватися” від навколишнього світу, ставитися до нього “предметно”, усвідомлювати себе, або мати самосвідомість. Духовність, в філософії М.Шелера, утворює центр людини, яким визначається особистість. Тому тільки людина, оскільки вона підноситься над собою як живою істотою, може зробити предметом свого пізнання все, в тому числі й саму себе. Щодо цього тезису, мислитель формулює одне з найважливіших завдань філософської антропології, а саме – простежити, як з основної структури людського буття – духу формоутворюються всі специфічно людські надбання: мова, совість, інструменти, держава, ідея, міф, релігія, мистецтво, наука тощо.

волі. Особистість – це насамперед “любляче буття”, а не “мисляче” і навіть не “воліюче” буття. Серед найважливіших атрибутів людського буття філософ зазначив чуттєві вияви любові і ненависті як фундаментальні онтологічні визначення людини.

в) Екзистенціалізм та його основні напрями.

Розглядаючи цей напрямок західної філософії, студентам слід згадати основні риси екзистенційної філософської позиції С. Керкегора, який стояв біля витоків екзистенціалізму як нової течі ХХ століття. Адже саме його філософські ідеї набули подальшого розвитку у філософії екзистенціалістів.

Крім цього, слід звернутися до основних рис філософської антропології, яка в цілому намагається визначити людину через її відмінність від тварини. Вона називає її розумною, ексцентричною, символічною, що грає, тощо. Слід також мати на увазі, що на відміну від філософської антропології, екзистенціалізм ХХ століття запропонував іншу парадигму людини. Фундаментальною рисою екзистенціалізму стало усвідомлення людини як унікальної, неповторної істоти. Ця парадигма дістала назву філософії існування людини. Буття кожної людини розглядається екзистенціалістами як абсолютне. Центральним поняттям цієї філософської течи стає поняття екзистенції - як специфічно людського буття, буття на межі, буття в граничних станах – відчаю, жаху.

Треба мати на увазі ще одну сутнісну рису екзистенціалізму - це осмислення людини за межами її раціоналізму в само-переживанні і співпереживанні, які відкривають двері до істинних таємниць людського Я.

Зверніть увагу на той факт, що екзистенціалізм стає однією з провідних течій філософії Західної Європи саме на початку ХХ ст. - епохи втрати традиційних релігійних цінностей, моральних орієнтирів, епохи самотності людини в потоці Буття.

Зазвичай екзистенціалізм ділять на атеїстичний і релігійний. Ці напрямки по-різному трактують межі людського існування і можливості їх подолання. Релігійний екзистенціалізм є результатом розвитку християнської культури. Тому він цілком може бути названий християнським екзистенціалізмом. Найбільш відомими представниками цього напряму вважаються Карл Ясперс і Габріель Марсель.

Отже, незважаючи на нашу неувагу до Буття, воно постійно присутнє в нас, маючи невидиму, але незламну владу. А значить, лише через співвіднесеність із Буттям ми можемо з’ясувати, що в людині найголовніше і найважливіше. Спираючись на це міркування, Хайдеггер визначає людину як специфічне Ось-Буття (Dasein).

32.Сцієнтистські напрямки сучасної філософії: позитивізм і неокантіанство.

новоєвропейські переконання, підкріплені у XIX ст. міркуваннями О.Конта, у тому, що справжнє знання може бути тільки науковим: відповідно, і філософія справді може бути вартою чогось лише за умови, що вона також стане науковою, тобто органічно ввійде у сукупність наук. Але для того, щоб це здійснилося, необхідно змінити як предмет, так і методи філософії.

 

Вважалося, що предметом філософії повинно бути науковчення, тобто вчення, яке чітко визначить особливості та сутність науки, буде свідомо розробляти методологію наукового пізнання, а за власними методами філософія не повинна суттєво відрізнятися від інших наук; принаймні, вони повинні бути точними, такими, що можуть бути широко використаними та піддаються перевірці (це переконання на початку XX ст. поділяли Е.Гуссерль, Л.Вітгенштейн, Б. Рассел та ін.)

Основні осередки логічного позитивізмуХХ ст.







Последнее изменение этой страницы: 2017-01-25; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.45.196 (0.018 с.)