ТОП 10:

Основні принципи механістичної картини миру



Деїзм. Світ, природа уявляються як гігантська механічна система, яка приводиться в рух божественним першопоштовхом. Розглядаючи матерію як пасивну субстанцію, виносячи джерело розвитку за межі об'єкта, філософи-матеріалісти змушені були приходити до ідеї першопоштовху. Деїзм - це світогляд, відповідно до якого бог або дух, давши світу, початковий імпульс руху, більше не втручається в закономірний перебіг подій. Б. Спіноза, наприклад, стверджує: "Бог становить виробляючу причину (causa elliciens) не тільки існування речей, але і сутність їх"2.

Атомізм - ідея структурності матерії, наявність в основі природи дрібних матеріальних неподільних часток. В XVII столітті, завдяки працям П. Гассенді (1592-1655) і інших мислителів античний атомізм був відроджений і одержав як філософське, так і природознавче визнання. Поняття "атом" стало ключовим в експериментально-математичній фізиці і хімії, яка здобуває науковість. П. Гольбах стверджував, що: "вся природа існує і зберігається тільки завдяки руху або невидимих молекул і атомів, або видимих часток матерії"1. В цій концепції матерія ототожнюється з речовиною; незмінними властивостями матерії вважається: довжина, подільність, твердість, вага, сила інерції.

Редукціонізм - методологічний принцип, відповідно до якого вищі властивості матерії можуть бути повністю пояснені на основі закономірностей, властивих нижчим формам. Наука і філософія Нового часу трактує рух як переміщення тіл у просторі (тобто механічний рух) і намагається пояснити сутність світобудови і усе, що в ній є з позиції законів механіки. П. Гольбах визначає рух як "... послідовну зміну відношення якого-небудь тіла до різних точок простору або до інших тіл"2.3 погляду матеріалістів Нового часу рух відбувається природним шляхом, тобто заперечується телеологізм - рух об'єкта до заздалегідь заданої мети.

Детермінізм - принцип взаємозумовленості всього сущого, загальності причинно-наслідкових зв'язків. Детермінізм трактується також механістично (цю історичну форму детермінізму називають ще Лапласовский, класичний, жорсткий), тобто визнаються тільки однозначні, лінійні закономірності. П. Лаплас (1749-1827) сформулював класичне положення, що якби існував настільки великий розум, щоб знати в даний момент про всі сили природи..., то не залишилося б нічого, що було б для нього не достовірно, і майбутнє, так само як і минуле, стало б перед його поглядом. В цій концепції причинність ототожнюється з необхідністю і повністю заперечує випадковість. П. Гольбах вважав, що випадок... позбавлене змісту слово... ми приписуємо випадку всі явища, зв'язки яких з їх причинами не бачимо. Таким чином, користуємося словом випадок, щоб прикрити наше незнання природних причин, які роблять спостережувані нами явища невідомими нам способами.

 

20. Проблема методу пізнання в філософії Нового часу. Емпіризм, раціоналізм, ірраціоналізм.

Розробка та обґрунтування методів наукового пізнання – головна мета філософів Нового часу. Формуються два основних методи і на їх основі виникають протилежні філософські напрямки: емпіризм і раціоналізм.

 

Засновником емпіризмувважається англійський філософ Френсіс Бекон (1561–1626 pp.). Слід зауважити, що філософія Нового часу в цілому принципово негативно ставиться до середньовічної схоластики. Схоласти вбачали істину в Богові і шукали її в книгах. Пантеїзм епохи Відродження вбачав істину також у Богові, але шукав її в природі, світі. Френсіс Бекон вважав, що істина знаходиться в самих речах і необхідно здійснювати її пошук у природі, світі. Схоластиці він протиставив концепцію "природної" філософії, яка базується на дослідному пізнанні. У своїй праці "Новий Органон, або Істинні вказівки для тлумачення природи" Бекон проголошує принцип емпіризму і розробляє індуктивний метод, тобто метод сходження від розмаїтих індивідуальних, одиничних речей чи фактів до теоретичних узагальнень. За допомогою цього методу можна пізнати природу. Але пізнати й оволодіти природою можна лише підкоряючись їй, не спотворюючи її образу, а осягаючи причини і закони, що діють в ній.

Бекон – противник як схоластичної методології, так і вузького емпіризму. Показовим є його алегоричне зображення трьох можливих шляхів пізнання:

– шлях павука, тобто спроба розуму виводити істини з самого себе. Цей шлях відображає абстрактний раціоналізм;

– шлях мурашки відображає однобічний емпіризм, який зводить пізнання до нагромадження голих фактів;

– шлях бджоли. Як бджола переробляє нектар у мед, так і справжній вчений перетворює емпіричні факти за допомогою раціональних методів у наукову істину.

Набуває нового напрямку й уявлення про мету та призначення пізнання. Знаменитий афоризм Бекона "знання – сила" відображає ідею експериментальної науки, яка приносить людині практичну користь

Отримання знання орієнтується на його практичне застосування.

Засновником протилежного раціоналістичного напрямку був французький філософ Рене Декарт (1596–1650 pp.). Він принципово по-іншому вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину. Насамперед розробляє дедуктивний метод пізнання, принципово по-іншому, на відміну від Бекона, вирішує питання про те, яким чином людина осягає істину.

Вихідною ідеєю Декарта є принцип сумніву, який, з одного боку, спрямований проти схоластичного знання, сліпої віри, з іншого – на пошуки найбільш зрозумілого очевидного, чітко мислимого вихідного положення, яке можна взяти за основу системи знання про світ і людину.

Якщо Бекон орієнтує пізнання на експериментальне дослідження індивідуальних речей, то Декарт за вихідний пункт пізнання бере індивідуальний акт мислення. Сам сумнів є процесом мислення, а суб'єктивно пережитий акт мислення невід'ємний від істоти, яка мислить. Тому абсолютно безсумнівним є судження "мислю, отже існую". Істинність цього суб'єктивного принципу гарантована Богом, який вклав у людину природне світло розуму. Декарт стверджує, що основою, фундаментом пізнання людини є вроджені ідеї, які властиві людині від народження. Ці ідеї людина повинна усвідомити за допомогою раціоналістично-дедуктивного методу і на їх основі будувати всю систему знання. Вродженими ідеями, наприклад, є ідея Бога – найдосконалішої істоти, – ряд загальних ідей та аксіом математики тощо

У праці "Міркування про метод" Декарт формулює чотири правила, які є сутністю його дедуктивного методу:

– принцип очевидності, зрозумілості і виразності в судженнях і уявленнях про предмети. Істинні судження – це судження, що не викликають ніякого сумніву, вони очевидні. Для цього слід на початковому етапі пізнання піддавати все сумніву;

– розчленування труднощів, що зустрічаються, на часткові, простіші проблеми з тим, щоб прийти до очевидних і зрозумілих речей;

– додержання порядку в мисленні, переходячи від речей менш складних до більш складних, від доведеного до недоведеного. Цей процес спирається на інтуїцію. Звідси базовими елементами раціоналізму Декарта е дедукція та інтуїція;

– ретельний огляд поля дослідження і порядок його проведення, щоб позбавитися втрати і випадіння логічних ланок.

Емпіричний напрямок у філософії Нового часу продовжували розвивати англійські філософи Томас Гоббс (1588–1679), Джон Локк (1632–1704), Давид Юм (1711–1776). Раціоналістичний напрямок після Рене Декарта розвивали французький математик, фізик і філософ Блез Паскаль та нідерландський філософ Бенедикт Спіноза (1632–1677).

21.Проблема людини у філософії Нового часу.

Важливе місце у філософії Нового часу посідала проблема людини. Абсолютизація. механічної форми руху матерії при-звеладо ототожнення деякими тогочасними мислителями людини з машиною. Так, Ламетрі розглядав людський організм як машину, що самостійно заводиться, подібно до годинникового механізму. На його думку, людина відрізняється від тварин лише більшою кількістю потреб, а отже, й більшою кількістю розуму, бо потреби тіла - "мірило розуму". Духовна діяльність людини, за Ламетрі, визначається її тілесною організацією. ГоббсіДе Руа теж намагалися пояснити всі прояви тілесної і духовної діяльності людини чисто механістично.
На думку Декарта, тварина - це тільки машина, а людина лише в деяких ситуаціяхдіє як механізм. Звідси він робив висновок, що тілесну діяльність треба пояснювати матеріальною субстанцієюї'Визнаючи лише одну субстанцію, яка має своїми атрибутами протяжність і мислення, Спіноза пояснював суттєву діяльність людини як духовно-тілесну. Проте вищі функції людського духу він вважав цілковито незалежними від тілесних умов.
У зв'язку із значними досягненнями природознавства (Г.Гарвей відкрив кровообіг, а Р. Декарт - рефлекторну дугу й безумовно-рефлекторну діяльність тварин і людини) проблема тілесної діяльності стала осмислюватися глибше і більш науково. Проте традиційна проблема взаємовідношення душі і тіла не втратила актуальності. Правда, в цю епоху вона формулювалась як взаємовідношення тіла й духу людини. Зустрічаючись із великими труднощами при розв'язанні цієї проблеми, мислителі Нового часу нерідко зверталися і до ідеї Бога.
Якісних змін зазнав ідеал цієї епохи, основною рисою якого був культ розуму. Це особливо переконливо проявилось у філософії Декарта, який вважав розум найвищим авторитетом в оцінці будь-яких поглядів, та у філософії Просвітництва.
Про зміну ідеалу в Нові часи свідчать і ціннісні орієнтації протестантизму. Якщо класичне християнство орієнтувало людей перш за все на сферу духовного життя, зокрема проблему спасіння душі, то протестантизм орієнтував їх на повсякденне, практичне, "земне" буття, реабілітуючи його в очах віруючих. Таке розуміння сенсу життя проявилося насамперед у розробці його етико-гуманістичної проблематики.
У філософії Нового часу формуються дві тенденції, які проявились у принципах, з одного боку, утилітаризму, а з другого — Просвітництва. Згідно з останнім, тільки викорінення неуцтва і поширення освіти можуть привести до справжньої моральної досконалості людини.

 

22.Загальна характеристика німецької класичної філософії

Німецька класична філософія - впливовий напрямок філософської думки кінця ХVIII – першої половини ХІХ століть, що підводить підсумок розвитку філософії на цьому відрізку західноєвропейської історії. Це завершуюча ланка в розвитку новоєвропейського філософського раціоналізму і одночасно той витік, з яким генетично пов’язана сучасна західна філософія.

Суперечність ідеології визвольного руху німецької буржуазії цього періоду відобразилися і у філософії. Німецька філософія, література і естетика того часу є якоюсь мірою ідеологічним віддзеркаленням цієї революції.

У Німеччині ж, оскільки тут проблема демократичних перетворень не була розв'язана, німці не втратили інтересу до ідеології Просвітництва. Письменники і філософи Німеччини використовували теоретичний досвід інших народів. Ця обставина з'явилася також причиною високого духовного підйому в Німеччині.

Важливу роль у формуванні німецької філософії зіграли досягнення природознавства і суспільних наук: стали розвиватися фізика і хімія, просунулося вперед вивчення органічної природи. Відкриття у галузі математики, що дозволили зрозуміти процеси в їх точному кількісному виразі, вчення Ламарка про обумовленість розвитку організму навколишнім середовищем, астрономічні, геологічні, ембріологічні теорії, а також теорії розвитку людського суспільства — все це зі всією гостротою і неминучістю висувало на перший план ідею розвитку як теорію і метод пізнання дійсності.

До основоположників німецької класичної філософії відносять І. Канта, Й.Г. Фіхте, Ф.В.Й. Шеллінга, Г.В.Ф. Гегеля, Л. Фейєрбаха. Кожний з них створив свою філософську систему, відмінну багатством ідей і концепцій. Разом з тим німецька класична філософія є єдиним духовним утворенням, яке характеризується наступними загальними рисами:

·

23. Гносеологічна та морально-етична концепція І. Канта.

 

Німецька класична філософія розробляє цілісну концепцію діалектики. Кантівська діалектика - це діалектика меж і можливостей людського пізнання: відчуттів, розуму і людського розуму. Родоначальником німецької класичної філософії вважається Іммануїл Кант. У його творчості умовно виділяють два періоди: до-критичний (до 70-х років XVIII ст.) та критичний. Для першого властиве захоплення природничими науками, натурфілософською проблематикою. А другий період, протягом якого розвивається кантівська філософська система, присвячений вивченню походження пізнавальної діяльності, її закономірностей та меж.

Кант підносить гносеологіюдо рівня основного елемента теоретичної філософії, її предметом мають бути, на думку Канта, дослідження пізнавальної діяльності суб'єкта, виявлення її меж та законів діяльності людського розуму. Кант наголошує, що головним фактором визначення засобу пізнання та конструювання предмета знання є суб'єкт пізнання та його пізнавальні здібності.

Кант визначає філософію як науку про відношення будь-якого знання до суттєвих цілей людського розуму. Філософія, на його думку, повинна відповісти на такі питання: «Що я можу знати?», «Що я маю робити?», «Чого я можу сподіватись?» Відповідь на такі питання і гарантує філософії її високу місію законодавиці розуму. Таку місію, на думку Канта, може виконати лише трансцендентальна філософія, яка є системою усіх принципів чистого розуму. А оскільки розум, з його точки зору, має практичне й теоретичне застосування, то й філософія поділяється ним на практичну і теоретичну.

Практична філософія − філософія моральності, філософія звичаїв містять принципи апріорій, які визначають і роблять необхідно обумовленою всю нашу поведінку. А теоретична філософія має бути теорією наукового пізнання, яка б містила в собі усі принципи чистого розуму, побудовані виключно на поняттях теоретичного знання всіх речей.

24. Філософська система Гегеля та його діалектичний метод.

 

Якщо в цілому характеризувати філософію Гегеля, то потрібно сказати, що це найвідоміший філософ об'єктивного ідеалізму, який у рамках своєї об'єктивно-ідеалістичної системи глибоко і всебічно розробив тео­рію діалектики. У гегелівській діалектиці природи слід підкреслити два моменти: 1) діалектику філософського тлумачення природи; 2) діалектику самої природи.Він зробив спробу побудувати теоретичну систему, яка повинна була остаточно вирішити проблему тотожності мислен­ня і буття. Основні праці: «Наука логіки», «Енциклопедія філософ­ських наук», «Феноменологія духу», «Філософія права», «Філософія історії» та ін. В коло його інтересів входили всі сфери життя – при­рода, людина, її свобода, закономірності суспільного життя, логіка, право тощо.Заслуга Гегеля полягала також у тому, що він весь природний, історич­ний і духовний світ вперше подав у вигляді процесу, тобто у вигляді руху, змін, у перетвореннях, у розвитку. Але цей універсальний процес він відо­бразив своєрідно – ідеалістично. Гегель вважав, що об'єктивно, незалежно від нас існує абсолютний Дух, як самостійна, універсальна, духовна субстанція світу. Цей абсолютний Дух. абсолютна ідея чи розум, постійно розвиваючись, на певному його етапі породжує, «відпускає з себе своє інше» – при­роду, яка в свою чергу, розвиваючись, породжує «суб'єктивний» Дух – людину, мистецтво, релігію і найвищий прояв цього духу – філософію. Обґрунтовуючи ідею розвитку, Гегель сформулював основні закони діалек­тики, показав діалектику процесу пізнання, довів, що істина є процесом. Розробляючи філософію історії, Гегель перший підкреслив, що основною проблемою вивчення соціального буття людини є вивчення діалектики суб'єктивності побажань кожної окремої людини і об'єктивності, законо­мірності створюваної людьми системи суспільних відносин. Гегель крити­кував розуміння свободи як відсутність всіляких перепон. Таке розуміння свободи є «свободою порожнечі», говорив він. Гегель підходить до форму­ли свободи як «пізнаної необхідності».Основне протиріччя філософії Гегеля – протиріччя між діалектич­ним методом і метафізичною системою. У філософії Гегеля слід чітко розрізняти діалектичний метод та систему, що суперечать одне одному, перебувають у суперечності, яка виявляється в таких моментах. 1. Метод виходить з визнання всезагальності розвитку. Система ж заперечує всезагальність розвитку, оскільки природа розвивається лише в просторі, а не в часі. Система вимагає обмеження розвитку. 2. Метод заснований на визнанні всезагальності суперечності. Система ж вимагає вирішення усіх суперечностей та встановлення несуперечливого стану. 3. Метод вимагає відповідності руху думки стану, характерному для реальних процесів. Система ж передбачає конструювання зв'язків з голови. 4. Метод вимагає постійного перетворення дійсності, а система – незмінності існуючого стану речей.Непослідовність його діалек­тики полягає в тому, що вся вона була звернена в минуле і не поширю­валась на пояснення сучасного і майбутнього.

25.Антропологічний матеріалізм Фейєрбаха.

Філософська система Л.А.Фейербаха закінчує період німецької класичної філософії. Вона є нетрадиційною як у самій постановці проблем, так і в їх вирішенні, і в цьому полягає її своєрідність. У філософському розвитку Фейербаха розрізняють два періоди: перший, коли він певною мірою дотримувався філософських погля-дів Гегеля і його послідовників, та другий, коли перейшов на позиції філософського матеріалізму. Головною справою життя і філософії Фейербаха була критика ре-лігіїЦя критика і стала ланкою зв'язку двох якісно відмінних етапів його творчості. На противагу гегелівській філософії релігії Фейербах розглядав філософію та релігію як світорозуміння, що взаємно ви-ключають одне одного. На його думку, філософія є наукою, виражен-ням ідеї науки, втіленням духу науки як такої, незалежно від будь-якого конкретно визначеного її предмета. А теологія (релігія) завжди переслідувала філософію, оскільки остання підносить людину до рів-ня Всесвіту. Тому під час панування теології, науковий (філософсь-кий) дух був пригніченим. Теологія, з точки зору Фейербаха, є спосо-бом мислення, що перешкоджає дослідженню природи, тому і люди-на в ній завжди перебуває поза природою. Але чому філософія є зав-жди протилежністю теології? На це — питання Фейербах відповідає так: фундаментом теології є чудо, фундаментом філософії — природа предметів; фундаментом філософії є розум, фундаментом теології — воля. Філософія розглядає закони моралі через моральні відносини як категорії і закони духу, а теологія вважає їх заповідями Бога. Добро є добром для філософа тому, що воно є втіленням доброчинства, чес-ності людини, виражених у діях; для теолога — тому, що так хоче і велить Бог істинність наших понять? На думку Фейербаха, це здійснюється шляхом порівняння понять з да-ними чуттєвого досвіду. Таким чином, чуттєве споглядання виявля-ється у Фейербаха критерієм істинності мислення, тобто мислення має узгоджуватись з чуттєвим сприйманням. Хоч Фейербах і розумів органічний взаємозв'язок відчуттів та мислення, чуттєвого та раціо-нального, він досить часто робить суперечливі висновки. Незважаю-чи на всі недоліки, властиві філософії Фейербаха, безперечним досяг-ненням її є те, що вона відтворила матеріалістичні принципи і тим самим справила значний вплив на розвиток філософської думки. Фі-лософська система Фейербаха стала вихідним пунктом формування і становлення марксистської філософії.

 

26.Причини виникнення некласичних філософських вчень у кінці ХІХ – на початку ХХ ст.

 

Історичне значення класичної західної філософії полягає в тому, що воно поклало початок нової (буржуазної) духовної культури, котрий випливає із заперечення феодальної ідеології. Характерною ознакою цієї філософії була безмежна віра в розум,у його здатність підняти світ і встановити “царство розуму” в ньому. Її вихідною тезою було те, що людина сама по собі, по своїх внутрішніх задатках і можливостях, є розумною істотою, яка може усвідомити свої можливості і організувати суспільний лад на раціональних засадах.

Класична філософія була орієнтована на визначену теоретичну мету. Цією метою було досягнення істини, або абсолютно вірного знання про світ, людину і їх взаємовідносини. Вона виходила із впевненості, що таке знання можливе. Ця впевненість була спільною, як для матеріалізму, так і для ідеалізму. Скептики і агностики завжди були в меншості. Оскільки філософія завжди була лише однією з форм пізнавальної діяльності, вона відчувала свою спорідненість з другою властивою їй формою – наукою. Лозунг “знання - це сила” і бажання таке знання отримати об’єднували тоді філософів різних напрямів. Такий внутрішній пафос поглядів Бекона і Декарта, Канта і Гегеля, Спінози і Локка.

Найважливішими частинами філософії вважалися метафізика (як знання про початки буття), теорія пізнання (як вчення про шляхи досягнення істини) і етика (як вчення про моральну природу людини і нормах її поведінки).

Якраз оці, перераховані вище риси, входять в те, що може бути названо народженням класичної західної філософії. Такі настрої панували в західній філософії, як уже було сказано вище, до середини XIX ст.. Такий історичний рубіж далеко не випадковий. До цього часу закінчується вихідний розвиток капіталізму, а також чітко виявляється катастрофічний, руйнівний характер суспільного розвитку, все краще проявляються незнищенні соціальні протиріччя, які приймають форму класових битв та революцій.

Вчення Гегеля заперечується ним, за ігнорування життєвих проблем і переживань реальних індивідів, за виключення із сфери філософствування неповторних людських ситуацій, за принесення бентежної людини в жертву анонімному і безпристрасному абсолютному духу. Погляди К’єркегора відобразили глибинні зрушення в самому характері філософствування західного суспільства того часу.

Таких різних філософів, як Ф.Ніцше, У.Джеймс, Ф.К.С. Шиллер та інші, об’єднує негативне ставлення до розуму, до раціоналістичних систем, які на їх думку, не здатні орієнтувати індивіда в складному світі, оскільки виключені із свого розуму суттєві виміри його життя.

27.Шопенгауер: світ як воля та уявлення.

 

Одним із перших представників буржуазного ірраціоналізму був німецький філософ Артур Шопенгауер (1788-1860). Основою його філософської праці стала книга “Світ, як воля і уявлення”. Теоретичними джерелами його філософії були вчення Платона, Канта, Шеллінга і індійських монахів.

Гегелівському історизму і важливій ролі держави в розвитку суспільства, Шопенгауер протиставив поза історичне розуміння особи, етичний індивідуалізм і обмеження ролі держави. З точки зору Шопенгауера, сутність особи створює незалежна від розуму воля, сміле бажання, невід’ємне від тілесного існування людини прояв якоїсь космічної, світової волі, яка складає основу і істинний зміст всього сутнього.

Вслід за Кантом, Шопенгауер розрізняє “річ в особі” і “явища”. “Річ в особі” на його думку, пізнається і є нічим іншим як “волею”. Це зовсім не моральна воля Канта. Шопенгауер відніс її до сфери людського розсудку – роздуму і перетворив в щось на зразок “біомагічної активності” за аномалією з соціал - дарвінівськими уявленнями. “Воля” створює абсолютний початок всякого буття, вона якимось незрозумілим чином породжує явища, або, як їх називає Шопенгауер “уявлення”. Метафізична воля єдина, тоді як проявів її багато. До найбільш відомих із них філософ відніс гравітацію, магнетизм, сили хімічного характеру, прагнення тварин до самозбереження, статевий інстинкт тварин, різні ефекти в людей. Воля з великої букви лежить десь “в глибині” не перетині усіх цих різноманітних процесів і проявів і являє собою безособову волю.

Погляд Шопенгауера на життя – песимістичний. Людське життя незмінно протікає між бажанням і задоволенням. Бажання за своєю природою є страждання. Задоволення бажання швидко насилує людину, мета виявляється прикрою, оволодіння нею втрачає привабливість. Як тільки потреби задовольняються, в життя приходить пересічність і нудьга, які накладають відбиток навіть на забезпечених і щасливих. І так без кінця. Страждання притаманне життю, і від випадку залежить не усунення страждання, а тільки позбавлення від його конкретної форми.

Людина, не задовольняючись турботами, заняттями і хвилюваннями, в які занурює її дійсний світ, створює собі видуманий світ: демонів, богів і святих. Але в дійсності людина завжди залишена сама собі. За Шопенгауером, оптимізм є безглузде переконання. Однак, відкриваючи людську неминучість і невикорінність світового дня, свідомість вказує за Шопенгауером, і шлях позбавлення від нього. Філософ і художник приходить до відкриття, яке заключається в тому, що вони в усіх своїх проявах є одним і тим же. Індивід, який досяг такого пізнання, відвертається від життя, доходить до стану повної безтурботності, відсутності бажань, переходить до аскетизму. Аскетизм має своїм результатом те, що разом із життям даного тіла знищується і світова воля. Із знищенням волі само собою перетворюється в ніщо і інша частина світ, бо, за Шопенгауером, без суб’єкту немає об’єкту.

 

28.Ніцше: у витоків філософії життя. Дільтей, Бергсон як представник “філософії життя”.

В той час виникла і поступово посилювалась впливова течія, яка отримала назву “філософія життя”, основи якої були закладені В.Дільтеєм і Ф.Ніцше в Німеччині і А.Бергсоном у Франції.

“Філософія життя” відрізняється від позитивізму перш за все войовничим ірраціоналізмом, який проявляється не тільки в запереченні пізнавального значення розуму з його логічними формами і категоріями, але й в пізнанні світу, людини і її історії, ірраціональними за своєю природою. Друга відмінність “філософії життя” від позитивізму полягає в тому, що вона зосереджує свою увагу переважно на питаннях історії, суспільного життя, культури і намагається створити широкий світогляд, протиставляючи його матеріалістичному світогляду. Якщо позитивісти заперечували основні світоглядні питання як “метафізику”, то “філософи життя” висунули на перший план якраз проблеми світогляду, “вічні питанні” про смисл життя і історії, про природу всього існуючого. Вони звинувачували позитивістів в абстрактному формалізмі в забутті потреб життя і практики, в перекручуванні природи людини і в перетворенні її в суху розсудкову істоту. Висунута ними дилема “розум або життя” вирішувалась на користь ірраціоналістичного тлумачення “життя”, яке заперечувало наукове пізнання і протиставляло нерозумну волю, інстинкт, несвідомі пориви і ірраціональну інтуїцію.

Родоначальником “філософії життя” вважається Вільгельм Дільтей (1833-1911). На превеликий жаль, об’єкм методичної розробки не дає можливості дати розвернуту характеристику філософії Дільтея і відомого представником “філософії життя” у Франції Анрі Бергсона (1859-1941). Тому рекомендуємо вивчення творчості цих філософів, а потім, по можливості, заслухати ці реферати на студентських конференціях тощо. (Досить непогано філософські погляди Дільтея і Бергсона викладені в книзі: А.Ф.Зотов, Ю.К.Мельвіль “Буржуазна філософія середини XIX- початку XXст.” М., 1988 с.331-413).

Найбільш яскраво основні ідеї “філософії життя” розкриваються у творчості Фрідріха Ніцше (1844-1900). Його філософське вчення непослідовне і суперечливе, але, не дивлячісь на свою логічну беззв’язність, воно єдине за духом, тенденціями і метою. Вихідний пункт філософствування Ніцше – визнання того, що життя сучасної Європи проходить “в старанній напруженості протирічь”. “Уся суть європейської культури – мислить він - як би направляється до катастрофи”. Ознаки і симптоми цього занепаду Ніцше бачить у загальному послабленні духовного життя, в розповсюдженні песимізму, в широкому захопленні декадентськими ідеалами, в утраті віри в духовні цінності, які раніше шанувались – одним словом, в нігілізмі, який став знаменом століття. Ніцше хотів перебороти цей нігілізм і дати нове, оптимістичне вчення. В основі філософського вчення Ніцше інтерпретував в термінах модного в його час біологізму, якому віддавали шану і махісти. Ніцше доводить це вчення до межі, всі суб’єктивно-ідеалістичні тенденції останньої чверті XIX ст. В його філософії були зібрані в один вузол. Центральне поняття всієї філософії Ніцше – життя. Основа життя - це воля; життя є прояв, об’єктивізації волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – волі до влади. “ Ніцше стверджує, що цей світ, який знаходиться у вічному становленні, пізнати неможливо, що всі наукові поняття, якими ми користуємось для пояснення світу – це створені ними функції. Те, що в науці називається істиною, є просто біологічно корисний вид помилок, тобто, насправді це зовсім не істина, а неправда. Тому-то і світ – це теж неправда, але неправда необхідна і така, що є умовою життя. Він “аргументує” це тим, що життя людини на Землі, як і існування самої Землі, позбавлене смислу; тому, щоб видержати “життя у світі, який немає смислу”, потрібні ілюзії і самообман. Для слабких вони служать утіхою і дозволяють переносити тягар життя, для сильних вони є засобом створення волі і влади.

Тому – то завданням філософії є створення міфів. Таким міфом, говорить Ніцше, і є вчення про волю до влади як основи світового процесу. Таким же міфом і є ідея, якій Ніцше надає виключне значення, ідея “вічного повернення”. Оцей хаос становлення породжує велике, але все ж кінцеве число комбінацій, які через величезні проміжки часу повторюються знову. Все, що відбувається сьогодні, відбувалося раніше багато раз і буде повторюватись в майбутньому. Вчення Ніцше має і практичні рецепти запобіганню катастрофи, яка чекає суспільство. Ніцше добре відчуває загрожуючу небезпеку, він передбачає, що “прийдешньому вікові доведеться випробувати … добрі кольки”, в порівнянні з якими “Паризька комуна виявиться тільки легким розладом шлунку”. Уся біда сучасного суспільства, говорить Ніцше, полягає в тому, що маси людей прийняли вчення християнської релігії про рівність перед Богом і тепер вони вимагають рівності на землі”. Ідеї соціальної рівності Ніцше протиставляє міф про фатальну, природну первісність людей. Він стверджує, що існує раса панів, покликаних наказувати, і раса рабів, які повинні підкорятись.

29.Кіркегор – засновник екзистенціалізму. Екзистенціальна філософія.

Однією з провідних течій суспільної думки XX ст. є екзистенціальна філософія, що на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо проблеми людини та її місця в світі, проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і втратила контроль. Покоління інтелігенції, яке пережило першу світову війну та прихід до влади фашизму, ця філософія зацікавила перш за все тим, що вона зосереджувала увагу на кризових ситуаціях у житті людини і людства, пробувала розглянути людину в умовах складних історичних випробувань. Однією із складових частин цієї течії став екзистенціалізм.

Джерела екзистенціалізму у вченні Сьорена K'єpкeгopa (1813—1855), який першим сформулював поняття "екзистенція", — "внутрішнє" буття, що поступово переходить у зовнішнє.

У наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гуманістичної думки, поширеним у всьому світі. Провідними представниками цієї духовної течії є: в Німеччині — Мартін Гайдеггер (1889— 1976), Карл Ясперс (1883—1969); у Франції — Жан-Поль Сартр (1905—1980), Альбер Камю (1913—1960), Габріель Марсель (1889—1973), Моріс Мерло-Понті (1908—1961), Сімома де Бовуар (1915—1986); в Іспанії — Хосе Ортега-і-Гасет (1883—1955); в Італії — Нікколо Аббаньяно (1901— 1977); а також Леопольд Сенгор (1906) в Сенегалі, засновник оригінального екзистенціалістського вчення, поширеного в Екваторіальній Африці і на островах Карибського моря. Послідовники екзистенціалізму є також у США (У. Баррет), в Японії (Нісіда, Васудзі), в арабських країнах (Абд-аль-Рахман Бадаві, Таїб Тізіні, Камаль Юсеф аль-Хадж) та ін.

Екзистенціалізм є філософським вираженням глибоких потрясінь, які спіткали західну цивілізацію в XX ст. Його прибічники вважають, що катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слабкість, кінцевість будь-якого людського існування. Самим глибинним знанням про природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної смертності й недосконалості. Представники екзистенціалізму не робили спроб проникнути в методологічні аспекти науки чи розкрити природу моралі, релігії, мистецтва.

В центрі їхньої уваги були питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до смерті тощо, а проблеми науки, релігії, моралі, мистецтва цікавили їх лише настільки, наскільки вони стосувались названих питань. Основними проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія західноєвропейської цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті людського існування, проблема часу як характеристики людського буття

 

30.Специфіка і доля філософії ХХ ст. Основні тенденції та характерні риси.

 

Сучасну філософію, як і всю духовну культуру, оцінювати і класифікувати важко. Процеси повинні "відстоятися". Очевидно, в XXI столітті про філософію нашого двадцятого століття скажуть інше, по-новому її оцінять. Зараз ми назвемо і коротко охарактеризуємо основні, найбільш відомі школи і напрямки.

 

Основна риса розвитку філософії XX століття - плюралізм шкіл, напрямків; поява нових, нестандартних (некласичних) ідей і концепцій. Причина цьому, можливо, демократизація громадського життя, ріст ступеня свободи особи. Воля є каталізатором творчості, а творчість - це завжди розмаїтість. І все-таки серед самих різних по типу філософствування і методології теорій можна виділити два основних напрямки, які протилежним чином реагують на нашу епоху - епоху науково-технічної революції (НТР), епоху технічної цивілізації (дивись схему 14).

 

Основні напрямки філософії XX століття

 

 

Сцієнтизм

 

(Від лат. Sciens - наука) - світогляд, який позитивно оцінює соціальні наслідки НТР, вважає головним завданням філософії - обслуговування бурхливого розвитку науки. Найбільш відомі в цьому напрямку різні школи позитивізму неопозитивізму

 

Ірраціоналізм

 

Негативна світоглядна реакція на НТР, усвідомлення нерівномірності технічного і духовного прогресу; констатація духовної кризи, песимістичні прогнози майбутнього.

 

В центрі філософії - людина - загублена і "занедбана" в сучасному технічному світі.

 

Основні школи: Психоаналіз Неофрейдизм Філософія життя Екзистенціалізм

 

.

31. Антропологічні напрямки у зарубіжній філософії ХХ ст. (екзистенціалізм, фрейдизм, філософська антропологія).

 







Последнее изменение этой страницы: 2017-01-25; Нарушение авторского права страницы

infopedia.su Все материалы представленные на сайте исключительно с целью ознакомления читателями и не преследуют коммерческих целей или нарушение авторских прав. Обратная связь - 3.235.45.196 (0.017 с.)