Методи і форми емпіричного рівня наукового пізнання.

На емпіричному рівні використовуються такі методи як:

Спостереження - це планомірне і цілеспрямоване сприйняття предметів і явищ, їх властивостей і зв'язків в природних умовах з метою пізнання об'єкта, що досліджується.

Експеримент - це дослідження будь-яких явищ шляхом активного впливу на них за допомогою створення нових умов, відповідних меті дослідження, або шляхом зміни проходження процесу в певному напрямку. На відміну від простого спостереження, експеримент - це активне вторгнення дослідника в природні явища, в хід процесів, що вивчаються.

Опис - це зазначення ознак предмета(явища) як суттєвих, так і несуттєвих. Опис, як правило, застосовується відносно одиничних об'єктів для більш повного ознайомлення з ними.

Вимірювання - це певна система фіксації кількісних характеристик досліджуваного об'єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів. За допомогою вимірювання визначається відношення однієї кількісної характеристики об'єкта до іншої, однорідної з нею, прийнятої за одиницю вимірювання.

Моделювання - це вивчення об'єкта шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка за своїми властивостями відтворює властивості об'єкта, що досліджується. Моделювання використовується тоді, коли безпосереднє вивчення об'єктів з деяких причин неможливе.. На сучасному етапі розвитку пізнання особливо велика роль відводиться комп'ютерному моделюванню.

Якщо говорити про форми емпіричного рівня наукового пізнання, то вони збігаються з формами теоретичного рівня,адже чіткої межі між ними не існує.

До числа форм наукового пізнання відносяться проблема, гіпотеза і теорія.

Проблема - це запитання чи їх комплекс, які виникають у процесі розвитку пізнання і вирішення яких має суттєвий практичний або теоретичний інтерес.

Гіпотеза - це різновид здогадки, припущення більш або менш обґрунтоване, але ще не підтверджене, не доведене повністю

Теорія - це система узагальненого знання, основних наукових ідей, законів і принципів, які відображають певну частину навколишнього світу, а також матеріальну і духовну діяльність людей. Теорія на відміну від гіпотези є знанням достовірним.

48.Людина як предмет філософського осмислення.

Проблема людини належить до "одвічних" проблем філософії. З різного роду тлумаченнями сутності людини ми зустрічаємось практично в усіх значних філософських творах. Це є переконливим свідченням того, що питання розуміння і вивчення себе і собі подібних з давніх часів були предметом постійної уваги людини. Протягом століть розширювалось коло практичної діяльності людини, все нові сфери об'єктивної дійсності ставали ареною цієї діяльності, все повніше оволодівала вона законами дійсності, вчилась використовувати їх у своїй практиці. І разом з цим перед людиною постійно поставали питання про сутність її буття, про сенс життя, про цілі існування в цьому світі, про систему життєвих цінностей та багато інших, які вимагали і не знаходили переконливих, беззаперечних відповідей. Але людина наполегливо не припиняла своїх пошуків.

Виходячи з того, що проблема людини надзвичайно широка і складна, зосередимо в цьому розділі увагу на тому, як ставилась і вирішувалась вона в історії філософської думки, з'ясуємо категорію "сутність людини", питання її соціалізації і сенсу життя людини і людства.

На початку XX ст. у філософії здійснюється своєрідний антропологічний поворот - проблема людини стає невід'ємною частиною досліджень практично всіх філософських напрямів, зокрема і тих, що раніше виводили її за свої межі. З'явилося безліч концепцій людини. Залежно від того, що слід вважати суто людським у людині (природне, соціальне, духовне), їх умовно об'єднують у три групи.

Перша група - біологізаторські концепції. Домінуючою рисою цих концепцій є уявлення про людину як про переважно природну істоту, життя і поведінка, індивідуальні і суспільні якості, духовні властивості якої обумовлені природними (біологічними) чинниками. До таких концепцій належать: психологізм, натуралізм, волюнтаризм, натуралістичний дуалізм.

Друга група - соціологізаторські концепції. Вони ігнорують природно-біологічні чинники людського існування, яким відводиться роль лише передумови соціального життя і які не мають ніякого впливу на особливості поведінки, інтелект, творчі здібності, соціальні орієнтації людини. До таких концепцій належать: конвенціоналізм, соціологізм, панлогізм, соціологічний аналіз.

Третя група сучасних концепцій людини - спіритуалізм (від лат. spiritualis-духовний). Вона об'єднує погляди, за якими в основі розкриття сутності людини лежить її внутрішній духовний світ (безкорисливий пошук істини, здатність до морального вибору, до переживання прекрасного, до творчості, наявність свободи волі та глибинної самосвідомості), і проголошує первинність індивідуального "Я" як духовного стрижня особистості. До цієї групи належать такі течії: суб'єктивний антропологізм, антропологічний матеріалізм, релігійний антропологізм, спіритуалістичний дуалізм.

 

49.Унікальність та універсальність феномена людини у світі.

Феномен — поняття, що означає будь-яке особливе, унікальне, неповторне явище у своїй цілісності, єдності з його суттю. Таким унікальним явищем у Всесвіті є Людина. Феноменальність людини полягає в особливій тілесній організації людей, наявності душі, свідомості, суспільному характері існування і взаємодії з навколишнім світом за допомогою діяльності — матеріальної і духовної.

Людина — унікальне створіння Всесвіту. Вона важкодоступна для вивчення, незбагненна, загадкова. Ні сучасна наука, ні філософія, ні релігія не можуть у повному обсязі розкрити сутність людини. Називаючи ті чи інші якості людини, філософи шукають серед них визначальні, принципово важливі.

Філософи про сутність людини
Аристотель	Людина є політична істота
Р. Декарт	Людина — це мисляча істота
Б. Франклін	Людина — це істота, яка виробляє знаряддя праці
К. Гельвецій	Людина — це тварина, яка має здатність користуватися знаряддями праці
К. Лінней	Людина розумна (гомо сапієнс)
К. Ясперс	Людина — це єдина істота, яка знає, що вона є
Гейзінга	Людина — актор, тобто яка грає
К. Маркс	Сутність людини становить сукупність усіх суспільних відносин

Таким чином, історія розвитку людини і світу свідчить, що процес осмислення феномену людини далекий від завершення, і ця незавершеність породжена первинним і найскладнішим питанням — про походження людини.

 

Основні тлумачення походження людини

 

Назва гіпотези	Основний зміст
Міфологічна	Людина походить від тварин чи рослин. Ці уявлення є відображенням тотемізму — вірувань про надприродну спорідненість між родами та деякими тваринами чи рослинами
Релігійна	Людина створена Богом. Завдяки цьому вона якісно відрізняється від усього оточуючого
Космічна	Походження людини пояснюється занесенням на Землю космічного «насіння життя»
Гіпотеза про штучне походження людини	Виникнення людини на Землі — результат творення високорозвинених представників позаземних цивілізацій, «Великого експериментатора»
Еволюційна	Людина має земне походження, її предки були тваринами. Людина має спільних предків з людиноподібними мавпами
Науково-філософська	Людина — це продукт дуже тривалої еволюції

 

50. Філософський аспект проблеми походження людини.

Питання про походження людини хвилювало людство протягом всієї його історії. Але довгий час ця проблема обговорювалася в межах релігії, міфу. В XX ст. особливо швидко почали накопичуватися природничо-наукові знання про походження життя на землі, а отже, і людини. Але, не дивлячись на значну, розгалужену систему досліджень, накопичені знання, експериментальні роботи, проблему не можна вважати вирішеною. Це лише гіпотези, жодна з яких не підтверджується практично.

Назвемо основні з них.

Космічна гіпотеза має варіанти. Згідно з першим процес виникнення життя на Землі є наслідком занесення з космосу примітивних організмів і подальшого їх розвитку завдяки сприятливим фізико-біологічним умовам на Землі.

Другий варіант космологічної гіпотези. Землю відвідали інопланетяни. Вони залишили на ній своїх представників, які пережили низку катастроф, переродилися в сучасний вигляд людини і досягли сучасного розвитку.

Прихильники еволюційної гіпотези стверджують, що виникнення земного життя є закономірним результатом попередньої еволюції нашої планети без втручання зовнішньої волі.

За сучасними науковими уявленнями перші ознаки життя на Землі з'явились близько 3,8 млрд років тому. Пізніше, приблизно 2 млрд років тому, виникли перші І клітини, здатні до фотосинтезу, тобто до використання 1 сонячної енергії. В процесі фотосинтезу виділяється І кисень. Змінюється докорінно земна атмосфера, що дало змогу життю розповсюдитись по всій планеті. Виникла нова система – біосфера. В результаті саме життя стало найважливішим фактором підтримки на Землі умов, необхідних для його збереження і розвитку. Живі організми на Землі еволюціонували в тваринний світ у сучасних зразках, в тому числі й у людину, внаслідок природного добору (див.: Дарвін Ч. "Походження видів шляхом природного добору").

В межах еволюційної гіпотези розробляється комплексний діяльнісний підхід до вирішення проблеми про походження людини, який включає такі фактори, як праця, мова, свідомість, різні форми спільності, регулювання шлюбних відносин, моральність. Але незважаючи на те, що цей підхід і концепції, які розробляються на його основі, претендують на науковість, проблема походження людини багато в чому залишається загадковою. Ці концепції нерідко поєднуються з релігійними та інопланетними підходами, що передбачають вторгнення розуму із Космосу.

Після створення Ч. Дарвіним своєї теорії, виникає трудова гіпотеза походження людини. Широковідомий її марксистський варіант, але не зводиться до нього. Наріжним каменем цієї гіпотези є положення, що саме праця, яка започатковується з виготовлення знарядь праці, використання вогню, створила людину. В процесі трудової діяльності рука стає все більш гнучкою і вільною. Одночасно розвивається мозок, спостерігається більш тісний зв'язок між людьми і виникає потреба щось сказати один одному.

Отже, праця за допомогою певних знарядь, згуртування в суспільство, мова та мислення, використання вогню є вирішальними факторами перетворення мавпи на людину. Згодом додається регулювання шлюбних відносин, моральність та інші аспекти формування та існування людини.

51.Проблема смерті та безсмерті людини.

 

Одним із могутніх, можна сказати майже абсолютних, обмежень для людини постає смерть.

Конечність надає людському існуванню сенсу оскільки робить людське життя визначеним, завершеним. Не можна сказати, щоби невизначена за часом тривалість була зовсім позбавлена сенсу, але в своїй реальності людина у багатьох відношеннях постає кінцевою, обмеженою. Для людини питання про безмежність постає, як ми це вже бачили при розгляді проблеми свободи, не в плані відсутності будь-яких меж, а в плані існування можливостей для їх подолання та розширення.

Якби ми були безсмертні, то могли б спокійно відкладати кожен свій вчинок на безмежний час. Але перед обличчям смерті як абсолютного й неминучого кінця, як межі наших можливостей, ми зобов'язані максимально використати відведений нам час, не втратити жодної можливості наповнити життя сенсом і змістом. У підвалинах сенсу людського існування лежить принцип незворотності, він накладає на людину відповідальність за свою долю, робить цю відповідальність невідворотною.

Людина знає про існування смерті, але водночас у ній живе прагнення безсмертя, яке свідчить про те, що не лише смерть, а й безсмертя постає реальним моментом і чинником людського життя. Це значить, що людське життя набуває завершеності та сенсу через смерть, але ця завершеність передбачає існування зв'язків, що виводять це ж обмежене життя за його власні межі, у певну неперервність та тривалість вищого та ширшого плану.

Окреме життя набуває значущості лише тому, що існують інші життя, що із смертю окремої людини не зникає людство, а в разі останньої події - не зникає та лінія всесвітніх зв'язків, у межах яких життя стало можливим та здійснилося, і т. ін.

Наведене міркування дозволяє розглядати смерть та безсмертя у органічній єдності, і, окрім того, розглядати їх на різних рівнях та в різних проявах.

По-перше, слід мати на увазі те, що смерть не постає зовнішнім у відношенні до життя явищем, яке, як інколи здається, раптово та ззовні вривається у життя; вмирати може лише те, що живе, а тому все людське життя супроводжується моментами незворотності та вмирання. Наприклад, ми не можемо повернути тих подій, які вже відбулися та відійшли від нас у часі; І біологічно наше життя супроводжується народженням нових клітин в організмі та відмиранням старих. У цьому плані смерть постає як припинення усіх припинень, як остаточне припинення нашого життя у певних його якостях.

По-друге, навіть біологічно ми стикаємося не лише зі смертю, а Різ моментами безсмертя, оскільки ми майже безсмертні генетично (гени не зникають доти, доки існує даний вид живих істот), частково безсмертні у своїх дітях, а частково - взагалі у всякому живому, органічному процесі.

Проте, ми чудово розуміємо, що такого роду безсмертя нас може тішити мало, оскільки нас не стільки хвилює питання про живе як таке, скільки про своє особисте, індивідуальне життя, тобто для нас питання про безсмертя звучить у варіанті запитання Л. Толстого: "А чи залишиться щось у світі після припинення мого фізичного існування?".

Тому, по-третє, питання про смерть та безсмертя обертається для нас питанням про природу та долю в нашому єстві того, що перевершує фізичне. Тобто, йдеться про безсмертя душі. В історії людства відомі різні варіанти тлумачення питання про долю людської душі: атеїзм, матеріалізм та натуралізм, як правило, не визнавали і не визнають ні душі, ні можливості її існування поза конкретним тілом. Різного роду релігії, навпаки, наполягають на безсмерті душі та неминучості її певної відплати за наміри та вчинки після припинення фізичного існування певної людини. Нарешті, існують концепції перевтілення душі, згідно з яким вона є безсмертною, але реально може діяти лише у з'єднанні із тілом, тому після смерті останнього відроджується в іншому тілі, несучи із собою всю інформацію про попереднє життя і спокутуючи їхні провини. Як свідчать численні опитування громадської думки, більшість людей у розвинених, цивілізованих країнах вірить у те, що душа не вмирає разом із тілом, а тому вірить і у те, що вчинене у земному житті буде позначатися на її подальшій долі. Слід сказати, що у концепції безсмертя душі та посмертному відродженні людини не так вже й багато фантастичного; принаймні, сьогодні, коли генна інженерія впритул підійшла до здійснення клонування живих організмів, ця концепція взагалі набуває досить конкретних окреслень. Сучасна інформатика вже сьогодні має можливості зберігати невизначено тривалий час інформаційний еквівалент певної особистості; хто знає, можливо це є одна із перспектив реального досягнення особистісного безсмертя? Можливо, згодом цей інформаційний еквівалент особистості можна буде "прищеплювати" конкретним людям (особливо — нащадкам).

По-четверте, незрівнянно повніше індивідуальне існування увічнюється у творіннях культури, де творець проявляється з усіма особливостями свого мислення, почуттів, світосприйняття, темпераменту, переплетіння свідомого та несвідомого та ін. На сьогодні саме культурно-історичний процес розвитку людства здатний вже виводити людину за її земного життя за межі свого індивідуального та конкретно-історичного існування і включати у діалог із особистостями минулого, передавати естафету людям майбутнього.

Окрім цього можна назвати ще й такі виявлення безсмертя:

історичне, яке внаслідок незворотності минулого робить унікальним те місце, що його займає кожна людина в історичному процесі життя;

соціальне, що постає як реальність впливу життя людини на думки і вчинки своїх сучасників і прийдешніх поколінь.

Отже, людина є єдністю вічного і тлінного, скінченого і нескінченного. Як жива істота людина не може не жахатися смерті, не відчувати страху перед нею, проте реальне осмислення феномену людини дозволяє стверджувати, що смерть не постає для людини явищем виключно негативним.

Ще давньогрецький філософ Епікур у свій час стверджував, що людина повинна дякувати богам за те, що нікому не надано насильно утримати її в цьому житті. Відомо й те, якої величі набуває в людській духовності феномен людської самопожертви, особливо тоді, коли він здійснюється заради інших людей. Людина причетна і до смерті, і до вічності; останнє засвідчує саме той момент, який ми вже відзначали неодноразово: життя (і буття) людини не можна звести до життя її організму. Прагнення безсмертя, боротьба за нього постає показником того, наскільки людина спромоглася фактор своєї причетності до вищого і вічного реалізувати в практичному плані, наскільки вона засвоїла природне, в тому числі - і в собі.

У кінці XX ст. проблема смерті людини виявила себе у кількох нових аспектах: це є проблеми тонування людини (відтворення генетичного "двійника" людини), проблема "евтаназії"("щасливої смерті"). Про клонування вже згадувалось, а "евтаназія " пов'язана із питанням про те, чи можна людині, що страшенно страждає від болю, проте точно доживає останні дні, допомогти піти із життя безболісно? Як з'ясувалося, на це питання не існує єдино можливої правильної відповіді; з одного боку, якщо "евтаназію "узаконити, навряд чи хто дасть гарантію того, що її не будуть використовувати зі злочинними намірами, з іншого боку, в разі її узаконення зникнуть стимули пошуку інших шляхів боротьби із передсмертним стражданням. У той же час не можна робити і тих, хто страждає, бранцями прогресизму. Деякі країни сьогодні схильні узаконити "евтаназію", проте інші рішуче наполягають на її забороні. Врешті, якщо ми визнаємо право людини розпорядитися вчасним життям, то. напевне, повинні визнати і лише її право вирішувати питання про "евтаназію ". Все інше—питання про соціальні, моральні, релігійні, сімейні наслідки такого вирішення — вирішується суспільством в залежності від його стану та рівню розвитку. Але останнє, як відомо, інколи може значно перевершити право окремої людини.

Як бачимо, залежно від того, на якому рівні розглядають природу людини, формуються ті чи інші уявлення про смертність, безсмертя і комплекс пов'язаних з ними моральних проблем.

З питанням про смерть та безсмертя органічно пов'язане і питання про сенс людського існування. З усвідомленням себе в якості особистості, а тим більше - індивідуальності, людину починає хвилювати питання: чи є у процесі людських народжень і смертей якийсь вищий сенс, ніж просто продовження тваринного життя у зміні популяцій. Людина на деякий час може забути про це питання, зануритись у щоденні турботи, віддатися справам —громадським, особистим, професійним. Але повністю звільнитися від питання про сенс життя вона не може, бо, вчасне, не вона ставить це питання, а саме життя ставить його перед людиною (особливо — в ситуаціях вибору) і змушує її відповідати на нього - і то не лише словами, а й вчинками Отже, знаходження сенсу буття — це питання не лише самопізнання людини, а її самоздійснення.

Питання про сенс буття — це питання про існування у людини таких життєвих цінностей, орієнтирів, ідеалів, принципів, під які вона може підводити більшість ситуацій або вирішень, з якими стикається у житті. Якщо певне конкретне явище узгоджується із названими провідними життєвими орієнтирами, людина бачить у ньому сенс; якщо входить у зв'язок із ними, проте, за змістом їм суперечить, людина його не приймає, відкидає, засуджує; якщо ж таке явище взагалі не стикується із життєвими орієнтирами, воно постає для людини як безглузде, позбавлене сенсу.

Таким чином, питання про сенс передбачає наше вміння оцінювати реальні події та явища власного життя, тобто вміння оперувати як стратегічними життєвими цінностями, принципами та орієнтирами, так і знаннями про життя, дійсність, людину. В сенсі, тим більше—сенсі життя, концентруються найперші людські цінності і прагнення, в ньому людське життя постає сконцентрованим, цілісним. Ось чому найпростішою відповіддю на питання проте, в чому полягає сенс життя, може слугувати така: у таму, за що ви згідні віддати своє життя. Стає також зрозумілою і теза одного кіногероя: знати відповідь на питання про сенс життя, це всеодно, що знати дату своєї смерті. Тут ціна життя та сенс ототожнюються, а смерть постає лише як остаточне засвідчення такої ціни. Але, окрім цього, в даному вислові проблискує ще й такий момент: поки життя триває, воно постає відкритим майбутньому, і, отже, лишається можливість здійснення вчинків, що можуть подати все життя дещо в іншому ракурсі. Звідси випливає досить поширена теза про те, що виший сенс людського життя полягає в пошуку та продукуванні сенсів.

52.Проблема сенсу людського життя.

 

Важливим аспектом філософського осмислення людини є врахування її природного руху замкненим колом: народження - життя - смерть. З давніх-давен людина намагалась якось осягнути цей вічний круговорот життя. У чому смисл природного процесу народження, розвитку, зрілості, старіння і смерті як людини, так і будь-якого іншого організму? Це питання виникає як намагання виправдати свою присутність на Землі, свою долю й призначення. Знайшовши таке виправдання, людина може змиритися з думкою про скінченність індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити (існувати), а й у тому, як і для чого (чи для кого) жити.

Отже, в чому полягає сенс життя?

Сенс життя - це поняття, яке відбиває постійне прагнення людини співвідносити свої вчинки із системою суспільних цінностей, з вищим благом, щоб у такий спосіб діставати можливість виправдовувати себе у своїх власних очах, в очах інших людей чи перед якимось авторитетом, Богом. Інакше кажучи, це пояснення собі й іншим, для чого ти живеш.

Сенс життя кожної людини унікальний і неповторний, як і її життя. Людина завжди вільна у виборі сенсу і в його реалізації. Але свободу не можна ототожнювати зі свавіллям. її слід сприймати з точки зору відповідальності. Людина відповідає за вірно знайдений і реалізований сенс свого життя, життєвих ситуацій, що в них вона потрапляє. Людина повинна йти за своїм покликанням, у якому життя набуває сенсу. Відчути і знайти своє покликання їй допомагає самопізнання, відповідальність за реалізацію свого призначення, що на Землі допомагає узгодити універсальні життєві цінності з конкретними життєвими ситуаціями.

З точки зору змісту вищого блага вирізняють такі типи обгрунтування життя: гедонізм, аскетизм, евдемонізм, корпоративізм, прагматизм, перфекціоналізм, гуманізм.

Представники гедонізму мстою життя людини і її вищим благом вважають насолоду. Представники аскетизму сенс життя вбачають у крайньому обмеженні потреб людини, самозреченні, у відмові її від життєвих благ і насолод з мстою самовдосконалення або досягнення морального чи релігійного ідеалу. В основі евдемонізму лежить прагнення людини до щастя, що є головною мстою життя. Корпоративізм сповідує груповий егоїзм, що вбачає сенс життя в належності до обмеженої спільноти, для якої головне- приватні інтереси. Прагматизм виражає прагнення людини до вигоди, блага. Перфекціоналізм пов'язує сенс життя з особистим самовдосконаленням, навіть коли воно здійснюється за рахунок інтересів інших людей. Представники гуманізму спрямовують свої зусилля на утвердження гідності й розуму людини, її прав на земне щастя, вільний вияв природних людських почуттів і здібностей.

З точки зору здійснення задуму життя виокремлюють: оптимізм, скептицизм, песимізм. І не існує ситуацій, що були б дійсно позбавлені сенсу - навіть самогубець вірить у сенс якщо не життя, то смерті. Життя і смерть, любов і егоцентризм, етика і аморальність, осмисленість і абсурд, нігілізм і самопожертва - ці протилежні, але взаємопов'язані "абсолюти" людського буття явно чи опосередковано детермінують вибір людиною самої себе.

Схематично і досить умовно можна окреслити такі варіанти вирішення проблеми сенсу життя в історії людської культури.

1. Сенс життя споконвічно існує в глибинах самого життя. Для цього варіанта характерне релігійне тлумачення життя. Єдине, що робить осмисленим життя і має для людини абсолютний сенс, є не що інше, як активна співучасть у Боголюдському житті. Не перероблення світу на основах добра, а вирощування в собі субстанціального добра, зусилля жити з Христом і у Христі. Бог створив людину за своїм образом і подобою. І ми своїм життям повинні проявити його, бо емпіричне життя світу, як писав Семен Франк, безглузде, як безладно вирвані з книги сторінки.

2. Сенс життя перебуває за межами життя. Його можна назвати "життям заради інших людей". Для людини життя стає осмисленим, коли вона служить інтересам родини, нації, суспільства, коли вона живе заради щастя прийдешніх поколінь. їй небайдуже, що вона залишить після себе. Недаремно прожити життя - це і продовжитися у своїх нащадках, і передати їм результати своєї матеріальної і духовної діяльності. Але на цьому шляху існує небезпека опинитися в ситуації, коли все твоє неповторне життя перетворюється на засіб для створення якоїсь ідеї чи ідеалу (це може бути ідея комунізму, "світлого майбутнього" тощо). Якщо така позиція не пов'язана з духовною еволюцією людської особистості, людина стає на шлях фанатизму (історія знає безліч варіантів і класового, і національного, і релігійного фанатизму).

3. Сенс життя створюється самим суб'єктом. Цей варіант можна розуміти як "життя заради життя". Його фундатором був давньогрецький філософ Епікур. Жити потрібно так, вважав філософ, щоб насолоджуватися життям, отримувати задоволення від життєвих благ і не думати про смерть. Цінність епікурейської позиції полягає в тому, що вона застерігає нас від ситуації, за якої пошук сенсу життя відсуває на другий план саме життя. Життя саме по собі є цінністю, рідкісним дарунком, і людині до нього слід ставитися із вдячністю і любов'ю. Адже їй дана можливість переживати неповторність власного існування в усіх його проявах - від радощів, злетів і перемог до падіння, відчаю і страждань. Разом з тим епікурейське ставлення до життя, якщо воно позбавлене відповідальності за цей дарунок, утверджує в людині егоїстичну позицію "життя заради себе" і веде до втрати відчуття його повноцінності.

Об'єктивна логіка розвитку майбутньої цивілізації передбачає подальший соціальний, духовний прогрес людини, утвердження більш гідного людини гуманного смислу буття. Німецько-французький мислитель Альберт Швейцер (1875-1965) неодноразово наголошував: "Завдання сучасників - досягти справжньої доброти, жити у злагоді із самим собою. Тільки перемога гуманного світогляду над антигуманним дасть нам можливість з надією дивитися в майбут

53.Соціальна філософія в контексті філософського знання.

 

Однією із складових філософії є соціальна філософія, яка досліджує суспільство. Але суспільство досліджує разом із філософією цілий комплекс наук – суспільствознавство. До суспільствознавчих наук належать, наприклад, політична економія, історія, соціологія, естетика, мовознавство, демографія, юриспруденція та інші. Кожна з цих наук досліджує один і той самий об'єкт – суспільство. Проте будь-яка з них має своїм предметом якусь окрему сторону чи рівень дослідження і свої методи пізнання.

Політична економія, наприклад, вивчає закони суспільно-виробничих, тобто економічних відносин людей на різних етапах історичного розвитку суспільства. її цікавлять насамперед умови і форми виробництва, розподілу та обміну матеріальних життєвих засобів у різних людських суспільствах. Історія як наука спрямовує свій погляд у минуле. Її цікавлять важливі події минулого, їх причини, сутність, специфіка та характер різних держав, життя видатних осіб, державних та політичних діячів різних народів. Історика цікавить конкретний матеріал минувшини, окремі сторони життя суспільства на певних етапах його розвитку. Соціологія досліджує сучасність. Її цікавить функціонування і розвиток взаємодії різних соціальних інститутів, людських індивідів і їх груп, спільностей, вплив певних факторів на протікання суспільних процесів. Соціологія вивчає, зокрема, стан справ на конкретному підприємстві, закладі, рівень авторитетності державного чи політичного керівництва тощо. Естетика як наука вивчає закономірності розвитку мистецтва. Мовознавство вивчає закони виникнення та розвитку мови і т. д.

Як бачимо, названі (та інші) науки про суспільство мають свій предмет дослідження, який так чи інакше стосується саме суспільства. Але кожною наукою вивчається якась окрема сторона суспільного життя, певні види суспільних відносин.

На відміну від цих наук соціальна філософія досліджує суспільство в цілому, як цілісну систему у взаємодії всіх його сторін. Соціальна філософія прагне дати відповідь на питання про те, що визначає характер суспільного устрою, чим обумовлюється розвиток суспільства, від чого залежить перехід від одного історичного ступеня до іншого.

Існують фундаментальні, найважливіші питання, без з'ясування яких неможливо правильно пояснити розвиток суспільного життя в цілому і розвиток будь-якої із його окремих сторін.

Так, у суспільному житті ми спостерігаємо економічні, політичні, ідеологічні відносини. Чи існує між ними певний зв'язок і який характер цього зв'язку? Це одне із питань, на яке покликана дати відповідь соціальна філософія.

Слід назвати ще такі важливі питання, що цікавлять соціальну філософію. Чи є в складному, різноманітному, суперечливому історичному процесі внутрішньо необхідний зв'язок, закономірність, чи тут, у суспільному житті, на відміну від природи, панує випадковість, хаос та сваволя? Людство в своєму розвиткові пройшло довгий і складний шлях, доки досягло сучасного історичного рівня. Які рушійні сили цього поступального розвитку?

На всі ці та інші питання має дати відповідь соціальна філософія. Вона є науковою теорією, що пояснює найважливіші, фундаментальні проблеми розвитку суспільства як цілісної системи. Разом із тим, соціальна філософія є науковим методом вивчення кожної з окремих сторін суспільного життя, методом дослідження конкретних історичних явищ.

 

54.Основні підходи до філософського розуміння суспільства.

Добре відомо, що людина не може існувати поза суспільством. Адже, як помітив ще Аристотель, поза суспільством може жити тільки геній чи божевільний. Тому природно, що одне з найважливіших місць серед філософських проблем посідає проблема людського суспільства чи просто суспільства. Щоб розкрити його сутність з позиції соціально-філософського аналізу, необхідно послідовно відповісти на такі питання: що таке суспільство і які основні підходи до його розуміння; що являє собою суспільство як саморозвинена система; що включає структура соціуму і як здійснюється його розвиток.

Метою даного розділу і є пошук відповідей на ці питання.