Філософія, її предмет і функції. Специфіка філософських знань

Філософія, її предмет і функції. Специфіка філософських знань

Філософія історично виникає майже одночасно у всіх існуючих цивілізаціях - у період з VІІ до V ст. до н.е. Першим, хто пояснив слово «філософ», був Піфагор (2-а пол. VI ст. - поч. V ст. до н.е.). відповідно до Піфагора, зміст філософії - у пошуку істини. На думку Аристотеля, завдання філософії - збагнення загального в самому світі, а її предметом є перші початки й причини буття. При цьому філософія є єдиною наукою, що існує заради самої себе й представляє «значення й розуміння заради самого знання й розуміння».

Філософія виконує найрізноманітніші су­спільні функції, що і забезпечує її буттєвість ось уже по­над дві з половиною тисячі років. Серед них:

- світоглядна, пов'язана передусім із системним абс­трактно-теоретичним, понятійним поясненням світу;

- загальнометодологічна, що по­лягає у формуванні загальних принципів і норм одержан­ня знань, її координації та інтеграції;

- пізнавальна (гносеологічна), що полягає в пояснен­ні найбільш загальних принципів буття та вихідних ос­нов нашого мислення;

- прогностична, яка розкриває загальні тенденції (пе­редбачення) розвитку людини і світу;

- критична з її принципом «піддавай усе сумніву», виконуючи антидогматичну роль у розвитку знань;

- аксіологічна з її вимогою дослідження об'єкта з то­чки зору найрізноманітніших цінностей;

- соціальна, завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а й може зазнати змін;

- гуманістична, яка шляхом утвердження позитив­ного сенсу і мети життя, формування гуманістичних цін­ностей та ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії.

- освітня, пов'язана з впливом філософії на свідо­мість людей. Існуючи в певному суспільному середовищі, філософія прямо чи опосередковано впливає на умонастрої цього суспільства.

Світогляд, його суть і структура, історичні типи світогляду

Світогляд - це система узагальнених поглядів на світ, на місце в ньому людини та її ставлення до цього світу й до самої себе, в основному визначає життєву позицію людини, принципи її поведінки й ціннісні орієнтації.

Світогляд формується в процесі життя в суспільстві, вихованні, навчанні, практичної діяльності, самоаналізу.

У системі узагальнених поглядів на світ можна виділити три основних блоки компонентів:

1) пізнавальний компонент — це в основному узагальнені знання досвідченого, повсякденного, наукового характеру. 2) ціннісно-нормативний компонент - це в основному цінності, ідеали, переконання, вірування, норми поведінки й ін. 3) емоційно-вольовий компонент - це емоційне «забарвлення» попередніх компонентів, емоційно-вольові відносини із зовнішнім світом і із самим собою. Від цього компонента залежить поведінка й дії людини Особливо сильно це відбувається в тих, для кого емоції грають у житті більшу роль і є присутнім сильна воля. Цей компонент проявляється в національному характері людей, у менталітеті народу або нації в періоди великої соціальної напруги або стресу людини.

Світогляд включає настрої, почуття, переживання, вольовий настрой на готовність щось зробити, що становлять емоційно-психологічну сторону світогляду.

Філософський світогляд претендує на теоретичну обґрунтованість, як змісту, так і способів досягнення узагальнених знань дійсності, а також принципів і ідеалів, що визначають цілі, засоби й характер діяльності людей.

 

 

Філософське розуміння буття

Проблема буття глобальна, безгранична в своїй загаль­ності та невичерпна в деталізаціях. Вона вічна і рішен­ня її неоднозначне. Нас цікавить картина буття, яка вимальовується зав­дяки науковим досягненням. Зауважимо, що матеріалістичне вирішення пробле­ми буття передбачає наявність таких філософських ас­пектів:

— світ є, існує, як безкінечна і вічна цілісність;

— природне і духовне, індивіди і суспільство безу­мовно існують, їх існування — передумова єдності світу;

—світ, що розвивається, є сукупною реальністю, яка передує свідомості та діям конкретних індивідів і по­колінь людей.

Виходячи з усього вищесказаного, можна дати таке визначення. Буття — це всі існуючі в світі предмети природи й ідеальні продукти (люди, ідеї, світ в цілому) з їх властивостями, особливостями та взаємозв'язком.

Серед розмаїття форм буття прийнято виділяти ос­новні, найбільш важливі й поширені.

І. Буття людини

У цьому бутті можна виокремити деякі найбільш характерні для людського буття форми. Серед них на­самперед слід виділити предметно-практичну ді­яльність, практика соціального творення, самотворення, само­діяльність.

II. Буття речей, процесів. Це буття ділиться на:

а) першу природу, тобто на буття речей, процесів, станів природи, буття природи як цілого;

б) другу природу — буття речей та процесів, створе­них людиною.

III. Буття соціальне

Поділяється на: а) індивідуальне буття, тобто буття окремої людини в суспільстві і в історичному процесі; б) буття суспільства.

Поняття природи у філософії

Нині термін «природа» вживається як в широкому, так і в вузькому значенні. У широкому розумінні природа - це все, що оточує нас. Природа - об'єктивна матеріальна дійсність у всій багатоманітності і єдності її форм. У цьому розумінні природа це об'єктивна дійсність, що первісно дана, нестворена людиною. У більш вузькому розумінні природа - це об'єкт науки. Поняття «природа» дає принципову схему розуміння і пояснення того або іншого пред­мету вивчення (наприклад, уявлення про простір і час, рух, причинність тощо). Таке загальне поняття природи розроб­ляється у межах філософії і методології науки, що виявляють його основні характеристики, спираючись при цьому на резуль­тати природничих наук. Наприклад, із створенням теорії відносності суттєво видозмінились погляди на просторово-ча­сову організацію об'єктів природи; розвиток сучасної космології збагатив уявлення про спрямованість природних процесів; до­сягнення фізики мікросвіту сприяють значному поширенню поняття причинності; прогрес екології призвів до розуміння глибинних принципів цілісності природи як єдиної системи.

Найбільш вживаним є тлумачення поняття «природа» як сукупності природних умов існування людського суспільства. У цьому розумінні поняття природи характеризує її місце і роль у системі історично мінливого ставлення до неї людини і сусп­ільства. Це поняття використовується для позначення не тільки природних, але н створених людиною матеріальних умов її існу­вання - «другої природи».

Суб’єкт і об’єкт пізнання

Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-прак­тичного відношення до світу, можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через кате­горії "суб'єкт" та "об'єкт". Суб'єкт пізнання, згідно з сучасною філосо­фією, — це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насам­перед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.

Суб'єкт пізнання визначається і як суспільство в цілому. Проте слід мати на увазі, що суспільство не має надлюдських, надіндивідуальних органів пізнання. Суспільство виступає суб'єктом пізнання опосередко­вано, через пізнавальну діяльність окремих людей. Суб'єктом пізнання є людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно-історичної прак­тики. Кожна людина реалізує себе в пізнанні як суспільна істота.

Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Поняття "об'єкт" та "об'єктивна реальність" пов'язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізна­вальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише явища приро­ди, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаєми­ни, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність вза­галі, в усій поліфонії її проявів.

 

Структура пізнання

Емпіричні дослідження, набуваючи за до­помогою експериментів та спостережень усе нових і нових даних, стимулюють просування теоретичного пізнання. А з іншого боку, теоретичне пізнання, розвиваючи, та конкрети­зуючи свій зміст на основі емпіричного дослідження, роз­криває ширші обрії для діяльності емпіричного пізнання. На певних етапах розвитку науки відбувається перехід ем­піричного у теоретичне і навпаки. При цьому недопустима будь-яка абсолютизація одного з цих рівнів. Емпіризм від­носить наукове знання як ціле до емпіричного рівня, при­нижуючи або заперечуючи теоретичне знання.

А чисте теоретизування недооцінює значення емпірич­них даних, часом відкидаючи необхідність всебічного ана­лізу фактів як джерела й основи теоретичних конструкцій. У такому разі його продуктом є однобічні, догматичні конс­трукції та концепції (наприклад, соціальні концепції марк­сизму).

Структурними компонентами теоретичного пізнання є проблема, гіпотеза, теорія, які є вузловими ланками побу­дови й розвитку знання на вищому, теоретичному рівні.

Іншими словами, це — знання про незнання, питання, яке виникло в процесі пізнання і на яке потрібно відповіс­ти. Проблема не є сталою формою знання. Вона є проце­сом, який має два моменти руху пізнання: порушення проблеми та її розв'язання. Необхідним при цьому є пра­вильне виведення проблемного знання з попереднього уза­гальнення фактичного матеріалу, вміння правильно поста­вити проблему. На думку К. Поппера, наука починається не зі спостережень, а саме з проблем, її розвиток є перехо­дом від одних проблем до інших — від менш глибоких до більш глибоких. Проблеми постають внаслідок протиріччя в окремій теорії, зіткнення двох різних теорій, зіткнення теорії із спостереженням.

Розв'язання певної проблеми є суттєвим моментом роз­витку знання, під час якого виникають нові проблеми, висуваються певні концептуальні ідеї, гіпотези.

Методи наукового пізнання

Розглядаючи специфіку наукового пізнання, слід охарактеризувати і основні методи, які тут застосовуються. Як уже зазначалося, метод нау­кового пізнання — це спосіб побудови та обгрунтування системи науко­вих знань або сукупність, послідовність прийомів і операцій, за допомо­гою яких здобувається нове знання. На емпіричному рівні застосовують такі специфічні методи, як спостереження (це певна система фіксування та реєстрації власти­востей і зв'язків досліджуваного об'єкта в природних умовах), вимірювання (являє собою певну систему фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об'єкта за допомогою різно­манітних вимірювальних приладів та апаратів), експеримент (метод, коли явища вивчають за допомогою доцільно обраних чи штучно створених умов, що забезпечують перебіг у чистому вигляді тих процесів, спосте­реження за якими необхідне для встановлення закономірних зв'язків між явищами), моделювання (це вивчення об'єкта (оригіналу) шляхом створення та дослідження його копії (моделі), яка замінює оригінал, ті його сторони та властивості, що є предметом наукового інтересу).

Аналіз — це процес поділу у думці або фактично предмета на скла­дові частини (сторони, ознаки, властивості, відношення) з метою все­бічного вивчення цих частин і предмета як цілого.

Синтез — це процес поєднання в єдине ціле частин (сторін, ознак, властивостей, відношень) предмета, роз'єднаних у процесі аналізу.

Виділяють також методи: абстрагування, узагальнення, індукція, дедукція, ідеалізація, аксіоматичний метод, гіпотетико-дедуктивний метод, історичний метод, логічний метод.

 

Філософія, її предмет і функції. Специфіка філософських знань

Філософія історично виникає майже одночасно у всіх існуючих цивілізаціях - у період з VІІ до V ст. до н.е. Першим, хто пояснив слово «філософ», був Піфагор (2-а пол. VI ст. - поч. V ст. до н.е.). відповідно до Піфагора, зміст філософії - у пошуку істини. На думку Аристотеля, завдання філософії - збагнення загального в самому світі, а її предметом є перші початки й причини буття. При цьому філософія є єдиною наукою, що існує заради самої себе й представляє «значення й розуміння заради самого знання й розуміння».

Філософія виконує найрізноманітніші су­спільні функції, що і забезпечує її буттєвість ось уже по­над дві з половиною тисячі років. Серед них:

- світоглядна, пов'язана передусім із системним абс­трактно-теоретичним, понятійним поясненням світу;

- загальнометодологічна, що по­лягає у формуванні загальних принципів і норм одержан­ня знань, її координації та інтеграції;

- пізнавальна (гносеологічна), що полягає в пояснен­ні найбільш загальних принципів буття та вихідних ос­нов нашого мислення;

- прогностична, яка розкриває загальні тенденції (пе­редбачення) розвитку людини і світу;

- критична з її принципом «піддавай усе сумніву», виконуючи антидогматичну роль у розвитку знань;

- аксіологічна з її вимогою дослідження об'єкта з то­чки зору найрізноманітніших цінностей;

- соціальна, завдяки якій соціальне буття не лише одержує необхідну інтерпретацію, а й може зазнати змін;

- гуманістична, яка шляхом утвердження позитив­ного сенсу і мети життя, формування гуманістичних цін­ностей та ідеалів виконує роль інтелектуальної терапії.

- освітня, пов'язана з впливом філософії на свідо­мість людей. Існуючи в певному суспільному середовищі, філософія прямо чи опосередковано впливає на умонастрої цього суспільства.