Проблема пізнання у філософії. Природа та структура пізнавальної діяльності

Наука, що вивчає сутність знання, закономірності його фун­кціонування і розвитку, мав назву теорії пізнання або гносео­логії. Основною проблемою гносеології є проблема відносин об'єкта пізнання - навколишнього світу і суб'єкта пізнавальної діяльності - людини.

Теорія пізнання - це теорія про закономірності правильного відображення у свідомості людини зовнішнього світу і його законів, це - вища форма відображен­ня дійсності. Сам процес відображення, що здійснюється у прак­тичній діяльності людини, являє собою здатність людського мозку відтворювати у певній ідеальній формі і до певної міри повно пі і точності існуючі поза ним об'єкти, їх властивості, якості зв'язку і відносини.

Такими ідеальними формами, розумовими образами є по­няття, судження і умовиводи, що виражаються в матеріальній оболонці - в словах, у мові, тобто в мозку людини формують­ся суб'єктивні образи явищ і предметів зовнішнього світу.

Теорія пізнання виходить з визнання того, що джерелом відображення є об'єктивно існуючий матеріальний світ. Жодне пізнання неможливе без дії предметів об'єктивного світу па нашу свідомість. Тільки в результаті впливу зовнішніх умов, реальних предметів на свідомість людини можуть виникати в нашій голові образи цих предметів, явищ у вигляді відчуттів, уявлень, понять, суджень, умовиводів.

Одним з корінних принципів гносеології є ще й те, що пізнання виникає в свідомості людини не тільки завдяки впли­ву на неї явищ природи і суспільства, а й головним чином зав­дяки активній свідомій дії людини на природу, в ході її практич­ної діяльності. Основу всього процесу пізнання становлять суспільно-виробнича, соціально-політична, науково-експериментальна, сімейно-побутова та інша практична діяльність людей. Тільки у процесі практичної зміни природи і змін суспільного життя у людини формується певне ставлення до явищ об’єктивного світу, виявляється сутність предметів матеріального світу, встановлюється істинність всіх наших знань.

Суб’єкт і об’єкт пізнання

Процес пізнання, будучи процесом активного творчого відтворення дійсності у свідомості людини в результаті її діяльного предметно-прак­тичного відношення до світу, можливий лише при взаємодії людини з явищами дійсності. Цей процес у гносеології осмислюється через кате­горії "суб'єкт" та "об'єкт". Суб'єкт пізнання, згідно з сучасною філосо­фією, — це реальна людина, суспільна істота, наділена свідомістю, насам­перед у таких її проявах, як мислення, чуття, розум, воля, яка засвоїла історично вироблені людством форми та методи пізнавальної діяльності і тим самим розвинула свої пізнавальні здібності і оволоділа історично конкретними здатностями до цілеспрямованої пізнавальної діяльності.

Суб'єкт пізнання визначається і як суспільство в цілому. Проте слід мати на увазі, що суспільство не має надлюдських, надіндивідуальних органів пізнання. Суспільство виступає суб'єктом пізнання опосередко­вано, через пізнавальну діяльність окремих людей. Суб'єктом пізнання є людина не як біологічна істота, а як продукт суспільно-історичної прак­тики. Кожна людина реалізує себе в пізнанні як суспільна істота.

Об'єкт пізнання — це те, на що спрямовується пізнавальна діяльність суб'єкта. Об'єктом пізнання може бути в принципі вся дійсність, але лише в тій мірі, в якій вона увійшла в сферу діяльності суб'єкта. Поняття "об'єкт" та "об'єктивна реальність" пов'язані між собою, але не тотожні за своїм змістом. Об'єктом є не вся об'єктивна реальність, а лише та її частина, що вже введена в практику людства і становить коло його пізна­вальних інтересів. Об'єктом пізнання виступають не лише явища приро­ди, а й суспільства, і сама людина, і відносини між людьми, їхні взаєми­ни, а також свідомість, пам'ять, воля, почуття, духовна діяльність вза­галі, в усій поліфонії її проявів.

 

Структура пізнання

Емпіричні дослідження, набуваючи за до­помогою експериментів та спостережень усе нових і нових даних, стимулюють просування теоретичного пізнання. А з іншого боку, теоретичне пізнання, розвиваючи, та конкрети­зуючи свій зміст на основі емпіричного дослідження, роз­криває ширші обрії для діяльності емпіричного пізнання. На певних етапах розвитку науки відбувається перехід ем­піричного у теоретичне і навпаки. При цьому недопустима будь-яка абсолютизація одного з цих рівнів. Емпіризм від­носить наукове знання як ціле до емпіричного рівня, при­нижуючи або заперечуючи теоретичне знання.

А чисте теоретизування недооцінює значення емпірич­них даних, часом відкидаючи необхідність всебічного ана­лізу фактів як джерела й основи теоретичних конструкцій. У такому разі його продуктом є однобічні, догматичні конс­трукції та концепції (наприклад, соціальні концепції марк­сизму).

Структурними компонентами теоретичного пізнання є проблема, гіпотеза, теорія, які є вузловими ланками побу­дови й розвитку знання на вищому, теоретичному рівні.

Іншими словами, це — знання про незнання, питання, яке виникло в процесі пізнання і на яке потрібно відповіс­ти. Проблема не є сталою формою знання. Вона є проце­сом, який має два моменти руху пізнання: порушення проблеми та її розв'язання. Необхідним при цьому є пра­вильне виведення проблемного знання з попереднього уза­гальнення фактичного матеріалу, вміння правильно поста­вити проблему. На думку К. Поппера, наука починається не зі спостережень, а саме з проблем, її розвиток є перехо­дом від одних проблем до інших — від менш глибоких до більш глибоких. Проблеми постають внаслідок протиріччя в окремій теорії, зіткнення двох різних теорій, зіткнення теорії із спостереженням.

Розв'язання певної проблеми є суттєвим моментом роз­витку знання, під час якого виникають нові проблеми, висуваються певні концептуальні ідеї, гіпотези.