Виникнення руху та законодавства про захист прав споживачів у світі.

Історія

Починаючи з середини XX ст. відносини між споживачем та виробником почали ґрунтуватися на правових нормах.

Консумеризм (консюмеризм) - організований рух за роз­ширення прав та вплив споживачів, покупців щодо продавців та виробників товарів, створення спілок споживачів.

В еволюції консюмеризму можна ви­значити три основні історичні етапи. Протягом першого (кінець XIX — початок XX ст.) сформувалися перші союзи споживачів, спостерігалися пер­ші громадянські виступи на захист прав споживачів, здійснилися перші законодавчі акції з боку урядів розви­нених держав, націлені на обмеження виробників і торговців. У процесі дру­гого етапу (ЗО — 50 рр. XX ст.) йшов процес удосконалення законодавства, спрямований на захист прав спожива­чів та створення національних громад­ських асоціацій споживачів у розвине­них державах. Консюмеризм набуває міжнародного характеру — створюють­ся перші міжнародні організації спо­живачів. На державному рівні кон­сюмеризм дістав підтримку з почат­ком третього етапу свого розвитку (60-ті рр. XX ст. — початок XXI ст.}.

Батьківщиною споживчого руху є США. Починаючи з 60-х років ХХ століття цей рух поширився в багатьох країнах Європи і зараз має величезне значення у всіх сферах суспільного і політичного життя, економіки. А починалося воно ще в 60-80 роках ХІХ століття, коли в США пройшли перші компанії з захисту прав споживачів від залізничних монополій, що завищували ціни на перевезення пасажирів і вантажів. У результаті вдалося добитися того, щоб держава контролювала залізничні тарифи, створивши спеціальний орган - сенатську Комісію з торгівлі між штатами. У 1899 році була організована Національна ліга споживачів.

На початку ХХ століття боротьба за права споживачів розгорілася навколо законодавства про контроль за якістю харчових продуктів і медикаментів. У 1935 році був створений Союз споживачів, що нараховує сьогодні у своїх рядах понад п'ять мільйонів чоловік. Саме діячі цієї організації першими призвали до бойкоту товарів з фашистської Німеччини в 30-і роки. У 1966 році відомий суспільний діяч Р. Нейдер створив Центр з досліджень якості продукції різних виробників, вірогідності реклами, стандартів рівня життя, безпеки промислових підприємств для екології. У цей же період з'явилося декілька "однопроблемних" груп: Центр безпеки автомобіля, Дослідницька група з охорони здоров'я, Центр дослідження телекомунікацій та ін. Ці групи займалися заявленими в їх назвах проблемами, збором і публікацією матеріалів, що стосуються інтересів і прав споживачів. Підсумки досліджень публікувалися в спеціальних споживацьких виданнях "Multinational monitor" і "Consumer Report".

Стратегія Р.Нейдера передбачає пряме урядове регулювання тих областей економіки і соціальної сфери, де ринкові сили не мають можливості забезпечувати, зокрема охорону навколишнього середовища, безпеку працівників на робочих місцях. Разом зі своїми численними послідовниками, прозваними "десантом Нейдера", він домігся прийняття федеральних законів про безпеку газопроводів, упакування харчових продуктів, контроль за радіаційною обстановкою і заборону використання ДДТ як пестициду.
У 1968 році багато розрізнених загальнонаціональних і місцевих суспільств об'єдналися в Американську федерацію споживачів зі штаб-квартирою у Вашингтоні. Її основні цілі - координація програм захисту споживачів від низької якості товарів, високих цін на продукти харчування, медичні препарати, медичне обслуговування, електроенергію і паливо.

Поступово споживчий рух став ще активніше впливати на політичне життя держави. 15 березня 1962 року президент США Дж. Кеннеді направив Конгресу США "Спеціальне послання про захист інтересів споживачів", у якому проголошувалися основні права споживача: право на вибір, право на безпеку, право бути вислуханим, право на інформацію. Пізніше до них додали ще право на освіту споживачів; право на сприяння економічним інтересам споживачів та захист цих ін­тересів, а також право на створення громадських організацій, спрямованих на захист прав та інтересів споживачів. У посланні також говорилося про значну роль споживача в економіці: без збільшення здатності громадян споживати і купувати товари і послуги, немає економічного розвитку і неможливий збалансований економічний ріст. На міжнародному рівні ці права вперше бу­ло декларовано в Хартії захисту спожи­вачів,

прийнятій 25-ю сесією Консуль­тативної Асамблеї Євросоюзу в 1973 р. (рез. 543). Основним міжнародним пра­вовим документом у цій галузі є підго­товлені Економічною та Соціальною радою ООН Керівні принципи для за­хисту інтересів споживачів,які були схвалені Генеральною Асамблеєю ООН 9 квітня 1985 р. (рез. № 39/248). Ці три документи є основою адміністративно-правово­го механізму захисту прав споживачів в усьому світі.

Хартія закріплює:

· право на задоволення основних потреб означає право на основні (базові) товари і послуги, які забезпечують виживання, на адекватне харчування, одяг, житло, санітарні умови, охорону здоров’я, освіту;

• право на безпеку означає право бути захищеним від продуктів, виробничих процесів і послуг, шкідливих для здоров’я або життя. Воно передбачає піклування як про повсякденні, так і про довгострокові інтереси споживачів.

• право на інформованість означає право отримувати відомості, необхідні для того, щоб робити обґрунтований вибір або приймати потрібне рішення. Споживачі повинні бути забезпечені інформацією, яка дозволяє їм діяти розумно і відповідально. Вони також повинні бути захищені від неточних або таких, що вводять в оману рекламних відомостей, розміщених в об’явах, на етикетках, упакованні або розповсюджуваних іншими методами;

• право вибору означає право мати доступ до різноманітних товарів і послуг, які продаються за конкурентними цінами, а у випадку монопольної торгівлі – мати за справедливої ціні гарантію задовільної якості;

• право бути вислуханим означає право споживача відстоювати свої інтереси і спонукати урядові й інші органи, що здійснюють державну політику, брати їх до повного і співчутливого розгляду при формуванні і здійсненні економічних та інших напрямківполітики. Це право передбачає представництво у вказаних органах, а також участь в розробленні продуктів і послуг до того, як їх почнуть виробляти або реалізовувати;

• право на відшкодування означає право на задоволення обґрунтованих претензій, тобто право отримувати компенсацію у випадку придбання неякісних товарів або отримання незадовільних послуг, а також користуватися прийнятними формами правової допомоги для задоволення як серйозних, так і дрібних претензій;

• право на споживчу освіту означає право на набуття знань і навиків, які дозволяють споживачеві постійно, протягом всього життя підвищувати освіченість в частині відстоювання своїх прав споживача, а також впливу на сфери виробництва та реалізації товарів і послуг;

• право на здорове навколишнє середовище означає право на фізичне оточення, яке здатне підвищувати якість життя. Воно передбачає захист від небезпек, над якими окрема особа не має контролю. Воно визнає необхідність захищати і поліпшувати навколишнє середовище для нинішнього і прийдешніх поколінь.

У «Керівних принципах ООН для захисту інтересів споживачів» (ухвалені Генеральною Асамблеєю ООН (резолюція XXXIX сесії Генеральної Асамблеї ООН № 248 від 09.04.1985 р.), визначено, що їх метою є:

• сприяти країнам у встановленні та подальшому забезпеченні належного захисту свого населення як споживачів;

• сприяти створенню структур виробництва та розподілу, здатних задовольняти потреби та запити споживачів;

• заохочувати високий рівень етичних норм поведінки причетних до виробництва та розподілу товарів та послуг для споживачів;

• сприяти країнам у боротьбі зі шкідливою діловою практикою всіх підприємств на національному та міжнародному рівнях, яка негативно відбивається на споживачах;

• сприяти створенню незалежних груп споживачів;

• розширювати міжнародне співробітництво в галузі захисту інтересів споживачів;

• сприяти створенню ринкових умов, що надають споживачам більший вибір за нижчих цін.

Уряди повинні розробляти, укріплювати або продовжувати активну політику захисту інтересів споживачів з урахуванням викладених нижче керівних принципів. При цьому кожний уряд повинен визначити свої власні першочергові завдання в галузі захисту інтересів споживачів, відповідно до економічних і соціальних умов країни та потреб свого населення, а також з урахуванням витрат і переваг намічених цілей.

Водночас урядам належить розробляти політику та завдання, створювати (або) зберігати належну інфраструктуру для розроблення, здійснення та контролю політики захисту інтересів споживачів. Особливу увагу слід приділяти забезпеченню того, щоб заходи щодо захисту інтересів споживачів проводились на благо всіх верств населення, особливо сільського.

Всі підприємства повинні дотримуватися норм відповідних законів і постанов тих країн, в яких вони ведуть справи та положень міжнародних вимог щодо захисту інтересів споживачів, ухвалених компетентними органами влади відповідної країни

У США був покладений початок масовому руху споживачів, що нині поєднує більш 180 суспільних і державних організацій у 72 країнах світу.Після 1945 року споживчий рух одержав широке розповсюдження в багатьох західноєвропейських державах.

Активну позицію у розробці та об­стоюванні інтересів і прав споживачів займає Консюмерський Інтернаціонал – Міжнародний союз організацій споживачів (1960 р., Лондон) та об'єднує нині майже 270 орга­нізацій зі 110 країн світу), Європей­ське бюро спілок споживачів (ВЕПС, 1962 р., Брюссель), інші впливові між­народні організації. У рамках Консюмерського Інтерна­ціоналу сьогодні розроблено і впрова­джуються в життя п'ять регіональних консюмерських програм з метою під­тримки і розвитку консюмеризму в різних частинах світу. Серед них — програма для розвинених країн «РКОВЕС», яка реалізується з 1993 р. і охоплює Західну Європу, Північну Америку і частково Тихоокеанський регіон (Японія, Гонконг, Австралія). Центр керівництва програмою — у Лондоні. Виходить регіональний ін­формаційний бюлетень «Соnsumer». Також розроблено Програма Технічної допомоги в галузі захисту прав споживачів, що фінансується Програмою ТАСК. ТАСК - це програма, яка реалізується з 1

991 р. і запроваджена для 12-ти країн колишнього Радянського Союзу: Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Російської Федерації, Таджикистану, Туркменистану, України та Узбекистану. В 1994 р. ще однією країною-партнером по ТАСК стала Монголія. Мета ТАСК - сприяння розвитку гармонійних та міцних економічних та політичних зв´язків між Євросоюзом і країнами-партнерами, а також підтримка зусиль країн-партнерів у створенні суспільства, заснованого на політичних свободах та економічному процвітанні. ТАСК прямує до мети шляхом надання субсидій (безвідплатного фінансування) для передачі "ноу-хау", підтримуючи таким чином процес демократизації суспільства і переходу до ринкової економіки. Наприклад, тільки в перші чотири роки своєї діяльності, 1991-1994 рр., ТАСК безвідплатно надала своїм партнерам 1 млрд 757 млн екю, що дало можливість фінансувати 2 тис. проектів, у тому числі консюмерського напрямку. Важливим наслідком співдії з міжнародним консюмеризмом стало також підписання між органами Євросоюзу та урядами країн - членів СНД - "Угоди про партнерство та співробітництво". У 1994 і 1995 рр. були узгоджені два довгострокових проекти консультацій з Європейською службою експертизи з метою зробити певний внесок у розвиток законодавства в сфері захисту прав й інтересів споживачів тощо.

2. Архівні документи свідчать про те, що протягом усього історичного розвитку людства були спроби за допомогою держави регулювати якість і безпечність продуктів харчування, ліків, інших товарів. Так, у часи правління Петра I був прийнятий ряд указів про торгівлю харчовими товарами на ринках столиці. Сенатський указ від 18 вересня 1713 року пропонував „В мясных рядах скотину бить и продавать по-прежнему здоровую, а ежели у кого явится больная, то такой не бить и не продавать и смотреть крепко, чтобы тайно того мясники не делали ”. В Указі 1718 року пропонувалося „нездорового съестного харча” й встановлювалися жорсткі способи покарання: „за первую вину будет бит кнутом, за вторую – сослан на каторгу, за третью – учинена смертная казнь”. Нагляд за якістю продукції був покладений на поліцію. Указами Сенату (1756 р.) визначалися права поліції, яка повинна була стежити також за цінами на харчові продукти на ринках. „Пристав должен посещать рынки своей части, и буде усмотрит жалобу или дороговизну, то о том, чего сам исправить не может, предлагать управе ”.

Однак, незважаючи на покарання, створення установ у допомогу поліції і спеціальних служб, які здійснюють нагляд за обманом покупців і продажем підробленої продукції, проблема залишилася гострою й у середині XVIII століття, і на початку XIX століття. Свідченням цьому служить прийняття указів, датованих 1837, 1841, 1861, 1866 роками. Так, відповідно до Статуту про покарання, які накладаються мировими суддями (1855 р.) установлювався штраф до 100 руб. на винних за „приготовленные к продаже или продажу съесних припасов или напитков, вредных для здоровья или испортившихся, а равно подделку посуды из вредных для здоровья материалов.

У законі від 12 травня 1890 р. до готування для продажу і до самого продажу було прирівняне збереження фальсифікованих товарів у торгівельних і промислових приміщеннях. Були збільшені покарання: штрафи – до 300 руб. і арешт до 3 місяців.

Серед підроблених харчових продуктів, які згадувалися в законодавстві, були хліб, м'ясо (1845р.), коров'яча олія, жири (1891 р.). Надалі список поповнили підробки бджолиного меду, кави, молока, борошна, пива, сахарину та ін.

На початку XX століття знову піднімається питання про недопущення на ринки фальсифікованої продукції. Професор В.Е. Таїров, який володів інформацією про фальсифікацію виноградного вина, звернувся до ведучих учених країни з пропозицією висловити свою думку про підробки, з якими вони зустрічалися за родом своєї діяльності. На основі присланих матеріалів В.Е. Таїров розробив проект закону „Про фальсифікацію харчових продуктів”. Але цей закон не був прийнятий.

З приходом радянської влади і встановленням державної монополії на виробництво товарів закону про захист споживача не існувало. І це легко пояснити. Не могла ж сама держава звинувачувати себе в підробці або фальсифікації. Слово „ фальсифікація” згодом узагалі зникло з законодавчих актів, а от обман покупця за рахунок обваження, обмірювання, і обрахування суворо переслідувався аж до карного покарання.

У той же час виробництво підроблених продуктів було організовано в масовому масштабі, а доходи від реалізації фальсифікованих товарів надходили в доход держави. Наприклад: в індійський чай, розфасований у СРСР, завжди додавався грузинський чай нижчих сортів у кількості до 45 %, у залежності від сорту. У мелену смажену каву вищого сорту завжди додавався смажений цикорій або смажені винні ягоди.

В свою чергу, професорові Несмєянову за розробку підробки – „штучної чорної ікри для бідних” з желатину, ароматизованою оселедцевим тузлуком, привласнили звання академіка і видали Державну премію.

Поряд з цими негативними явищами можна виділити і позитивний досвід тих часів. Справа в тому, що при виробництві продовольчих товарів майже не використовувалися харчові добавки. Раніш у харчові продукти відповідно Вимогам Головного санітарного лікаря СРСР дозволялося вводити тільки кілька десятків речовин, що пройшли повні клінічні дослідження на їх нешкідливість. Тепер щорічно додатково дозволяється вводити до декількасот нових речовин шкідливих для організму людини.

Таким чином, Україна була унікальною за традиціями харчування державою. Багато десятиріч в країні споживали тільки натуральні продукти, вітчизняна промисловість практично була позбавлена будь-яких синтетичних, штучних добавок і залучала до харчового обігу тільки природні барвники, ароматизатори, стабілізатори, емульгатори тощо. Тому, сучасний стан сучасного ринку, на якому представлені товари, по-перше, традиційного асортименту, по-друге, нові за рецептурою та технологією, по-третє, товари-сурогати, призвів до дезорієнтації українського невибагливого споживача.

Рух споживачів на захист своїх прав в Україні став набувати су­часних рис більше ста років назад, як і в інших країнах світу. Теоре­тиками української споживчої кооперації вважаються М.П. Баллін, М.І. Зібер, М.І. Туган-Барановський. Зокрема, професор Київського університету Микола Іванович Зібер присвятив проблемі ряд робіт. У "Нарисах первісної економічної культури" він на численних історич­них прикладах довів перевагу споживчої кооперації. Робота М. Зібера "Про споживчі асоціації взагалі" розкриває суть кооперації, її практи­чну значущість; "...покупець і продавець перестають вважати себе ворогами, один не підозрює іншого у намірах провести, ошукати йо­го: стверджена досвідом довіра один до одного не допускає подібної думки, Купівля відбувається без торгів, продаж без запрошувань, без­совісної боротьби, обдурювання, підробок".

Першим споживчим товариством вУкраїні із затвердженим ста­тутом було Харківське товариство, яке виникло завдяки клопотан­ню професорів університету Ковалевського, Гордієнка, Бекетова, громадських діячів Балліна, Бриліантова та ін. Ініціативна група з цих осіб розробила статут товариства і домоглася його затверджен­ня 6 жовтня 1866 р. Це Товариство об'єднувало 356 членів, мало три магазини, завод мінеральних вод, швейну майстерню, їдальню, кафе.

Рівно через два роки після появи Харківського - 6 жовтня 1868 р. - було затверджено статут Київського споживчого товариства, фу­ндаторами і членами якого були також науковці і громадські діячі. Проіснувало до 1873 р.

Усього впродовж 1866-1870 рр. в Україні було засновано 17 споживчих товариств (у Києві, Харкові, Одесі, Миколаєві, Катери­нославі, Полтаві, Балті, Бердянську, Борзні, Ізюмі тощо), які об'єд­нували в основному інтелігенцію. Однак, лише Миколаївське това­риство виявилося життєздатним, а всі інші розпалися.

У період 70-80-х рр. XIX ст. рух споживчої кооперації в Україні розвивався повільно. Значна його активізація спостерігається в 90-ті рр. та на початку XX ст. Почали виникати споживчі товариства робітників, що їх організовували підприємці, а також товариства на селі. Так, наприкінці 1904 р. сільські споживчі товариства станови­ли приблизно половину всієї кількості кооперативів. У 1897 р. був опублікований Перший Статут споживчої кооперації. Впродовж 1891-1904 рр. в Україні з'явилося 469 нових споживчих товариств, або в середньому виникало 36 на рік. У 1900 р. українських спожи­вчих товариств було 182, а в 1906 р. - вже 572. Після оприлюднен­ня Царського Маніфесту 17 жовтня 1905 р. стали виникати робіт­ничі споживчі кооперативи, створені на кошти самих робітників. У 1917 р. в Росії нараховувалося 35 тис. товариств, з яких майже 5 тис. діяли в Україні.

Вдосконалювалася і централізувалася структура руху. Так, у 1908 р. створилася Київська спілка споживчих товариств, яка за два роки свого існування об'єднала 220 товариств Київщини, Поділля, Чернігівщини, Волині. В 1912 р. була організована у Харкові Кра­йова спілка споживчих товариств Півдня Росії. Це була економічно розвинена і стійка спілкова кооперативна організація, що вела тор­говельну діяльність, організувала власні промислові підприємства (миловарню, цегельню, взуттєву фабрику тощо), продукція яких поповнювала її товарні ресурси. Після проведеного у 1908 р. в Мо­скві кооперативного з'їзду в 1913 р. подібний з'їзд був організова­ний у Києві. Останній зокрема розглянув проект кооперативного закону (затвердженого після лютого 1917 р.). Тільки за один 1917 р. виникли 42 спілки. У травні 1917 р. було утворено в Києві велике кооперативне об'єднання споживчої кооперації на Правобережній Україні — Дніпровська Спілка споживчих товариств.

Після оприлюднення перших радянських декретів щодо розвитку споживчої кооперації рух споживчої кооперації в Україні втратив свою незалежність і свої функції захисту своїх членів як споживачів.

У колишньому СРСР не існувало єдиної державної політики, а також спеціалізованих відомств на захист прав й інтересів спожи­вачів. Кинувши гучне гасло "Все для людини, все в ім'я людини", державні чиновники Радянського Союзу не зробили ніяких кроків щодо законодавчого закріплення прав споживачів, а тим паче прак­тичної їх реалізації. У 1925 р. створюється Комітет із стандартизації. В 1926р. затверджений перший радянський загальносоюзний стандарт - "Бо­рошно. Селекційні сорти зерна. Номенклатура". В тому ж році були прийняті стандарти на новий сортамент металопрокату. Як бачимо, однією з перших форм управління якістю в Радянському Союзі стала перевірка виробів методом сорту­вання та розбраковки на придатні та непридатні. Зародженням елементів захисту прав споживачів можна вважати відміну всередині 30-х років карткової системи за запровадження таврування гир та важелів. Була також введена кримінальна відпо­відальність за обважування, обмірювання покупців та ін.

Перші громадські консюмерські організації в СРСР виникли в кі­нці 80-х років у ході спроб застосування ринкових реформ і демок­ратизації суспільства, передбачених політикою перебудови, яка ве­де свій початок від рішень квітневого (1985 р.) пленуму ЦК КПРС. А перші державні консюмерські установи, а також перші закони на захист споживачів почали з'являтися вже в 90-х роках в незалежних державах - колишніх республіках Радянського Союзу.

В 60-х р. з'явилися Львівський, Горьківський (Нижсгородський) та Ярославський варі­анти системи бездефектної праці. В 1975 р. на передових підприєм­ствах Львівщини з'явилися комплексні системи управління якістю продукції, метою яких стало створення товарів, які відповідали кращим світовим аналогам, а також досягненням науки й техніки. З 1978 р. Держстандартом СРСР були розроблені та затвердженні Основні принципи Єдиної системи державного управління якістю продукції. Всередині підприємств управління якістю також розви­валося по лінії охоплення більш широкого кола проблем, скажімо, ефективного використання ресурсів та ін. У 80-х рр. прикладом стали системи управління якістю підприємств Дніпропетровщини та ін. Широко розповсюдженими став у 70-80-і рр. "знак якості", яким клеймили вітчизняні товари. Так, на 1 липня 1981 р. Держав­ного Знака якості було удостоєно 87941 найменувань виробів, що випускалися промисловістю (Однак не завжди наявність у того чи Іншою виробу Державного Знака якості гарантувала відповідність його державним вимогам якості. Аналіз преси радянських часів свідчить про численні нарікання населення на низьку якість товарів народного споживання та надання послуг, на випуск явно бракова­ної продукції).

Першою спробою створення спеціального законодавства була розробка восени 1988р. проекту Закону СССР "Про якість продукції і захист прав споживачів ". Більша частина цього законопроекту була присвячена проблемам забезпечення якості товарів і послуг, і тільки один розділ містив норми, спрямовані на захист прав споживачів. Це було першим кроком у створенні споживчого законодавства. Вперше визнавалась необхідність прийняття спеціальных норм законодавства, які встановлювали гарантії державного захисту інтересів споживачів.

Цей проект не був позбавлений недоліків: 1) він не розмежовував споживача громадянина і споживача юридичну особу; 2) всі його норми були так чи інакше повязані з якістю товарів, тобто всі основні права споживачів (на інформацію, на відшкодування шкоди, право на обєднання і ін.) формулювались тільки відносно забезпечення права на якість.

Проект широко обсуждался, но был отвергнут, т.к. большинство его положений носило декларативный характер и не могло быть реализовано. Поворотным моментом в создании потребительского законодательства стало принятие 22 мая 1991 г. Закона СССР "О защите прав потребителей"; в связи с распадом СССР он так и не вступил в силу. Этот Закон содержал множество положений, не разработанных в гражданском законодательстве, а также механизмы реализации всех его норм, что было его несомненным достоинством. Закон не только не требовал привычного принятия подзаконных актов, но и прямо запрещал создание ведомственных документов, затрагивающих интересы потребителей. Закон СССР "О защите прав потребителей" - один из первых нормативных актов, закрепивших право граждан на компенсацию за причиненный моральный вред. В то же время некоторые его положения, такие, как право граждан на гарантированный минимум потребления, носили декларативный характер.

Безумовною заслугою Держстандарту СРСР в кінці 80-х - на по­чатку 90-х рр., у перехідний до ринкових відносин період, стала ро­бота щодо гармонізації вітчизняних стандартів з міжнародними, в яких знайшов своє відображення й радянський досвід управління якістю продукції.

Значний досвід діяльності радянського варіанта "гуртків якості". У їх роботі брала участь значна кількість працівників як у довоєнні, так і в повоєнні роки. Громадські комітети, групи та пости контролю безпосередньо на виробництві, постійно діючі ви­робничі наради, відділи технічного контролю, комсомольські, партійні, профспілкові організації та їх представники у виробничих підрозділах підприємств, установ, організацій, «комсомольські прожектори», рейди і таке інше здійснювали безпосередній вплив на працівників, зайнятих у сфері виробництва. Тобто вони були не­від'ємною частиною системи управління якістю продукції.

 

Як уже згадувалось, в колишньому Радянському Союзі спеціального законодавства про захист прав споживачів не існувало. Тільки на початку 90-х років цю проблему розглянув Комітет конституційного нагляду СРСР. Цей орган 14 вересня 1990 р. дійшов висновку про невідповідність окремих положень Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік та інших нормативних актів, які встановлювали наслідки продажу товарів неналежної якості, положенням Конституції СРСР і законам СРСР. Було визнано необхідним привести правові норми у відповідність із Конституцією СРСР і загальними засадами правового регулювання майнових відносин у процесі оновлення цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік.

Однак політична і економічна ситуація в СРСР продиктувала інший сценарій. Союзні республіки, у період розвитку ідеї суверенізації та економічної самостійності, були проголошені незалежними. Після прийняття Декларації про державний суверенітет України та Закону “Про економічну самостійність Української РСР” було започатковано створення в Україні нової правової системи, у якій чинне місце посіло законодавство захисту прав споживачів.

По-шосте, необхідна більш тісна та постійна взаємодія всіх дер­жавних і громадських структур у сфері захисту прав й інтересів споживачів.

Історичною передумовою появи консюмеризму в Україні, як і в усьому Радянському Союзі, стали певні доробки в галузі управлін­ня та створення систем якості, які реалізовувалися з перших радянських п'ятирічок. Найбільш відомими серед них стали системи управління якістю, які вперше були запроваджені на українських підприємствах.

Наприкінці 80-х рр. на теренах Радянської України проявляється і громадський рух споживачів. Перші центри з'являються в Одесі, Києві, Донецьку, Дніпропетровську, Харкові. На загальній хвилі демократизації суспільства в період перебудови, коли з'явилися пе­рші зареєстровані громадські конеюмерські організації у різних мі­стах СРСР, в 1989 р. було засновано Українську Асоціацію спожи­вачів в Києві, всеукраїнську громадську професійну організацію - Українську Асоціацію якості, а також консюмерські центри в інших містах України.

В радянський час були створені управління з захисту прав споживачів. Напри­клад, управління Державної інспекції з якості товарів і торгівлі у Чернігівській області було засновано згідно з постановою Ради Мі­ністрів УРСР № 461 від 10 травня 1965 року й наказу Міністра тор­гівлі УССР № 235 від 10 червня 1965 року наказом Головного управління Держінспекції з якості товарів і торгівлі УРСР від 15 червня 1965 року.

Функції управління:

1. Здійснення контролю за виконанням усіма промисловими під­приємствами, організаціями й підприємствами торгівлі й громад­ського харчування, незалежно від відомчого підпорядкування, законодавства СРСР й УРСР, наказів Державного комітету Ради Міністрів СРСР з торгівлі, Міністерства торгівлі УРСР, стосовно якості виробництва, зберігання й реалізації товарів народного споживання.

2. Перевірка якості товарів народного споживання на промислових підприємствах, їх базах, складах.

3. Здійснення контролю за дотриманням усіма промисловими підприємствами, оптовими базами, конторами, фірмами, підприємствами торгівлі й громадського харчування встановле­них цін та націнок на товари народного споживання.

4. Контроль за дотриманням в роздрібній торговельний мережі й на підприємствах громадського харчування встановлених правил торгівлі.

5. Розробка пропозицій про поліпшення виробництва товарів.

На виконання постанови Верховної Ради Української РСР від 12.05.1991 р. № 1024 XII „Про порядок введення в дію Закону України „Про захист прав споживачів" постановою Ради Міністрів України від 1 червня 1992 року № 297 створено Державний комітет України у справах захисту прав споживачів.

З липня 1992 року розпорядженням Президента України „Про місцеві органи у справах захисту прав споживачів" створюється Державний комітет України у справах захисту прав споживачів, управління у справах захисту прав споживачів в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві і Севастополі.

З листопада 2000 року управління у справах захисту прав споживачів підпорядковано Державному комітету стандартизації, метрології та сертифікації України.

З метою підвищення ефективності реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів Указом Президента України від 01.10.2002 року Державний комітет стандартизації, метрології та сертифікації України перетворено в Державний комітет України з питань технічного регулювання та споживчої політики, який є цен­тральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом і підпорядкований безпосередньо Кабінету Міністрів України. Зараз реорганізовано у Державну інспекцію з питань захисту прав споживачів

Виникнення руху та законодавства про захист прав споживачів у світі.

Розвиток ринкових відносин супроводжується насиченням ринку різноманітними товарами і послугами. Однак даний процес, поряд з позитивними моментами, неминуче приводить до росту ряду негативних явищ – обману, обваженню, обрахуванню, продажу неякісної і фальсифікованої продукції. І хоча громадяни є центральною ланкою ринку і виступають одержувачами, замовниками (споживачами) товарів, робіт та послуг, вони найчастіше стають жертвами обману. Тому у сучасних умовах побудови економіки України першорядним є правове регулювання соціальних відносин, у тому числі захист споживачів як основних учасників ринкових відносин.

Формування ринкових умов, їх подальший розвиток і удосконалення породжує у покупця свої специфічні вимоги. Оскільки покупець обмежений у доступі до достовірної інформації про усі види і способи обману, то при формуванні ринкових відносин у програші дотепер залишається він сам. Єдиний спосіб захисту у покупця – це можливість вибрати з великого різноманіття найбільш кращий і оптимальний вид товару і послуги.

У процесі конкуренції, з метою як можна повніше задовольнити потреби споживача і вилучити за надані товари і послуги більше грошей, фірми використовують різні методи впливу на покупця. Багато фірм намагаються одержати ці гроші чесним шляхом за свій якісний товар, але на вільному ринку завжди є інші виробники, які намагаються облудним шляхом одержати з покупця гроші за товар неякісний або навіть фальсифікований.

Найважливішими проблемами на українському ринку, з якими зіштовхуються споживачі, залишаються: поява на ринку товарів не одного продавця (в особі держави, як було раніше), а безліч продавців, кожний з яких прагне завоювати визначену частку на вільних ринках України й одержати визначені доходи від реалізації своїх товарів; вільний вхід на наш ринок товарів будь-якого як вітчизняного, так і закордонного підприємця, виробника та їхніх продавців; непогодженість діяльності органів державного контролю та не інформованість споживача про результати їх діяльності; неповне нормативне забезпечення сфери захисту прав споживачів; відсутність інформаційного забезпечення споживачів про можливі способи обману, підробок тих або інших товарів, що ускладнює компетентний вибір покупцем товарів, виявлення їм при цьому різного роду обману, фальсифікацій за допомогою надійних і доступних експресних методів; національний менталітет нашого народу, який протягом багатьох років користувався здебільше продукцією національного виробника.

У зв'язку з актуальністю виникаючих проблем сьогодні як ніколи кожному споживачеві необхідні державна підтримка та захист від цих негативних явищ.

Захист прав споживачів – „це комплексна, багато аспектна проблема, яка безпосередньо пов’язана із зміцненням національної безпеки держави та захистом її громадян. Вона стосується всього ланцюга виробничих відносин (товаровиробник-торгівля-споживач), де кожна ланка має свою специфіку та особливості. В умовах, що склалися, головні напрямки державної політики в галузі захисту прав споживачів повинні обіймати контрольну, профілактичну, ідеологічну, координаційну та інформаційно-аналітичну функції”.

На сучасному етапі першочерговими залишаються питання, які підлягають обговоренню на державному рівні, а саме: недосконалість ринкового механізму у вигляді відсутності або викривлення інформації про товари і послуги; завищення цін і наявність монополістських структур; необхідність реалізації заходів щодо більш справедливого розподілу прибутків, зниження рівня життя, надання послуг у сфері освіти, охорони здоров’я, житла, транспорту, охорони навколишнього середовища.

Держава, при здійснені захисту прав споживачів, концентрує свої зусилля на створенні й удосконалені нормативно-правової бази, реформуванні системи управління в сфері захисту прав споживачів. Держава, при прийомі нормативно-правових актів, прагне змусити продавців, підприємців і виробників пропонувати покупцеві тільки якісну продукцію.

Процес, який спрямований на удосконалення нормативної бази в сфері захисту прав споживачів, продовжується і зараз. Так, 13 січня 2006 року був офіційно опублікований Закон „Про захист прав споживачів” в новій редакції від 1 грудня 2005 р., № 3161-ІV. Підтвердженням цьому є норми закріплені в Господарському і Цивільному Кодексах. Господарський Кодекс, приділяє увагу проблемі захисту прав споживачів та передбачає відповідні норми закріплені в ст.20 „Захист прав суб’єктів господарювання і споживачів” і ст.39 „Захист прав споживачів”. Згідно зі ст. 39 Господарського кодексу України: “Споживачі, які пер