Захист прав споживачів в країнах Європи.

На думку деяких західних спеціа­лістів, США, Японія та Європа не­впинно рухаються у напрямі застосу­вання концепції «абсолютної відповідальності виробника» за якість про­дукції, що випускається. Ці країни активно розробляють і приймають закони з найрізноманітніших сфер правового захисту інтересів і прав спо­живачів. В Японії, наприклад, сього­дні у галузі правового захисту спожи­вачів діє 50 ухвалених парламентом загальнонаціональних законів, а та­кож десятки указів та розпоряджень, що прийняті органами місцевого само­врядування на рівні префектур, окру­гів, а також міст, селищ, сіл. У Канаді в кожній провінції діє по 5-8 місцевих законів на захист прав споживачів, тобто їх — майже 300, а є ще й феде­ральні, яких понад сто. В Австрії діє 200 законів, у США — понад 150, у Німеччині — близько 80 законів, а та­кож понад 300 урядових постанов, (причому існують закони так званої прямої дії щодо хліба, вина, молока, риби тощо).

Загалом у системі законодавства у розвинутих країнах світу можна виділити дев’ять ос­новних груп законів.

Перша група — найбільш численна, регламентує питання запобігання фізич­ним і матеріальним збиткам спожива­чів. Під їх дію підпадають продовольчі товари, отрутохімікати, фармацевтичні препарати, побутові електроприлади й інші предмети домашнього вжитку, газ і газоприлади, інші види палива, авто­мобільний та залізничний транспорт, будівельні матеріали тощо. Вимоги за­конів цієї групи передбачають насампе­ред наявність ліцензії на виробництво і збут певних товарів, встановлення норм безпеки та додержання відповідних умов виробництва та експлуатації тощо. Вимоги, що стосуються виробників і постачальників, передбачають їх ре­єстрацію, повідомлення про дефекти, вилучення неякісних та небезпечних виробів із торговельної мережі, штрафні санкції за порушення вимог законодав­ства, позбавлення ліцензій, припинення виробництва і збуту тощо. У США, на­приклад, до цієї групи законів належать: закон про безпеку споживчих товарів (1972 р.), закон щодо якості і продуктів, косметичних засобів та ліків і (1906, 1938, 1976 рр.), закон про гарантії на споживчі товари і поліпшення діяльності Федеральної торговельної комісії (1975—1976 рр.), закон про контроль за м'ясними продуктами (1906 р.), закон про рідкісні ліки (1983 р.), за­кон про вдосконалення штрафів (1984, 1997 рр.) та ін. В Японії — закон про безпеку споживчих товарів (1973 р.). У Німеччині — закон про забезпечення безпеки технічних засобів (1968 р.), закон про продукти харчування та това­ри масового споживання (1974 р.). У Франції — закони про фальсифікацію та підробки у сфері товарів та послуг (1905 р.) і про безпеку споживачів (1983 р.). В Англії — закони про про­дукти харчування (1984 р.) і про безпе­ку споживчих товарів (1978, 1988 рр.). З Австрії — закон про відповідальність за якість продукції (1988 р.) тощо.

До другої групи належать закони щодо мір та вагів, скажімо, такі, як закон про ваги та міри, прийнятий у 1978 р. в Англії; закон про вимірювальну справу і закон про одиниці вимірювань та про перевірку, прийняті у 1985р. в Німеччині; японський закон виміри, прийнятий у 1985 р.; закон про метрологічну систему, прийнятий у 1986 р. в США, та ін.

Третю групу становлять закони про стандартизацію, сертифікацію і маркування як продуктів харчування, так і промислових товарів і предметів побу­тового призначення. Ці закони вима­гають від виробників забезпечення від­повідності якості споживчих виробів чинним національним стандартам, ети­кетування продукції, яка засвідчує на­явність у неї встановлених стандарта­ми якісних показників, надання інфор­мації щодо вихідних матеріалів, засо­бів зберігання, інших аспектів, які сприяють реалізації законних прав споживачів на інформацію та вибір то­вару. Ці закони також містять пересто­роги проти недоброякісної й оманливої реклами. У США, скажімо, існує закон про каталогізацію і стандартизацію (1954 р.), закон про достовірність рек­ламних засобів й інформаційних етике­ток (1966 р.), закон про захист дітей і забезпечення безпеки іграшок (1969 р.), а також є закони про добросовісну упа­ковку та маркування товарів, про на­дання на етикетках харчових продук­тів інформації про поживні властивості та просвіту населення, а також про обов'язкові вказівки на етикетках про­дуктів відомостей щодо споживчих властивостей товарів (1990 р.). В Япо­нії прийнято закон про промислову стандартизацію (1949, 1980 рр.). У Франції — закон, що регулює торго­вельні відносини і захищає інтереси споживачів, забороняючи недоброякіс­ну рекламу. В Англії — закон про ха­рактеристику (опис) продукції (1968 р.) і закон про неправдивий опис товаву (1967 р.) тощо.

Четверта група — закони, що пе­редбачають неприпустимість обмежен­ня конкуренції. В них, разом із забез­печенням прав пересічних споживачів, декларується як основна мета «здоро­вий і демократичний розвиток націо­нальної економіки». Прикладом таких законів є французький закон про віль­ну конкуренцію (1986 р.), австрій­ський закон про недозволені прийоми конкуренції та ін.

П'ята група законів містить ком­плекс заходів, спрямованих на зміц­нення позицій споживачів у їх ділових стосунках з виробниками, постачаль­никами і продавцями. У цьому плані можна згадати англійські закони про ціни (1974 р.), про незамовлені товари та послуги (1971 р., у Північній Ір­ландії — 1976 р.), про несправедливі договірні умови (1977 р.), про купівлю-продаж товарів (1893—1979 р.); фран­цузький закон про відповідальність продавця за поставку недоброякісних товарів (1978 р.), німецький закон про правове регулювання загальних умов од (1976 р.), закон СІЛА «Про спра­ведливе стягнення боргу у кредитних відносинах» (1970 р.) та ін.

У законах шостої групи ми знахо­димо статті про заходи щодо підви­щення рівня інформованості спожива­чів про їх законні права й обов'язки. Спеціальний закон про охорону прав та інформації споживачів (1978 р.), скажімо, існує у Франції, Японії та ба­гатьох інших країнах.

Сьома група законів визначає про­цедуру регулювання подання скарг споживачів, а також передбачає ство­рення мережі консультативних пунк­тів при міністерствах, спеціальних консюмерських центрах, регламентує процедуру визнання за профспілкови­ми і консюмерськими організаціями права виступати позивачами в суді від імені споживачів. Подібне законодав­ство діє сьогодні у ФРН (закон від 09.12.1976 р.), Франції (закон від 27.12.1973 р.), Швеції (закони 1974 р.) та багатьох інших цивілізованих дер­жавах.

Восьма група законів стосується правового регулювання охорони нав­колишнього середовища, що охоплює не лише виробництво, а й споживання. Зокрема, значно скорочуються або на­віть забороняються виробництво і спо­живання продуктів, послуг та техніч­них засобів, внаслідок застосування яких збитки або незручності для су­спільства перевищують вигоди для окремої людини (скажімо, шкідливі для навколишнього середовища стійкі засоби для миття, препарати, що міс­тять ртуть тощо). Наприклад, у США основу екологічного законодавства ста­новлять закони про політику в галузі охорони навколишнього середовища, в тому числі про використання різних речовин та їх похідних, охорону морів, утилізацію твердих відходів, про чисті повітря та воду (в тому числі питну), про контроль за ліквідацією токсич­них відходів. Закон про державну по­літику в сфері охорони навколишнього середовища (1969 р.) і закон про кон­троль над рівнем шуму (1972 р.), ска­жімо, передбачають необхідність до­кладного екологічного обґрунтування будь-якого масштабного проекту. Прийняті у 1990—1994 рр. поправки зробили ще суворішими закони про чистоту повітря та про якість питної води (штраф за забруднення повітря промисловими джерелами становить 100 тис. дол.). У Німеччині у 1972 р. було прийнято закон, який встановлю­вав порядок збирання, транспортування та складування сміття, загальні правила щодо недопущення завдання збитків суспільству внаслідок непра­вильного поводження з відходами, по­вторного використання пакувальних матеріалів; у 1974 р було затверджено закон про охорону навколишнього се­редовища та ін. Загальні принципи та мета діяльності державних органів із захисту природи в Японії закріплено в Основному законі про боротьбу із за­брудненням навколишнього середови­ща (1967 р.) тощо.

Дев'ята група законів — це універ­сальні закони, які стосуються всеохоплюючого захисту споживача (як фізич­ної, так і юридичної особи). Такі закони існують у багатьох країнах. В Англії — це закон про захист споживачів (1961, 1971, 1987 рр., Північна Ір­ландія — 1965 р.), на Філіппінах — за­кон про захист споживачів (1992 р.),і Японії — закон про охорону інтересів споживачів (1968 р.) тощо.

 

Порівняння українського законодавства у сфері забезпечення прав споживачів з міжнародно-правовими актами та документами, такими, як Хартія захисту споживачів (1973 р.), Єдиний європейський акт (1986 р.), Договір про Європейський Союз (Маастрихтський договір)(7.02.1992 р., вступила в дію з 1.11.1993р.) та деякі чинні Директиви ЄС, дає підставу зробити висновок, що основні норми споживчого права України значною мірою узгоджені з цими стандартами. Але, за даними аналізу українських правознавців, поза увагою вітчизняного законодавця залишились деякі суттєві елементи законодавства ЄС з питань захисту прав споживачів. Зокрема, нове формулювання поняття "споживач" є вужчим аніж у законодавстві ЄС. Погіршені порівняно з нормами ЄС вимоги стосовно питань про укладення споживачем договорів поза торговельними та офісними приміщеннями, при укладенні договору на відстані, не введено поняття дефектної продукції, не відтворено норми ЄС про необхідність викладення попередньої інформації у зрозумілій та доступній для споживача формі, звужено коло суб’єктів відповідальності за неякісну продукцію (адже, за нормами ЄС, поняття "виробник" включає і його представника, і переробника продукції, й імпортера, й дистриб’ютора). До того ж у законодавстві ЄС застосовується поняття "продукт" у широкому розумінні (продукція, послуги, роботи). Сюди ж належать майнові та немайнові права.
Але, за даними аналізу українських правознавців, поза увагою вітчизняного законодавця залишились деякі суттєві елементи законодавства ЄС з питань захисту прав споживачів.
Таким чином, з одного боку можна констатувати, що в Україні, як і в ЄС, на сьогодні склалася розвинена система правових норм у сфері захисту прав споживачів, однак проблему забезпечення і захис­ту цих прав остаточно не розв’язано. Реаліями українського сьогодення залишаються такі негативні явища, як неконтрольований ринок, підробка товарів, продаж неякісних товарів та послуг, обважу­вання й обраховування, засилля рекла­ми, проблематичність відшкодування завданих збитків тощо. Тому вітчизняне законодавство, зокрема, Закони України "Про захист прав споживачів", "Про безпечність та якість харчових продуктів", "Про житлово-комунальні послуги", Кодекс України про адміністративні правопорушення потребують подальшого удосконалення.

Директиви ЭС: Прикладами горизонтальних директив є:

Директива про загальну безпеку продукції 2001/95/EC; Директива про оманливу рекламу 97/55/EC з доповненнями, внесеними Директивою про порівняльну рекламу 84/450/EEC, Директива про індикативні ціни 1998/6/EC, Директива про недобросовісні умови споживчих контрактів 93/13/ЕЕС і Директива про продаж споживчих товарів і асоційованих гарантій 99/44/ЕС.

Прикладами галузевих директив є: Директиви про харчову продукцію 2000/13/ЕС, про косметичні засоби 76/768/EEC, про найменування текстильної продукції 96/74/EC, про медичну продукцію для застосування людьми 2001/83/EC, про комплексні тури 90/314/EEC, про захист прав споживачів при укладенні договорів поза бізнес-приміщеннями 85/577/ЕЕС, про споживче кредитування 87/102/ЕЕС, про контракти за умов дистанційної торгівлі 97/7/ЕС, про вимірювальні прилади 2004/22/ЕС та про набуття права використання нерухомого майна протягом певного часу 94/47/ЕС.