Поняття споживача та споживчого права.

Закон України «Про захист прав споживачів» трактує понят­тя «споживач» як фізичну особу яка купує, замовляє, використо­вує або має намір придбати чи замовити продукцію для особистих потреб, безпосередньо не пов'язаних з підприємницькою діяльніс­тю або виконанням обов'язків найманого працівника Німецькі правознавці називають такого споживача кінцевим споживачем.

В інших країнах законодавство також розділяє споживачів у вироб­ничій сфері і кінцевих споживачів. Так, у ст. 12 англійського За­кону про непорядні умови договорів 1977 р. говориться про те, що в договорі сторона виступає як споживач стосовно іншої сто­рони, якщо вона в ході виконання договору не займається комер­ційною діяльністю, а друга сторона займається нею. У ст. 14 Зако­ну сказано, що термін «комерційна діяльність» поєднує яку-небудь діяльність, а також діяльність якого-небудь державного департаменту і місцевого або центрального державного органу.

У § 6 Закону ФРН «Про право відмовлення від договору, укладеного на ходу, й інших договорів такого типу» від 16.01.86 р. говориться, що положення даного закону не застосо­вуються, якщо покупець укладає договір у процесі своєї підпри­ємницької діяльності або інша сторона діє не в рамках підприєм­ницької діяльності. Цей же принцип закріплюється в § 24 Закону ФРН «Про зага­льні умови угод» від 09.12.79 р. - § 2, 10, 11, 12 не поширюються на загальні умови договорів, що укладаються комерсантом, якщо дого­вір стосується здійснення його торговельного промислу. Подіб­ної точки зору дотримується й український законодавець.

Загалом в літературі неодноразово висловлювалися думки про недосконалість законодавчого визначення поняття "споживач". З визначення випливає, що споживачем є громадянин, що купує товари з визначеною метою: для власних побутових потреб, і ця мета повинна мати місце під час придбання товару. Однак, як зазначає Р. Молчанов найчасті­ше форма угоди, що укладається громадянином-підприємцем може нічим не відрізнятися від угоди, що укладається громадя­нином, який не має такого статусу. Документами, що підтвер­джують наявність такої угоди є тільки розрахункові документи – касовий або товарний чек. Таким чином, він може дійти виснов­ку, що якщо в момент укладення угоди відсутній документальний доказ її «споживчого» характеру, то громадянин, який купує, не може бути визнаний споживачем [35].

Часто громадянин-підприємець може використовувати придбаний ним товар не лише для особистих родинних потреб – наприклад, автомобіль. На автомобілі можна їздити з сім'єю на відпочинок, за покупками, а можна використовувати цей же автомобіль для здійснення підприємницької діяльності. Подібні приклади відомі і в судовій практиці. Так, до міського суду Краматорська звернувся громадянин М. з позовом про обмін придбаного їм в 2004 році автомобіля на підставі ст.14 ЗУоЗПП. У позовній заяві громадянин вимагав відшкодування шкоди і обгрунтовував розмір заподіяної шкоди неможливістю використання несправного автомобіля в своїй господарській діяльності. Відповідач у відгуку на позовну заяву вказував, що позивач чітко вказав на характер використання придбаного ним автомобіля (автомобіль використовується для здійснення підприємницької діяльності) тому в даному випадку положення ЗУоЗПП не діють. Проте суд не взяв до уваги обгрунтування відповідача і зобов'язав його обміняти куплений автомобіль і відшкодувати моральну шкоду.

Даний випадок яскраво підтверджує недоліки у визначенні поняття «споживач». Для вирішення цієї проблеми Р.Молчанов пропонує розповсюдити статус споживача на громадян-підприємців відносно тих товарів, які можуть бути використані для їх особистого родинного споживання.

Однак в даному випадку порушується не тіль­ки підхід до визначення споживача, що сформувався у світовому масштабі, але і передбачений Господарським кодексом України принцип рівноправності суб'єктів господарської діяльності і тим са­мим приватний підприємець одержує невиправдані переваги.

Позиція Р.Молчановим є не єдиною, пропонуючою змінити поняття споживача в рамках ЗУпЗПС. На думку Л.Іваненко, приведене визначення поняття «споживач» породжує відразу декілька проблем. Зокрема, невідомими є критерії встановлення факту придбання, замовлення, використання товарів, робіт, послуг. Не зрозуміло, як бути, коли ці дії здійснені для задоволення потреб інших осіб: членів сім'ї, колег по роботі, навчанню. Наприклад, як бути, коли громадянин придбав в торгівельного підприємства морозильну камеру або іншу техніку для власних побутових потреб, а фактично використовував в підприємницькій діяльності, і навпаки. Слід зазначити, що в Цивільному кодексі України (далі ГКУ) в редакції 2003 р. в ст. 698 встановлюється, що за договором роздрібного купівлі-продажу продавець, що здійснює підприємницьку діяльність по продажу товару, зобов'язався передати покупцеві товар, зазвичай призначений для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю, а покупець зобов'язався прийняти товар і сплатити його вартість. Згідно ст. 2 Господарського кодексу України, споживачі вперше визначені в ролі учасників стосунків у сфері господарювання. Отже, в ГКУ чітко визначається, що в стосунках роздрібного купівлі-продажу покупцем, тобто споживачем, є особа, яка придбає товар, призначений для особистого, домашнього або іншого використання, не пов'язаного з підприємницькою діяльністю. У зв'язку з чим деякі автори говорять про необхідність усунення колізії в законодавстві і досягненні єдиного підходу відносно визначення поняття "споживач". Позиції учених із цього приводу відрізняються. Слід погодитися з думкою Саніахметової Н.А., яка вказує, що споживачами, як учасниками господарських стосунків, є громадяни, як це визначено Законом України “Про захист прав споживачів”. Проте існує точка зору, що при визначенні цього терміну необхідно посилатися на Закон України “Про природні монополії” і що з точки зору господарського права споживачами визнаються лише юридичні особи.

На думку Столбуненко Н.Н., споживач - це економічний суб'єкт, який використовує, набуває, замовляє або має намір придбати товари і послуги для задоволення своїх потреб. Вказане визначення представляється помилковим і таким, що не враховує специфіки «споживання», який, як відомо, ділиться на «особисте» і «виробниче». На сьогоднішній день ст. 1 Закону України “Про природні монополії” визначає споживача як фізична або юридична особа, що набуває товар, який виробляється (реалізується) суб'єктами природних монополій. Тобто, в даному випадку, законодавець бачить споживачем необмежене коло осіб і не зв'язує їх певною метою такого придбання (для власних побутових або виробничих потреб). Проте, таке широке тлумачення поняття “споживач” обмежується самою сферою дії вказаного Закону. Таким чином, фізична особа - підприємець і і юридична особа, яка користується електричною енергією, є споживачами згідно із Законом України “Про природні монополії”.

По разному визначають споживача і у ряді законів і інших нормативно- правових актів України, що регламентують порядок надання різних послуг або продаж певних товарів. Так, наприклад в Законі України “ Про рекламу ” споживачами реклами названо невизначене коло осіб, на яких вона направлена. У Законі України “ Про телекомунікації ” споживач – це юридична або фізична особа, яка вимагає, замовляє або отримує телекомунікаційні послуги для власних потреб.

У всіх вказаних прикладах йдеться про «особистому» і «виробничому споживанні. Що ж до поняття «споживач» як суб'єкта цивільно-правових стосунків по задоволенню потреб громадян, йдеться про фізичну особу, що придбає товари, роботи, послуги для цілей не пов'язаних із здійсненням підприємницької діяльності. Так, в Директиві 2000/31/ЕС Європейського парламенту і Ради Європи від 8 червня 2000 р. про деякі правові аспекти інформаційних послуг, зокрема, електронній комерції, на внутрішньому ринку, споживачем визнана будь-яка особа, яка діє не в цілях своєї комерційної, професійної діяльності. Згідно ст.12 Закону “Про несправедливі умови договорів” 1977 років, який в даний час діє у Великобританії, покупець не є споживачем, якщо здійснює придбання товару в процесі своєї підприємницької діяльності. Проте, оскільки Великобританія – країна прецедентного права, суди в своїй діяльності використовують прецедент 1988 року R&b Customs Brokers Co Ltd v. United Dominion Trust Ltd 1 W.l.r. 321. Тоді суд, розглядав позов компанії, яка придбала неякісний автомобіль для свого директора. Суд вирішив, що оскільки справжня угода носила нерегулярний, одиночний характер, то не можна говорити, що воно здійснювалося в ході здійснення підприємницької діяльності, тому суд визнав компанію споживачем і задовольнив позовні вимоги. Тобто суд визначив, що мета придбання не визначає статус споживача. Даний висновок представляється спірним і таким, що порушує підхід, що склався в загальносвітовій практиці, до визначення поняття «споживач». Ймовірно подібними помилками і ігноруванням факту існування «особистого» і «виробничого» споживання і обумовлюється наявність безлічі помилкових визначень в довідковій літературі. Так, учені - економісти під керівництвом Вішнякової С.М. відзначають, що споживач (англ. Consumer; йому. Konsument) – це особа або організація, які які споживають продукти чийогось виробництва або результату діяльності. В Юридичній енциклопедії споживач визначений як особа, яка набуває, замовляє, використовує або має намір придбати або замовити товари, роботи, послуги для власних потреб. колектив працівників Генпрокуратури коментарі до ст.227 УК України “Випуск або реалізація недоброякісної продукції” визначив споживача як фізичну або юридичну особа, яка набуває, замовляє, використовує або має намір придбати або замовити товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб, при цьому абсолютно не пояснюючи які саме власні побутові потреби можуть бути в юридичної особи.

Не можна погодитися з думкою Льовчук Л. про те, що: у ЗУпЗПС “було б доцільно визначити споживача як фізичну або юридичну особу, набуваючу, замовляючу, використовуючу або таку, що має намір придбати або замовити за певну ціну товари (роботи, послуги) для власних побутових потреб, не пов'язаних із одержанням прибутку або веденням підприємницької деятельності”. Як було сказано раніше, подібні пропозиції, ймовірно обуславліваются тим, що деякі автори не враховують, що вжиток продукції, що знаходиться на споживчому ринку, розподіляється на виробниче і особисте. Суб'єктами останнього виступають фізичні особи - пересічні громадяни, прагнучі задовольнити свої особисті потреби і не мають на м еті отримувати прибуток за рдопомогою придбаної продукції. У юридичній і зарубіжній літературі їх досить часто називають кінцевими споживачами. У господарсько-правовому розумінні суб'єктами виробничого вжитку «споживачами» є ті суб'єкти, яких набуваючи продукцію на споживчому ринку ставлять перед собою мету задовольнити свої виробничі (господарські) потреби або потреби, пов'язані з веденням торгівельної (підприємницької) діяльності. До них відносяться фізичні особи - підприємці і юридичні особи. При цьому слід враховувати, що згідно ст. 2 ХКУ споживач – фізична особа (суб'єкт цивільно-правових відносин по задоволенню потреб громадян) є також і суб'єктом господарсько-правових відносин як особа, задоволення потреб якого є кінцевою метою всього суспільного виробництва.

Варіантом вирішення даної проблеми може бути визначення громадянина-споживача як кінцевого споживача у всіх цивільно - правових нормативних актах, що регламентують його правове положення на споживчому ринку.

Отже, згідно з положеннями ст. 1 Закону України «Про за­хист прав споживачів», споживачем є:

1. фізична особа, тобто на юридичну особу дія зако­ну не розповсюджується;
2. фізична особа яка купує, або має намір придбати товар, тобто в розумінні Закону споживачем є особа яка тільки увійшла до приміщення магазину з наміром придбати товар (в цьому випадку мова може йти про право споживача на рекламу);
3. фізична особа, яка хоче придбати товар для особис­того домашнього споживання, тобто фізична особа, яка є приват­ним підприємцем та хоче придбати товар для здійснення підпри­ємницькоїдіяльності, також не є споживачем.

Виконавцем є суб'єкт господарювання, який виконує роботи або надає послуги.

Продавцем є суб'єкт господарювання, який згідно з догово­ром реалізує споживачеві товари або пропонує їх до реалізації.

Виробником є суб'єкт господарювання, який виробляє товар або заявляє про себе як виробника товару чи про виготовлення такого товару на замовлення, розмішуючи на товарі та/або на упаковці чи супровідних документах, що разом з товаром пере­даються споживачеві, своє найменування (ім'я), торговельну ма­рку або Інший елемент, який ідентифікує такого суб'єкта госпо­дарювання: або імпортує товар.

При цьому, введенням продукції в обіг вважаються дії суб'єкта господарювання, спрямовані на виготовлення, або вве­зення на митнутериторію України продукції з подальшою само­стійною або опосередкованою реалізацією на території України.

Окремі науковці, зокрема, Рабінович Алла Вікторівна визначає споживача як людину, яка використовує забезпечувану державою діяльність інших суб’єктів та її результати безпосередньо для задоволення своїх потреб та потреб своєї сім’ї або для створення його умов і засобів.

У галузевих юридичних науках, у тому числі вітчизняних, вже тривалий час досліджуються різні аспекти правового регулювання споживчих відносин. І це є цілком виправданим, оскільки такі відносини виникають у найрізноманітніших сферах суспільного життя й регламентуються нормами різних галузей права (маються на увазі, зокрема, праці В. Авер’янова, Л. Вербицької, Н. Задорожної, О. Звєрєвої, Л. Іваненко, Т. Кагала, С. Косінова, В. Мамутова, С. Мирзи, Г. Осетинської, Я. Парція, О. Писаренко, О. Письменної, А. Процкової, Б. Пугинського, О. Пунди, А. Райляна, Д. Степанова, О. Чувпила, Р. Ханик-Посполітак, О. Язвінської, В. Ястребчака).

Оскільки ж споживча діяльність (як і будь-який інший якісно специфічний різновид людської діяльності) підпорядкована певним загальним закономірностям, її правове регулювання в цілому належить також до предмета загальнотеоретичної юриспруденції.

Соціально-природне (загальносоціальне) споживче право людини – це зумовлена рівнем розвитку суспільства можливість людини задовольняти свої біологічні, соціальні, духовні та інші потреби, які відповідають достатньому життєвому рівню для неї та її сім’ї, через посередництво споживання матеріальних та інших благ, а також вдаватись до охорони і захисту такої діяльності.

Об’єктивно-юридичне (позитивне) споживче право – це система встановлених чи санкціонованих державою різногалузевих юридичних норм, які відображають і регламентують соціальні умови й засоби здійснення, охорони та захисту соціально-природних споживчих прав.

Суб’єктивно-юридичне споживче право людини – це забезпечувана державою можливість задоволення її потреб (біологічних, соціальних, духовних та інших), які відповідають достатньому життєвому рівню для неї та її сім’ї через посередництво використання якісних товарів і послуг (робіт), а також вдатися до державної охорони й захисту такої діяльності.

Споживче право регулює відносини між споживачами товарів, робіт і
послуг та виробниками і продавцями товарів, виконавцями робіт і надавачами послуг різних форм власності, встановлює права споживачів та механізм їх захисту та основи реалізації державної політики у сфері захисту прав споживачів.

Юридична енциклопедія визначає споживче право як сукупність юридичних, законодавчих норм і правил, метою яких є захист інтересів споживачів.

Т. Кагал вважає, що є всі підстави роз­глядати споживче право як своєрідний кон­ституційний інститут, що є елементом, підсистемою не якоїсь окремої, конкретної галузі, а національного законодавства в цілому. При цьому підсистеми законодавст­ва про захист прав споживачів є елементами інших галузей законодавства (консти­туційного, трудового, цивільного, адмініст­ративного) і є окремими елементами, що за­безпечують єдність і внутрішній взаємо­зв'язок усієї системи законодавства на міжгалузевому рівні.З даним висновком не можна не погодитися, оскільки ст. 42 Конституції України вказує на необхід­ність забезпечення захисту прав споживачів, однак реалізація конституційних положень можлива тільки в разі забезпечення взає­модії норм різних галузей права.

В авторефертаі Г.Осетинської наведено додаткове обґрунтування хибності концепції "сервісного права" як самостійної комплексної галузі права, оскільки об’єднання в таку галузь права різнорідних норм публічного і приватного характеру, що належать до предмета регулювання інших галузей права, суперечить правовим засадам ЦК України, в ст. 1 якого чітко визначено предмет регулювання цивільного права; наведено додаткові аргументи щодо визнання сукупності споживчих норм комплексним правовим інститутом.

О. Звєрєва вважає, що проблему захисту прав споживачів на су­часному етапі можна вирішити тільки шля­хом забезпечення міжгалузевої взаємодії різних галузей права — насамперед, госпо­дарського права і цивільного права, а також адміністративного і кримінального права. При цьому варто враховувати, що провідну роль у захисті прав споживачів відіграють господарсько-правові норми, що регулюють організаційно-господарську та виробничо-господарську діяльність в процесі якої забез­печується належна якість товарів, послуг, робіт. Саме в сфері господарської діяльності закладаються основи задоволення інтересів і прав кінцевих споживачів — громадян.

 

 

4. Пріоритетні напрями державної політики у сфері захисту прав споживачів.