Передумови та етапи виникнення руху захисту прав споживачів в Україні.

(Одінцова О.О., Петрова О.І.

Донецький національний університет економіки і торгівлі імені Михайла Туган-Барановського

ПЕРЕДУМОВИ РОЗВИТКУ ЗАХИСТУ ПРАВ СПОЖИВАЧІВ В УКРАЇНІ: ІСТОРИЧНИЙ ТА СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВИЙ АСПЕКТИ)

Розвиток ринкових відносин супроводжується насиченням ринку різноманітними товарами і послугами. Однак даний процес, поряд з позитивними моментами, неминуче приводить до росту ряду негативних явищ – обману, обваженню, обрахуванню, продажу неякісної і фальсифікованої продукції. І хоча громадяни є центральною ланкою ринку і виступають одержувачами, замовниками (споживачами) товарів, робіт та послуг, вони найчастіше стають жертвами обману. Тому у сучасних умовах побудови економіки України першорядним є правове регулювання соціальних відносин, у тому числі захист споживачів як основних учасників ринкових відносин.

Формування ринкових умов, їх подальший розвиток і удосконалення породжує у покупця свої специфічні вимоги. Оскільки покупець обмежений у доступі до достовірної інформації про усі види і способи обману, то при формуванні ринкових відносин у програші дотепер залишається він сам. Єдиний спосіб захисту у покупця – це можливість вибрати з великого різноманіття найбільш кращий і оптимальний вид товару і послуги.

У процесі конкуренції, з метою як можна повніше задовольнити потреби споживача і вилучити за надані товари і послуги більше грошей, фірми використовують різні методи впливу на покупця. Багато фірм намагаються одержати ці гроші чесним шляхом за свій якісний товар, але на вільному ринку завжди є інші виробники, які намагаються облудним шляхом одержати з покупця гроші за товар неякісний або навіть фальсифікований.

Найважливішими проблемами на українському ринку, з якими зіштовхуються споживачі, залишаються: поява на ринку товарів не одного продавця (в особі держави, як було раніше), а безліч продавців, кожний з яких прагне завоювати визначену частку на вільних ринках України й одержати визначені доходи від реалізації своїх товарів; вільний вхід на наш ринок товарів будь-якого як вітчизняного, так і закордонного підприємця, виробника та їхніх продавців; непогодженість діяльності органів державного контролю та не інформованість споживача про результати їх діяльності; неповне нормативне забезпечення сфери захисту прав споживачів; відсутність інформаційного забезпечення споживачів про можливі способи обману, підробок тих або інших товарів, що ускладнює компетентний вибір покупцем товарів, виявлення їм при цьому різного роду обману, фальсифікацій за допомогою надійних і доступних експресних методів; національний менталітет нашого народу, який протягом багатьох років користувався здебільше продукцією національного виробника.

У зв'язку з актуальністю виникаючих проблем сьогодні як ніколи кожному споживачеві необхідні державна підтримка та захист від цих негативних явищ. Захист прав споживачів – „це комплексна, багато аспектна проблема, яка безпосередньо пов’язана із зміцненням національної безпеки держави та захистом її громадян. Вона стосується всього ланцюга виробничих відносин (товаровиробник-торгівля-споживач), де кожна ланка має свою специфіку та особливості. В умовах, що склалися, головні напрямки державної політики в галузі захисту прав споживачів повинні обіймати контрольну, профілактичну, ідеологічну, координаційну та інформаційно-аналітичну функції” [1,163].

На сучасному етапі першочерговими залишаються питання, які підлягають обговоренню на державному рівні, а саме: недосконалість ринкового механізму у вигляді відсутності або викривлення інформації про товари і послуги; завищення цін і наявність монополістських структур; необхідність реалізації заходів щодо більш справедливого розподілу прибутків, зниження рівня життя, надання послуг у сфері освіти, охорони здоров’я, житла, транспорту, охорони навколишнього середовища.

Держава, при здійснені захисту прав споживачів, концентрує свої зусилля на створенні й удосконалені нормативно-правової бази, реформуванні системи управління в сфері захисту прав споживачів. Держава, при прийомі нормативно-правових актів, прагне змусити продавців, підприємців і виробників пропонувати покупцеві тільки якісну продукцію.

Процес, який спрямований на удосконалення нормативної бази в сфері захисту прав споживачів, продовжується і зараз. Так, 13 січня 2006 року був офіційно опублікований Закон „Про захист прав споживачів” в новій редакції від 1 грудня 2005 р., № 3161-ІV. Підтвердженням цьому є норми закріплені в Господарському і Цивільному Кодексах. Господарський Кодекс, приділяє увагу проблемі захисту прав споживачів та передбачає відповідні норми закріплені в ст.20 „Захист прав суб’єктів господарювання і споживачів” і ст.39 „Захист прав споживачів”. Згідно зі ст. 39 Господарського кодексу України: “Споживачі, які перебувають на території України, під час придбання, замовлення або використання товарів (робіт, послуг) з метою задоволення своїх потреб мають право на: державний захист своїх прав; гарантований рівень споживання; належну якість товарів (робіт, послуг); безпеку товарів (робіт, послуг); відшкодування збитків, завданих товарами (роботами, послугами) неналежної якості, а також шкоди, заподіяної небезперечними для життя і здоров’я людей товарами (роботами, послугами), у випадках, передбачених законом; звернення до суду та інших уповноважених органів влади за захистом порушених прав або законних інтересів”.

У свою чергу, Цивільний Кодекс також не залишився осторонь і, крім установлених загальних прав і обов’язків споживачів, продавців, виготовлювачів, що випливають з договірних відносин, виділив нові досі не застосовувані норми. Зокрема, це ст.1209 „Підстави відшкодування шкоди, завданою внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)” и ст.1210 „Особи, зобов’язані відшкодувати шкоду, завдану внаслідок недоліків товарів, робіт (послуг)”.

Так, на сьогодні нормативно-правова база в сфері прав споживачів в Україні нараховує більше ніж 50 законів і підзаконних актів. Але в порівнянні з іншими державами це незначна кількість. Наприклад, у Канаді в кожній провінції діє по 5-6 місцевих законів із захисту прав споживачів, тобто їх – майже 300, а э ще й федеральні, кількість яких перевищила сотню. В Австрії діє 200 законів, у США – понад 150, у Німеччині – близько 80 законів, а також понад 300 урядових постанов (причому існують законі так званої „ прямої дії” щодо хліба, вина, молока, риби тощо) [2,51].

Незважаючи на те, що прийнято велику кількість нормативних актів, в жодній з країн поки не склалося цілісної, внутрішньо узгодженої системи відповідних законодавчих норм у сфері захисту прав споживачів.

Нажаль, тенденція росту кількості законодавчих актів найчастіше не зменшує число порушень в даній сфері. Багато фахівців бачать „корінь зла” у слабкому та недосконалому нормативно-правовому забезпеченні. З цим не можна не погодитися „чинне законодавство поки що має прогалини і нечіткості з цього питання і потребує удосконалення” [3, 74]. Однак проблема не тільки в недосконалості законодавчих норм, а скоріше в їх виконанні, так більшість прав споживачів залишаються „паперовими нормами”, які в реальному життя важко використати.

Давно відомо, що закон активно працює тільки тоді, коли в ньому відбиті і закріплені ті норми, які вже зміцнилися в повсякденному житті на рівні існуючих звичаїв, традицій, ділового етикету або звичного правила поведінки.

Тому, проблема здебільше полягає в тому, що відносини між продавцем і споживачем тісно пов’язані з проблемами розвитку підприємництва в Україні. А воно, як відомо, знаходиться на етапі становлення, і розвиток підприємництва супроводжується низкою складностей, що відображується на збільшенні зловживань у сфері захисту прав споживачів.

І це проблема не тільки нашої держави. Більшість країн пережили ситуацію з якою Україна зіткнулась сьогодні, хоча вони і мають значний досвід з цих питань. На думку фахівців, розвиток ринкових відносин у 60-70 х рр. супроводжувався різким збільшенням комерційного ризику споживачів внаслідок придбання товарів та послуг, що не мали необхідних споживчих якостей, або навіть спричиняли збитки особі чи майну. Значно зросла кількість випадків завдання шкоди як результат продажу неякісних товарів – предметів побутової техніки, ліків, продуктів харчування, косметичних засобів тощо. Наприклад, у Країнах ЄС у той час кількість осіб, що постраждали від неякісних споживчих товарів, складали щорічно від 4 до 5 млн. У США на початок 70-х рр. щорічно від 25 млн. до 30 млн. людей отримували травму через вживання неякісних споживчих товарів, з них 110 тис. - серйозні, а 30 тис. - смертельні. Пов’язані з цим сумарні збитки складали 5,5 млрд. дол. щорічно. У Великобританії в 1997 р. Від споживачів надійшло понад 590 тис. скарг (в основному претензії були щодо якості одягу й автомобілів) [2, 25-26].

Таким чином, порушення в сфері захисту прав споживачів – це звичайне явище за ринкових умов. Тим часом, процес спрямований на захист споживача в Україні, протікає більш болісно тому, що ми значно відстали від світового споживчого руху (консюмеризма).

Не можна стверджувати, що проблема захисту споживача від різного роду обману стала хвилювати нас тільки в період переходу до ринкових відносин. Звичайно ні, споживач мав потребу в захисті в будь-які часи.

Архівні документи свідчать про те, що протягом усього історичного розвитку людства були спроби за допомогою держави регулювати якість і безпечність продуктів харчування, ліків, інших товарів. Так, у часи правління Петра I був прийнятий ряд указів про торгівлю харчовими товарами на ринках столиці. Сенатський указ від 18 вересня 1713 року пропонував „В мясных рядах скотину бить и продавать по-прежнему здоровую, а ежели у кого явится больная, то такой не бить и не продавать и смотреть крепко, чтобы тайно того мясники не делали ”. В Указі 1718 року пропонувалося „нездорового съестного харча” й встановлювалися жорсткі способи покарання: „за первую вину будет бит кнутом, за вторую – сослан на каторгу, за третью – учинена смертная казнь”. Нагляд за якістю продукції був покладений на поліцію. Указами Сенату (1756 р.) визначалися права поліції, яка повинна була стежити також за цінами на харчові продукти на ринках. „Пристав должен посещать рынки своей части, и буде усмотрит жалобу или дороговизну, то о том, чего сам исправить не может, предлагать управе ”[4, 10].

Однак, незважаючи на покарання, створення установ у допомогу поліції і спеціальних служб, які здійснюють нагляд за обманом покупців і продажем підробленої продукції, проблема залишилася гострою й у середині XVIII століття, і на початку XIX століття. Свідченням цьому служить прийняття указів, датованих 1837, 1841, 1861, 1866 роками. Так, відповідно до Статуту про покарання, які накладаються мировими суддями (1855 р.) установлювався штраф до 100 руб. на винних за „приготовленные к продаже или продажу съесних припасов или напитков, вредных для здоровья или испортившихся, а равно подделку посуды из вредных для здоровья материалов ”[ 4,10].

У законі від 12 травня 1890 р. до готування для продажу і до самого продажу було прирівняне збереження фальсифікованих товарів у торгівельних і промислових приміщеннях. Були збільшені покарання: штрафи – до 300 руб. і арешт до 3 місяців.

Серед підроблених харчових продуктів, які згадувалися в законодавстві, були хліб, м'ясо (1845р.), коров'яча олія, жири (1891 р.). Надалі список поповнили підробки бджолиного меду, кави, молока, борошна, пива, сахарину та ін.

На початку XX століття знову піднімається питання про недопущення на ринки фальсифікованої продукції. Професор В.Е. Таїров, який володів інформацією про фальсифікацію виноградного вина, звернувся до ведучих учених країни з пропозицією висловити свою думку про підробки, з якими вони зустрічалися за родом своєї діяльності. На основі присланих матеріалів В.Е. Таїров розробив проект закону „Про фальсифікацію харчових продуктів”. Але цей закон не був прийнятий.

З приходом радянської влади і встановленням державної монополії на виробництво товарів закону про захист споживача не існувало. І це легко пояснити. Не могла ж сама держава звинувачувати себе в підробці або фальсифікації. Слово „ фальсифікація” згодом узагалі зникло з законодавчих актів, а от обман покупця за рахунок обваження, обмірювання, і обрахування суворо переслідувався аж до карного покарання.

У той же час виробництво підроблених продуктів було організовано в масовому масштабі, а доходи від реалізації фальсифікованих товарів надходили в доход держави. Наприклад: в індійський чай, розфасований у СРСР, завжди додавався грузинський чай нижчих сортів у кількості до 45 %, у залежності від сорту. У мелену смажену каву вищого сорту завжди додавався смажений цикорій або смажені винні ягоди.

В свою чергу, професорові Несмєянову за розробку підробки – „штучної чорної ікри для бідних” з желатину, ароматизованою оселедцевим тузлуком, привласнили звання академіка і видали Державну премію [4,12].

Слід зазначити, що до революції в Росії крім законодавчих заходів захисту від підробок були прийняті заходи, які з позиції сьогоднішнього дня можна назвати соціальними. Так, надавалися гласності прізвища та імена виготовлювачів підробок, публікувалися книги, у яких описувалися способи визначення підроблених товарів. Одна з таких книг – „ Домашний определитель подделок ” професора фізики і хімії А.Альмадингена - дозволяла виявити фальсифікацію ряду харчових продуктів, деяких матеріалів, застосованих для ремонту будинку і ін.

Поряд з цими негативними явищами можна виділити і позитивний досвід тих часів. Справа в тому, що при виробництві продовольчих товарів майже не використовувалися харчові добавки. Раніш у харчові продукти відповідно Вимогам Головного санітарного лікаря СРСР дозволялося вводити тільки кілька десятків речовин, що пройшли повні клінічні дослідження на їх нешкідливість. Тепер щорічно додатково дозволяється вводити до декілька сот нових речовин шкідливих для організму людини.

Таким чином, Україна була унікальною за традиціями харчування державою. Багато десятиріч в країні споживали тільки натуральні продукти, вітчизняна промисловість практично була позбавлена будь-яких синтетичних, штучних добавок і залучала до харчового обігу тільки природні барвники, ароматизатори, стабілізатори, емульгатори тощо. Тому, сучасний стан сучасного ринку, на якому представлені товари, по-перше, традиційного асортименту, по-друге, нові за рецептурою та технологією, по-третє, товари-сурогати, призвів до дезорієнтації українського невибагливого споживача.

Як уже згадувалось, в колишньому Радянському Союзі спеціального законодавства про захист прав споживачів не існувало. Тільки на початку 90-х років цю проблему розглянув Комітет конституційного нагляду СРСР. Цей орган 14 вересня 1990 р. дійшов висновку про невідповідність окремих положень Основ цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік та інших нормативних актів, які встановлювали наслідки продажу товарів неналежної якості, положенням Конституції СРСР і законам СРСР. Було визнано необхідним привести правові норми у відповідність із Конституцією СРСР і загальними засадами правового регулювання майнових відносин у процесі оновлення цивільного законодавства Союзу РСР і союзних республік.

Однак політична і економічна ситуація в СРСР продиктувала інший сценарій. Союзні республіки, у період розвитку ідеї суверенізації та економічної самостійності, були проголошені незалежними. Після прийняття Декларації про державний суверенітет України та Закону “Про економічну самостійність Української РСР” було започатковано створення в Україні нової правової системи, у якій чинне місце посіло законодавство захисту прав споживачів.

Таким чином, за останнє десятиріччя ринкових перебудувань створено фактично новий комплексний інститут споживчого права, в якому принципово інакше регулюються відносини громадян-споживачів. Між тим, переважна частина положень цього правового інституту потребують подальшого вдосконалення.

Як показує міжнародний досвід, для того, щоб норми і механізми стосовно захисту прав споживачів почали реально діяти, повинно пройти не одне десятиріччя. За цей час повинно змінитися громадське ставлення до цієї проблеми, а прийняті норми повинні пройти апробацію часом.

Для досягнення цієї мети уряду необхідно не тільки удосконалити нормативну базу, яка повинна охопити усі аспекти даної проблеми, а також потрібно заохочувати розробку загальних програм освіти та інформування споживачів з урахуванням культурних традицій населення, зобов’язати відповідальні органи через засоби масової інформації публікувати результати порівняльних випробувань, які б містили загальну інформацію про продукт, традиції споживання і особливості виробництва цього товару.