Деякі особливості правового регулювання захисту прав споживачів в європейському союзі

Поліпшення добробуту споживачів та їх захист є важливими цінностями Європейського Союзу. Проте, до 1992 року споживча політика ЄС не розглядалась як самостійна мета європейської співпраці та була обумовлена виключно однією з основних цілей Союзу, а саме — створенням внутрішнього ринку товарів та послуг. Політика ЄС в сфері захисту прав споживачів набула самостійного значення лише з прийняттям Маастрихтського Договору 1992 р.6

Пізніше її роль було зміцнено в процесі подальшого реформування ЄС.7 Споживча політика Союзу спрямована на підтримку інтересів споживачів та забезпечення високого рівня їхнього захисту, що підтверджується ст. 38 Хартії основних прав Європейського Союзу8. Крім того, згідно з ст. 12 Договору про функціонування Європейського Союзу (далі — ДФЄС)9 вимоги щодо захисту прав споживачів враховуються у визначенні та реалізації інших політик та дій Союзу.

Цілями споживчої політики ЄС відповідно до ч. 1 ст. 169 ДФЄС є:

• охорона здоров’я, безпеки та економічних інтересів споживачів, а також

• підтримка права споживачів на інформацію, просвіту та права на створення організацій для захисту інтересів споживачів.

ДФЄС покладає відповідальність за досягнення цих цілей як на держави-члени, так і на Європейський Союз в цілому. Так, згідно п. (f) ч. 2 ст. 4 ДФЄС захист прав споживачів належить до так званої спільної компетенції ЄС та держав-членів. В цій сфері діє принцип субсидіарності, що закріплений в ч. 3 ст. 5 Договору про Європейський Союз (далі — ДЄС), відповідно до якого ЄС діє “якщо та у такому обсязі, в якому держави-члени не можуть належним чином досягти цілей запропонованого заходу на центральному, регіональному або місцевому рівнях, а натомість це краще здійснити на рівні Союзу з огляду на масштаби або результати запропонованих заходів”.10 Тобто в сфері захисту прав споживачів компетенція ЄС лише доповнює компетенцію держав-членів. Так принцип субсидіарності чітко прослідковується у формулюванні ч. 2 ст. 169 ДФЄС, згідно з якою Союз “робить внесок” в досягнення цілей споживчої політики шляхом ухвалення:

• заходів згідно з ст. 114 ДФЄС в контексті завершення формування внутрішнього ринку або

• заходів, що підтримують, доповнюють та контролюють політику, яку провадять держави-члени.

На практиці основна маса актів вторинного права ЄС, що стосуються питань споживчої політики, ґрунтуються на ст. 114 ДФЄС11, тобто є заходами правової гармонізації внутрішнього ринку, які, в першу чергу, спрямовані на забезпечення вільного руху товарів, осіб, послуг та капіталу. Європейське право вимагає від інституцій ЄС при розробці та прийнятті таких актів в сфері споживчої політики орієнтуватись на високий рівень захисту прав споживачів та враховувати будь-які нові досягнення, що ґрунтуються на наукових фактах (ч. 3 ст. 114 ДФЄС). Щоразу приймаючи акти вторинного права на ос- нові ст. 114 ДФЄС Союз повинен обґрунтовувати необхідність таких положень з точки зору їх значення для внутрішнього ринку. Проте, враховуючи практику Суду ЄС, обґрунтування необхідності певного акту в цьому випадку вважається достатнім, навіть якщо поряд з іншими цілями цей акт в цілому сприятиме функціонуванню внутрішнього ринку (Рішення Суду ЄС від 10.12.2002 р. в справі № С-491/01).12 На перший погляд може здатися, що заходи, спрямовані на захист прав споживачів, не можуть мати сприятливого ефекту на функціонування внутрішнього ринку ЄС. Проте, Європейська Комісія зазначає, що високий рівень захисту сприятиме збільшенню довіри споживачів, особливо в транскордонних договорах, а це, в свою чергу, позитивно вплине на підвищення рівня споживання.13

Зосереджуючись на питаннях, що мають наслідки для внутрішнього ринку, ЄС регулює лише окремі аспекти споживчих відносин. Ось тільки деякі з цих аспектів14:

• безпека та якість продукції (Директива № 2001/95/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 03.12.2001 р. про загальну безпеку продукції; Директива № 87/357/ЄЕС Ради від 25.06.1987 р. про зближення законодавств держав-членів стосовно товарів, що не відповідають їх зовнішньому вигляду та які представляють загрозу для здоров’я та безпеки споживачів; Директива Ради № 85/374/ ЄЕС від 25.06.1985 р. про наближення законів, постанов та адміністративних положень держав-членів щодо відповідальності за дефектні продукти);

• права споживача в споживчих контрактах (Директива № 1999/44/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 25.05.1999 р. про певні аспекти продажу споживчих товарів та відповідні гарантії; Директива № 93/13/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 05.04.1993 р. про недобросовісні умови у споживчих

контрактах; Директива 2011/83/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 25.10.2011 р. про права споживачів);

• недобросовісні комерційні практики (Директива № 2006/114/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 12.12.2006 р. про оманливу та порівняльну рекламу;

Директива № 2005/29/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 11.05.2005 р. про недобросовісні торгівельні методи підприємств до споживачів на внутрішньому ринку; Директива № 98/6/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 16.02.1998 р. про захист споживачів при зазначенні цін на товари, що пропонуються споживачам);

• фінансові послуги (Директива № 2002/65/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23.09.2002 р. про дистанційну торгівлю та фінансові послуги споживачам);

• комплексні туристичні послуги (Директива Ради № 90/314/ЄЕС від 13.06.1990 р. про організовані туристичні подорожі, відпочинок з повним комплексом послуг та комплексне турне);

• таймшер (Директива № 2008/122/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 14.01.2009 р. про захист прав споживачів за деякими положеннями контрактів щодо розподілу часу на використання нерухомості (таймшер), довгострокового відпочинку, контрактів з перепродажу та обміну);

• споживче кредитування (Директива № 2008/48/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23.04.2008 р. про кредитні угоди для споживачів);

• питання правозастосування та вирішення спорів (Регламент № 2006/2004 Європейського Парламенту та Ради від 27.10.2004 р. про співробітництво між національними органами, відповідальними за виконання законів щодо захисту прав споживачів; Директива 2009/22/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 23.04.2009 р. про судові заборони на захист інтересів споживачів; Директива № 2013/11/ЄС Європейського Парламенту та Ради від 21.05.2013 р. про альтернативне вирішення спорів в сфері споживання; Регламент № 524/2013 Європейського Парламенту та Ради від 21.05.2013 р. про онлайн вирішення спорів в сфері споживання) тощо.

Порівняно з регламентами директиви відіграють вагомішу роль серед джерел вторинного права в сфері захисту споживачів. Слід підкреслити, що при імплементації директив держави-члени мають право виходити за межі правового регулювання директив шляхом розширення сфери їх застосування або розширення їх змісту. Розширення сфери застосування в принципі не є проблематичним з юридичної точки зору. Що стосується розширення змісту директив, то тут слід враховувати ступінь гармонізації споживчих положень в конкретній директиві: гармонізація може бути мінімальна або повна. Характерною рисою більшості директив у сфері захисту прав споживачів, що прийняті до 2002 року, є застосування при їх прийнятті підходу мінімальної гармонізації. Такий принцип дозволяє країнам-членам ЄС перевищувати ступінь захисту споживачів, який передбачений директивами, впроваджуючи або зберігаючи більш суворі національні споживчі норми (напр., ст. 8 Директиви № 90/314/ЄЕС, ст. 10 Директиви № 98/6/ЄС, ч. 2 ст. 8 Директиви № 1999/44/ЄС, ч. 2 ст. 4 Директиви 2002/65/ЄС, преамбула

Директиви № 93/13/ЄС та інші). Проте, в процесі моніторингу застосування цих директив Європейська Комісія дійшла висновку, що такий підхід зумовив суттєві розбіжності в споживчих стандартах держав-членів, що має негативний вплив на функціонування внутрішнього ринку ЄС. Тому при прийнятті директив в сфері захисту прав споживачів все частіше почали застосовувати принцип повної гармонізації (напр., п. 13 преамбули Директиви № 2002/65/ЄС, п. 3 преамбули Директива № 2008/122/ЄС, п. 9 преамбули Директиви № 2008/48/ЄС тощо). Цей підхід не дозволяє державам-членам розширювати зміст директив, тобто відступ від положень директиви навіть з метою підвищення захисту споживачів є недопустимим.

Однак, слід підкреслити, що держави-члени вправі перевищувати рівень захисту прав споживачів, якщо він передбачений актами вторинного права, правовою основою яких є безпосередньо п. (b) ч. 2 ст. 169 ДФЄС, тобто, які є “заходами, що підтримують, доповнюють та контролюють політику, яку провадять держави-члени”. При цьому держави-члени можуть впроваджувати або зберігати більш суворі національні правила, які повинні бути сумісними з первинним правом ЄС, а особливо з положеннями ст. 34–37 ДФЄС, що стосуються заборони кількісних обмежень та заходів еквівалентної дії між державами-членами. Проте на практиці заходи, що ґрунтуються безпосередньо на п. (b) ч. 2 ст. 169 ДФЄС, приймаються рідко і, як вже було зазначено вище, більшість документів ЄС в сфері захисту прав споживачів є “заходами згідно з ст. 114 ДФЄС в контексті завершення формування внутрішнього ринку” (п. (а) ч. 2 ст. 169 ДФЄС).