Зовнішня політика Б. Хмельницького.

2.1. Військово-дипломатичні заходи Б. Хмельницького напередодні та на початковому етапі Визвольної війни. Військово-дипломатичні заходи Б. Хмельницького напередодні та на початках національно-визвольної війни були спрямовані на пошук союзників для боротьби проти Речі Посполитої. Геополітичне розташування українських земель ускладнювало пошук надійних союзників, які б не мали територіальних претензій до України. Проте, самостійно козацькому війську було майже неможливо перемогти одну з найбільших держав тогочасної Європи, або хоча б примусити короля і шляхту погодитись на вигідні для козацтва умови. Зазначимо, що до 1649 р. Хмельницький і старшина не планували знищення Речі Посполитої. Сам Хмельницький неодноразово заявляв, що воює не проти короля і держави, а проти свавільних магнатів і шляхти. І лише згодом, під впливом київської еліти у гетьмана “визріває” план створення суверенної козацької держави.

Вибір союзником кримських татар став першою спробою гетьмана Богдана Хмельницького утворити коаліцію держав, які були б зацікавлені в ослабленні Речі Посполитої. Союз з Кримом не був надто популярним серед козаків, адже з прадавніх часів основні зусилля січовиків були спрямовані на боротьбу проти іновірців-татар, які нещадно грабували і нищили Україну. Проте Хмельницький не хотів залишати в своєму тилу таку могутню силу як кримський хан, який порозумівшись з поляками міг вдарити по Україні з півдня. Крім того, гетьман був зацікавлений отримати на допомогу швидку татарську кінноту, яка приводила в паніку польське військо. Основу козацького війська становила піхота, основу польського війська – важкоозброєна кіннота. Отже, татарська кіннота могла компенсувати польську перевагу.

У березні 1648 р. татари вступили у союз з козаками проти Речі Посполитої, за це Б. Хмельницький відправив заручником у Крим власного сина. На початках до повстанців приєднався чотирьохтисячний загін перекопського мурзи Тугай-бея. Перемогам у битвах на Жовтих Водах, під Корсунем і Пилявцями Хмельницький значною мірою завдячував татарській допомозі.

Негативною стороною союзу з Кримом стали спустошення татарами українських земель, масові грабунки населення та захоплення його в ясир. Зазначимо, що кримська знать не була зацікавлена у цілковитій перемозі козаків та створенні на північних кордонах ханства незалежної Української держави. Адже за таких обставин зникало основне джерело прибутків кримської еліти від пограбування Східної та Південно-Східної Європи. Кримським феодалам набагато вигідніше було підтримувати стан рівноваги між козацькою Україною та Річчю Посполитою і шантажувати їх.

Згідно із Зборівським мирним договором від 18 серпня 1649 р. Річ Посполита і Крим замирилися, вони ставали союзниками. Тепер козацька Україна не могла без згоди кримського хана воювати проти Польщі. Як показали наступні події, зокрема поразка козацької армії під Берестечком (липень 1651 р.), кримські татари стали непевними союзниками. Остаточно союз козаків з Кримом був розірваний 15 грудня 1653 р. коли відбулось укладення Кам’янецької кримсько-польської угоди, згідно з якою хан дав згоду на негайну окупацію польськими військами українських земель та повернення шляхти до своїх маєтків.

Усвідомлюючи небезпеку, яку несе союз з Кримом гетьман і козацтво ще восени 1647 р. направили посольство до турецького султана, щоб встановити дружні стосунки з Портою (інші назви – Туреччина, Османська або Оттоманська імперія) і заборонити кримським татарам (васалам Туреччини) нападати на Україну. У листопаді 1648 р. і на початку 1649 р. Б. Хмельницький звернувся до турецького султана і російського царя з проханням про прийняття козацької України під протекторат. На думку сучасних істориків, ці звернення не були щирими, оскільки гетьман в цей час не думав визнавати їх протекцію. Б. Хмельницький здійснив цей дипломатичний крок, щоб отримати військову допомогу від Московщини, втягнувши її у війну з Річчю Посполитою, а також щоб здобути політичну підтримку з боку Туреччини, з метою збереження союзу з Кримом.

Після Зборівської угоди антиукраїнський курс Криму міг нейтралізувати лише протекторат Туреччини. Саме тому на прохання Б. Хмельницького в серпні та грудні 1650 р. до гетьманської столиці – Чигирина прибуло турецьке посольство, а у вересні до Стамбула з дипломатичною місією їздив полковник Жданович. У березні 1651 р. султан Мегмед IV формально визнав Україну васальною державою Османської імперії. Зі свого боку козаки мали надавати на вимогу султана військо та передати туркам Кам’янець-Подільський. На цю останню вимогу козаки не пристали. У наступні роки спроби отримати турецьку протекцію наштовхувались на невигідні для України турецькі вимоги, небажання козацьких рад (1651 р. і 1653 р.) визнавати підданство іновірців (бусурман), а також те, що гетьман проводив політику полівасалітетної підлеглості. Крім того, на думку сучасних дослідників, варіант прийняття турецького підданства був лише відволікаючим маневром української дипломатії. Він мав відволікти уряд Речі Посполитої від головного напрямку зовнішньої політики козацької України – православної Московської держави.

Незважаючи на чергування періодів війни і миру з Річчю Посполитою гетьман Б. Хмельницький звертався до короля Речі Посполитої як до свого правителя (не забуваючи виставляти йому козацькі вимоги). Відповідно у листуванні з королем йому доводилось часто виправдовуватись за міждержавні угоди з сусідніми правителями. Ці тактичні кроки гетьмана можна пояснити намаганнями зберегти, хоча б обмеженій формі, українську державність, виграти час для мобілізації військових сил і ресурсів та створити міждержавну коаліцію проти Польщі.

2.2. Українсько-московські відносини періоду Визвольної війни. Переяславська угода 1654 р. та її місце в історії української державності. Переговори про союз козацької України з Московщиною, як зазначалось вище, розпочались ще в 1648 р. Тоді Б. Хмельницький листовно схиляв царя Олексія Михайловича до заняття польського трону (у період безкоролів’я, що настав після смерті Владислава IV) і просив військової допомоги. Головним мотивом гетьман називав спільність православної віри на теренах України і Московщини. Подібні спроби укласти союз Б. Хмельницький повторював неодноразово, погрожуючи Олексію Михайловичу навіть початком воєнних дій проти Московського царства. Проте, до серпня 1653 р. московський уряд не йшов назустріч проханням гетьмана, намагаючись виступати посередником у досягненні миру між козаками і Польщею. Пояснюється це тим, що Московська держава понесла тяжкі втрати в останній війні з Річчю Посполитою, а тому вичікувала слушного моменту, коли козаки і поляки взаємно ослабнуть у протиборстві.

У 1653 р. внутрішньо- та зовнішньополітичне становище козацької України стало катастрофічним. Тоді гетьман Б. Хмельницький звернувся до царського уряду з ультиматумом, що у разі відмови царя від протекторату над козацтвом, останні приймуть протекцію Туреччини. В цей час відбулась зміна курсу московської еліти щодо козацької України. Московські урядовці схилялись до думки, що взяття під протекцію Війська Запорозького – це початок “долгожданного торжества православия и православного царства, осуществление предназначения, уготованого московским государям”. 11 жовтня 1653 р. Земський собор (уряд) Московщини прийняв рішення про розрив “вічного договору” з Річчю Посполитою й прийняття Війська Запорізького під “високу государєву руку”. На Україну направлене посольство, очолюване боярином Василем Бутурліним.

18 січня 1654 р. у Переяславі таємна старшинська рада ухвалила остаточне рішення про союз з Московським царством. Того ж дня це рішення легітимізувала загальна козацька рада за участю городян Переяслава. Курйозний момент виник під час урочистого богослужіння, на якому козаки та переяславські міщани присягнули на вірність московському царю, а боярин В. Бутурлін відмовився від імені царя присягнути обороняти козаків від поляків, зберігати їх права та привілеї. Свою відмову царський посол пояснив московською традицією (відмінною від європейської), за якою цар не міг присягати своїм підданим. Лише після декількох запевнень В. Бутурліна, що царське слово є непорушне, Б. Хмельницький дав клятву на вірність цареві. Згодом приведено до присяги 127,3 тис. козаків, шляхтичів і міщан. Зазначимо, що у деяких місцевостях населення неохоче присягало цареві й навіть чинило опір.

В історичній літературі можна зустріти різні оцінки і трактування Переяславського договору: від “воз’єднання України з Росією” до військового союзу двох незалежних держав. Більшість сучасних українських істориків доводять, що договір був формою протекторату Московщини над козацькою Україною (а не всієї України, більша частина якої залишалась під владою польського короля).

Після нелегких переговорів (23 березня – 6 квітня 1654 р.) козацьке посольство у Москві отримало текст договору, що складався з одинадцяти статей (“Статті Богдана Хмельницького”), “Жалувану грамоту” царя гетьману і війську Запорозькому та ряд інших документів.

Договір з Московщиною не можна вважати рівноправним, адже козацька держава визнавала владу царя і втрачала частину суверенних прав (наприклад, право на проведення самостійної зовнішньої політики; змушена була сплачувати данину царю). Система договорів з московським урядом передбачала збереження непорушними: форму правління Українською державою, її територію, адміністративно-територіальний устрій, судову, фінансову та фіскальну системи, соціальну структуру суспільства, існуючу модель соціально-економічних відносин. Підтверджувались права і привілеї козацтва, шляхти, духовенства і міщанства. Гетьман зберігав повну свободу у проведенні внутрішньої політики, його влада визнавалась пожиттєвою. Після смерті гетьмана козацтво мало право обрати нового гетьмана за усталеною традицією. Козацький реєстр встановлювався у кількості 60 тис. осіб. До Києва був направлений воєвода з кількома тисячами воїнів. Зі свого боку Московщина зобов’язувалась вступити у війну проти Речі Посполитої і допомогти козакам відбити напади польських союзників – татар.

Наслідки угоди з Московщиною трактуються істориками по-різному, в залежності від їх політичних уподобань. Але варто пам’ятати, що угода не торкалась західноукраїнського регіону та південних земель Білорусії. Саме питання про приналежність цих теренів стало головною причиною непорозумінь і суперництва між українською старшиною та московськими воєводами в 1655-1659 роках.

Як зазначають сучасні дослідники, українська старшина розглядала договір з Москвою не як віковічний акт міждержавних відносин, а як звичайну зовнішньополітичну угоду, дотримання якої обумовлювалося лише корисністю для козацької України, в противному разі втрачалась доцільність її існування. Натомість, московська еліта вбачала у договорі не акт міждержавних відносин, а воз’єднання різних частин колись єдиної Русі.

Сподівання Б. Хмельницького на те, що Московщина надасть негайну допомогу у боротьбі проти Речі Посполитої не справдились. Московський уряд, виходячи з власних геополітичних інтересів, розпочав наступ на Велике князівство Литовське і Прибалтику, залишивши гетьманат сам на сам з Кримом і Польщею. Крім того, царський уряд розпорядився, щоб гетьман негайно відрядив у Білорусію 20 тис. козаків. Як насідок, українська армія (40 тис. чол.) виявилася істотно ослабленою перед загрозою наступу польського (40-50 тис. чол.) і татарського (30-40 тис.) війська. Позбавлений допомоги гетьман виявився безсилим зупинити наступ поляків на Брацлавщину восени 1654 р. й об’єднанню їх з татарами. Польсько-татарське військо перетворило Брацлавщину на руїну (зруйновано 270 поселень, полонено 200 тис. осіб). Влітку 1655 р. російське командування не спромоглось організувати координований похід на Крим, внаслідок чого татарські війська завдали удар з тилу по українсько-російській армії, яка перебувала під Львовом.

Трагічні наслідки Брацлавської воєнної кампанії та походу під Львів змусили гетьмана і старшину продовжити пошук союзників, зокрема відновити переговори з Туреччиною. Але восени 1655 р. загроза з боку Польщі була ліквідована – вона була окупована шведами, з якими Б. Хмельницькому вдалось встановити дружні відносини.

Зіткнення шведських інтересів з московськими на теренах Великого князівства Литовського і Прибалтики спонукали московський уряд шукати порозуміння з Польщею, що було зрадою зобов’язань щодо козацької України. Поляки пообіцяли, що після смерті Яна Казимира московський цар успадкує польський трон. У кінці травня 1656 р. Московська держава оголосила війну Швеції. Гетьман Б. Хмельницький намагався переконати царя у помилковості даного курсу. Восени 1656 р. у Вільно між Польщею і Москвою відбулось підписання перемир’я. Українське посольство під керівництвом Романа Гапоненка не допустили до переговорів. Московські посли погодились урізати територію Гетьманщини до меж Київського воєводства, тобто порушили умови Переяславської угоди 1654 р. Фактично російський уряд пожертвував існуванням Української держави в ім’я досягнення своїх геополітичних планів.

Дізнавшись про хід переговорів козацька старшинська рада розцінила поведінку царського уряду як зраду і висловилась за розрив договору з Московщиною. Згодом, після певних роз’яснень з боку Москви, гострота несприйняття перемир’я з боку козацької еліти пом’якшилась, проте у свідомості залишилась образа за ігнорування інтересів козацької України. У подальші десятиліття підозри старшини щодо фатальності союзу з Московщиною виправдались. Договір 1654 р. проіснував 4,5 років (до Гядяцької угоди з Польщею 1658 р.). Виступивши його ініціатором, українська сторона відмовилась від нього з огляду на неспівпадіння геополітичних інтересів Московського царства і козацької України.

2.3. Геополітичні плани Б. Хмельницького 1656-1657 рр. та спроби їх реалізації. Зовнішньополітичний курс Б. Хмельницького після Віленського перемир’я змінився. Тепер він намагався пом’якшити політичний тиск Московщини шляхом створення коаліції в складі України, Швеції, Трансільванії, Бранденбургу, Молдавії, Волощини та Литви. Окрім того, названа коаліція дозволила б Б. Хмельницькому: по-перше, повернути втрачені західноукраїнські землі; по-друге, захистити Україну від татарських нападів; по-третє, закріпити за своїм родом спадковий титул суверенного князя, визнаний володарями сусідніх країн. У грудні 1656 р. у трансільванському містечку Раднот укладено багатосторонню угоду між козацькою Україною, Швецією, Трансільванією, Бранденбургом та литовським князем-вигнанцем Богуславом Радзівілом про розподіл територій Речі Посполитої. Вперше на міжнародно-правовому рівні визнано існування Української держави в її етнографічних межах.

Одним з головних партнерів гетьмана Б. Хмельницького міг стати шведський король Карл Х Густав, який окупував своїми військами Польщу. Дипломатичні переговори між гетьманом і королем, що проводились упродовж 1655-1656 рр., досягли апогею наприкінці жовтня 1656 р., коли до Варшави прибув український посол Данило Грек у супроводі трьохтисячного козацького загону. Посол мав доручення домовитись зі шведським королем щодо підданства козацької України на таких умовах: 1) дотримання миру з Московською державою; 2) створення шведсько-українсько-московського оборонно-наступального союзу проти Туреччини. Проте, шведський монарх, який досяг значних військових успіхів, не хотів миритися зі зростаючими геополітичними апетитами Московського царства. За цих умов Б. Хмельницький розглядав короля як рівноправного партнера, не зацікавленого у територіальних претензіях щодо українських земель.

У відповідь на Раднотську домовленість 18 липня 1657 р. уряд Речі Посполитої уклав угоду з Данією і Норвегією проти Швеції. За цих обставин шведська армія змушена була відступити з центрально-східноєвропейського регіону. Останній раз за час гетьманування Б. Хмельницького шведське посольство прибуло у Чигирин в червні 1657 р., маючи пропозицію про спільну боротьбу з Польщею.

Після Переяславської угоди продовжувались дипломатичні взаємини гетьманату з Османською імперією. У травні-червні 1655 р. у Стамбулі перебувало українське посольство, що мало на меті прийняття номінальної васальної залежності від турецького султана.

Упродовж 1655-1656 рр. Б. Хмельницький намагався налагодити мирні стосунки з Трансільванією. В жовтні 1656 р. в Україну прибуло трансільванське посольство щоб укласти договір і привести козацтво до присяги на вірність Юрію ІІ Ракоці. Оточення гетьмана відмовилось присягати трансільванському володарю мотивуючи своє рішення тим, що “Ми не хочемо брати ярма на шию. Князь нас не завоював шаблею, як Молдаван і Мультян, ми з доброї волі і по дружбі хочемо мати з ним союз”.

У січні 1657 р. відбувся спільний похід дванадцятитисячного українського корпусу під проводом полковника Ждановича та військ князя Юрія ІІ Ракоці на Польщу. З допомогою шведів союзники захопили Краків, Люблін і Варшаву. Але остаточної перемоги не досягнуто, оскільки полякам надали допомогу австрійці і татари.

Провал походу на Польщу підкосив сили гетьмана Б. Хмельницького і той помер від апоплексичного удару у вересні 1657 р.

Таким чином, козацька Україна після Переяславської угоди зберігала самостійну зовнішню політику. Зовнішньополітичний курс гетьмана Б. Хмельницького був спрямований на збереження союзницьких відносин з московським царем і кримським ханом та визнання протекції шведського короля і турецького султана. Завдяки реалізованій гетьманом концепції полівасалітетної залежності, козацька Україна фактично стала непідлеглою, але номінально залежала від могутніх сусідів Центрально-Східної Європи.

 

Рекомендовані джерела та література:

Джерела:

1. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России. – Т. Х. – СПб., 1878.

2. Величко С. Літопис / Пер. з книжної української мови, комент. В.О. Шевчука; Відп. ред. О.В. Мишанич. – Т. 1. – К.: Дніпро, 1991.

1. Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы в трёх томах. – М., 1953.

3.

4. Герасимчук В. Матеріали до історії козаччини XVII ст. – Львів, 1994.

4.5. Документи Богдана Хмельницького (1648-1657) / Упорядники І. Крип’якевич та І. Бутич. – В-во АН УРСР. – К., 1961.

6. Документы об освободительной войне украинского народа 1648-1654 гг. – К., 1965.

5.7. Універсали Богдана Хмельницького 1648-1657. – К., 1998.

 

Література:

1. Апанович О. Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність. – К., 1994.

2. Брайчевський М. Приєднання чи воз’єднання? (Критичні замітки з приводу однієї концепції) // Україна. – 1991. – - № 6.

1. Бутич І. До історії українсько-трансільванських взаємин (1648-1656) // Архіви України. – 1966. –- № 3.

3.

4. Володарі гетьманської булави. – К., 1995.

4.5. Гой П. Дипломатичні стосунки України з Московщиною 1648-1651. – Львів, 1996.

5.6. Голобуцкий В. Дипломатическая история Освободительной войны украинского народа 1648-1654 гг. – К., 1962.

6.7. Голобуцький В. Запорізьке козацтво. – К., 1994.

7.8. Горобець В. Еліта козацької України у пошуках політичної легітимації: стосунки з Москвою та Варшавою. – К., 2002.

9. Горобець В.М. Зовнішня політика Гетьманату другої половини 50-х рр. XVII ст. // УІЖ. – 2005. – № 2.

8.10. Доба Богдана Хмельницького (до 400-річчя від дня народження Великого гетьмана). Зб. наук. праць. – К., 1995.

9.11. Дорошенко Д. Нарис історії України. – К., 1994.

10.12. Історія України в особах IX-XVIII ст. – К., 1993.

13. Історія Українського війська. – Т. 1-2. – Львів, 1992, 1996.

12.14. Крип’якевич І. Богдан Хмельницький і Москва // Український історик. – 1969. – - № 1-3.

13.15. Лисяк-Рудницький І. Переяслав: історія і міф // Його ж. Історичні есе. – К., 1994. – Т. 1.

16. Нариси з історії дипломатії України. – К., 2001.

14.17. Полонська-Василенко Н. Історія України. –- У 2 т. – К.: “Либідь”, 1992. – Т. 2.

15.18. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький. – К., 1995.

16.1. Смолій В.А., Степанков В.С. Становлення української дипломатичної служби. Зовнішня політика уряду Б. Хмельницького. Нариси з історії дипломатії України. – К., 2001.

17.19. Смолій В.А., Степанков В.С. У пошуках нової концепції Визвольної війни українського народу середини XVII ст. – К., 1992.

18.20. Смолій В., Степанков В. Українська національна революція середини XVII ст. (1648-1676). – К., 1999.

19.21. Степанков В.С. Переяславська присяга 1654 р.: зміст і наслідки // УІЖ. – 2003. – - № 6; – - 2004. – № 1.

20.22. Степанков В. Жванецька кампанія Б. Хмельницького: витоки, хід, політичні наслідки (серпень-грудень 1653 року) // Наукові праці історичного факультету. – Т. 2. – Кам’янець-Подільський, 1996.– Т. 2.

21.23. Струкевич О. Політико-культурні орієнтації еліти України-Гетьманщини (Інтегральний погляд на питання). – К., 2002.

22.24. Україна та Росія: проблеми політичних і соціокультурних відносин. Зб. наук. праць. – К., 2003.

23.25. Українська козацька держава: витоки та шляхи історичного розвитку. – Вип. 7. – К., 2000.

24.26. Українсько-російський договір 1654 р.: нові підходи до історії міждержавних стосунків (Матеріали науково-теоретичного семінару). – К., 1995.

25.27. Феденко П. Тріумф і катастрофа. Оцінка досягнень і поразки революції Богдана Хмельницького // Культура і життя. – 1990. – 12 серпня.

26.28. Федорук Я. Зовнішньополітична діяльність Богдана Хмельницького і формування його політичної програми (1648 – серпень 1649 рр.). – Львів, 1993.

27.29. Флоря Б. Богдан Хмельницький і турецька “протекція” // Київська старовина. – 2001. – - № 3.

28.30. Чухліб Т.В. Переяславська угода 1654 р. у контексті міжнародного утвердження ранньомодерної Української держави: причини, укладення, наслідки // УІЖ. – 2003. – - № 1-4.

29.31. Яворницький Д. Історія Запорозьких козаків. – Т. 2. – Львів, 1991.

32. Яковенко Н. Нарис історії України від найдавніших часів до кінця XVIII ст. – К., 1997.

30.33. Яковлєв А. Українсько-московські договори в XVII-XVIII віках // УІЖ. – 1993. – - № 4-6.

 

Документи та матеріали