Внутрішня та зовнішня політика Б. Хмельницького

План

1. Внутрішньополітична діяльність уряду Б.‍ Хмельницького.

1.1. Політичний, адміністративний та військовий устрій Української гетьманської держави.

1.2. Соціальна політика гетьмана Б. Хмельницького.

2. Зовнішня політика Б. Хмельницького.

2.1. Військово-дипломатичні заходи Б. Хмельницького напередодні та на початковому етапі Визвольної війни.

2.2. Українсько-московські відносини періоду Визвольної війни. Переяславська угода 1654 р. та її місце в історії української державності.

2.3. Геополітичні плани Б. Хмельницького 1656-1657 рр. та спроби їх реалізації.

 

Рекомендовані теми рефератів

1. Богдан Хмельницький – видатний стратег та полководець.

2. Адміністративно-територіальний устрій козацької України часів Хмельниччини.

3. Втручання Б. Хмельницького у “молдавські справи”.

4. Українсько-московський мілітарний союз 1654 р. та його наслідки для козацької України.

5. Найближчі соратники Б. Хмельницького.

 

Тези відповіді

1. Внутрішньополітична діяльність уряду Б. ‍ Хмельницького.

1.1. Політичний, адміністративний та військовий устрій Української гетьманської держави. Будувати нову державу Б. Хмельницькому довелось у складних умовах постійної війни проти Речі Посполитої. Саме тому внутрішня політика гетьмана мала авторитарні риси воєнного стану. До того ж ідея української державності визріла в думках Б. Хмельницького та старшини поступово й на початках обмежувалась козацьким автономізмом. Згодом після опанування значних українських теренів, вигнання польської адміністрації, назріло питання про власну національну державність. Творити її було непросто, оскільки з попереднього (князівського) періоду державності минуло декілька століть.

Польська державна система в нових умовах була неприйнятна для більшості категорій населення. Налагоджувати внутрішнє життя, регулювати економіку, створювати адміністрацію, військо, правову систему доводилось за зразком Запорозької Січі. Навіть офіційна назва держави звучала як “Військо Запорозьке”.

Організаційні форми Запорозької Січі не цілковито підходили до величезних просторів держави. Це зокрема простежується у поступовому відході від практики вирішення державних страв на загальних козацьких радах і зосередженні цих функцій в руках ради старшин та особисто гетьмана.

Ліквідувавши польський територіальний поділ та адміністративну владу гетьманський уряд запровадив козацький устрій. На території близько 200 тис. км. кв., що охоплювала Лівобережжя, частину Правобережної та Південної України, з населенням понад 3 млн. осіб було утворено близько двох десятків полків. Їх чисельність коливалась: в 1649 р. – 16, 1650 р. – 20, згодом – 22. Полки поділялись на сотні.

Полково-сотенному територіально-адміністративному поділу козацької України відповідала система органів влади. Органи влади мали три рівні: генеральний, полковий і сотенний. На чолі держави стояв гетьман і Військова (Генеральна) рада. Вони вирішували всі державні питання. Проте, реально державою керував гетьман із радою наближених (генеральних) старшин.

Гетьман очолював армію, уряд та державну адміністрацію, скликав ради, розпоряджався фінансами, керував зовнішньою політикою, видавав універсали – юридичні акти загальнообов’язкові для усіх жителів. Із наближених соратників гетьман сформував генеральну старшину: генерального писаря, генерального суддю, генерального підскарбія, генерального обозного, генерального осавула, генерального бунчужного.

На рівні полків військова, адміністративна та судова влада зосереджувалась у руках полковників. Їм підпорядковувалась полкова старшина (посади за аналогією з генеральною старшиною) та сотники. Полковників та полкових урядовців обирала полкова старшина. У сотнях влада належала сотникам та їх помічникам (писарям, осавулам і хорунжим).

У великих містах на магдебурзькому праві управління здійснювали магістрати, а в малих – виборні отамани.

Важливим кроком Б. Хмельницького зі створення державності стало налагодження фінансової системи. На початковому етапі Визвольної війни фінансами держави гетьман розпоряджався особисто. У 1654 р. введено посаду генерального підскарбія. Державні прибутки надходили із декількох джерел: податків, державного земельного фонду (землі конфісковані у польської шляхти), прикордонного торгового мита, прибутків від промислів, аренд та торгівлі.

Необхідним атрибутом створення державності в умовах війни стало створення національної армії. Вже на початковому етапі повстання Б. Хмельницький розсилав по всій Україні універсали про вступ до лав козацької армії. Гетьману вдалось створити армію з конгломерату людей різного походження, політичних поглядів та моралі. Під орудою Б. Хмельницького воювали заслужені реєстрові та низові козацькі ватажки: Джеджалій, Кривонос, Вовченко, Нестеренко, Сомко та інші, шляхтичі Виговський, Нечай, Богун, Кричевський, Тетеря, Гоголь, Демович-Креховецький, Жданович, Гуляницький, Морозенко, Немирич та інші.

Козацьке військо було згуртоване залізною дисципліною та фанатичною відданістю авторитету Б. Хмельницького. Моральні чесноти, здоровий світогляд, релігійна та національна згуртованість, зосередженість на перемозі стали запорукою багатьох козацьких перемог.

Козацька армія формувалась на добровільних засадах. Її ядром були реєстрові та запорозькі козаки (близько 60 тис.) – найбільш дисципліновані та навчені воїни. До них приєднались “покозачені селяни” та міщани. Їх боєздатність була нижчою через гірше озброєння та локальність (місцевий характер) ведення бойових дій. Загалом чисельність козацької армії сягала 100-150 тис. чоловік.

1.2. Соціальна політика гетьмана Б. Хмельницького. Соціальна боротьба була одним з головних аспектів Хмельниччини. В процесі національно-визвольної війни козацтво виробило нові принципи соціальної організації. Старе фільварково-панщинне господарство, засноване на праці закріпаченого селянина, заважало розвитку козацького господарства фермерського типу.

Вже влітку 1648 р. боротьба за соціальне визволення тісно переплелась з релігійною та національно-визвольною боротьбою і переросла у своєрідну соціальну революцію чи Селянську війну. На всіх українських землях стихійно відбувався процес ліквідації великого феодального землеволодіння, кріпацтва та польських фільварків. Одночасно утверджувалась козацька власність на землю. Більшість селян покозачилась, перестала відробляти панщину і повинності на користь панів та орендарів, сплачувати податки. Магнати, шляхта і орендарі або знищувались під час соціальних заворушень, або втікали на непідконтрольні козакам землі.

Українські селяни, козаки та міщани методом займанщини захоплювали королівські, панські та церковні (католицькі) землі, проте не стали їх повноправними власниками. Вони були перетворені на державні землі Військового Скарбу, якими розпоряджався гетьман, а селяни – на співвласників землі.

За умовами Зборівського (1649) та Білоцерківського (1651) договорів польська шляхта поверталась до своїх маєтків, відновлювались колишні форми експлуатації селян. Проте, нетривалий період “вільного” життя селян (посполитих) прищепив їм небажання працювати на панів. Соціальні заворушення, масові селянські виступи охопили всю Україну. Уряд Б. Хмельницького намагався силою приборкати розбурхану селянську стихію. У цьому була зацікавлена козацька старшина, яка зосередила в своїх руках значні земельні володіння і почала вимагати від посполитих виконання феодальних повинностей. Вузькостановий егоїзм козацької верхівки, заснований на матеріальній зацікавленості, міг стати гальмом розвитку козацької держави, яка потребувала підтримки селянства в умовах війни. Гетьман Б. Хмельницький розумів цю загрозу, а тому як тільки міг намагався зупинити зростання великого старшинського землеволодіння. Лише у 1652 р. селянське питання було вирішене, фільварково-панщинна система господарювання та велика земельна власність магнатів була ліквідована. На державних землях селяни стали юридично вільними.

Упродовж національно-визвольної війни козацтво перетворилось на привілейовану верству українського суспільства, основний обов’язок якої перед державою полягав у військовій службі. Натомість, селянство змушене було визнати своє підлегле становище щодо козацької старшини та гетьманської влади. Незадоволені селяни, щоб позбутись соціального визиску, як правило, переселялись на вільні землі Слобожанщини й утворювали слободи.

Українське міщанство значною мірою покозачилось. Міщани звільнились від пут національних та релігійних обмежень у сфері торгівлі та ремесла.

Православна церква зберегла у ході війни свої права і привілеї. Всі маєтності православних ієрархів та монастирів із залежними селянами залишились недоторканими. Крім того, після ліквідації унії на козацькій території до православної церкви перейшли всі церковні та монастирські маєтності греко-католицької церкви.