Характер медичного обслуговування населення в Україні

Система охорони здоров’я організована відповідно до Закону України „Про заклади охорони здоров’я та медичне обслуговування населення”.

Цей Закон визначає правові та організаційні засади закладів охорони здоров’я незалежно від їхньої форми власності та відомчої належності, надання медичної допомоги населенню та регулювання відносин між замовниками та надавачами медичних послуг.

Право на отримання медичної допомоги мають громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які постійно проживають в Україні, а також особи, яким надано статус біженців.

Громадська система охорони здоров’я - система організації і надання медичної (лікувально-профілактичної) допомоги громадянам України та особам, що прирівнюються до них у праві на отримання такої допомоги, яка забезпечується публічними джерелами фінансування.

Доступність медичного обслуговування - можливість отримання громадянами необхідної медичної допомоги незалежно від соціального та матеріального стану, місця їх проживання або перебування;

Заклади охорони здоров’я - підприємства, установи та організації, завданням яких є задоволення потреб населення в галузі охорони здоров’я шляхом надання медико-санітарної допомоги, яка включає широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів або медичних послуг, а також виконання інших функцій медичними працівниками;

Основними принципами організації надання медичної допомоги в Україні є:

 

1) безоплатність - безоплатність медичної допомоги забезпечується державними соціальними гарантіями;

2) справедливість та соціальна рівність - надання медичної допомоги особам, що її потребують, в однакових обсягах за однакових захворювань і станів, однакових обставин незалежно від віку, соціального статусу, національності чи релігійних уподобань особи;

3) орієнтація на європейські стандарти здоров’я та сучасні медичні технології, поєднання вітчизняних традицій і досягнень із світовим досвідом у галузі охорони здоров’я;

4) рівна доступність - надання медичної допомоги пацієнтам на всіх рівнях залежно від стану здоров’я в закладах охорони здоров’я.

5) вільний вибір лікаря загальної практики/сімейного лікаря - право особи вільно вибирати лікаря загальної практики/сімейного лікаря або в установленому порядку змінювати його;

6) керованість медичної допомоги - організація доступу пацієнтів до спеціалізованої допомоги через направлення лікаря загальної практики/сімейного лікаря за винятком випадків, що потребують надання невідкладної спеціалізованої медичної допомоги;

7) ефективність - першочергове надання, відповідно до обсягу державного соціального фінансування тих видів медичної допомоги, які забезпечують найбільш прийнятне для суспільства співвідношення між використаними ресурсами та досягнутими результатами;

8) співучасть населення у покритті вартості медичних послуг, у тому числі призначених лікарем лікарських засобів та імунологічних препаратів.

 

Органи, які здійснюють регулювання організації медичного обслуговування населення:

1. Верховна Рада України,

2. Президент України,

3. Кабінет Міністрів України,

4. спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері охорони здоров’я,

5. Верховна Рада Автономної Республіки Крим,

6. Рада міністрів Автономної Республіки Крим,

7. місцеві державні адміністрації,

8. органи місцевого самоврядування,

9. інші органи виконавчої влади в межах їх компетенції.

 

Напрями державної політики в організації медичного обслуговування населення:

 

1) забезпечення збалансованого розвитку закладів охорони здоров’я в державному і недержавному секторах;

2) організація надання медичної допомоги на принципах, що забезпечують дотримання прав і свобод громадян;

3) задоволення потреби громадян України та осіб, що прирівнюються до них у такому праві, в отриманні медичної (лікувально-профілактичної) допомоги в межах державних соціальних гарантій;

4) визначення пріоритету типів та видів медичної допомоги для надання її в межах державних соціальних гарантій;

5) сприяння розвитку ефективної інфраструктури державного і недержавного секторів для забезпечення рівних умов діяльності надавачам медичних послуг;

6) концентрація фінансових ресурсів для забезпечення медичного обслуговування населення на рівнях - Автономна Республіка Крим, область, район, місто, міста Київ та Севастополь;

7) запровадження контрактних державних закупівель медичних послуг, що входять до переліку державних гарантій у рамках первинної, вторинної та третинної допомоги;

8) забезпечення юридичної, економічної та управлінської автономії публічних закладів охорони здоров’я;

9) встановлення договірних відносин між розпорядниками бюджетних коштів та виробниками медичних послуг;

10) забезпечення пріоритету розвитку первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини. Розвиток стаціонарозамінних послуг і технологій;

11) диференціація стаціонарних закладів залежно від інтенсивності медичного обслуговування і догляду;

12) забезпечення якості медичної допомоги через систему заходів стандартизації медичної практики, відомчого та позавідомчого контролю, незалежного професійного контролю на засадах самоуправління медичних працівників, комплексу індикаторів і моніторингу результатів.

 

У громадську систему охорони здоров’я входять заклади охорони здоров’я:

 

1) державні і комунальні, що мають статус бюджетних закладів;

2) державні і комунальні небюджетні зі статусом державних або комунальних некомерційних закладів;

3) недержавні, які мають відповідний дозвіл на надання медичних послуг та відповідають вимогам, що ставляться до надавачів медичних послуг.

 

Приватні підприємці - індивідуальні медичні працівники із статусом юридичної особи або без нього, які мають відповідний дозвіл на надання медичних послуг.

 

Заклади охорони здоров’я за ступенем інтенсивності медичного обслуговування розподіляються:

1) амбулаторно-поліклінічного медичного обслуговування;

2) шпитального медичного обслуговування:

а) лікарні для переважно інтенсивного короткострокового лікування і догляду за хворими з гострими захворюваннями та гострими розладами;

б) лікарні довгострокового перебування для лікування хронічних хворих і реабілітації;

в) лікарні сестринського догляду та госпіси;

3) станції та відділення швидкої медичної допомоги.

До закладів охорони здоров’я, що надають медичну (лікувально-профілактичну) допомогу, належать:

1) лікарня (обласна, центральна міська, міська, центральна районна, районна, дільнична);

2) дитяча лікарня (республіканська, обласна, міська, районна);
лікарня швидкої допомоги;

3) клініки науково-дослідних інститутів;

4) спеціалізовані лікарні (інфекційна, туберкульозна, психіатрична, наркологічна, офтальмологічна, оториноларингологічна, фізіотерапевтична, відновного лікування тощо);

5) диспансер (протитуберкульозний, шкірно-венерологічний, психоневрологічний, ендокринологічний, онкологічний, кардіологічний, лікарсько-фізкультурний тощо);

6) пологовий будинок;

7) шпиталь для інвалідів війни;

8) медико-санітарна частина (із стаціонаром або без нього);

9) лікарні сестринського догляду та хоспіси;

10) поліклініка;

11) дитяча поліклініка;

12) стоматологічна поліклініка;

13) жіноча консультація;

14) діагностичний центр;

15) лікарська амбулаторія (міська, сільська);

16) амбулаторія сімейної медицини;

17) здоровпункт (лікарський, фельдшерський);

18) станція швидкої допомоги;

19) фельдшерсько-акушерський (фельдшерський) пункт;

20) інші заклади, які офіційно визначені як лікувально-профілактичні.

 

Незважаючи на певні зусилля органів державної влади та органів місцевого самоврядування, в Україні протягом останніх років поглибились негативні тенденції у показниках громадського здоров’я, зберігається висока смертність та інвалідність населення у працездатному віці, зменшується доступність медичної допомоги населенню, особливо у сільській місцевості.

Забезпечення громадян безоплатною медичною допомогою носять декларативний характер, їх рівень не відповідає економічним можливостям держави. Згідно з останніми соціологічними опитуваннями значна більшість населення України не задоволена доступністю і якістю медичної допомоги. Не дивлячись на декларовану безоплатність медичної допомоги для населення, громадяни прийняли на власні плечі утримання існуючої системи охорони здоров’я, однак більше половини громадян (51,6%) характеризують розмір особистих витрат на медичну допомогу як непосильний.

Зараз в Україні склалася ситуація, коли декларована ст. 49 Конституції України безоплатність медичної допомоги громадянам держави асоціюється у більшості зацікавлених осіб з безплатністю всього спектру медичної допомоги та медичних послуг, що повинні надаватись усім громадянам України у будь-якому місці країни.

Закон України „ Про основи законодавства України про охорону здоров’я ” в частині другій, ст. 12, теж говорить про те, що "державна політика охорони здоров’я забезпечується бюджетними асигнуваннями в розмірі, що відповідає її науково обґрунтованим потребам". Стосовно безоплатності медичної допомоги відбувається величезна кількість спекуляцій, в тому числі зі сторони багатьох політичних сил, однак у реальному виміру гарантії обсягу безоплатної медичної допомоги повинні забезпечуватись відповідними ресурсами, в першу чергу - фінансовими.

Однак рівень всіх видатків, в тому числі на медичне обслуговування громадян, згідно зі ст. 95 Конституції України, визначається виключно Законом України „Про Державний бюджет” на поточний рік. Тобто, з однієї сторони, конституційна гарантія надання громадянам всього спектру медичних послуг на безоплатній основі, з іншої - реальний рівень видатків на охорону здоров’я, згідно Закону України „Про Державний бюджет” в останні роки покриває менше половини потреби існуючої системи охорони здоров’я (СОЗ). При цьому більше 80% від суми коштів, що виділяються бюджетом, йде на утримання галузі (капітальні видатки та мізерна зарплатня персоналу), і тільки близько 20% коштів витрачається власне на лікувальний процес, тобто на хворого.

Сама модель СОЗ залишається в Україні класичною бюджетною і не має дієвих механізмів залучення коштів з інших джерел. Додаткові легальні (поза бюджетом) джерела фінансування (добровільне медичне страхування, лікарняні каси і т.і.) не перевищують 2-3% і суттєво не впливають на рівень забезпечення СОЗ. Держава повинна визнати та визначити конкретний рівень медичної допомоги, що може бути покритий за рахунок бюджету.

Несформовані умови та не застосовуються заходи щодо підвищення обізнаності пацієнтів, як інформованих споживачів медичних послуг, які здатні цивілізовано захищати свої, визначені законом, права та реально впливати на поліпшення якості системи охорони здоров’я. Вкрай незадовільним залишається ситуація з пропагандою на державному рівні здорового способу життя та можливостей профілактики більшості розповсюджених захворювань.

Враховуючи викладене, з метою консолідації ресурсів і зусиль державних та місцевих органів виконавчої влади, фахівців у галузі охорони здоров’я, науковців, враховуючи рекомендації Європейського регіонального бюро Всесвітньої організації охорони здоров'я та міжнародних експертів, Верховна Рада України рекомендує:

 

· Запровадження чіткого нормування державних гарантій у сфері забезпечення населення безоплатною медичною допомогою та раціоналізація використання медичних послуг, що надаються у державному та комунальному секторах охорони здоров’я.

· Покращання ефективності розподілу ресурсів сектору охорони здоров’я та стимулювання публічних постачальників медичних послуг до підвищення якості та економічної ефективності їх діяльності.

· Формування системи забезпечення і підтримки якості медичної допомоги.

· Підготовка кадрів та забезпечення гідних умов праці медичного персоналу.

· Створення умов для запровадження системи дієвого лікарського (медичного) самоврядування в Україні.

· Формування заходів щодо підвищення обізнаності громадян як добре інформованих споживачів медичних послуг, які здатні цивілізовано захищати свої визначені законом права та реально впливати на поліпшення якості системи охорони здоров’я.