Сталінська політика індустріалізації.

У грудні 1925 р. XIV з'їзд РКП(б) проголосив курс на індустріалізацію: передбачалося прискорення промислового розвитку Радянського Союзу і досягнення ним у короткі строки рівня економічно розвинутих країн світу. Сталін заявив, що "ми відстали від передових країн на 50-100 років. Ми повинні пробігти цю відстань за 10 років. Або ми зробимо це, або нас зімнуть". Індустріалізацію передбачалося здійснювати плановими методами (за п'ятирічками).

Курс на індустріалізацію був об'єктивно необхідний, оскільки СРСР залишався економічно відсталим і знаходився у ворожому зовнішньому оточенні.

Радянський Союз міг розраховувати лише на внутрішні джерела фінансування індустріалізації;

не вистачало кваліфікованих кадрових робітників та інженерів, хоч Україна в цьому плані була в більш вигідному становищі;

відсутність у радянського керівництва досвіду здійснення планової індустріалізації, низький рівень його економічної освіти.

Шляхи і методи індустріалізації були обрані невірно, вони суперечили об'єктивним економічним законам:

Якщо до 1929 р. індустріалізація здійснювалася помірноприскореними темпами, то з 1929 р. - форсованими, понадшвидкими. На 1929 р. було заплановано 32% приросту промислової продукції, на 1930 і 1931 - по 45%, на 1932 - 36%! Радянське керівництво хотіло одним махом вирватися із економічної відсталості і побудувати соціалізм за декілька років. Сталін назвав 1929 рік роком "великого перелому" і "стрибка в соціалізм".

Ці плани були явно нереальними і економічно необгрунтованими. Вони стали наслідком нерозуміння радянським керівництвом економічної ситуації, наслідком його волюнтаризму і політичного свавілля. Заплановані показники не були досягнуті. Щорічний приріст промисловості в ці роки в середньому складав 15,7%, а в 1933 р. скоротився до 5%.

Індустріалізація передбачала не пропорційний розвиток економіки, а максимальне нарощування важкої промисловості за рахунок сільського господарства, легкої та харчової промисловості.

Індустріалізація здійснювалася екстенсивним шляхом: не за рахунок новітньої техніки і технологій, а за рахунок будівництва великої кількості підприємств, збільшення кількості працюючих. Основним джерелом підвищення продуктивності праці повинен був стати ентузіазм народу. Щоб його стимулювати, використовували різні методи, серед яких - організація з 1929 р. масового соціалістичного змагання, що охопило майже всіх працюючих.

У ході форсованої індустріалізації радянське керівництво мало намір здійснити тотальне одержавлення економіки, оскільки, згідно з комуністичною доктриною, радянська влада могла базуватися лише на державній власності. Почалося згортання непу, ліквідація багатоукладності економіки, в той час, як індустріалізацію треба було здійснювати на основі ринкової економіки.

 

Політика прискореної індустріалізації виявилася справжньою революцією з тяжкими соціально-економічними і політичними наслідками:

Здійснення індустріалізації за рахунок сільського господарства призвело до посилення тиску на селян: збільшився продподаток, заборонялася вільна торгівля (надлишки продукції селяни повинні були здавати за державними розцінками).

Форсована індустріалізація обумовила перехід до насильницької колективізації, за рахунок чого передбачалося забезпечити країну дешевими продуктами харчування, а промисловість - дешевою сировиною.

У результаті установки на випереджаючий розвиток важкої промисловості, посилилися диспропорції між промисловістю і сільським господарством, між важкою і легкою промисловістю. Величезні кошти витрачалися на зростання важкої індустрії, яка сама по собі не була орієнтована на задоволення потреб населення і успіх якої мало позначився на стані легкої і харчової промисловості. Відбулося падіння життєвого рівня народу.

Відбувся відхід від непу до командно-адміністративної економіки. Монополізм державної власності, відсутність конкуренції і матеріальної зацікавленості призвели до уповільнення темпів розвитку. Плани довоєнних п'ятирічок виконані не були, хоч за офіційною інформацією вони навіть перевиконувалися. Керівництво прагнуло створити видимість безперервних успіхів.

З індустріалізацією пов'язаний початок масових репресій. У катастрофічних провалах у здійсненні планів, в аваріях, що почастішали, почали звинувачувати "ворогів народу", "шкідників", з вини яких ніби-то і траплялися "зриви" і "прориви". Першою випереджала ряд розвинутих західноєвропейських країн. Вона посіла друге місце в Європі по виробництву машин (після Англії) і виплавці чавуну (після Німеччини);

за три довоєнні п'ятирічки в Україні з'явилися сотні великих і середніх заводів, фабрик, шахт, електростанцій. Серед них - сім промислових гігантів: Дніпрогес, Харківський тракторний завод, Краматорський машинобудівний і Дніпровський (Запоріжжя) алюмінієвий заводи, "Азовсталь", "Запоріжсталь", "Криворіжсталь".

Звичайно, це були видатні результати історичного значення. Але українському народу довелося заплатити за них занадто високу ціну. Подібну ціну за створення сучасної економіки ніхто в світі не платив.

До того ж, промисловість України зберігала свою загальну спрямованість на видобуток сировини і її первинну обробку, що прив'язувало Україну до індустріального комплексу СРСР.