Масові репресії були захисною реакцією тоталітарного режиму, оскільки при наявності широкої опозиції цей режим не зміг би забезпечити свого існування.

Ідейним обгрунтуванням масового терору стала теорія Сталіна про неминуче загострення класової боротьби в міру просування до соціалізму та необхідність, у зв'язку з цим, посилення пильності і боротьби проти "ворогів народу".

Каральні органи посилювали пошук “ворогів народу”, “контрреволюціонерів”, “ворогів соціалізму”, нарощували масштаби насильства. Репресії здійснювалися антиконституційними позасудовими “трійками” у складі першого секретаря обкому партії, начальника обласного управління внутрішніх справ і прокурора області. Вироки виносилися без свідків, без захисту, і навіть без підсудного. Свого піку репресії досягли у другій половині 30-х років, набувши характеру масового терору. Впродовж 1937-1941 р.р. (“п’ятирічка великого терору”) у таборах НКВС було ув’язнено 5 млн. 172 тис. 688 чол., що у 2,2 р. більше, ніж за попередні п’ять років.

В Україні репресії здійснювалися в особливо страшних розмірах: сталінський режим прагнув знищити рух за самоствердження української нації. Пленум ЦК ВКП(б) у листопаді 1933 р. дійшов висновку, що “на Україні основною небезпекою є український буржуазний націоналізм” і висунув завдання “завдати нищівних ударів по націоналістичних петлюрівських елементах, які засіли в різних ділянках соціалістичного будівництва, а особливо в будівництві української соціалістичної культури”. Це рішення пленуму разом з положенням Сталіна про загострення класової боротьби стало основою масового терору в Україні.

Репресії проти селянства (розкуркулювання, штучний голодомор 1932-1933 р.р.).

Боротьба з "підпільними націоналістичними організаціями". Першою була сфабрикована справа проти "Спілки визволення України", за якою в 1930 р. було засуджено 45 чоловік – відомих українських вчених, письменників, політичних діячів колишньої УНР. Серед них – академік, заступник голови Центральної Ради у 1917 р. С.Єфремов, академік М. Слабченко, колишній голова уряду УНР В.Чехівський, колишній міністр закордонних справ УНР А. Ніковський. Після процесу над "СВУ" "розкрили" велику кількість "ворожих організацій", зокрема "Український національний центр” (її керівником оголосили М.Грушевського, його звинуватили в "буржуазному націоналізмі" і вислали в Кисловодськ, де у 1934 р. вчений помер при нез'ясованих обставинах), "Українську військову організацію". Протягом 1930-1937 рр. органи ДПУ – НКВС “викрили” в Україні 15 великих “підпільних терористичних і диверсійних організацій націоналістів”.

Репресії проти членів КП(б)У, яких звинувачували в "українському буржуазному націоналізмі", у "ворожій діяльності", у "відсутності пильності", в "троцькізмі" і т.п. У ході “партійної чистки” було знищено майже половину складу КП(б)У, переважну більшість ЦК КП(б)У, українського уряду. Загинули Х.Раковський, Ю.Коцюбинський, С.Косіор, В.Чубар, М.Скрипник та інші.

Боротьба з "націоналістичними елементами" в Академії наук України: репресовано багато вчених, розігнано цілі наукові інститути.

Боротьба проти релігії і церкви. Зруйновано і закрито тисячі церков, розгорнуто гоніння проти священиків і віруючих. У 1930 р. була примусово розпущена Українська автокефальна православна церква. Другу п'ятирічку (1933-1937) - оголосили "п'ятирічкою знищення релігії".

Гоніння проти українських письменників, діячів мистецтва. Жертвами репресій стали десятки тисяч діячів національної культури. Лише за один 1934 р. було розстріляно 28 письменників, серед них М.Зеров, Г.Косинка, К.Буревій та ін. Протягом 1934–1938 р.р. було заарештовано більше половини членів і кандидатів у члени Спілки письменників України. Був розігнаний театр “Березіль”, його керівник, драматург Лесь Курбас загинув у концтаборі. Культурний процес потрапив під контроль партійно-державних чиновників. Якщо 20-і роки ввійшли в історію України як період "національного відродження", то 30-і роки дослідники назвали "розстріляним відродженням".

Чистка військових кадрів: був повністю знищений штаб Київського військового округу на чолі з Якіром, репресовано 150 чоловік командного складу Харківського військового округу на чолі з І.Дубовим... Репресії проти командного складу викликали гострий кадровий голод в армії. Напередодні війни лише 7% командирів мали вищу військову освіту.

тотальний терор торкнувся усіх верств населення, були фізично знищені мільйони українців, внаслідок чого українська нація зазнала величезних демографічних втрат;

занепад української національної культури, інтелектуального потенціалу української нації;

 

 

66.Становище західноукраїнських земель в 20-30 роки ХХ століття.

Західноукраїнськими землями в міжвоєнний період володіли інші держави. Під польською окупацією впродовж 1919-1921 р.р. опинилися Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмщина, Підляшшя, що становило третину усієї площі тодішньої Польської держави. На цій території проживало 8,9 млн.чол., у тому числі 5,6 млн. українців.

Війська Румунії наприкінці 1918 р. окупували Північну Буковину і Бесарабію, до складу якої входили етнічні українські землі – Ізмаїльський, Аккерманський, Хотинський повіти. На території, підвладній Румунії, проживало майже 790 тис. українців.

Закарпаття (під назвою “Підкарпатська Русь”) у 1920 р. було приєднане до Чехословаччини. На території краю проживало понад 725 тис. українців.

Окупація українських земель Польщею, Румунією та Чехословаччиною відбулася за підтримки західноєвропейських країн та США.

Окупаційні власті не мали жодного наміру поступатися українськими землями. Навпаки, вони проводили політику колоніального гноблення, асиміляції українського народу.

Національне гноблення

Українські землі у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини не мали власного автономного устрою. Уряди цих країн прагнули до посилення контролю над українськими територіями.

Польський уряд намагався витравити такі поняття, як “Україна” та “українці”, застосовуючи замість них терміни ”Східна Малопольща”, “русини”. У 1924 р. видано закон про заборону вживання української мови у всіх державних установах.

У 1935 р. Польща офіційно відмовилася від своїх зобов’язань перед Лігою Націй щодо забезпечення прав національних меншин. Урядові кола, повернувшись до ідеї однонаціональної польської держави, розгортають репресії проти українців, здійснюють політику жорстокої асиміляції.

Румунська влада здійснювала щодо українського населення політику тотальної румунізації, вдаючись до відкритих насильницьких дій. З 1919 по 1928 рік на території Буковини існував воєнний стан. У 1920 р. заборонено вживання української мови. Українців не визнавали окремою нацією, називаючи їх "громадянами румунського походження, які забули рідну мову”. Була заборонена українська преса, здійснювалася румунізація православної церкви.

Уряд Чехословаччини здійснював більш помірковану політику щодо Закарпаття. Але і ця політика була спрямована на те, щоб утримати українські землі під владою Чехословаччини. Власті намагалися переконати українське населення, що в нього немає батьківщини, що українська мова є для нього “чужою”.

Боючись зростання національної свідомості українців, іноземні уряди всіляко перешкоджали розвитку освіти: закривалися українські школи (в Буковині до 1927 р. не залишилося жодної), діяла норма прийому до вузів української молоді (у Львівському університеті вона складала 5%, причому студентами могли бути лише ті, хто присягнув на вірність Польщі). Освіту мали лише 40% дорослих громадян Закарпаття, 30% - Галичини і Волині, 20% - Буковини.

Щоб забезпечити доступ української молоді до вищої освіти, вчені Наукового товариства ім. Т.Г.Шевченка та Ставропігійське братство заснували у Львові таємний Український університет (1921 – 1925 р.р.).